Віцепрезидентка "Ла Страда – Україна": Домашнє насильство – це не сімейна сварка, а кримінальний злочин
Понад 10 років тому Україна підписала Стамбульську конвенцію проти насильства, проте Верховна Рада її досі не ратифікувала. Конвенція має на меті захищати жінок та інших жертв домашнього насильства – чоловіків, дітей і людей похилого віку. Для України це гостро актуальна проблема: за даними Національної соціальної служби, упродовж дев'яти місяців 2021 року зафіксовано 205 608 звернень щодо домашнього насильства, із них від дітей – 5001 звернення (2,43%), від жінок – 167 900 (82%), від чоловіків – 32 707 звернень (16%).
Цьогоріч понад 50 українських громадських організацій об'єдналися в коаліцію "За Стамбульську конвенцію" із закликом до президента Володимира Зеленського та Верховної Ради ратифікувати цей міжнародний документ.
Журналістка Марія Семенченко поговорила із віцепрезиденткою міжнародного правозахисного фонду "Ла Страда – Україна" Катериною Черепахою про можливості, які надасть Україні Стамбульська конвенція, про міфи та маніпуляції щодо цього документа, а також про громадське сприйняття домашнього насильства в Україні та його поступову трансформацію.
Домашнє та гендерно обумовлене насильство, зокрема домагання на роботі, сексуальне насильство в сім'ї тощо – це реальність практично кожної жінки протягом її життя
– Гаряча лінія "Ла Стради" існує з 1998 року, вона починалася з теми торгівлі людьми, але вже 2004 року додалася і протидія домашньому насильству. За вашими спостереженнями, як змінилося ставлення українського суспільства до теми домашнього насильства за ці 18 років?
– Можу одразу сказати, що не змінилося. Проблема залишається актуальною, досі немає розвиненої та дієвої системи реагування та допомоги постраждалим. Нам і досі потрібно розвивати системи послуг та протидії, запобігання й інформування. Це те, що сьогодні потребує активного розвитку.
Що змінилося? Безумовно, побільшало інформації – на різних рівнях – про домашнє і гендерно обумовлене насильство. Про те, що така проблема є, що вона серйозна і держава має адекватно реагувати на неї й оперативно надавати допомогу постраждалим. Що це не просто особиста справа двох людей, не просто сварка, а саме порушення прав людини.
– Якщо тема зазвучала голосніше, можна припустити, що і звернень на гарячу лінію побільшало? Що люди стали частіше звертатися по допомогу й усвідомлювати: те, що з ними відбувається в сім'ї, є насильством?
– Тут є багато аспектів. За цей час відчутно розвинулося національне законодавство у цій сфері. З'явився закон "Про запобігання та протидію домашньому насильству", з'явилися термінові заборонні та обмежувальні розпорядження.
Відбулася низка потужних інформаційних хвиль та сильних кампаній, наприклад флешмоб #ЯНеБоюсяСказати, під час якого багато хто, зокрема відомі та публічні особи, розповіли свої історії. Люди, із якими ми поряд живемо, працюємо, спілкуємося, наважилися говорити про свій травматичний досвід. Ці історії ставали видимими, вони чітко засвідчили: домашнє та гендерно обумовлене насильство, зокрема домагання на роботі, сексуальне насильство в сім'ї тощо – це реальність практично кожної жінки протягом її життя.
Упродовж цих двох десятиріч люди прокачали свої навички самостійно визначати основні ознаки домашнього насильства, вони можуть самі оцінити й зрозуміти: те, що відбувається в сім'ї тижнями, місяцями або роками, – це насильство.
Особисті історії в інфопросторі теж дають розуміння людині, яка страждає тут і зараз, що вона не одна в цій ситуації. Що це відбувається не тому, що вона щось зробила чи робить не так, що це не її провина, що є інші люди, які з таким стикаються, говорять про це, які вирішують вийти із ситуації домашнього насильства. Це теж може стати стимулом для людини звернутися по допомогу.
Понад 80% звернень на гарячу лінію – від жінок
– Часто люди асоціюють домашнє насильство саме з фізичною агресією, але воно цим не обмежується. Як би ви описали, що таке домашнє насильство та як його ідентифікувати?
– Відповідно до національного законодавства, виділяють чотири форми домашнього насильства: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне. Простіше виявити та ідентифікувати фізичне, воно зрозуміле та звичне людям: коли хтось із ним стикається, то точно усвідомлює, що це – саме насильство.
