Васюник: Я виграв 95 судів у брата Медведчука
Чи важко було вести бізнес у 90-ті, як він ставиться до представників українського національно-визвольного руху середини XX століття Степана Бандери й Романа Шухевича, чи високий рівень корупції у Львові, а також – про перші зароблені гроші, рішення балотуватися в мери Львова, стратегію розвитку міста до 2030 року, сім'ю та мордобої в Раді розповів у ефірі авторської програми засновника інтернет-видання "ГОРДОН" Дмитра Гордона колишній народний депутат України, кандидат у мери Львова Ігор Васюник. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.
Я заробляв гроші з шостого класу. А в дев'ятому створив у себе в селі кооператив "Вишиванка"
– Ігорю Васильовичу, доброго дня!
– Доброго дня.
– Ви народилися у Львівській області. Яким було ваше дитинство? Як ви його зараз згадуєте?
– Я народився, Дмитре, у звичайній українській сім'ї, у селищі Великі Любінці, 25 км від Львова. Мої батьки по 40 років пропрацювали на одному робочому місці. Мама – звичайною телефоністкою на сільській пошті, а батько – заступником командира військової частини по господарській роботі. І майже теж 40 років, а потім ще 10 років був завгоспом у школі у своїй рідній, Любінській. Я не шикував. І по сьогоднішній день згадую це батькам і дякую за таке правильне виховання.
Моєму татові зараз 87 років...
– Я хотів запитати, так...
– Так. Моєму татові 87 років, мамі 80 років. Вони ще деколи на грядці щось копаються і працюють. Що тато, що мама практично не дивляться телевізор, дуже рідко, але зате і мама, і тато читають журнал "Країна" і "Газету по-українськи". Таке було моє дитинство.
– Ви часто бачитеся з батьками?
– Ну дивіться: я один із синів, який, не дивлячись на те, що я із 2001 року практично кожен тиждень у неділю їду на Київ, а у п'ятницю їду з Києва на Львів, я стараюся, ну якщо не раз на тиждень, то хоча б раз на два тижні відвідати батьків, відвезти якісь продукти, поговорити, поспілкуватися.
– Скільки вони вже живуть разом?
– Ой, вони вже живуть досить довго разом. Нещодавно відсвяткували 60 років.
– Ви б хотіли із дружиною стільки відсвяткувати?
– Я одружився, коли мені був 21 рік, а дружині 19 років. То це вже теж немалий шлях, так? І 1 вересня у нас було 30 років, де ми вже разом.
– У вас три вищі освіти. Навіщо вам стільки?
– Я вважаю, що скільки людина живе, стільки і повинна вчитися. І я переконаний у тому, що кожні 10 років ти повинен поновлювати трішечки голову, розум. Тому воно не зашкодить. У мене справді дві вищі економічні освіти й одна – у сфері управління.
– Економічна освіта – потрібна освіта?
– Економічна освіта є дуже потрібною. Я її вважаю базовою освітою. І я закінчив Львівський економічний факультет, потім – Інститут менеджменту. Мав невелику практику у Сполучених Штатах. Але чесно вам скажу, що я в той момент, у 1998 році, не так хотів практикувати, як хотів за цей місяць...
– Повернутися додому, так?
– Повернутися – однозначно. У мене було багато варіантів таких, щоб залишитися за кордоном. І досить нормальних варіантів. Але я не хочу жити за кордоном – я хочу жити у своїй країні. Але чесно скажу, що я тоді не так їхав стажуватися, як їхав заробити якихось пару копійок. Це був 1998 рік, я працював в одній компанії, яка займалася будівництвом висотних холодильників, де фура заїжджала і могла розвернутися. І мені платили $10 на годину. Це тоді, коли заробітна плата була $10.
– І цікаво було у Штатах тоді?
– Цікаво. Це зовсім інший світ. Але коли я приземлився в Україні, то перехрестився і сказав: "Боже, як..." Там добре, але все одно вдома найкраще.
– Що ви взяли з побаченого у Сполучених Штатах і що ви можете робити тут?
– Ну, на той момент я вже вів якийсь бізнес, займався підприємництвом. Напевно, взяв якісь для себе звички чи умови, які там працюють, які там є, у цьому більш цивілізованому світі. Для мене це була досить цікава життєва практика, я вважаю.
– А ви зрозуміли, чому у Сполучених Штатах прості люди живуть краще, ніж в Україні?
– Чому люди прості живуть у Штатах краще? Та тому, що там трошки інша державна система управління, тому що там немає такої корупції. Тому що там працюють ефективніше правоохоронні органи. Тому що там влада націлена на реальний результат. І результатом вона бачить добробут своїх людей. А в нас, на жаль, це все зовсім по-іншому
– Ви в моєму уявленні – людина, яка зробила себе сама. Я знаю, що ви починали свій шлях із кондитерської фабрики "Світоч". У нас, у Києві, теж була добра кондитерська фабрика імені Карла Маркса. Вона ще не стала Roshen тоді. Були смачні цукерки. Але "Стріла" львівська – то були особливі цукерки. Скажіть, що ви робили на цій фабриці "Світоч"?
– Насправді я дійсно зробив себе сам у тому житті, але заробляв гроші ще починаючи, коли працював економістом на фабриці "Світоч". Я працював економістом зовнішньоекономічного управління фабрики "Світоч".
Відверто вам скажу, що я сидів тихо і нічого, напевно, не робив тільки до шостого класу. А після шостого класу я старався вже заробляти гроші. То їздив "на поляки", десь там щось торгував – якимись джинсами, годинниками "Ситізен", то жуйками, то ще щось. А вже в дев'ятому класі я створив у своєму рідному селі кооператив "Вишиванка". Я позбирав жіночок, які ще вміли вишивати гладдю, і передавав одному професору з Америки ці рушники. При тому, що дійсно зарплата була дуже маленька, я заробляв на той момент $10–12 із рушника. Тому бізнесом я займався із самого раннього дитинства. І взагалі по життю я завжди старався бути лідером і бути першим.
– Вас хтось учив цьому? Чи це генетика?
– Ні, це просто закладено чомусь. Чесно кажучи, я хотів досягти чогось у житті, я розумів, що якщо ти будеш сидіти на місці й нічого не робити, ти нічого не досягнеш. Тому я був дуже активним і справді ніколи не боявся, із самого дитинства, брати на себе відповідальність, брався за справу, доводив її до кінця, яка би ця справа не була.
А відносно фабрики "Світоч" – як тільки прийшов на фабрику економістом зовнішньоекономічного управління, мене відразу включили у групу, яка організовувала міжнародну виставку в Америці "Україна – Америка". І я один серед свого управління відповідав за експортне ціноутворення, бо на той момент ще жоден практично товаровиробник не виходив на закордоні ринки, тим більше на американський.
– Це який рік був приблизно?
– Це 1992 рік. Це початок незалежності. Це була номенклатура десь біля 3 тис. товарів, найменувань, які я мав порахувати всю собівартість, кошторис, закласти рентабельність і вивести експортні ціни.
– Чому зараз цукерки і "Світоча", й інших українських фабрик не ті, як були колись у дитинстві?
– Ну, на жаль, немає тієї якості. Так, я теж пам'ятаю цю "Стрілу", я пам'ятаю "Стожари" львівські.
– Так-так-так.
– І не тільки. Коли я прийшов на фабрику "Світоч", нас кликали – і мене як молодого фахівця – на дегустацію кожного нового виду товару. То, повірте, перші декілька місяців я так надегустувався, мені так було солодко... (Сміється).
Ну не знаю. Не та якість. І чомусь, не дивлячись, що там круті інвестори, напевно, дбають більше за прибутки, а не за якість. Хоча я розумію, що все одно дотримуються всіх стандартів.
– У 24 роки ви вже заснували свій аграрний бізнес. Який?
– Дивіться: це була компанія "Украгро". І пам'ятаєте, я вам розказував про те, що я організував кооператив у дев'ятому класі.
– Так. Із вишиванок.
– Так, і передавав в Америку своєму американському партнеру, професору. От коли мені було 24 роки, цьому професору, який інвестував в аграрний бізнес в Україну понад $3,5 млн, уже було 56 років. І він мені, молодому пацанюрі, перепрошую, довірив такі великі гроші. Він поставив сільськогосподарську техніку, сучасну на той час сільськогосподарську техніку. Це американські комбайни "Клас", канадські сівалки "Конкорд", бурякозбиральну техніку також "Конкорду". І бізнес полягав у тому, що я сіяв, орав і збирав урожай, починаючи із Криму і закінчуючи Західною Україною. Це у 24 роки.
Декілька років цей бізнес працював успішно, потім ми комбайни віддали в оренду. На жаль, одному із кримінальних авторитетів. Я не знав, хто він і що він. Не дуже вдало закінчився цей бізнес. Зараз – повірте мені – це дуже великий досвід, дуже великий такий мій перший крок відповідальний. Але це роки такого, знаєте, бартеру, векселів...
– Так-так.
– Грошей не було. Суцільне безгрошів'я. Я зібрав урожай соняшнику, а соняшник переробив на олію, олію розфасував, дав у магазини. Лише тоді витягував якісь гроші. Шрот я давав на комбікормові заводи, брав комбікорм, комбікорми брав, на м'ясокомбінати віддавав – звідти брав м'ясо. М'ясо віддавав на консерви, консерви... Ну, це була катастрофа. Це було дуже непросто.
– Слухайте, ну, школа життя.
– Це була дуже непроста школа і відповідальне життя. Мало того... Коли ти зібрав урожай, ти ж мусив віддати його на елеватор, щоб осушити, очистити. Ти приїжджаєш через два тижні, а твого врожаю немає. На одному елеваторі світла немає. Мусив їхати і домовлятися з обленерго, щоб світло включили. Приїхав, включили світло – вагонів немає. Їдеш на "Укрзалізницю", домовляєшся за вагони. І так далі. Там приїхав – там зерна немає. А зерна немає – бо рекет забрав. І це були дуже-дуже непрості мої перші роки бізнесу. Але наша компанія була другою аграрною компанією після [Олександра] Ткаченка "Земля і люди", якщо я не помиляюся. У нього було 100 одиниць техніки.
– Спікера майбутнього, так?
– Так, спікера майбутнього. У нього було 100 одиниць техніки, а у мене – біля 15–20 різної техніки.
– Сьогодні інколи доводиться чути "лихі 90-ті". Я не знаю... Для мене, для нашого покоління це був час можливостей, тому що хто міг, хто знав як, той працював і заробляв. Ви як згадуєте сьогодні ті лихі 90-ті?
– Нікому не платив, мав різні ситуації, відверто кажу. Одного разу, коли мав серйозні погрози, то я звернувся до Служби безпеки України. Але жодного разу я бандитам не платив і не збирався платити. Це була моя принципова позиція. Я не можу віддавати ні гривні, коли ти тяжко над цією гривнею працюєш.
