Ветеран Логачов: Реабілітація – важкий процес. Зараз у мене є дуже крутий лікар-реабілітолог – це мій пес-лабрадор
У мене вже був досвід повернення у мирне життя після 1987 року з Афгану. Я проходив це, ховаючись від війни у сім’ю, у роботу
– Як почалася ваша військова служба?
– Перший свій бойовий досвід я отримав ще під час проходження строкової служби в Афганістані. Після повернення віднайшов себе у поліграфії, у друкарській справі. Займаюся цим із 1993 року. У 2008 році я з друзями відкрив свою маленьку друкарню у Вінниці. У 2013 році мої партнери почали займатися іншими справами, а я зареєструвався як окремий ФОП і з того часу працюю у своїй друкарні "Веда".
Коли почалося російське вторгнення в Україну у 2014 році, я вирішив, що мій досвід в Афганістані може бути корисним для тих, хто не знав, що таке війна. І в червні 2014 року я добровольцем поїхав на схід. Спочатку був у батальйоні "Донбас", потім змінив декілька військових частини і знайшов себе у 25-му ОМБ "Київська Русь". Півтора року до кінця жовтня 2016-го працював у цьому батальйоні. Основну службу проходив на Світлодарській дузі.
У жовтні 2016-го отримав контузію, мене визнали обмежено придатним для проходження військової служби та згодом звільнили з лав ЗСУ. Декілька місяців я лікувався у госпіталях і до цивільного життя повернувся вже у 2017 році.
– Тоді було складно адаптуватися?
– Для мене це було складно. На щастя, моя дружина змогла втримати нашу маленьку друкарню на плаву і тому питання з роботою для мене не стояло. Плюс у мене вже був досвід повернення у мирне життя після 1987 року з Афгану. Я знав, що це таке, і розумів, через що мені потрібно буде проходити. Ось я і проходив це, ховаючись від війни у сім’ю, у роботу. Допомагав побратимам, ветеранським організаціям. Робив усе, що міг.
Потім знову випробування – на цей раз пандемія. Це стало викликом для підприємницької діяльності. Про розвиток бізнесу мови не йшло. Я радів, що ми втримали друкарню, змогли прожити цей період. Бізнес тоді виживав. Але ми зберегли робочі місця та продовжували працювати. Комерційна складова роботи з COVID майже вмерла. Залишилися постійні клієнти, великі замовники, яким я друкував те, що їм потрібно. Наприклад, підприємства харчової промисловості. Я друкував їм етикетки, без яких жоден мішок муки не міг виїхати із хлібокомбінату. Завдяки цьому нам удалося протриматися.
Хочу, щоб наша армія була міцною настільки, щоб у дурних головах не було навіть думки перетнути наш кордон
– Як ви зустріли повномасштабне вторгнення росіян у лютому 2022 року?
– 24 лютого десь в обід я поїхав зустрітися зі своїми побратимами. Увечері того ж дня ми прибули в частину, 25 лютого оформили папірці, а 26 лютого я вже був знову на Світлодарській дузі. До кінця травня ми були там. Потім нас вивели на ротацію на кордон із Білоруссю. Ми трохи відпочили та повернулися на фронт на південь Харківщини. 14 серпня біля села Довгеньке мене сильно контузило. Це був поточний обстріл, такі були кожного дня. Міна впала поряд із нашим постом. На щастя, осколками не зачепило.
Мене евакуювали і військово-лікарська комісія зробила висновок, що я вже непридатний до служби. Тож повернувся у Вінницю й утретє мусив проходити шлях реабілітації, відновлення та повернення до цивільного життя і керування друкарнею.
– Як ви впоралися із цим?
– Реабілітація – важкий процес. Зараз із різних причин я багато чого для відновлення роблю сам. Зізнаюся, у мене є дуже крутий лікар-реабілітолог на чотирьох лапах. Це мій пес-лабрадор. Ось він мене трошки лікує. Із ним та завдяки йому кожного дня я маю і фізичні активності, прогулянки і, навіть, дещо більше – психологічну реабілітацію.
– Чи є можливість працювати?
– Мій бізнес потребував розвитку та інвестицій. Я проаналізував діяльність друкарні за час моєї відсутності та почав шукати можливості розвинути "Веду". Від побратимів дізнався про Український ветеранський фонд і взяв участь у конкурсі проєктів "Варто 2.0". Я вважаю, що це був єдиний шанс, щоб моя друкарня продовжувала працювати. Першим етапом ми закупили друкарську машину. Нова в порівнянні з моєю старою на три покоління вища. Це дуже суттєвий стрибок у розвитку. Сьогодні я можу сказати, що у друкарській справі у Вінниці моя машина дає найкращий результат на папері. Це бездоганна якість і дуже велика швидкість.
Попереду на друкарню чекає ще декілька оновлень, проте вже зараз об'єми виробництва збільшилися на 30%. Я працюю в комерційних проєктах, надаю своїм клієнтам друк бездоганної якості, як того вимагає конкурентний ринок. Проте особливу увагу надаю волонтерським та соціальним проєктам, підтримці армії. Це мій вклад у наближення перемоги України у війні.
Зараз, наприклад, працюю з однією із сільських громад Вінниччини. Вони зробили невеличку пекарню і виробляють запашний хліб. Хліб смакує як тільки знятий із печі. А 50% вартості хліба одразу йде на допомогу ЗСУ. І ось етикетки, на яких зазначено назву хліба та його склад, я друкую для них власним коштом.
Також друкую етикетки на страви, які виготовляє моя колежанка. Вона переїхала із Криму у 2014 році і почала у Вінниці виробляти різні смаколики. Із початком повномасштабки вона зосередилася безпосередньо на волонтерці. Усе село, де вони виробляють продукцію, згуртувалося задля допомоги нашим воїнам. Майже на промисловому рівні вони готують дуже смачні страви. Хлопці повинні знати, що вони будуть їсти, тож ми робимо наліпки: каша, борщ, гуляш. Це волонтерська продукція й етикетки ми робимо власним коштом. І всі ці смаколики їдуть на передок.
Ще один важливий для мене проєкт стосується збереження пам'яті про полеглих захисників та захисниць України. Під час заходів, коли ми вшановуємо загиблих і туди приходять ветерани, їх можна ідентифікувати по формі, по шевронах, по нагородах. Тобто цивільні розуміють, хто це. А ось із родинами загиблих зовсім інша історія… Розумієте, їх неможливо ідентифікувати на таких заходах серед інших цивільних. А ці люди втратили найдорожче – членів своїх сімей. Мені хочеться, аби їх шанували не тільки ті люди, які знали загиблого особисто, а й інші.
Тож ми почали робити значки з портретами загиблих захисників для їхніх родин та друзів. На першому етапі ми робили їх частково власним коштом, частково за кошти сімей. Зараз, завдяки виграшу у конкурсі від Українського ветеранського фонду, мій дохід збільшився. За власні кошти я закупив нове обладнання для виготовлення значків і ми вже їх робимо повністю безплатно. На жаль, замовлень дуже багато. Також разом з однодумцями ми працюємо над інформаційною складовою проєкту – важливо, аби люди розуміли, хто та чому носить такий значок, що це означає.
Зараз у мене лише одна мрія: не просто побачити перемогу, а ще побачити, як почне розквітати наша країна після того, як ми переможемо. Яка це буде перемога? Це не буде легко. Я хочу, щоб уся територія України була вільна від окупантів. Уся до останнього сантиметра. І щоб наша армія була міцною настільки, щоб у дурних головах не було навіть думки перетнути наш кордон.