Заступниця командира батальйону ЗСУ, мати трьох дітей Чашка: Найстрашніше в Ірпені відбувалося на вулицях. Це не вкладається у свідомості психічно здорової людини взагалі
Я прийшла в "Карпатську Січ" на короткий період, а через два роки повернулася офіцером Збройних сил України
– Пані Маріє, я вас вітаю.
– Добрий день.
– Я вас рада представити нашій аудиторії. Ви – заступниця командира батальйону ЗСУ "Карпатська Січ". Зараз воюєте на Харківщині (уточнювати не будемо). Але я хочу, щоб усі наші глядачі, як і я, почули вашу історію і теж були вражені. Тому що будь-яка жінка, яка йде добровільно на фронт, для мене – це двічі героїня. Жінка, у якої при цьому є троє дітей, – тричі героїня. Це для мене якийсь космічний героїзм. Як ви наважилися на це?
– Ну, напевно, в першу чергу треба сказати, що не вважаю себе ніякою героїнею. Я звичайна, як мільйони інших жінок. І не тільки у Збройних силах України їх багато служить, вони волонтерять, ліплять вареники, шукають кошти, купляють дрони, машини і працюють не покладаючи рук, просто віддають частину своїх зароблених грошей на допомогу. Це весь наш український народ героїчний, і я лише одна з них. І нічого особливого насправді в цьому не бачу, скажу вам відверто. А щодо того, як це все відбувалося і чому так сталося, треба починати, напевно, з 2014-го: з Революції гідності і з того моменту, коли в нашій країні почалися складні-складні часи. Тоді життя змінилося кардинально. Мої діти вже дорослі, самостійні.
– Молодшому 15. Ще не зовсім дорослий, не зовсім самостійний.
Спочатку деякий час їх тренували, навчали, а потім відправили в зону бойових дій, у Донецьку область. І я в цей час активно включилася у волонтерську роботу, допомагала, їздила до підрозділу – і до нього, і до інших підрозділів. А потім я зрозуміла, що я, в принципі, можу робити більше. Я почула, що таке вибухи поряд, і зрозуміла, що це можна перебороти, до цього навіть можна звикнути. І тоді я ухвалила рішення, що я буду робити більше. І я вже тоді знайома була по громадській і політичній роботі з нашим легендарним командиром Олегом Куциним. Я зателефонувала до нього і запитала, чи я можу бути корисна в його добровольчому підрозділі, який тоді тільки почав створюватися, – "Карпатська Січ". Він охоче мене прийняв до своїх лав. І коли я їхала, я взяла відпустку на два місяці на роботі, вирішила, що хоча б за цей час я зроблю максимум, що зможу. Треба буде варити їсти хлопцям – буду варити їсти. Треба буде щось інше робити – буду щось інше робити. І так я приїхала у Донецьку область, у Курахове, де базувалася тоді "Карпатська Січ". Наш командир Олег Іванович, зрадівши, що я таки прибула, вирішив, що я одразу стану його заступником. І поклав на мене обов’язки зовсім не варити їсти. Він мене знав і, напевно, оцінив якісь мої організаторські і керівні здібності. І, напевно, тому таке прийняв рішення.
– Ну, у вас же реально на той час був потенціал і біографія... Ви вже і на керівних посадах були в Тернопільській області, й у політичній партії "Свобода", були депутатом місцевих рад двічі, якщо я не помиляюся. Тому я розумію його рішення.
– Насправді на той момент я була депутатом обласної ради і керівником апарату обласної адміністрації за посадою. І тоді ж я вирішила, що це все не має значення. Має значення тільки те, що відбувається на лінії фронту. Я наче прийшла на якийсь короткий період, а повернулася через два роки вже офіцером Збройних сил України. Так склалася моя історія. Тому що через кілька місяців, на початку травня 2015 року, ми всім складом добробату "Карпатська Січ" увійшли до ЗСУ. Я тоді, звичайно, ще не була військовозобов'язаною. Стала на військовий облік, підписала контракт із Збройними силами. Так я почала служити. Під час цієї служби Олег Іванович мені сказав, що для того, щоб бути справжнім військовим і виконувати якісь важливіші функції, потрібно мати офіцерські знання і офіцерське звання. І успішно мене делегував на навчання на офіцера. Так я здобула первинне офіцерське звання.