– Це принизливо, правда?
– Це для мене було принизливо. Тому я мав і оптовий бізнес, і роздрібний бізнес, і аграрний бізнес... Багато видів бізнесу. І так десь на 70–80% він був зосереджений у Львові. Я багатьох знав, і в тому числі і з тих крутих, і так далі. Одному я одного разу мало не кинув свій автомобіль, який стояв на станції технічного обслуговування. Я обслуговую свою "вісімку", приїжджає помідор і каже: "Усіх геть". Мені: "Ти знімай, мій автомобіль треба ремонтувати". Я кажу: "Ніфіга, так не буде". – "Ну нічого, ми з тобою поговоримо". Поговорили.
– Але час цікавий був – 90-ті?
– Час був цікавий, однозначно. Можна було, у принципі, працювати і заробляти. Але ти мусив мати позицію. Як і всюди. Як і в державній компанії, як у політиці, так і в бізнесі. Ти мусиш мати позицію. Тоді ти щось досягаєш. Ти ставиш мету – ти йдеш до цієї мети. А в бізнесі це дуже важливо: коли ти вникаєш у ці деталі, коли ти тримаєш слово. Коли ти ставиш правильні завдання, коли ти вмієш вирішити і проконтролювати виконання того завдання, яке ти ставиш перед працівниками своїми.
Москва постійно тримала нас на газовій голці
– Свого часу ви були першим заступником голови правління НАК "Нафтогаз". Скільки людей було під вашим керівництвом тоді?
– Я пройшов послідовну школу в НАК "Нафтогаз України". Від позаштатного радника голови правління, десь до трьох місяців... Тому що коли мене запросив голова правління, я сказав: "Ні, я мушу спочатку вникнути в систему. Я відповідально підходжу до цього. Я мушу розуміти, як функціонує вся система". А тоді лише мене призначили керівником департаменту, заступником голови правління. І лише тоді – першим заступником голови правління. Я навіть виконував два чи три тижні обов'язки керівника "Нафтогазу", але коли [експрезидент України Віктор] Янукович прийшов до влади, то я практично в перший день написав заяву і пішов.
– І не шкода було?
– Ні, не шкода було. Ви знаєте, у той же ж вечір я зібрав практично весь колектив свій, ми так собі трохи посиділи, почаювали і не тільки... Скажу відверто: я був, може, навіть таким, жорстким, керівником. Але справедливим. Як і по життю. Тому з багатьма з них я підтримую і на сьогоднішній день контакти.
Але робота в "Нафтогазі" – це є великий управлінський досвід. Це є великі контакти. Це є якесь, я б сказав, вироблення характеру, бо було дуже багато спокус у цьому "Нафтогазі". Я відкрито і щиро говорю. Це була велика відповідальність. Тому, коли ти підписував платіжки на декілька десятків, а я от найбільшу платіжку підписував на $100 млн, коли "Газпрому" перераховували кошти...
– Особисто?
– Особисто, так... то ти стараєшся цей контракт, ці документи, а у тебе кіпа документів кожен день...
– Вивчити.
– ...вивчити. Тому що прийдеться потім у Генеральній прокуратурі відповідати. І в апараті управління у мене було 2 тис. людей. Це серйозно. А в усій системі – 180 тис. людей
– 180 тис.!
– 180 тис. людей. І я вам скажу чесно, що я єдиний із... навіть керівників департаменту таких немає, хто не був у Генеральній прокуратурі і не писав пояснення.
– Часто доводилося до Москви їздити?
– Ні, я не їздив до Москви. Я не їздив до Москви і не їздив навіть у Туркменістан. Я скажу чому. Тому що я перед тим... служба давала довідки, і я дивився...
– Що там відбувається.
– ...що відбувається, який прогнозований результат. І я не літав у Москву. І відмовлявся також від польотів у Туркменістан.
– Ви розуміли, чому Москва постійно викручувала руки Україні?
– Та Москва постійно тримала нас на газовій голці. Між іншим, я єдиний, хто із заступників членів правління не підписався під створенням "Укргазенерго". Я вважав, що це є прокладка, через яку просто будуть відмивати кошти. Я мав позицію в "Нафтогазі". І хочете, я вам розкажу одну цікаву історію про "Нафтогаз"?
– Звичайно.
– Я вже на посаді першого заступника голови правління, великий начальник, великий керівник. У мене в день по декілька десятків людей приходило. Сказати чесно, більше половини з них хотіли тільки вкрасти, заробити. Якісь там схеми пропонували і так далі. І заходить до мене один чоловік, дає мені один лист. Я прочитав, ознайомився і кажу: "Ну, я даю керівнику відповідного департаменту напрямок, він мусить проаналізувати, я мушу вивчити вашу пропозицію, наскільки вона вигідна чи невигідна нашій компанії. І тоді дам вам відповідь. Приходьте через два-три дні". Він так якось з ухмилкою розвернувся і пішов. І мене це заїло. Думаю: тут до мене дзвінки з різних інстанцій, з адміністрації, "зустрінь того", "зустрінь того", "зустрінь цей". Із прокуратури, зі служби – звідки хочеш. А тут чудак прийшов, кинув лист і ще й незадоволений пішов. Я ж ніби йому нормально відповів.
Приходить він десь через тиждень. Я кажу: "Ви знаєте, ми вивчили вашу пропозицію" – а мова йшла про сотні мільйонів – "вона вигідна для нашої компанії. Я наклав свою візу, ви можете звернутися в дочірнє підприємство і пройти офіційну процедуру, як би для того, щоб працювати з нами". І простягаю йому руку, бо знаю, що там, у коридорі, багато людей, часу немає, треба працювати. І він так мені теж простягнув руку і... Сергій його звати. Встав, сів, знову встав, знову сів. Я кажу: "Що з вами? У мене роботи багато". Він каже: "Я перший раз бачу таку людину". – "Я не зрозумів, у чому ситуація. Чому?" – "Я три роки ходжу із цим листом, і ставки тільки ростуть і ростуть. Ви перший раз просто наклали візу і сказали мені працювати. Я в шоці. Я таких людей не бачив".
Це людина, яка при Єльцині переробляла 6 млн тонн нафти, яка має вілли, океанічні яхти за кордоном. Я не знав просто, хто він, що він. І так якось склалося моє життя, що коли мене замовили, а був такий випадок у моєму житті...
– Замовили?
– Так, замовили. Це вже через декілька років після "Нафтогазу". Я випадково зустрівся із цим Сергієм. Він вирішив питання мого життя. До цього я місяць ходив під охороною спецпідрозділу "Альфа", спецпідрозділу "Сокіл". Це знав президент, давав доручення голові СБУ і так далі. Це людина з досить впливових кіл. Я аж тоді взнав, хто він, що він.
– Цікаво як у житті буває, так?
– Так один людський поступок...
– Повертається...
– Повертається. Дав можливість мені... Він урятував мені життя реально. І це правда.
– Спокуси, я думаю, у вас були великі, коли ви працювали на такій посаді в "Нафтогазі". Найбільший хабар, який вам пропонували?
– Ой, там не хабарі пропонували – там пропонували суцільні відкати. Кожен, хто заходив із листом, відразу або чекав, що тобі намалюють, або пробував сам щось малювати і пропонувати.
– Ну найбільше скільки?
– Але за дуже коротку історію... Там у відсотках усе. За дуже короткий час усі зрозуміли, що до Васюника із цими питаннями краще не підходити, бо ти підеш із нічим. Або навпаки: ти підеш і ніколи не зреалізуєш того, що хочеш зреалізувати. Якщо ти тільки зайшов і відразу щось пропонуєш. Той чиновник, який на вході, ще нічого не зробивши, заробляє, – він ніколи не буде працювати на цю державу. Це була моя принципова позиція.
Американці були шоковані рівнем корупції у вищих ешелонах влади. Вони сказали: "Видно, не настав ще той час, щоб реалізовувати в Україні такі великі проєкти"
– Спеціалісти кажуть мені, що Україна має багато власного газу, має власну нафту і не треба закуповувати газ у Росії. Це так чи ні? Ми можемо розробляти свій газ, свою нафту?
– Ми можемо розробляти і свій газ, і свою нафту. Нафти, напевно, є недостатньо для того, щоб забезпечити український ринок.
– Але газ?
– Газу теж є недостатньо. 20 млрд м&³3; видобутку було чи 21 млрд м&³3; видобутку, коли я працював. Між іншим, я керував "Укргазвидобуванням", і ви знаєте, я шокований, бо зараз керівники "Нафтогазу" отримують мільярдні премії, і я не розумію, за що. Видобуток українського газу падає, а вони отримують величезні мільярдні премії. Та ти повинен отримувати премію за результат своєї праці, а не просто, що ти займаєш таку високу посаду. За транзит газу керівник "Нафтогазу" не повинен отримувати премії. Тому що скільки Росія буде давати газу на Європу, стільки ми його і прокачаємо. Керівник НАК "Нафтогаз" повинен отримувати премії за збільшення видобутку українського газу. І цьому питанню я приділяв дуже багато уваги. І коли я керував "Укргазвидобуванням", видобуток українського газу – так, у невеликих об'ємах, бо це потребує великих інвестицій... Щоб була більш глибинна розробка всіх родовищ. На той момент у нас було 148 родовищ, які були закинуті, працювали, там, на глибину 2–2,5 тис. м. А світ...
– І у Львівській області, напевно, багато, так?
– І у Львівській області, так. А світ розробляє вже до 6 тис. метрів. Тому те, що відбувається зараз у "Нафтогазі", для мене є просто дивним.
– Ви були представником "Укрзалізниці" в Кабміні. Чого зараз не вистачає "Укрзалізниці"?
– Фух, цікаве питання. Я вам хочу сказати: я був першим заступником голови управління промислових підприємств "Укрзалізниці". Це є біля 40 великих кар'єрів, заводів, управлінь, які забезпечують виробничу діяльність такого монстра, як "Укрзалізниця". Спочатку я працював представником "Укрзалізниці" в Кабінеті Міністрів, і на той момент я завів в "Укрзалізницю" дуже потужну компанію. Я завів віцепрезидента компанії Caterpillar. Це компанія, яка входить у десятку найбільших компаній світу.
– Це німці?
– Ні, це американська компанія Caterpillar. Вони приїхали на зустріч із керівником "Укрзалізниці", із міністерством, із гарантійним листом від Експортно-імпортного американського банку на $1 млрд. Звідки я їх знаю? Це є львів'янин, 28 років тому він виїхав зі Львова і добився такого успіху, дійшовши до такої посади. Олег Турик. Він зараз, між іншим, перебуває у Львові. Вони запропонували модернізацію тепловозів і локомотивів усіх, які є в Україні, застосовуючи обладнання американської компанії Caterpillar, яка дає економію лише на паливно-мастильних матеріалах на рівні мінімум 35%.