Але якщо подивитися на статистику звернень на гарячу лінію, то найвищий відсоток звернень стосується психологічного насильства. За ним іде фізичне, економічне, а вже потім сексуальне. Тут варто зазначити, що відсоток звернень щодо домашнього сексуального насильства невисокий не тому, що самих випадків мало, а тому, що жінки не завжди усвідомлюють, що це саме сексуальне насильство в сім'ї.
Сексуальне насильство є менш обговорюваним, його погано ідентифікують самі постраждалі. Бо більшість вважає, що мати статеві стосунки зі своїм партнером/партнеркою/чоловіком/дружиною – це подружній обов'язок. Тому тут немає місця твоєму "хочу / не хочу", "можу / не можу", і чи прийнятний для тебе такий спосіб чи формат сексуальних стосунків. І тому, якщо щось таке відбувається між подружжям чи в парі, то тривалий час це не вважають і не ідентифікують як сексуальне насильство.
– Якщо говорити про психологічне насильство, на що варто звернути увагу?
– Тут багато аспектів: маніпулювання, приниження, ігнорування, словесні образи, постійне знецінення, залякування, створення умов психологічної, економічної залежності тощо.
Агресор може залякувати не тільки особу, над якою чинить насильство, а й погрожувати насильством щодо близьких їй людей або навіть свійських тварин. Коли кривдник каже, наприклад: "Якщо ти така, то я заберу в тебе дитину і ти її ніколи більше не побачиш" або "Якщо ти така, я зараз викину з вікна твою кішку"... Можуть бути різні варіанти.
Загалом закон "Про запобігання та протидію домашньому насильству" дає перелік осіб, яких вважають постраждалими від домашнього насильства. Це не лише жінки, які постраждали від дій чоловіків, а й чоловіки, які постраждали від дій жінок. Це старші люди, яких кривдять їхні дорослі діти. Це бабусі, дідусі, тітки, дядьки, опікуни, прабабусі, прадіди, усиновлювачі. Це діти, зокрема й усиновлені, діти від попередніх шлюбів або діти співмешканців, які живуть разом, та інші. Там дуже широке коло осіб прописано.
– Але за статистикою, найчастіше від домашнього насильства страждають саме жінки.
– Так, і це статистика не лише по Україні, це статистичні дані, що фіксують фактично в усьому світі. Безперечно, домашнє насильство – і ми завжди про це говоримо – охоплює як жінок, так і чоловіків, як дорослих, так і дітей, людей різних соціальних категорій, економічного стану, віку, освіти. Але понад 80% звернень – саме від жінок. І реально домашнє насильство зачіпає жінок непропорційно більше, тому дуже часто, коли ми говоримо про нього, ідеться про випадки, які стосуються саме жінок.
Під час пандемії та локдаунів зріс рівень домашнього насильства
– Що змінилося з початком пандемії та пов'язаних із нею локдаунів?
– Кількість випадків домашнього насильства зросла. Про це свідчать і дані нашої гарячої лінії. Це пов'язано з кількома факторами. Один з основних – і кривдники, і постраждалі тривалий час перебували в одному приміщенні цілодобово сім днів на тиждень. Не було ось цього перепочинку, коли можна піти на роботу чи прогулятися, поїхати до родичів. Тому постраждалий постійно перебував під контролем агресора, який міг у будь-який час виплеснути весь свій негатив та агресію на близьку людину.
Багато установ перейшли на роботу в дистанційному режимі, тому постраждалі не змогли, скажімо, потрапити до притулку чи консультації до державної соціальної служби. Також деякі шелтери не приймали нових жителів, деякі взагалі були змушені закритися, інші ж приймали жінок лише з негативним ПЛР-тестом. Але зробити цей тест теж було проблематично – громадський транспорт не ходив, а треба було дістатися до лабораторії, та й сплатити тест не кожен міг.
Було менше можливостей і кудись утекти від агресора – до сусідів, родичів, ще кудись. Тому що діяли транспортні обмеження, бо всі намагалися уникати спілкування зі сторонніми людьми. І саме гарячі лінії залишалися чи не єдиним джерелом допомоги, консультації, підтримки на той час. Та й узагалі психологічний стан людей під час пандемії та локдаунів був досить нестабільним: усі ці тривоги, переживання, раптові зміни у звичному житті, проблеми з роботою та навчанням сприяли сплеску випадків домашнього насильства. Ідеться не лише про фізичне, а й про психологічне, економічне, сексуальне.
Якщо це ситуація, коли потрібно просто зараз бігти з дому, щоб залишитися живим, – варто це зробити
– Який алгоритм дій для людини, яка постраждала від домашнього насильства?