Насправді романтики на фронті, я б сказала, зовсім небагато чи взагалі немає. Романтикою це все покриється вже після перемоги
Уже як заступник командира зведеної штурмової роти 93-ї моторизованої бригади служила майже до кінця 2016 року. Демобілізувалася. І знову втягнулася у цивільне, громадське, політичне життя. Здавалося, тільки освоїлася і тільки окріпла після того, як повернулася з війни, поскладавши себе пазликами і сформувавши знов якусь стабільність у цивільному житті, – і тут друга хвиля, повномасштабне вторгнення. І я як громадянин, і як націоналістка, і як офіцер запасу, звичайно, не могла не піти знову. Точніше, юридично я могла не піти, тому що моя посада, на якій я працювала у 2022 році, передбачала бронь від мобілізації. І багато інших нюансів, які юридично могли дати мені можливість не служити, але я ніколи не змогла б не зробити знову всього, що я зараз роблю. Ну от приблизно така моя історія.
– У вас у підпорядкуванні зараз чоловіки.
– Не лише чоловіки. І жінки. У нас у підрозділі є й жінки. Я розумію, що ви хочете запитати: як то так, у підпорядкуванні чоловіки?
– Як це відбувається? Тобто як складаються відносини у вас усередині батальйону? Як проходить питання із дисципліною?
– А в нас немає проблем із дисципліною. У нас є мотивація, у нас є бажання воювати, у нас є бажання знищувати ворога, у нас є бажання здобути перемогу. І кожен із нас розуміє, що він – чи я, чи хтось інший, у якому званні, не має значення, – ми всі є частинами одного великого механізму, який їде, суне, пре і визволяє нашу землю. І ми чудово розуміємо, що не має значення, яка твоя функція в цьому механізмі: чи ти є колесом, чи ти є кермом, чи ти є якимось гвинтиком. У будь-якому випадку: якщо цей гвинтик не буде крутитися, то весь механізм не буде їхати. У нас є розуміння цього. Тому немає ніяких проблем із виконанням наказів, спілкуванням. У нас надзвичайно дружнє спілкування. І ми на цій дружній, добробатівській атмосфері воюємо.
Немає абсолютно жодних проблем у цьому плані. Тому що наш добробат "Карпатська Січ" дуже особливий за своєю атмосферою. Наш славетний командир Олег Іванович Куцин, який, на жаль, загинув у бою нещодавно, створив не просто добровільний підрозділ – він створив побратимські стосунки, які дають можливість виконувати будь-яку роботу, яку він здатний. У нас немає якихось моментів, що когось треба заставляти заступати на позиції, виконувати роботу... У нас усе відбувається настільки по-братерськи, що не відчувається якоїсь відстані, межі, якогось підпорядкування. І хлопці, і дівчата, які служать у нашому батальйоні, теж надзвичайно мотивовані. Це не люди, яких заставили і сказали: "Ти мусиш тут служити і тримати зброю в руках, виконувати ці задачі". Це всі ті, хто душею рвався на фронт, хто хотів перемоги, хто хотів так само, як і я, зробити все, що тільки може, аби наблизити перемогу, аби перемогти московського ворога. Тому немає жодної проблеми в спілкуванні. І надзвичайно комфортно в нашому добробаті служити.
– А що у ваші обов'язки входить? Якщо про це можна говорити.
– Те, що можна, звичайно. Я є заступником командира окремого батальйону. І як заступник командира я відповідаю за бойовий стан підрозділів, бойову готовність. Абсолютно все-все, що туди входить: і наповнюваність людьми, і відповідність їх військово-обліковим спеціальностям, і проведення навчань із бойової підготовки, і багато іншого... У ту бойову готовність і нормальний бойовий стан входить дуже багато нюансів. І документація, і всі речі, що дають змогу окремим підрозділам у складі батальйону бути готовими виконувати будь-які бойові завдання.
– З одного боку, фронт, героїзм, героїчні історії, передова... Це почесно, романтично, це оспівується потім у творах. Але з іншого боку, є життя: побутові речі, кров, сльози, смерті, бруд, гігієна, особливо для жінки. Розкажіть, будь ласка, про цей інший бік, із якого складаються війна і фронт.