– Дуже багато.
– Це мільярди економії бюджету "Укрзалізниці". І я, не дивлячись на те, що провів усі засідання, тиснув на всіх, на Кабмін, що ми провели всі технічні умови, ми зробили навіть два дослідні взірці... Між іншим, вартість дослідного взірця у звичайному депо коштувала без локації української максимум $1,5 млн. Зараз "Укрзалізниця" закупила американські локомотиви вартістю $4,5–4,7 млн. Ви розумієте, яка це серйозна економія? А в контракті було передбачено можливість збільшення локацій місцевого виробника до 60%. І цей контракт міг обійтися на одну одиницю тепловоза 2-М-62 чи будь-якої іншої марки... $950 тис. – $1 млн, $ 1,2 млн максимум.
І відверто скажу: я стикнувся з величезною корупцією на всіх великих ешелонах української влади, у всіх високих кабінетах влади. Американці були шоковані. Але вони мені сказали: "Ігорю, ми дякуємо тобі за те, що ти так щиро, відверто і правдиво, по-перше, нас проінформував, що таке бізнес в Україні, а по-друге, допомагав. Видно, не настав ще той час, для того щоб реалізовувати в Україні такі великі проєкти". Я спілкуюся з тими людьми, і як я стану мером – я заведу на Львівський локомотиворемонтний завод і ми зробимо цей проєкт в Україні.
– Головні принципи і цінності в житті для вас які?
– Дмитре, це відповідальність за все: за те, що ти говориш, за твої слова, за твої дії, за твої рішення. А особливо – якщо від цих рішень залежить життя інших людей. Це вміння тримати слово, це вміння тримати удар, це бути чесним, залишатися чесним, у першу чергу самим перед собою, і бути людяним. Ті принципи, які заклали в тебе батьки.
– Батьки.
– Так, із самого дитинства.
– Вам часто пропонували зрадити своїм принципам і цінностям?
– Були випадки, але це більше вже в політиці, у нашій брехливій і цинічній політиці, про яку я говорю. Я взагалі вважаю, що олігархи, бандити, продажні чиновники, брехливі й цинічні політики зробили все, щоб люди на сьогоднішній день нікому не вірили, не довіряли. Бо коли ти йдеш у двори, коли ти зустрічаєшся з людьми, перше, що тебе вражає, – вони не вірять нікому. У них чомусь склалося таке враження, що якось треба так виживати, аби не було гірше. І це дуже сумно.
Я скажу відверто і щиро, що в цій виборчій гонці – так, я хочу перемогти, я хочу зробити все, щоб показати, що Львів може бути першим, який зламає цю всю корупцію, зламає всі ці бандитські підходи по дерибану бюджету і так далі, який може бути першим, хто покаже на всю Україну, як повинно розвиватися мільйонне місто. Бо розвиток мільйонного міста може бути фронтиром змін і розвитку всієї держави. І це для мене є принципово. Так, принципово перемогти, але для мене є принципово показати, доказати, що, не дивлячись, що справді ця політика є гнилою, є брехливою, є цинічною, що є чесні політики, що є люди, для яких прозорість, відповідальність є закладена в душі. І тому для мене це дуже важливе питання.
Я виграв 95 судів у брата Медведчука
– Я добре пам'ятаю, коли Микола Янович Азаров створив податкового монстра, як усі боялися податкову інспекцію. І я в той же час знаю, що, захищаючи власний бізнес, ви виграли 95 судів у податкової. Як вам це вдалося?
– Це були непрості часи.
– І чи коштувало вам це сивого волосся?
– Це були непрості часи. Це мені коштувало перших сивих волосків і, напевно, першого відчуття, що таке гіпертонія, що таке тиск і так далі. 95 судів, які я виграв у Медведчука. І почалося все з того...
– У брата Медведчука, так?
– Так, у брата [українського політика Віктора] Медведчука [Сергія Медведчука], який на той час керував нашою Львівською податковою інспекцією. І які створили такі умови реального тиску і шантажу кожного підприємця і кожного бізнесмена. Ти повинен робити тільки те, що вони кажуть, і більше нічого. Тільки тоді ти мав право розвиватися і працювати.
А почалося це все дуже просто. На той час мій брат був депутатом Верховної Ради, і мене запросили в кабінет податкової інспекції і кажуть: "Скажи брату, хай там проголосує, нам потрібно назбирати голоси".
– Ось так?
– Так, це було дуже прямо сказано. Я кажу: "Слухай, я у ваших договірняках участі не приймаю".
– "Іди і скажи".
– "Там ви знаєтеся – говори. Я займаюся бізнесом, я плачу податки". Закінчилося такою, дуже чоловічою розмовою...
– Це особисто Медведчук із вами розмовляв?
– Так. Так. І там були ще присутні деякі люди. Я гримнув дверми і пішов. Із наступного дня почався реальний терор. Так вони знищили мені гуртівню, так вони майже не дали мені нічого розвинути на "Молдвенпромі", так вони арештували практично все майно. Декілька років я судився. Вони висилали податкову поліцію, відкривали кримінальні справи...
– Обшуки були?
– Були обшуки на підприємстві. Але я не здався. Ці роки були... Ну, бізнес як такий уже не працював, бо в таких умовах важко було працювати. Але я сказав: "Ні, я не віддам нічого. Я нічого вам не віддам, я нічого вам не перепишу. Я буду працювати, бо я живу тут і це моя країна, і це моє місто, і це мій бізнес".
– Ви домоглися порушення кримінального провадження проти глави Адміністрації Президента. Проти кого?
– Це було тоді, коли я вже був у Верховній Раді України. Було багато цікавих історій у Верховній Раді України через мою принциповість. Відкриваю я газету "Експрес" якось уранці...
– Львівську.
– Львівську газету "Експрес", і там на декількох сторінках, як [колишній глава Адміністрації Президента часів п'ятого президента Петра Порошенка Борис] Ложкін продав медіахолдинг UMH младоолігарху [Сергієві] Курченку. І ні одна зі сторін не заплатила жодної гривні податку. Я буквально наступного тижня, коли був на засіданні Верховної Ради, накатав звернення в Генеральну прокуратуру і добився відкриття кримінального провадження. Я вважаю, що чиновник, у першу чергу високий чиновник, має платити податки.
– Тобто це проти Ложкіна було?
– Це було проти Ложкіна. Які тільки дзвінки не були! Боже! І сам Ложкін дзвонив, і не тільки Ложкін.
– Що сказав?
– Та запрошував на розмову.
– Не пішли?
– Я не прийшов. Два рази я не прийшов, але десь через рік ми все ж таки зустрілися, поговорили. Це була інша вже тема. Я не знаю, що з тією кримінальною справою. Є відповідь у мене Генеральної прокуратури, я можу вам її надати. Я не знаю, скільки вона проіснувала, але я так розумію, що ні до чого не дійшло.
У Раді я брав участь у мордобоях із регіоналами. І бив, і получав
– Ви були народним депутатом VII та VIII скликань. Це згаяний час для вас чи вдалося щось зробити?
– Ну, дивіться: 2012–2014-й роки – це була жорстка опозиція. Там, окрім блокування трибуни і таких жорстких якихось заходів зі сторони опозиції, важко було щось зробити. І мордобою, який дуже часто був у Верховній Раді України.
– Брали участь у мордобої?
– Так, Дмитре, брав.
– Так?
– І бив, і получав. Ну а що робити?
– Кого били, від кого получали?
– Та це регіонали: їх бив і від них получав.
– Ви пам'ятаєте прізвища?
– Та це не принципово. Навіть один із них був у Верховній Раді вже VIII скликання і ніби в демократичній коаліції. Який голосував у тому числі за "диктаторські закони 16 січня".
– Били сильно?
– Та так, нормально.
– А получали?
– (Сміється). Та один раз так. Зі сторони не бачив удару.
– І де прийшовся?
– В обличчя. Але це якось звично. Я, знаєте, все життя займався спортом.
– Яким?
– Дзюдо, карате, самбо.
– Та ну що вам?
– Та для мене якісь там... Пропустити удар – це некатастрофічно. Сліз на очах не було.
– 2012–2014-й, перше ваше скликання, робота в опозиції. Усе зрозуміло. А далі?
– А далі – це робота вже, коли я був у демократичній коаліції. Я працював першим заступником голови комітету транспорту України п'ять років.
– Важливий комітет.
– Дуже важливі і відповідальні рішення проходили через наш комітет. Я є співавтором закону про Державний дорожній фонд, із якого реально почалося якісне будівництво і гарантоване фінансування будівництва доріг в Україні. Я є співавтором закону про залізничний транспорт, я є співавтором закону про авіаційний транспорт, про водний транспорт, про морський транспорт. 36 законопроєктів є мого співавторства. Я є автором закону про електронний квиток. Це дуже принципово для мене.
Коли я йшов на вибори і львів'янам казав, що для реформи громадського транспорту номер один – це впровадження електронного квитка. Тому що це не тільки якась зручність. Це в першу чергу автоматизована система обліку пасажиропотоку. Якщо ти грамотний керівник чи мер міста, коли ти керівник транспортної компанії – неважливо, комунальної чи приватної, – ти можеш бачити і мати можливість прийняти рішення по оптимізації того чи іншого маршруту. І номер один функція електронного квитка – це виведення всіх нелегальних коштів, виведення всієї готівки з тіні. Немає готівки, кошти йдуть на рахунок, і ти можеш розвивати, впроваджувати і оновлювати технічний парк.
Я взагалі, коли був останні п'ять років народним депутатом – львів'яни мені довірили таку місію – я обіцяв декілька ключових речей. Перше – це електронний квиток. Друге: я говорив, що треба охороняти пам'ятники ЮНЕСКО. А у Львові 90% пам'яток ЮНЕСКО.
– Звичайно.
– До Львова приїжджає дивитися практично весь світ. Декілька років праці – і я зібрав 27 потужних експертів у галузі архітектури, археології. Ми напрацювали дуже класний законопроєкт. І прийняли цей закон про охорону пам'яток ЮНЕСКО. І він працює. Буквально пів року тому Кабінет Міністрів – на жаль, пізно, але все-таки затвердив усі положення про наглядові ради, положення про створення органів управління. І якщо цей закон зараз буде затверджений у кожній області або на рівні місцевого самоврядування органами управління, то повірте мені, що нарешті не буде руйнування пам'яток архітектури.
– По всій країні?
– По всій країні. І це не буде так відбуватися, як відбувається в нашій державі. Це принципово. Так, я обіцяв захищати права мешканців гуртожитків. Це для мене теж було принципове питання.
– Теж важливо, так.