– Тут необхідно враховувати, у який момент це відбувається. Якщо факт насильства відбувається тут і зараз – кривдник б'є вас, або вибиває двері, або погрожує вбити – безумовно, треба телефонувати в поліцію. Лише поліція в такій ургентній ситуації зможе оперативно приїхати, затримати, зреагувати. Якщо це ситуація, коли потрібно просто зараз бігти з дому, щоб залишитися живим, – варто це зробити.
Але якщо є можливість, треба продумати свої подальші кроки та скласти план дій. Куди можна звернутися? Це, звісно, правоохоронні органи. Також існує кілька гарячих ліній, де зможуть надати консультацію та допомогу. Наприклад, Національна гаряча лінія із запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерній дискримінації, роботу якої забезпечує наша організація. Її номер 116-123.
Є урядовий колцентр, який також приймає звернення щодо домашнього насильства та торгівлі людьми. Можна звернутися туди за номером 15-47.
Також можна знайти у своєму населеному пункті громадські організації, соццентри або якісь консультаційні служби. Якщо є можливість отримати очну консультацію – це необхідно зробити, щоб спланувати свої дії. Можна і варто звертатися до центрів безплатної правової допомоги. Коли йдеться про домашнє насильство, то з'являється чимало питань юридичного характеру: щодо розлучення, майнових питань, установлення місця проживання дитини та графіку її відвідування.
Необхідно формувати собі фінансову подушку – мінімальний фінансовий запас спочатку. Ці гроші необхідно тримати в безпечному місці, щоб кривдник про них не знав і не міг до них дістатися, але водночас щоб постраждала людина мала до них доступ у будь-який час. Це додасть спокою та впевненості.
Те саме стосується і документів – паспорта, ідентифікаційного коду, документів на квартиру або інше майно, яким володіє постраждалий. Треба зробити копії цих документів та тримати їх у безпечному місці. Важливо, щоб кривдник не мав доступу до них.
Можна попередньо домовитися з рідними, друзями або знайомими, що вони зможуть у разі гострої потреби прийняти вас на добу-дві. Подивитися, які установи та організації є у місті, районі та області, де людина проживає, а також подумати про можливість звернутися до притулку в іншому місті чи районі, якщо є ризик, що кривдник вас шукатиме і переслідуватиме. Коли є небагато часу та ресурсів, потрібно підготувати цей план. Якщо ж ситуація гостра, я повторюся, варто тікати вже.
Людям потрібен час, щоб усвідомити проблему, щоб вирішити розірвати коло насильства, щоб уникнути кривдника
– Чому варто не мовчати, якщо ти потерпаєш від домашнього насильства?
– Тому що мовчання та незвернення по допомогу можуть призвести до трагічних наслідків. Як свідчить 20-річний досвід роботи нашої організації та робота інших організацій у цій сфері: якщо є один із проявів насильства, то висока ймовірність, що інші форми насильства згодом також будуть.
Навіть якщо спочатку це, скажімо, словесні образи, маніпуляції, контроль, які зазвичай кривдник подає під соусом турботи, то далі можуть додаватися інші форми насильства, або посилюватися вже наявні.
Існує так званий цикл насильства. Спочатку – випадок насильства, скажімо, фізичне побиття. Потім – період прощення і всі ці пояснення, що "я хотів як краще" тощо. На цьому етапі кривдник може дарувати квіти та дорогі подарунки.
Потім настає період "медового місяця" – здається, що все вже налагодилося, що в сім'ї знову нормальні стосунки і постраждалий заспокоюється. Але кривдник однаково має владу та контролює потерпілого. Тому за деякий час він знову дратується, що людина чи то не те одягла, чи то не те сказала, чи не туди пішла, якось не так подивилася. І знову – факт насильства.
Згодом ці періоди "медового місяця", коли все добре, скорочуються і можуть узагалі зникнути. І якщо людина не в психологічному, емоційному чи фізичному ресурсі, щоб звернутися по допомогу, то все може обернутися в гірший бік. Або кривдник може вбити – про такі випадки ми досить часто чуємо в новинах. Або постраждалий не витримує і в якийсь момент, захищаючись, може вбити кривдника.
Тому треба звертатися по допомогу, не мовчати. З тих звернень, які надходять на нашу гарячу лінію, видно, що людям потрібен час, щоб усвідомити проблему, щоб вирішити розірвати коло насильства, щоб піти від кривдника. Але це дуже важливо. Особливо якщо є діти. До речі, діти, які стають свідками домашнього насильства, згідно із законодавством України, теж постраждали від насильства.
– Цього року понад 50 українських громадських організацій об'єдналися в коаліцію "За Стамбульську конвенцію" із закликом до президента та Верховної Ради ратифікувати цей міжнародний документ. Серед цих організацій та "Ла Страда – Україна". Чому саме цього року? Чому необхідно якнайшвидше ратифікувати конвенцію?