– Ну, насправді романтики тут, я б сказала, зовсім небагато або й немає взагалі. Романтикою це все покриється вже після перемоги. Коли ми будемо згадувати про те, як, наприклад, хтось із наших хлопців, коли на позиції їхав танк, наважився піднятися з окопу і вистрілити з Javelin, пошкодити його – тоді, напевно, настане романтика. А зараз це, як ви правильно сказали, сльози, і бруд, і кров. Але й натхнення. Час на війні має таку особливість: він біжить настільки швидко... Кажуть, що в житті час у принципі біжить швидко. Повірте мені: на війні він біжить у 100, тисячу разів швидше. І ми живемо в таких емоційних гойдалках, що мені здається, що наша психіка не встигає їх опрацьовувати і осмислювати. Коли зранку може бути якийсь успіх – підбили якусь техніку,– в обід хтось, не дай Боже, поранений, і ми хвилюємося і переживаємо, а надвечір знову якийсь успіх, і в нас знову вибух емоцій…
А до ранку ти обнуляєшся. Настає зовсім новий день, новий час і нова сторінка. І так із дня у день. І ми не встигаємо ані емоціями, ані психологічно того всього пережити і обдумати. І точно так само ми не встигаємо задумуватися і зосереджуватися над побутовими речами. Насправді побут на війні буває дуже різний. Це залежить від того, де стоїть підрозділ, у які умови потрапив, які завдання виконують у той чи інший момент. У моєму житті бувало дуже по-різному. Бувало за тих два періоди війни стільки різних побутових ситуацій, що... Іноді вночі прокидаєшся від того, що по обличчю лізе миша... У мене таке було. Це один із найнеприємніших побутових моментів. Особливо коли, знаєте, настає період холодів, починається осінь. Я проходила таке. І вони всі ховаються кудись усередину, де є їжа, де тепло. І вони тоді сміливішають.
Смерть я бачила дуже багато ще у 2015–2016 роках, але зараз у 100, тисячу разів серйозніше і складніше
Коли є тепла вода в крані і електрика в розетці, коли можна навіть волосся феном посушити, ти вже щасливий. Або відпроситися в командира на якісь кілька годин і виїхати в найближче містечко, щоб постригтися чи пофарбуватися, то це взагалі... Буває насправді дуже по-різному. Але коли жінки йдуть на війну, вони мають бути готовими до всього. Вони мають бути готові і до того, що туалет на дворі і лише в кущах, і до того, що миша лазить біля тебе. Ну, звичайно, може бути й комфортніше, але готовим треба бути до різних моментів. Якщо психологічно ви до цього не готові, то краще 30 разів подумати, чи варто, чи краще все-таки залишитися волонтером, щоб потім не стати обузою для свого підрозділу, для своїх побратимів. Тому що на війні ми дуже залежимо від того, хто поруч, незалежно від того, чоловіки це чи жінки. Від того, хто поряд, залежить моє життя.
– Ви багато за цей час смертей бачили? І особисто ви як на них реагуєте?
– На жаль, дуже багато. Доводилося ще й у 2015–2016 роках медичну допомогу надавати при критичних пораненнях. І були моменти на Донеччині, коли наш медичний екіпаж не встигав доїхати до позицій, аби надати допомогу. І це було психологічно, напевно, найскладніше... Потім уже розуміла, що це не так, але спочатку здавалося: а якби на 30 секунд, на хвилину швидше... І це я говорю, а мені мурашки по тілу біжать, коли це згадую. Але зараз у 100–1000 разів серйозніше і складніше, ніж було у 2015–2016 роках. На жаль, втрат значно більше. Як я особисто на це реагую? Ну, у 15-му, коли вперше мені довелося забирати з позицій двох наших загиблих хлопців, – я думала, що спокійно із цим справляюся і не могла зрозуміти, чому наш командир мене кілька разів питав: "Може, тобі треба поїхати у відпустку? Може, тебе відпустити додому?" – "Та ні, поки що немає потреби. Я трохи пізніше поїду". Потім ще раз і ще раз запитав… Уже потім я зрозуміла, що насправді просто перестала говорити, спілкуватися. Я тільки відповідала, коли мене щось питають. Така була реакція моєї психіки.
Тому навіть коли ми думаємо, що ми справляємося з емоціями, ми насправді не завжди справляємося, а просто у собі придавлюємо. Я, знаєте, дуже часто думаю про те, що буде потім, коли я буду мати час все осмислити, плакати, пережити. А це, напевно, буде дуже непростий період у житті. Але це все ми мусимо пережити. Цей період буде простіше пережити, коли ми будемо розуміти, що це все було недаремно, коли ми будемо розуміти, що у нас є абсолютна, тотальна перемога над нашим лютим ворогом, який, скільки існує Україна, не дає нам спокійно жити. То коли ми будемо розуміти, що ці втрати все-таки були недаремні, – тоді і пережити це зможемо.