– 600 тис. людей живе в гуртожитках, вони пропрацювали по 30 років на державних підприємствах, і їх олігархи приватизували разом із їхнім майном. 20–30 квадратів вони не могли собі приватизувати. Мій закон дає їм таке право. Шість років я не міг добитися. Це ще починалося в попередньому скликанні. Ні комуністи не хотіли за них голосувати, ні великі патріоти не хотіли за цей закон голосувати, які теж приватизували собі державні підприємства. Але це було для мене принципове питання, і воно було прийняте все ж у Верховній Раді.
– Ви для мене – незвичайна людина, тому що за весь час роботи у Верховній Раді рівень відвідуваності сесій у вас – 99%. Я таких людей не бачив. Ні, бачив Пинзеника ще.
– Так, Віктор теж...
– Так, бачив.
– Так, але Віктор не ввійшов у п'ятірку найефективніших народних депутатів. Я увійшов у п'ятірку найефективніших народних депутатів під номером чотири. І це оцінка міжнародної експертної організації Vox Ukraine.
– Ну ви перший із львівських політиків у списку топреформаторів також.
– Так-так. Я голосував за всі найбільш реформаторські закони України. Я ніколи не голосував так, як мені каже фракція, так, як мені каже лідер фракції, так, як мені висловлювали побажання, там, з Адміністрації Президента або ще звідкись.
– Яка ви незручна людина!
– Так, я був незручний досить часто.
– Я б вас не тримав у фракції.
– Я йшов досить часто проти волі великих людей і перших керівників. Навіть якщо рішення на фракції було прийнято, я дзвонив своїм помічникам – вони швиденько аналізували кожен із цих законопроєктів, вони аналізували громадську думку. І лише тоді я приймав рішення, яку кнопку натискати. Бо для мене дуже... Я ніколи не старався бути партійним штиком. Моє основне завдання на посаді народного депутата – це переслідувати інтереси держави. Державницькі інтереси відстоювати, а не партійні.
– Слухайте, ну, 99% засідань – приходити на них і сидіти там... Ну це каторга якась. Чи ні?
– Дмитре, але це моя робота. Я мушу відповідально ставитися до своєї роботи.
– Але це ж життя.
– Це відповідальність перед 200 тисячами виборців, які мені довірили цю роботу.
Я переїхав у Київ у 2001 році. Кажу брату: "Слухай, я вже киянин". Він розсміявся: "Стати киянином не так-то просто. Треба пройти не одне випробування"
– Знаєте, ми дружили з Павлом Архиповичем Загребельним, класиком української літератури. І коли він був уже похилого віку людиною, я у нього запитав: "Павле Архиповичу, про що шкодуєте найбільше?" Він сказав: "Про згаяний час на засіданнях, у президіях та інше. Я б за цей час написав ще багато книг, та я б жив іншим життям". У вас немає такого відчуття – що ви згаяли час?
– Та ні, я ставив собі цю мету. Я колись, коли займався бізнесом, був у державних компаніях, я ніколи не хотів бути публічною особою. Повірте мені, що якщо б я ставив перед собою завдання бути публічною особою або стати політиком, ще в "Нафтогазі", маючи ці можливості, маючи можливість виступати мало не кожен день перед великими камерами і так далі...
– Звичайно.
– Я б багато чого зробив, щоб стати політиком. Але якось... Узагалі у Київ я приїхав у 2001 році. А брат тоді працював в апараті Кабінету Міністрів, коли прем'єром був Ющенко.
– Віктор Андрійович, так.
– Так. І я так у перший день із ним зустрівся, він вийшов на подвір'я уряду. Я кажу: "Слухай, Іване, я вже киянин". Він почав сміятися. "Ох-ох, – каже. – Слухай, стати киянином не так-то просто. Треба пройти не одне випробування". Ви не повірите: я через якихось два тижні вже відкривав двері в Кабмін. І якось у свій часу я поставив собі за мету: я мушу там бути. І я мушу змінити там щось, я мушу щось зробити.
Розумієте, я свою кар'єру вибудовував, ну, сам себе робив. Для мене це було важливо: дійти до такого рівня. І кожне голосування – це справді було голосування серцем, а не голосуванням за чиїмось рішенням. Тому я старався виправдати ту довіру і гідно пройти цей шлях. Таких, як я, напевно: щоб переживали, особливо за ключові законопроєкти, такі, як особливий статус Донбасу чи українська мова... А їх було багато. Це тисячі законів. І це десятки ключових законопроєктів, за які ти... ну, ти... у тебе голова боліла, у тебе серце боліло, у тебе душа боліла... І тут ти йдеш і проти рішення фракції... Але... моя душа і моє серце завжди змушували натиснути кнопку.
– По совісті.
– Так, як вона мені підказувала: по совісті. Тому я вважаю, що вийшов достойно з цієї гидкої української політики і показав...
– Гидкої.
– Так, гидкої, цинічної і брехливої. І показав, що є політики, яким можна довіряти, які справедливі, які можуть відстоювати інтереси простих людей.
В Україні потрібно зробити, як в Естонії: хочеш отримати громадянство – здай екзамен на знання мови та історії
– Ви відомі як захисник української мови. Українську мову сьогодні треба захищати?
– Питання української мови для мене – це питання життя і смерті моєї держави. Це дуже принципове питання. Коли я стану мером, якщо, не дай бог, тут комусь із наших великих політиків чи то у Верховній Раді, чи в Адміністрації Президента захочеться або змінити закон про українську державну мову, чи ще якось зманіпулювати щодо української мови, – повірте мені, що я як керівник міста за ніч зорганізую весь громадський транспорт. Він буде заправлений і буде стояти під під'їздами кожного будинку. І я сам закличу всіх львів'ян із кожної квартири вийти, сісти в автобус і поїхати на Київ.
– Тобто є загроза сьогодні?
– Є загроза. Але я не розумію: ну чому ми у своїй державі маємо захищати свою мову? Чому ми не маємо її розвивати, чому ми не маємо пишатися нею? Чому ми на 29-му році [незалежності] маємо захищати свою мову? І я вважаю, що в Україні повинно бути так, як, наприклад, в Естонії. Ти хочеш отримати громадянство Естонії...
– Здай екзамен.
– ...здай екзамен на знання української мови, здай екзамен на знання історії. І обов'язково ти повинен сказати: "Росія – агресор". Тоді отримаєш громадянство. Я вважаю, що таке перезавантаження громадянства повинно пройти в Україні. Тоді не буде стояти питання загрози.
– Як ви ставитеся до таких історичних постатей, як Бандера і Шухевич?
– Герої України – що один, що другий. Це моє ставлення як до героїв. Як і до сучасних героїв, які відстоюють інтереси своєї держави і захищають нашу землю від різної нечисті зараз на сході.
– Як ви ставитеся до партії "Свобода"?
– Я колись сам хотів вступити в партію "Свобода". Але зараз я б цього не зробив.
– Чому?
– Також, як і не вступив би в будь-яку політичну силу. Я вважаю, що немає в Україні жодної політичної сили, яка виправдала б довіру львів'ян і всіх українців. Жодної. Кожна з них замазана якимись корумпованими власниками. У нас немає ідеологічних політичних сил глибоких. За кожною з них хтось стоїть.
– Та й неглибоких.
– Та й неглибоких, так. За кожною з них хтось стоїть: або олігархи, або бандити, або корупціонери. Тому я сьогодні йду на посаду мера як незалежний кандидат – незалежний від політичних сил, як незалежний від олігархів, незалежний від бандитів, різних кланів і так далі. І це моя принципова позиція. Хоча хочу вам сказати, що практично в кожній політичній силі є нормальні, адекватні люди. Нормальні, адекватні люди, з якими можна мати справу, з якими можна розвивати українську політику і будувати її на прозорій і чесній основі. І на таких людей, які є в різних політичних силах, я планую опиратися, коли зайду на цю посаду.
Я не вірю в жодні мирні переговори щодо Донбасу, у будь-які Мінські домовленості
– Уже більше шести років Україна потерпає від війни, від російської навали. Скажіть: усі ці роки для вас це особисте страждання?
– Так, це великі і глибокі переживання за те, що на мою землю напав ворог, агресор. Ця війна мене дуже зачепила. Я за це дуже переживав. Але я вам скажу чесно: десь останні півтора-два роки я змінив своє відношення до того, що відбувається на сході.
– Яким чином?
– Я не вірю в жодні мирні переговори, у будь-які Мінські домовленості.
– Ой боже, як здорово!
– Я не вірю на сьогоднішній день у дипломатію. Мені надоїли переживання наших міжнародних партнерів. І тому я вважаю, що єдиним і правильним рішенням є розвивати сильну і міцну армію, розвивати сильну економіку тут, на [підконтрольній уряду] території. Тому що зараз окуповані території більше нам хоче віддати Росія, ніж вони нам потрібні. Там немає нічого. Так, там залишилася частина людей, патріотично налаштованих. Їх там невеликий відсоток, вони наші. І це дійсно турбує, це хвилює. Але там немає економіки, там усі фабрики, заводи, підприємства знищені, обладнання вивезено до Росії. І наш бюджет не витримає навантаження, якщо б ми сьогодні хотіли розвивати цю частину нашої держави. Тому нам треба побудувати потужну економіку, щоб ті проукраїнські сили, які там залишилися принаймні в душі, тому що вони вголос зараз не можуть цього сказати, бо вони в меншості, захотіли повернутися сюди. А коли ми будемо мати сильну армію, коли ми будемо мати сильну економіку, тоді й дипломатія...
– Буде іншою.
– ...буде працювати по-іншому. Тоді і наші міжнародні партнери не будуть тільки переживати, а будуть робити реальні кроки для того, щоб Україна повернула свої землі назад. І тут дуже важливо, крім потужної армії, економіки, проводити всі ці роки потужну інформаційну політику. Між іншим, Дмитре, я маю до вас не питання, а одну претензію.
– Будь ласка.
– Особисту.
– Будь ласка.
– І я думаю, що мене підтримають майже всі львів'яни. Навіщо ви брали інтерв'ю у цих терористів? (Ідеться про інтерв'ю з терористом Ігорем Гіркіним (Стрєлковим) і колишньою "прокуроркою" анексованого Криму Наталією Поклонською. – "ГОРДОН"). Я не розумію цього. Я читав ваші пояснення, що це спецслужби і так далі. Але я не думаю, що терористів треба заводити в інформаційне поле, давати їм можливість висловлюватися в інформаційному полі України. І я думаю, що це червона лінія, яку не треба було переходити.
– Ви знаєте, я з радістю з вами подискутую на цю тему. По-перше, я хочу сказати, що мені дуже приємно було почути від вас ваше бачення і мінських перемовин, і взагалі ситуації, тому що вона один в один збігається з тим, що вже кілька років говорю я і в чому майже ніхто зі мною не погоджується. Може, при людях не погоджуються, а в душі десь. Але я бачу вже другу людину, яка каже те, що кажу я постійно.