– Тому що це вже 10-та річниця від часу підписання Україною Стамбульської конвенції, а її досі не ратифіковано. Тим часом багато аспектів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству сьогодні потребують посилення національного законодавства.
Стамбульська конвенція дає можливість країнам, які її ратифікували, впроваджувати механізм моніторингу, коли спеціальна група експертів виявляє як вузькі місця в законодавстві, так і ефективні практики інших країн, щоб покращити національне законодавство. Це стимул для органів державної влади ефективніше розвивати систему реагування та спеціальних послуг для потерпілих від домашнього насильства. Це те, чого досі бракує нашій державі.
– Які важливі зміни за ці 10 років внесли до національного законодавства?
– Насамперед це закон "Про протидію та запобігання домашньому насильству". Розроблення необхідних документів, які сприяють посиленню та розвитку системи захисту людей, котрі постраждали від домашнього насильства. Це внесення до Кримінального кодексу покарання за домашнє насильство, тобто його криміналізація. Це дуже важливий крок: визнати, що домашнє насильство – це не просто якась сімейна сварка, а кримінальний злочин. Це введення термінового заборонного та обмежувального розпорядження.
– Які першочергові кроки ще необхідно зробити державі, щоб максимально ефективно запобігати випадкам домашнього насильства та забезпечити захист постраждалих від нього людей?
– Насамперед – ратифікувати Стамбульську конвенцію. Саме вона вводить стандарти в підходах, у забезпеченні допомоги, у розвитку служб підтримки та притулків, яких має бути достатня кількість.
Скажімо, притулки мають бути доступними для нужденних. Мають враховувати потреби постраждалих, а це різні категорії людей, наприклад жінки з інвалідністю, жінки з дітьми. Це можливість доїхати до притулку, їхня безпека. Це і стандарти підготовки та навчання фахівців, які працюють із постраждалими від домашнього та гендерно обумовленого насильства.
У разі децентралізації необхідно будувати на місцях сервіси для постраждалих від домашнього насильства й насильства за ознакою статі. Важливо наголосити на тому, що така проблема є і вона має бути серед пріоритетів для територіальних громад. Тому що питання наявності гарних доріг, медпункту – це важливо. Але також важливо адекватно реагувати на випадки домашнього насильства й забезпечувати захист постраждалих від нього.
– Чому довкола Стамбульської конвенції в українському суспільстві так багато дискусій?
– Так, навколо Стамбульської конвенції, на жаль, дуже багато маніпуляцій і міфів. Головна причина – те, що там згадують слово "гендер", яке чомусь багатьох лякає. Але ті, кого лякає слово "гендер" і хто виступає проти ратифікації Стамбульської конвенції, узагалі читали конвенцію? Чи знають, на що її спрямовано і що означають ці визначення?
Я думаю, якби люди прочитали, усі питання відпали б самі собою. Конвенція не передбачає введення будь-якої спеціальної структури сім'ї, вона не пропонує і не вимагає внесення жодних змін ні до Конституції, ні до Сімейного кодексу України, ні до інших документів, які так чи інакше регулюють стосунки чоловіків, жінок, сімей. Вона не пропонує забирати дітей та віддавати їх у гомосексуальні сім'ї, як про це дехто говорить.
Ті, хто створює ці міфи, чудово знають, що вони кажуть і навіщо. Ті, хто їх підхоплює і розповсюджує, можливо, не читали й не збираються читати документ і тим паче в ньому розбиратися.
– Як можна переламати в суспільстві сприйняття домашнього насильства як справи винятково сімейної, мовляв, навіщо втручатися – самі розберуться?
– Трансформація сприйняття домашнього насильства в суспільстві – це тривалий процес. Має бути розвиток критичного мислення в суспільстві. Необхідно рухатися в позитивний бік і формувати більшість, яка не зазнає домашнього насильства та насильства щодо жінок, вважає, що це неприпустимо. Це має бути систематична, безперервна та змістовна робота. Це зміна законодавства, зміна практики, і донесення інформації, навчання, і викорінення стереотипних тверджень.
Відчутно зрушить ситуацію і введення засобів реагування на випадки насильства. Я говорю і про відповідальність за дискримінацію за ознакою статі. Не має бути одразу кримінальна відповідальність – усе залежатиме від ситуації. Десь може бути штраф, звільнення, репутаційні наслідки. Це те, що утримуватиме від здійснення таких дій. Усе це в комплексі дасть результат.
Національна гаряча лінія із запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерній дискримінації доступна за телефонами: 0 800 500 335 або 116 123 (короткий номер із мобільного).