– Що найстрашніше було за весь цей період?
– Найстрашнішою для мене була звістка про загибель нашого командира Олега Куцина. Це було щось таке, чого не могло статися у нашому розумінні. Ми передбачали дуже різні ситуації, ми дуже багато з ними спілкувалися, ми передбачали і припускали різне, але ніхто ніколи з нашого підрозділу не міг собі уявити, що таке може статися. І це було найстрашніше, що емоційно було найважче пережити. І напевно, те, чого я й досі не пережила.
Це був той момент, коли здавалося, що зруйнувалося все, зруйнувався всесвіт, що все довкола потемніло, і ти навіть не знаєш, куди йти, що робити. Коли прощалися з ним, я подумки йому задавала запитання: "А як же тепер?" Але наші хлопці і дівчата настільки мужні, настільки сильні, настільки відважні і високі духом, що ніхто ні думки навіть не припустив, ніякої паніки... Навпаки: більше згуртувалися, стиснулися в кулак, об’єдналися і ще більше набрали люті нищити москалів, нищити ворогів, які пруть на нашу землю і завдають таких втрат. Це якщо ми говоримо про емоційно найважчу ситуацію для мене особисто.
– Ви плакали?
– Багато. Тільки так це було для мене можливо пережити. Усі кажуть, що ми сильні, але сильні до якоїсь певної межі. Є якісь речі, які неможливо просто так ковтнути, але я постійно собі говорила, що ми будемо тримати стрій. І найбільше, що ми можемо зробити для нього, – це здобути тотальну перемогу. Це була його мрія, це була мрія його життя. І ми зобов’язані усе зробити для того, щоб вона збулася.
– Що для вас перемога?
– Для мене перемога – це у першу чергу збереження моєї нації. Тому що я розумію, що це війна не просто на фізичне знищення – це війна ідеологічна. Я розумію, що у цій війні не буде напівперемог, не буде напіврішень. Це війна на знищення нації: або ми їх, або вони нас. Ми не маємо права дати ані найменшої слабинки. Ми мусимо боротися до того моменту, коли Росія трісне по швах і розлетиться. Тому що тільки в цих умовах ми можемо бути спокійні, що наші діти не потраплять знов у ситуацію війни з Росією. І це те, що найбільше я хочу: щоб україно-московська війна закінчилася на нашому поколінні, щоб наші діти і наші внуки ніколи в житті не були в небезпеці, що знову Росія стане загарбником, що знову попре на наші землі, що знову схоче знищити нас ідейно, фізично, проковтнути і поглинути. Щоб це навіть не стало можливим, щоб це навіть ніхто не міг припустити. Це для мене буде справжня перемога.
– Я хочу почути від вас про ті героїчні історії, яких на фронті теж багато. Про те, що було на ваших очах, про що ви знаєте, про що ви можете розповісти.
– Історій узагалі насправді дуже багато. Повірте, кожен день якісь героїчні вчинки наших військовослужбовців, хлопців і дівчат нашого підрозділу, інших підрозділів ЗСУ, інших підрозділів "Легіону Свободи", і кожного на лінії фронту. Та й, зрештою, тих, хто допомагає в тилу. Але якщо ми говоримо безпосередньо про бойові ситуації, то хочу сказати, що ми постійно на фронті бачимо дива. Стільки випадків дива, стільки випадків, коли нас Всевишній оберігає... У таких моментах, здавалося, неможливо вижити. Якби була можливість записувати, це потім можна було б написати сотні томів див, у яких нас просто бережуть небеса. Наприклад, десь відбуваються невеличкі наради бойового планування, щойно звідти відійдуть наші, – буквально через дві-три хвилини туди прилітає щось і розносить вщент ту будівлю. Таких випадків було вже більше десятка, щоб ви розуміли. Це не тому, що десь просочується інформація. Ні. Ця інформація не могла в принципі ніде просочитися.