Що стосується інтерв'ю з Гіркіним: це дуже цікава історія, про яку вже можна казати. Більш-менш, але можна вже казати, тому що є витік інформації з ГУР. Що це було? Це була спецоперація, яку здійснювало Головне управління військової розвідки під керівництвом Василя Бурби, якого звільнили нещодавно з поста. А це глибоко патріотично налаштована людина, яка дуже багато зробила для України в цей важкий час. Це патріот, це професіонал, це людина, яка Божою милістю з'явилася на чолі ГУР українського. Що треба було зробити? Треба було допитати Гіркіна, який є військовим російським злочинцем, який особисто вбивав українців, який віддавав накази вбивати українців, який особисто брав участь у збитті Boeing MH17 у небі над Донбасом. І зараз іде міжнародний процес у Гаазі. І Гіркін є одним із чотирьох підозрюваних у міжнародному процесі. Гіркіна допитати не можуть. Гіркін на запитання не відповідає. Тому через форму інтерв'ю було вирішено, щоб він відповів, серед інших, на 57 запитань, які формулювалися в ГУР і в Генеральній прокуратурі України, щоб була ясність і щоб зафіксувати у процесі в Гаазі його показання. Це було зроблено.
У чому суттєвий момент? Гіркін уже давав інтерв'ю, і він щось уже розповідав. Але це не було запротокольовано згідно з вимогами міжнародного законодавства. Що зробили ми? Ми, коли взяли це інтерв'ю, комп'ютер був наданий у Генеральну прокуратуру, я пройшов допит у Генеральній прокуратурі, мій син пройшов допит у Генеральній прокуратурі, який здійснював запис інтерв'ю. Важливо було показати, що немає монтажу: що ось почали, ось час початку, ось час закінчення – немає втручання в запис. Тобто був здійснений увесь набір дій Генеральною прокуратурою, який відповідав міжнародному законодавству, для фіксації допиту Гіркіна.
Що було зроблено далі? Усе це було оформлено, переписано на флешки, флешки було надано в Гаагу за 10 днів до виходу інтерв'ю. За 10 днів до виходу інтерв'ю весь цей матеріал був уже в суді. До речі, головуючий у суді офіційно заявив в інтерв'ю Deutsche Welle, що матеріали, надані Генеральною прокуратурою України та українськими спецслужбами – інтерв'ю Дмитра Гордона з Гіркіним, – уже фігурують у процесі в Гаазі.
Що важливо? Важливим є те, що Гіркін не зрозумів навіть, що це допит. Пізніше він дав інтерв'ю російським засобам масової інформації: він сказав, що "я розумів, що це допит", – це не так, – "але я побачив, що Гордон мене гіпнотизує, що райдужка його очей чорна, я зрозумів, що щось я пливу", – і так далі. Але він наговорив дуже багато. Що дало це інтерв'ю для всього світу, окрім того, що воно дало для процесу в Гаазі? Воно показало всьому світу звіряче обличчя "русского мира". Воно показало, що саме росіяни прийшли на територію України. Саме росіяни – не найманці. Гіркін був полковником ФСБ – і є, якщо ще не генерал. Він прямо каже: "Ми з групою пройшли повз два кордони: ніхто не зупинив. Ми з групою зі зброєю... Ми вбивали українців у Слов'янську, ми знищували патріотично налаштованих людей, як депутат Горлівської ради, якого вбили по-звірячому". А потім він розповідає, як ця група вийшла зі Слов'янська і пішла в Донецьк. І ніхто цю групу з наших можновладців, із наших військ – ніхто її не зупинив. Кілька годин вони йшли по степу, при повному оснащенні, зі зброєю в мільйонне місто Донецьк, щоб його захопити. Ніхто нічого. Це теж дуже важливо для усвідомлення того, що у нас дуже велика п'ята колона зрадників, які є на всіх щаблях української влади, і досі вони там є: агентура Російської Федерації. І саме через цих людей ми сьогодні маємо, як казав Леонід Макарович Кравчук, те, що маємо. Тобто це дуже важливе інтерв'ю, воно готувалося більше місяця. Про це було повідомлено президента заздалегідь, він знав про це, генеральний прокурор знав про це. Ну і, звичайно, глава управління військової розвідки.
А тепер – головне. Є таємна переписка між мною та Бурбою. І в один прекрасний момент, коли я зробив ще одну гучну заяву про російських агентів у керівництві України, наша переписка була оприлюднена в Telegram-каналі. Із вхідними номерами із ГУР. Тобто в ГУР теж агентура, яка витягла ці папери й опублікувала їх у Telegram-каналах. Звичайно, мені, може, це і приємно, тому що, за цими паперами, мені орден треба давати. Але я на нього не претендую – нехай дадуть ордени людям із ГУР і з Генеральної прокуратури, які це зробили все. Але того ж вечора [російський пропагандист Володимир] Соловйов у себе на програмі кричав: "Так ось Гордон – СБУшник, розвідник" і так далі.
Усе. Я думаю, що я відповів на це питання. Є особисте прохання президента до мене, що я не можу все сьогодні розповідати. Я думаю, пройде рік, може, і менше – і я розповім уже все, тому що є джентльменська угода, є безпека держави, і я не можу далі щось розповідати. Але думаю, це буде дуже цікаво.
– Я почув вашу позицію, бо, чесно кажучи, ці ваші інтерв'ю з терористами мене дуже стримували, іти до вас на зустріч...
– Збентежили. Я розумію це.
– Чи не йти...
– Я це розумію.
– І це абсолютно щиро, тому що, знаєте, навіть мені складно дивитися тим матерям, у яких сини загинули в цій війні, в очі, коли... Тому я собі сказав: я мушу запитати у Гордона про цю ситуацію.
– Так-так. Я це абсолютно розумію. Але є інтереси держави, вони вищі інколи, ніж емоції. І я вам скажу, що так... Ні, не буду це казати, це, може, рано ще говорити, але є цікаві деталі. І я вам скажу більше: я маю вже зворотний зв'язок із Нідерландів, удячність Нідерландів за те, що у них є офіційно зафіксовані покази. І я вам скажу більше: я думаю, що, коли буде вирок суду в Нідерландах, ось тоді дізнаються ще більше про мою роль у тому, щоб він був таким, як він буде. А він буде справедливим – я певен у цьому. Весь світ знає, що це росіяни збили Boeing, весь світ знає вже прізвища людей завдяки моїм колегам із Bellingcat, незалежного агентства, які теж високо оцінили це інтерв'ю. Вони знають, що вони це говорять. Ну, я думаю, потім будуть ще деталі, будуть цікаві деталі.
– Зрозуміло.
– Ми йдемо далі.
– Ідемо далі.
– Ми закінчили війною. Я знаю, що ви підтримуєте Львівську академію Сухопутних військ і при цьому ведете боротьбу з Міністерством оборони України.
– І при цьому був у коаліції, і при цьому був депутатом від коаліції, так. Це для мене дуже принципова позиція була: коли Національну академію Сухопутних військ хотіли перенести: окремі факультети – у Харків, окремі факультети – у Кам'янець-Подільський, і окремі факультети – в Одесу. А на базі Національної академії створити Інститут морально-психологічного виховання. Щось таке. По-перше, я бачив, як ця академія крок за кроком розвивалася, як оновлювалася вся їхня технічно-навчальна база. І я бачив, яке відношення наших міжнародних партнерів, у тому числі і партнерів НАТО, до співпраці з цією академією.
Це було для мене дуже важливе питання, бо я переконаний, що, може, не тільки у Львові – але у Львові особливо – може бути вихований високопатріотичний молодий офіцер. І біля трибуни Верховної Ради України стояли ніби всі народні депутати... Але оскільки я створював цю Національну академію, перетворюючи її з інституту при "Політехніці" в Академію Сухопутних військ, тобто я дуже добре знаю всю історію, я там роками їм допомагав... То скажу відверто: я вривався в кабінет міністра оборони, робив там просто дебоші...
– Хто це був?
– Це [Степан] Полторак. Ми після цього з ним спілкувалися, нормально порозумілися. Десь через рік.
– Дебоші робили?
– Робив дебоші, так. І коли я розказав це своєму татові, який усе життя пропрацював у військовій частині, він був теж у шоці від мене. Я вривався на засідання урядових комітетів – зривав їх. Я йшов до прем'єр-міністра і казав, що я не допущу розгляду цього питання на Кабінеті Міністрів України.
– Ви затята людина.
– Так, я затятий. Я принциповий. Це правда, так. Я інакше не можу, це для мене дуже було важливе питання. Так само, як і питання відстоювання інтересів 24-ї залізної бригади. Коли командира їхнє же Міністерство оборони... аудиторська служба провела перевірку за те, що він харчував контрактників три рази в день.
– А скільки треба було?
– А мав, згідно з постановою Кабінету Міністрів, яку хтось там недогледів із чиновників Міністерства оборони і мали змінити, – він мав контрактників харчувати, виявляється, тільки раз на день. А як людина, яка йде на службу, яка йде на війну, буде їсти один раз на день? Я підняв дуже великий дебош, у тому числі і в Міністерстві оборони. І я дуже серйозно нашумів публічно. І через суди ми добилися... Я допомагав адвокатам, надавав своїх юристів, а в мене є центр підтримки учасників АТО, вже сьомий рік він працює і буде працювати, поки війна не закінчиться. Піднімав юристів усіх... І ми отримали судове рішення, яке стало прецедентом для всіх військових частин. Ми захистили командира цієї залізної бригади.
Донбас повернеться нескоро. А Крим – коли розвалиться Росія або піде Путін
– Скажіть, будь ласка, тільки чесно: на вашу думку, Крим і Донбас повернуться до складу України?
– Донбас – нескоро. А Крим... Тоді, коли розвалиться Росія.
– Згоден.
– Або піде Путін. Але це буде нескоро.
– Піде Путін – прийде замість нього такий же Путін, я думаю.
– Можливо. А можливо, і ні. Процеси ж – ви бачите – і в сусідній Білорусі теж непрості.
– Так-так.
– Наступним кроком, напевно, буде Росія. Коли це буде, чи при нашому житті, я не знаю. Але цей час розвалу корумпованої імперії настане.
– Ви йдете в мери Львова. Чому?
– Дивіться: я живу у Львові, моя сім'я живе у Львові, я дуже люблю це місто. Не дивлячись на те, що я з 2001 року туди-сюди на Київ, я не бачу себе поза Львовом. І моє місто – мій Львів – завжди був першим, якщо стояло питання захисту національних інтересів, якщо стояло питання захисту української ідентичності, якщо стояло питання захисту державної мови. Львів завжди першим піднімав цілі протестні рухи. Ще з початку незалежності.
– Він пасіонарний – Львів.
– Так. Чорновіл, Юхновський, брати Горині... Калинці... Це все – ті перші потужні українці, які піднімали цю хвилю. І ви знаєте, Львів завжди чули в Києві. Зі Львовом рахувалися. Якщо хочете, львів'ян навіть боялися. І ми в цьому були завжди першими. Ми першими завжди формували політичний порядок усієї країни.
Але чому Львів не перший із точки зору якості життя в Україні. Зараз останній журнал Forbes проводив дослідження по якості життя в Україні і приводив рейтинги кожного міста українського. І там Львів далеко не перший. Перший Івано-Франківськ, Вінниця... Третій, за загальними показниками, Львів. А за окремими – далеко не перший.
– А Івано-Франківськ – перший?
– Так.
– Ух ти!
– Чому Львів не може бути першим за рівнем якісного, комфортного громадського транспорту? А чому Львів не може першим збудувати сучасний сміттєпереробний завод, який уже нам 15 років обіцяють і далі кажуть, що треба добудувати? Настав час добудувати.
40 потужних інвесторів хотіли побудувати у Львові сміттєпереробний завод. Але в кабінетах їх так обробляли, що вони вибігали звідти, навіть не забравши гарантійних внесків
– А чому? Сміттєва проблема постійна ж у Львові. Чому?
– Тому, Дмитре, я прийняв рішення, щоб, крім того, що Львів буде перший із точки зору відстоювання національних інтересів... Бо без Львова точно Майдану Незалежності не було б. Ну ми ж, львів'яни, першими кидалися на барикади. І це правда.
– Це правда.
– Я вважаю, що ми, львів'яни, маємо показати приклад на всю державу, що у Львові може бути збудований сучасний сміттєпереробний завод, бо сміття може приносити великі доходи в державний, у місцевий бюджет. А зараз він працює на корумпованих чиновників.
– Чому не будують сміттєпереробний завод весь цей час?
– Я розкажу вам зараз. Я хочу, щоб у Львові був дійсно якісний, сучасний громадський транспорт. А як перший заступник голови комітету транспорту я дуже добре, перфектно, знаю і володію цим питанням. І знаю, як це зробити, як вирішити. І можу годинами говорити, як вирішити питання якісного та комфортного транспорту, бо це дуже важливе питання зараз для львів'ян. Та й не тільки для львів'ян – практично для всіх мешканців міст. Я йду в мери, тому що знаю, що Львів є потужним інтелектуальним центром. У нас є 28 вищих навчальних закладів, 15 університетів, понад 100 тис. студентів. Мізки України зосереджені у Львові. Але чомусь наша молодь виїжджає...
– До Польщі...
– ...вчитися за кордон і працювати в Польщу. Чому не створити такі умови, такі програми, які будуть діяти на місцевому рівні, де молоді науковці, які мають цікаві наукові розробки, молоді люди, які мають цікаві стартапи, – чому їхні ідеї та програми не можуть працювати на своє місто? І вони можуть тоді працювати і заробляти на свої сім'ї. Я вважаю, що Львів має право першим показати приклад усій Україні, як може розвиватися сучасне місто.
Чому не побудований сміттєпереробний завод? 40 потужних інвесторів були у Львові, пропонували міській владі свої інвестиції, свої технології. Але чомусь їх там у кабінетах так обробляли, малювали щось там на листочках, вони вискакували, не забираючи навіть... Я маю один приклад, коли італійська потужна компанія вискочила з кабінету, навіть не забравши своїх гарантійних внесків. У той же день поїхала в аеропорт, сіла на літак і полетіла, сказавши: "Не хочемо вашої країни, і вашого Львова, і вашого сміттєпереробного заводу". Та тому, що влада місцева, корумпована, вимагає хабарі і вимагає долю. Тому і не побудований сміттєпереробний завод.
– Тому ваш лозунг про долю?
– Моє гасло – "Перший, хто не буде брати долю". І це, Дмитре, не просто гасло. Це є гасло мого життя.
– А [мер Львова Андрій] Садовий бере долю?
– Це його треба запитати.
– А ви як думаєте?
– Це питання треба задати кожному львів'янину, і я переконаний, що більша половина львів'ян ствердно відповість на це запитання. Я, Дмитре, у цій виборчій кампанії дав собі слово, що я нікого не критикую, а тільки доношу свої ідеї, свої програмні пункти до максимальної кількості людей. І тому я не хочу зараз зайти у критику Садового. Його є кому критикувати.
Це гасло – гасло мого життя, реально. Повірте мені, що мало є таких політиків чи чиновників, які зможуть собі повісити це гасло на борди. З них у більшості будуть просто сміятися, їм просто не повірять.
– Які якості для успіху потрібні в бізнесі, які – у політиці, а які – на посту мера? І чи є ці якості у вас?
– Я вважаю, якщо ти в бізнесі і хочеш його розвивати, ти повинен глибоко вникати в усі деталі свого бізнесу, щоб зрозуміти знизу, як працює той чи інший вид бізнесу, щоб уміти правильно дати якісь настанови чи накази своїм підлеглим і правильно вміти проконтролювати виконання всіх твоїх завдань. У бізнесі також важливо, щоб ти тримав слово. Це дуже важливо.
– Політика?
– У політиці, Дмитре, головне – не продатись, не скурвитися. Тому що спокус є теж дуже багато. Головне – бути чесним із самим собою. Головне – не бути чиїмось партійним штиком, а переслідувати суто державницькі інтереси. Я не один раз стикався з такими непростими ситуаціями в політиці. Колись мені за вихід із фракції пропонували декілька мільйонів доларів, причому казали: "Ти можеш і дальше пропагувати свою українську мову державну, критикувати всіх і так дальше. Лиш тільки вийди".
– Це при Януковичі, так?
– Це при Януковичі. Тоді, коли ламали всіх практично. І ламали опозицію. Не буду називати прізвища, хто мені це говорив, але вони...
– Це й так зрозуміло.
– Вони зараз є і працюють...
– А, є ще тут, так?
– Так-так. Але після одного випадку, де вже моя влада повела себе зі мною дуже, м'яко кажучи, некоректно, я сказав, що я більше не вступлю в жодну політичну силу. У 2019 році я прийшов до своєї влади, скажімо так, найвищих керівників своєї влади, – і кажу: "Я як перший заступник голови комітету транспорту бачу, що в "Укрзалізниці" повний бардак, корупція, розкрадання й "Укрзалізниця" через кілька років зійде просто на дно".
– Це ви Петру Олексійовичу сказали?
– Ні, Петра Олексійовича там не було. Про Петра Олексійовича можу теж багато говорити, але це, може, вже поза програмою.
Я перед тим... Ну, некоректно було мені, який є в команді коаліції, є народним депутатом від цієї команди – не повідомити про наміри піти на відкритий і прозорий конкурс, щоб очолити "Укрзалізницю". І я про це сказав. А перед тим я з Інститутом майбутнього розробив програму розвитку "Укрзалізниці" під такою назвою: "Чи є майбутнє в "Укрзалізниці"?". До 2030 року. Де я чітко прописав усю проблематику, яка є в "Укрзалізниці", де я чітко прописав покроковий план виходу "Укрзалізниці" з кризи, яка склалася на цей час. Тому що в моєму розумінні "Укрзалізниця" може бути потужним локомотивом розвитку всієї держави. Транспортна сфера дає можливість із коефіцієнтом 3,5 притягнути ще й розвинути інші, суміжні види діяльності та види бізнесу в державі.
Я прийшов і кажу, що знаю, що буде відбуватися конкурс, я хотів би подаватися на нього, я маю свою програму, свій план, і "я ставлю вас до відома, що хтось повинен зайти наступним народним депутатом, а я буду подаватися на цей прозорий конкурс". Моя влада все зробила, щоб цього прозорого конкурсу, публічного, не відбулося. Були проведені зміни до постанови Кабінету Міністрів України, яка вже передбачала, що призначення керівника УЗ відбувається не через прозорий конкурс, а за рішенням наглядової ради "Укрзалізниці". Ось і все. Отак круто кинули Васюника. Бо розуміли і знали...
– Красти їм не дасть.
– ...що я не дам їм красти. Так, як крадуть зараз. Що я не піду на ці договірняки. А ця наглядова рада, не дивлячись, що там сидить багато крутих іноземців із великими посадами в минулому, публічними посадами... Це корупціонери такі самі, які виконують волю інших корупціонерів, які сидять у високих кабінетах влади. Таке моє бачення нашої "чесної" політики.
У нас є стратегія розвитку Львова до 2030 року. З європейських міст таку має лише Берлін
– Які найголовніші якості потрібні на посту мера?
– Найголовніші якості? Зрозуміло, що мером має бути людина, яка має відповідний управлінський досвід. Тому що не може бути мером людина, яка не керувала хоча б сотнею людей. Вона не розуміє.
– Щаблинки пройти треба.
– Однозначно. А я керував багатотисячними колективами і сам за 25 років бізнесу створив тисячі робочих місць. Управлінський досвід. Зрозуміло, що освіта повинна бути. Зрозуміло, що ти маєш мати потужну команду. А я маю потужну виконавчу команду. Дуже потужну виконавчу команду. Якщо я завтра заходжу на цю посаду, на відсотків 60 мої сильні, потужні, фахові люди заходять на заступників мера, керівників департаменту, за напрямами і так далі. Це дуже важливо: мати потужну, сильну команду, з якою мати можливості реалізувати свою програму.
Однозначно ти повинен мати програму розвитку міста. Ти мер. Ти повинен розуміти. І навіть львів'янин, котрий буде знати, що мер має програму розвитку, – він повинен спати спокійніше. А я, Дмитре, написав найфаховішу стратегію розвитку Львова на 10 років уперед. Вона називається "Стратегія "Львів – перший". Програма 2030". Сім місяців праці. До цієї програми були залучені потужні міжнародні експерти, мер німецького міста Трієр, фахівці Інституту майбутнього. У цю програму включені понад 100 крутих проєктів, ідей, які треба реалізувати для свого міста. І це все прораховано подетально, покроково. І є розрахунки по кожному цьому проєкту, який економічний ефект він дасть. У цій стратегії є економічна стратегія розвитку міста, екологічна стратегія розвитку міста. У цій стратегії передбачена стратегія мобільності, куди входить стратегія транспорту, що дуже важливо на сьогоднішній день, де я особисто буду відповідати, бо я дуже добре знаю цю сферу. Це соціальна стратегія, це є стратегія нашої – львівської, української – ідентичності. Це є стратегія рівномірного і повноцінного розвитку всіх районів і мікрорайонів Львова. Ти не можеш розвивати тільки центральну частину міста для туристів, а за всі інші мікрорайони забувати.
У цій стратегії застосовано міжнародний досвід, застосовано інноваційні підходи. Такої стратегії немає ніхто в Україні. В Європі таку стратегію має лише одне місто – Берлін. Я відкрив цілий офіс центру "Стратегія-2030 "Львів – перший". Ми зі 160 сторінок на 400 м&³2; у такому доступному, простому вигляді хотіли подати основні кроки цієї стратегії. Окремі пункти цієї програми і цієї стратегії навіть крадуть мої опоненти, які ніколи не писали жодної програми, йдучи на вибори. Окремі гасла моєї стратегії навіть вішають на бордах. Але нехай. Це все для львів'ян.