Те, що відбувалося на вулицях Ірпеня, коли наш підрозділ туди заходив після окупантів, не укладається у свідомості психічно здорової людини
Я знаю такі випадки, коли наші хлопці виходили вперед і захоплювали трофейну техніку, та техніка під обстрілами не заводилася, і в останній момент, коли вже здавалося, що вони її лишають, один із хлопців заліз під техніку, щось там дивом один дротик до дротика стулив – і вони встигли цю техніку забрати. Зараз ця техніка успішно воює.
Був наступ: на наш підрозділ наступало кілька танків, які переїжджали через місцевість, не можу зараз називати яку. Але ті люди, які це робили, будуть знати, про що йде мова. Один із наших зовсім молодих бійців висунувся із окопу і вистрілив, незважаючи на те, що він був у прямій видимості танка. І підбив перший танк. Цей танк застряг. Інші кілька танків, які йшли за ним, змушені були розвернутися. І вже коли вони розверталися, наші хлопці передали координати, і артилерія накрила усі інші танки. Оце насправді героїчні вчинки. Оці хлопці – справжні герої.
Ну і не можу не згадати про наших медиків, які в таких умовах надають допомогу і таке роблять під час евакуації з бойових позицій, що це справді дива і подвиги. І хочу згадати дуже цікавий момент, який мені запам’ятався. Є у нас боєць на псевдо Богатир. Він невеличкого зросту і дрібненький, але ми його назвали Богатирем не для того, щоб пожартувати, а за його героїчні вчинки. Коли ще наш підрозділ стояв у обороні Києва під Ірпенем, трапилося так, що нашого бойового медика поранило, посікло йому обидві ноги. І він собі сам надав допомогу, наклав джгути. Але не міг сам пересуватися з цієї позиції. А цей наш хлопчина Богатир підбіг до нього, не злякався, під обстрілами взяв його собі на спину, хоча той був удвічі більший від нього, його заховав, дочекався евакуації. Це справжні героїчні вчинки. І ці хлопці та дівчата – справжні герої.
– Чи є в окопах місце для сміху, жартів, музики, танців?
– Ну, для музики, для танців – це, напевно, нереально, як би не хотілося цього, навіть коли находить такий настрій на когось. Але без жартів, напевно, і неможливо було б. У нас кажуть іноді, що вибите осколками мін вікно – це найкращий кондиціонер... Чи коли вибите вікно спереду і ззаду, то на блокпосту все одно треба опустити бокове вікно, щоб сказати пароль, бо інакше не почують. Насправді є багато моментів, у яких бійці підтримують емоційно один другого. І це також додає духу. Звичайно, є місце для жартів. Мусить бути. Є моменти, коли треба зібратися і перетерпіти, але є моменти, коли треба пожартувати, коли треба переключитися. Тому що так жити легше. І воювати також легше.
– Кохання і війна – чи сумісні ці речі? І чи є у вас історії кохання на передовій?
– Ну, щоб можна було пригадати якусь історію з теперішньої війни, – не траплялося такого. Але коли я служила у 2015 році у нашому добробаті, у нас була надзвичайно романтична історія бійців, які познайомилися на початку 2015 року у нашому батальйоні і до кінця року там же, у Пісках, одружилися. Знайшли священника і в підвалі одного з будинків, де розташовувався наш підрозділ, благословили їх і вони одружилися. І це було дуже романтично. Це був єдиний, напевно, романтичний момент, який я пам’ятаю на війні. Це було надзвичайно. Але загалом я думаю, що війна – це така штука, яка потребує усіх емоцій, яка потребує всього тебе, усієї уваги, усієї сили і усіх емоцій. Коли настане перемога, тоді життя буде продовжуватися.
– Ви брали участь у боях за Київ, біля Ірпеня. Скажіть, будь ласка, що було страшне?