– Найважливіші. Ось що передусім Львову треба?
– Я її взяв із собою. Я хотів би вам показати цей талмуд. Можна багато говорити, і воно все головне. Є кілька ключових кроків, які я хочу реалізувати, – це зробити у Львові справді якісний, комфортний, сучасний громадський транспорт.
– Трамваї також повинні бути?
– Так. Однозначно. Львів без трамваїв – це неможливо. Але ставку треба робити на екологічний вид транспорту. Я тому об'їздив пів світу – Люксембург, Італію і багато інших країн.
– Я в Мінську, до речі, бачив електробуси такі. Й автобуси.
– Електробуси... Ну, львівський "Електрон" теж виготовляє електробуси.
– Виготовляє вже?
– Так, у нас є місцевий виробник. Я вважаю, що на їхній базі можна робити повний цикл виробництва, і навіть електромобілів. Якщо місцева влада буде думати про це, то це абсолютно реально зробити. Тому що Львівський автобусний завод, на жаль, знищений. І власник утік у Росію.
Окрім громадського транспорту, я хочу, щоб львів'яни пили чисту питну воду із кранів.
– Як у Відні.
– Так, як у Відні. Бо ніде у світі вже ніхто не дезінфікує воду рідким хлором так, як ми дезінфікуємо в Україні. Хлор – це реальний канцероген, який розвиває ракові клітини. Так не може бути. Мене почули – це вже мер Кличко навіть оголосив, що Київ із наступного року... Та й Садовий сказав, що вже наступного року будуть впроваджувати програму більш безпечної дезінфекції питної води гіпохлоридом натрію – практично звичайною сіллю. І повірте мені, що така програма модернізації восьми насосних станцій у Львові – це дрібні кошти. 70–80 якихось мільйонів гривень у порівнянні з 10-мільярдним бюджетом, який має місто Львів...
– 10 млрд, так?
– Так. Я хочу, щоб Львів став інтелектуальними офшорами, щоб талановита молодь могла себе розвинути. IT-сектор у нас дуже розвинений. Тільки він чомусь не працює на місцеву економіку. А моє завдання – щоб хоча б на 25% місцеві IT працювали на місцеву економіку. Моє бачення – що Львів може бути другою "Кремнієвою долиною". Тому що справді IT-сектор у нас дуже потужно розвинений.
Я хочу, щоб у Львові був сучасний інститут для пенсіонерів, щоб людина, яка йде на пенсію, це не було для неї якимось вироком, щоб вона могла працювати над собою, допомагати своїм дітям, своїм онукам. Я хочу створити клуб друзів Львова, клуб інвесторів так званих. І у мене є друзі, які готові інвестувати в українську економіку, зокрема в місто Львів, по всьому світу: і в Ізраїлі, і в Америці, і в Канаді, і в тому числі два віцепрезиденти Caterpillar, які готові йти, заходити в місто і спільно...
– Колишні львів'яни, так?
– Колишні львів'яни одні серед них. Робити спільну кооперацію і так далі. І я хочу зробити в місті міську енергетичну компанію, щоб хоча б 20–30% ми могли генерувати своєї електроенергії, щоб ці тарифи якщо не падали, то принаймні не виростали. За рахунок внутрішнього, місцевого виробництва, власного виробництва електроенергії. Я хочу створити комунальний банк, який стане гарантом для потужних інвесторів, для запровадження крутих інвестиційних проєктів у місті. І ще дуже-дуже багато класних проєктів. Але я скажу ключову річ. Тому що ти ходиш по зустрічах, спілкуєшся з людьми...
– А багато ходите?
– Я вже провів понад сотню зустрічей у дворах, у колективах, на підприємствах. Я зрозумів одну річ: цю мою круту програму можна просто взяти і викинути у смітник. Запитайте чому?
– Так, чому?
– Якщо Львовом дальше буде керувати корупція – повірте мені: 99% усіх цих крутих ідей, які прописані в цій стратегії, які прораховані найкращими фахівцями, – вони залишаться на папері. Вони не будуть реалізовані.
Рівень корупції у Львові дуже високий
– А рівень корупції у Львові високий?
– Рівень корупції у Львові дуже високий. І якщо справді не буде корупції – а я зроблю все, щоб у місті Львові була запроваджена справді прозора й ефективна система управління містом, – то я вам помісячно розпишу, коли які проєкти будуть реалізовані, які є в моїй програмі. Серед усіх проблем міста питання корупції десь на п'ятому-шостому місці стоїть. Ви знаєте, дуже неприємно чути, коли ти спілкуєшся з людьми і вони кажуть: "Та нехай уже буде той, що накрався. Він уже, може, не буде красти".
– А може, більше буде ще?
– І як пояснити людям, що корупціонер – це як наркоман? Ти сьогодні вкрав одну гривню, а завтра ти хочеш вкрасти ще більше, більше і більше.
– Доза збільшується.
– Хочеться дозу більшу, більшу і більшу. І вилікувати корупціонера можна тільки у двох випадках: коли корупціонер звернеться до психотерапевта. Як правило, корупціонери не ходять до лікарів. А другий випадок, коли можна вилікувати корупціонера, – це застосувати відповідний шок, удар по його корупційній свідомості. І цим шоком може бути тільки Васюник.
– А скажіть, чесна людина в політиці можлива?
– Можлива. Вона сидить перед вами. Я не зганьбив свого ім'я. І не зганьблю його ніколи. Я хочу увійти в історію свого міста як чесний, порядний, відповідальний, фаховий і людяний. І я хочу після закінчення каденції мера... А я є прихильником того, що не дивлячись чи ти президент, чи ти депутат Верховної Ради, чи ти мер міста – два терміни і крапка. Пройшов цією червоною доріжкою – вона дуже скоро тобі сподобається. Треба два терміни походити по простій землі, щоб відчути. Хочеш – тоді знову йди. Я хочу, щоб після цих двох термінів... А коли я стану мером, то наступного разу мене обере 99% львів'ян. Тому що я кожні п'ять хвилин свого життя буду служити львів'янам та інтересам свого міста. Я хочу справді увійти в історію свого міста хоч от настільки.
– Пане Ігорю, скільки Садовий уже мер Львова?
– 15 років. І претендує ще на одну каденцію. Хоч перед тим казав, що "мій час пройшов – уже не треба".
– Садовий – гарний мер?
– Ми домовлялися, що я не критикую людей. Садовий, напевно, щось зробив за 15 років. Це неможливо – нічого не зробити. Я був би нещирим і неправдивим. І Євро 2012 справді дало потужний розвиток місту. Хоча якщо по правді, то Євро 2012 до Львова привів старший Васюник, коли був на посаді віцепрем'єра з питань Євро 2012.
– Це правда. Із Григорієм Суркісом.
– Це правда. І для нього було принципове питання, що чемпіонат має відбутися: так, у столиці, бо це столиця, так, на Західній Україні і на сході. А далі вже вирішуйте: або це Дніпро, або це Одеса, або це Харків. І те, що чемпіонат відбувся у Львові, – це є заслуга. Це не те, що він – мій брат. Це правда.
– Це правда, підтверджую.
– Це щира правда. І тому Євро 2012 досить підфортунило Садовому. Бо з'явилися дороги, інфраструктура...
– Стадіон, аеропорт.
– Так. І люди це бачать. Але, знаєте, я переконаний у тому, що Львів не витримає ще наступні п'ять років тої корупції, яка у нашій місцевій владі.
– А люди втомилися від Садового?
– Люди втомилися. 63% львів'ян, це показують усі соціологічні дослідження, навіть соціологічної групи "Фама" Садового, яка завжди була прихильником сьогоднішнього мера...
– 40–60%, кажуть, не визначилися з вибором.
– Так. І я вірю в те, що львів'яни – мудрі люди і зроблять правильний вибір.
Чому я так багато говорю про корупцію? Декілька років тому моя команда вирішила побудувати сучасний житловий комплекс "Національний", де під 2 га є підземний паркінг. Такого паркінгу у Львові немає практично, крім торгових центрів. За всіма стандартами. За сучасною технологією, за рівнем безпеки. Сейсміка – на рівні восьми балів, щоб ви розуміли. І ми пішли в місто за містобудівними умовами. Це рік боротьби! Рік ми відстоювали свої права, щоб побудувати справді сучасний житловий комплекс, якого немає у Львові зараз.
– А хабаря дати не пробували?
– Ні, не пробували. І не дамо. Ми, навпаки, написали на всій вулиці Стрийській, це центральна магістраль у Львові: "Будуємо без хабарів".
– Так?
– Так. Це був банер на 200 метрів на всю вулицю. І кожен, хто тільки говорить: "ЖК "Національний"? А, це ті, що будують без хабарів". Ми вже збудували. Половину – 45 тис. – уже здали в експлуатацію.
– Красиво?
– Дуже красиво. І нікому не дали ні гривні хабаря. Щоб ви розуміли, рівень корупції та рівень хабарів на одній дев'ятиповерхівці в будівництві житловому – це $50–60 тис. Це мінімум. Моя команда дійшла до американського посла, Марі Йованович тоді була. Зустрічалися з ними. До Американської торгово-промислової палати. Підняли всіх міжнародних радників, якими прикривається мер міста статусом міжнародних потужних радників. Рік. Але ми свого добилися – і не дали нікому. А інші компанії за тиждень отримують містобудівні умови та обмеження. А у Львові 70 великих незаконних забудов, які хаотично будують, не дивлячись на інсталяцію, не дивлячись на всі комунікації, відсутність доріг, паркування і так далі. Місто хаотично просто забудовується. Тому що будівельний бізнес дуже корумпований у Львові. Я відкрито скажу: я тоді набрав майже кожного забудовника. Кажу: "Хлопці, я очолю цей процес. Ви не будете платити. Ви не будете платити нікому. Будете будувати без хабарів".
– А хлопці не хочуть воювати.
– А хлопці не хочуть воювати. Це про те, що справді багато хто толерує корупцію. І це дуже погано. Ось така ситуація у нас була.
– Якщо вас оберуть мером Львова, ви будете кращим мером, ніж Садовий?
– Я буду найкращим мером. Я справді реалізую ті пункти, які прописані в моїй крутій програмі. Я сформую – і це найголовніше, що я зроблю найперше, – прозору та ефективну систему управління містом, де неможливо буде красти. А після цього буду впроваджувати кожен пункт своєї програми, яка реально працює на розвиток свого міста. Я готовий відповісти за кожне своє слово.
Я вам скажу ще інше: коли я хотів повісити борди зі своїм гаслом "Перший, хто не буде брати долю", дві рекламні компанії відмовилися повісити моє гасло. Я кажу: "Хлопці, а чому? Це моя позиція. Там немає нічийого прізвища. Невже вам не надоїло отримувати що два роки дозвіл на розміщення рекламних площин і носити хабарі за це? Ну чому? Ви принаймні не будете так носити. Принаймні бізнес не буде заходити в кабінети. І це передбачено в моїй програмі – високий рівень діджиталізації. Щоб через свій телефонний додаток або персональний комп'ютер отримати будь-який дозвіл. І не треба ходити цими темними корумпованими коридорами. Тому мене дійсно турбує ця висока толерантність до корупції зі сторони окремого бізнесу. Не тільки будівельного, а, виявляється, ще й рекламодавців наших.
Мало того, знаєте, коли ти ходиш у дворах... Та що там у дворах? Мій тато каже: "Сину, тобі не дадуть нічого зробити". Я кажу: "Тату, чому ти так вважаєш?" – "Бо все воно корумповане, всі вони злодії. Не дадуть тобі нічого зробити". Я кажу: "Ні, ні, ні. Якщо Львів перший, коли стоїть питання захисту мови, території, національних інтересів, то я буду перший, хто поведе Львів проти корупції. І ми покажемо всій державі. Бо я не один. Зі мною є справді команда, яка така сама професійна, світла, енергійна і принципова. І на прикладі власного бізнесу, де я маю класних молодих партнерів, ми доказали свою принциповість.
Брат, коли працював в Адміністрації Президента, блокував рішення про призначення мене першим заступником голови правління "Нафтогазу"
– У вас два старші брати: Іван та Євген. Іван Васюник протягом майже трьох років був віцепрем'єром, він знана людина. Чим зараз, до речі, Іван Васюник займається? І чим займається Євген?
– Євген, на жаль, через хворобу (він переніс інсульт) має інвалідність. До цього він керував потужною фармацевтичною компанією. Але, на жаль, так сталося... Тому він зараз не веде якоїсь підприємницької діяльності.
Іван, старший брат, багато чого досягнув у житті. Він був і народним депутатом, і віцепрем'єром в уряді, і першим заступником керівника Адміністрації Президента. Зараз є секретарем групи "Першого грудня". Це наші моральні авторитети в Україні – люди, які пройшли непросте життя і на яких досить, я вважаю, багато хто орієнтується з високих кабінетів нашої влади і боїться їхнього слова. Він супроводжує проєкт будівництва музею Голодомору. Займається будівництвом пам'ятника праведнику України блаженнішому Омеляну Ковчу. Це греко-католицький священник, який загинув у концтаборі Майданек, який мав можливість вийти з концтабору, його могли випустити, але він сказав: "Ні, тут мій народ, моя нація, і тут я потрібен усім людям". Це людина, яка спасла дуже багато людей, будучи священником, переховувала євреїв і багато кого іншого. І 27-го числа ми відкриваємо цей пам'ятник у польському Любліні. Він веде великі гуманітарні проєкти. Ми маємо благодійний фонд "Гуманітарні ініціативи". Ми його зареєстрували у 2000 році. І він уже зреалізував понад сотню дуже серйозних проєктів у гуманітарній сфері.
– Ви дружите між собою, всі брати? Дружні?
– Так, ми дружимо. Ми приїжджаємо до мами не тільки на свята, але там коли вдається. Коли Іван їде з Києва, то вже більш зорганізовано. Ви знаєте, коли батьки живі, то хочеться бути разом. Він для мене є таким моральним авторитетом, щоб ви зрозуміли. Так, це людина, яка пройшла з дуже великою честю і достойно весь свій життєвий шлях. І, коли він був в Адміністрації Президента, було подання мене на першого заступника голови НАК "Нафтогазу". Ніхто не повірить: він блокував це рішення.
– І ви після цього ще дружите з ним. (Сміються).
– Він боявся знаєте чого? Він боявся, щоб Ігор, який має більш бізнесову жилку, який є більш рішучим у прийнятті будь-якого рішення, – щоб він у якійсь мірі у цій великій корумпованій машині часом не заплямував прізвище Васюник. Нещодавно, коли Івану було 60 років... Був, між іншим, президент Ющенко і так далі. У мене сльози на очах появилися, коли він сказав, що "я дуже переживав, коли мій брат ішов у владу, але я тішуся, що він достойно пройшов цей шлях і в державних компаніях, і у великій політиці". Тому для мене старший брат багато значить. Бо були такі часи, коли я ходив у його спортивному костюмі, бо свого не мав.
– Із дружиною Оксаною ви вже 30 років разом.
– 30 років. 1 вересня ми святкували своє весілля. Скажу, що вся сім'я тримається на дружині.
– А як ви познайомилися?
– Та дуже просто. Ми жили один від другого за 100 метрів на одній вулиці в селі.
– Тобто з дитинства.
– Із дитинства. Вона була у шостому класі, а я – у дев'ятому. Я катав її на велосипеді. Так і познайомилися. Уже 30 років разом. Виховали двох дітей. Дочка Олеся, яка закінчила теж і економічний, і юридичний, добре розбирається у фінансах, веде сімейний бізнес.
– І син Тарас.
– І син Тарас, який, між іншим, теж так любить спорт, як я колись, бо спорт справді загартовує дуже потужно. Він отримав статус віцечемпіона кубка світу з карате, понад 40 медалей має. Але це у шкільні роки. А зараз є засновником соціальної мережі "Релігія Мир". Понад 10 років працював самостійно над цим проєктом, створив цей проєкт, запустив його в тестовому режимі. Ми зараз шукаємо інвестора, бо, щоб розкрутити потужну соціальну мережу, треба не один мільйон доларів. Але у нього є така крута ідея. І я тішуся, що він пішов у Васюників. Проєкт називається "Релігія Мир". Тобто у нього є мрія, щоб у всьому світі настав мир. У нього є мрія отримати Нобелівську премію миру, коли він зреалізує цей проєкт.
– Тобто дітьми ви задоволені?
– Так, я задоволений. У мене ще є класний внук Назарко, якому недавно було сім років.
– Це доньки?
– Так, доньки. Ми його любимо.
– Ви співзасновник мережі центрів розвитку дитини "Львівська школа Монтессорі". Що це?
– Основна суть її полягає в методиці Марії Монтессорі. І основна суть – щоби дитина сама відкривала собі можливості в цьому житті. Щоб вивчала, як треба будь-що робити: будь-які вправи і так далі. Є різноманітне обладнання для дітей, де діти йдуть і самі виготовляють будь-які речі, вчаться, розвиваються. Щоб їм не тільки казали: "То так, то так, а то так", – а щоб вони самі себе пізнавали в цьому житті. Це є школа дитячого розвитку. Одна вже функціонує. Іншу ми збудували в житловому комплексі "Національний" на 200 діточок. Сподіваюся, що наступним роком відкриємо. І веде цей бізнес дружина.
– Я знаю, що ваше улюблене хобі – садівництво. Що ви вирощуєте?
– Ой... Екологічна ферма – це наш сімейний бізнес на сьогоднішній день.
– Екологічна ферма?
– Екологічна ферма, сертифікована.
– Красиво.
– У своєму рідному селі я особисто посадив понад тисячу фруктових дерев. Ми посадили 12 гектарів органічної малини, три гектари органічної полуниці, збудували на 600 тонн холодильник. Тому цей весь урожай іде...
– 600 тонн...
– Це небагато насправді. Цей весь урожай іде в холодильник – швидка заморозка, а потім на експорт в основному. Це у нас сімейний бізнес. Це єдиний спосіб, коли ти їдеш попрацювати, щоб голова відпочила.
– Ви любите куховарити. Що саме готуєте?
– Люблю. Але куховарю тільки на вулиці. Бо вдома на кухні це трохи складно. Кухню треба довго відмивати. І дружина не пускає. (Сміється).
– На вулиці? Шашлики?
– Шашлики – це просто. Борщ у печі – це складніше. Коли він там ніч постоїть у печі... Правда, він у мене виходить не такий рідкий, як має бути борщ, а більш густий, але дуже смачний.
– А він має бути густим.
– Так. Кашу пшоняну або рисову з яблуками, з різними сухофруктами, гарбузову кашу, м'ясо в печі, сало запікати... Ну таке. Побудував собі невеликий льох. Десь там наливочки. Товариші приходять. Любимо собі посидіти.
– У вас завжди собаки були, так?
– Ой, Дмитре... Я собачий тато взагалі. (Сміється). Я без собак не можу. Це для мене стихія. Вони завжди у мене були. Останнім часом були дві кане-корсо. На жаль, їх уже немає. А зараз я маю дві собаки бордер-коллі. Мої друзі мені передали з Англії. Ну, це не кане-корсо – це складні собаки, дуже швидкі. Вони пастухи самі по собі. Я планував їх брати на ферму, але так звик, що не можу віддати на ферму. І мушу тримати.
– Як звуть їх?
– Їх звуть Антон і Берта. Це не я їх так назвав – їх так в Англії назвали. Так виписали паспорти. І ми так само їх називаємо.
– Я вдячний вам за розмову. І я хочу поставити останнє, напевно, запитання. Ви йдете в мери Львова. Зараз іде запекла боротьба. Ви ще жодного разу не пошкодували, що пішли в мери?
– Ні, я не пошкодував, що я пішов у мери. Я свідомо завжди приймаю рішення, усе прораховую, я ставлю собі кожен раз вищу мету, до якої треба йти. Я вам скажу, що зараз заказушні рейтинги у Львові нібито очолює дві корупції. Одна корупція, яка склалася роками у Львові, – це львівська корупція, львівська мафія, яка бореться з іншою корупцією – яка проявила себе на рівні держави. Васюник не належить ні до однієї, ні до другої корупції. Васюник є незалежний кандидат, є принциповим. І моє основне завдання – донести цю принциповість і показати, що є порядні господарники, чесні політики, відповідальні фахівці в будь-якій сфері...
Тому я, маючи таку нагоду і велику медійну площадку, хочу двома словами звернутися до своїх виборців, до своїх львів'ян. Шановні львів'яни, Васюник – справді чесний і незалежний кандидат. Ні від бандитів, ні від олігархів, ні від політичних сил, ні від будь-яких інших кланів. І я гарантую вам, що я зроблю у Львові прозору систему управління, де красти буде просто неможливо. І ви через рік можете зайти до мене в кабінет із цим відео. Ми чесно подивимося один одному в очі. І якщо я не виправдаю вашої довіри, довіри всіх львів'ян, я напишу заяву про складання повноважень і піду. А зараз хочу попросити вас прийти на вибори 25 жовтня разом зі своїми сім'ями, разом зі своїми колегами, друзями, проголосувати за чесність, справедливість і незалежність. Я хочу, щоб ми разом зробили Львів першим містом в Україні за якістю життя. Така моя позиція.