– Найстрашніше було, коли наш підрозділ заходив у Ірпінь, коли тільки місто зачищалося. Те, що відбувалося на вулицях, те, що ми бачили, і те, що потім мені розказували мої побратими, які у перший день заходили, не вкладається у свідомість психічно здорової людини взагалі. Це неможливо описати і неможливо згадувати. Це те, що в принципі у світі існувати не може. Розкидані тіла цивільних, які наші хлопці допомагали прибирати, – це найжахливіше, що може бути. А мене особисто вразила найбільше розповідь однієї бабусі. Ми з командиром проходили однією із вуличок в Романівці (трошки далі від Ірпеня), вона жила там зі своїм братом. Вони обоє пенсійного віку. Ми намагалися їй чимось допомогти, питалися: "Що вам треба? Можливо, якісь продукти привезти?" Ця беззахисна жінка розплакалася. У неї сльози текли градом: "Дорогенькі наші, нам нічого не треба везти. Єдине, що ми вас просимо, – помстіться". І це людина, яка говорила на суржику. Скоріше російською навіть мовою, ніж українською. Вона розказала, що у цьому будинку загинули її син і батько. І вона каже: "Ми навіть не мали можливості їх поховати і відспівати. Ми їх просто закопали у городі. І ми цього ніколи їм не простимо". "Хоча раніше", – вони розказували, – "ми вірили, що це наші брати, що це люди, які готові нам допомагати, то зараз єдине, що ми хочемо, – це щоб вони були знищені. Ми хочемо помсти". Мирна українська жінка, пенсіонерка. От що вони зробили насправді із нашими людьми.
– Ви бачили росіян, які прийшли сюди, щоб убивати українців. Якщо середній портрет намалювати, хто вони такі, ці виродки? Коли слухаєш перехоплення, які СБУ постійно публікує, чуєш, як вони обговорюють тортури, то просто волосся стає дибки, і ти думаєш: "Як це? Це якась інша форма життя?!" Ти не розумієш, як це може бути. Вони ж наче недалеко від нас живуть, наче схожі: два ока, дві руки, дві ноги... Ви їх бачили – які у вас враження?
– Перше, про що подумала, – що це якраз не люди. Це нелюди. Як вони поводяться і що роблять... Мені здається, нормальна людина в принципі такого робити не може. Це мусить бути якийсь психічно хворий тип, який узагалі не віддає собі звіту про те, що таке життя, яка його цінність, що це також люди. Або вони себе не вважають людьми, а якимись богами – чи ким? – не знаю. Я навіть не можу уявити, що у них робиться в голові.
Але якщо говорити про портрет пересічного московита, який іде у наступ, то вони якогось такого рівня розвитку... Не хочеться порівнювати їх із собаками, бо собаки надзвичайно розумні і добрі. Не хочеться їх порівнювати з будь-якими тваринами, тому що жодна тварина у світі не чинить таких звірств і не вбиває заради задоволення. А ці нелюди отримують задоволення від того, що вони роблять. У мене відразу виникає запитання: а що ж там таке робиться у них у країні? Як же їх виховують? Хто їх народжує? У яких умовах вони ростуть? Те, що вони не знають, що таке цивілізація, – це видно із розмов, це видно із їхньої зовнішності, це видно по тому, вибачте, які у них зуби, які у них очі. Те, що вони не знають, що таке нормальна медицина, – це теж видно. Ми говоримо зараз про рядових, які потрапляють у полон до Збройних сил України, яких ми можемо побачити.
Як би це дивно не звучало, але саме ця війна, саме цей повномасштабний наступ московитів перетворив українців, які жили на сході, на яскраво виражених патріотів або навіть націоналістів
Ми розуміємо, що вони попадають із того багна, із того лайна, у якому вони жили, – і у них складається враження, що вони попали в рай. І вони починають цей рай опускати до свого багна. Вони грабують магазини, вони виносять продукти… Усім відомо, що це армія крадених унітазів. Вони не можуть собі уявити, що в українському селі можуть люди так жити. Тому що в їхньому уявленні, село – це, напевно, хата, яка вже осунулася і вікнами опустилася в землю. І приблизно так воно і виглядає, так вони і поводяться. Такі брудні, смердючі, занедбані, голодні, із вовчими очима. От десь приблизно отакий узагальнений образ московита, який наступає на українську землю, ще й намагається розказувати, що вони якась там нація, якась, так би мовити, еліта. Серед кого еліта, неможливо зрозуміти.
– Ви зараз на Харківщині. Скажіть, будь ласка, як місцеве населення реагує на нашу армію? Чим допомагає?
– Оце дуже приємне для мене запитання. Тому що насправді як би це дивно не звучало, але саме ця війна, саме цей повномасштабний наступ московитів перетворив українців, які жили на сході, на яскраво виражених патріотів або навіть націоналістів. Розкажу вам один із випадків мого спілкування із місцевою мешканкою на Харківщині... Вона цікавилася, скільки війна буде тривати, чи є небезпека... Ми спілкувалися, і вона дуже старалася говорити українською, хоча вона все життя, як вона розказувала, говорила виключно російською. Але зі мною вона перейшла на українську, і їй це навіть успішно вдавалося.
– Ви ж учитель української мови і літератури. Ви будь-кого навчите.
– Ну моєї заслуги у цьому немає. Але нам було просто приємно спілкуватися. А вона дуже хотіла хоч чимось зробити приємність для мене, і, напевно, ще й тому перейшла одразу на українську. Так от вона мені розказувала: "Ви знаєте, я завжди впевнена була, що ми дружні, братні нації. Я їх любила, я дуже добре ставилася завжди до росіян, я завжди казала, що нам не можна сваритися. Але, ви знаєте, напевно, більшої націоналістки, ніж я, тепер немає у світі". Це її слова. "Я хочу, щоб вони просто зникли. Я готова їх знищувати заради перемоги і процвітання нашої держави. І тільки тепер", – вона каже, – "я розумію, хто ці люди насправді і що це за країна насправді". Оце корінна мешканка Харківської області.
Дуже багато місцеві допомагають ЗСУ. У нас є чоловіки і жінки місцеві, які живуть усе життя у тому містечку, біля якого дислокується батальйон "Карпатська Січ". Вони вже по кілька місяців волонтерять. Вони приходять і питають: "Чим вам допомогти? Може, хоча б прибирати тут? Може, ми можемо їсти варити?" І вони насправді дуже багато допомагають. Дехто з них волонтерить-волонтерить, а потім мобілізується, іде у ЗСУ, вступає у наш підрозділ, і вже з нами на передовій, на бойових позиціях. Дуже багато тих, які не можуть фізично допомогти, – вони просто підходять на вулицях, щоб підтримати і подякувати...
Поділюся такою таємницею. Нікому цього не розказувала, крім тих, що були свідками. Підходить одна жіночка, пані вже похилого віку. Іде з великим букетом троянд, підходить до мене і каже: "Мені казали, що ви любите троянди. Я вам хочу дати ці троянди з мого саду за те, що захищаєте нас". Вона мене розчулила до неможливості, звичайно. Вона теж розплакалася – і каже, що якби не ЗСУ, нас просто вже не існувало б. Вони готові робити будь-що, аби лише Збройні сили їх захищали, аби лише витіснили, аби лише перемогли. І такі, бачте, душевні моменти... Хто чим може: хто працею, хто зі зброєю в руках, хто просто молитвою чи емоційною підтримкою... Це насправді дуже важливо, бо це нам дуже допомагає.
– Як ви зараз підтримуєте зв’язок із дітьми? Чи часто вдається спілкуватися?
– Хочеться дуже часто, але не завжди вдається. Спілкуємося в різноманітних месенджерах через інтернет-зв’язок, через відео-зв’язок, коли є можливість. Коли немає можливості – по аудіо. Іноді дуже коротенько, іноді буває, що так забігаєшся – згадуєш, що обіцяла позавчора синові подзвонити... Бувають такі моменти. Потім телефоную – прошу вибачення, що я не забула, просто забігалася. Таким чином спілкуємося. Розуміємо одне одного, ставимося з розумінням до ситуації. Усі знаємо, що після перемоги наговоримося, наобіймаємося, намандруємося, набудемося разом і все компенсуємо. Аби лише перемогти.
– Діти пишаються вами.
– Я в першу чергу пишаюся ними. Вони у мене неймовірні. Старший син і зараз мобілізувався в один із підрозділів. Донька вже доросла, але ще зовсім юна, – з перших днів включилася у волонтерство, допомагає, збирає необхідні речі, передає... Дуже багато часу і сил на це витрачає. Молодший мій із розумінням ставиться до мене. І жодного разу не поскаржився, мовляв, я хочу, щоб ви були тут, повертайтеся. Тільки завжди питається: "Ну як у вас там справи? Як завжди, нормально?" Я кажу: "Так, як завжди, нормально". – "Ну та й добре. Я знаю. Ви можете розказати будь-кому, тільки не мені. Але у вас, як завжди, нормально". Оце у нас "як завжди, нормально" – це така стабільна фраза, яка підтримує і його, і мене. І я дуже рада, що у нас повне взаєморозуміння і взаємна підтримка із ним.
День перемоги настане тоді, коли зникне Росія
– Пані Маріє, скажіть, як із фронту, з передової видається: коли Україна переможе? Коли закінчиться війна?
– По-перше, серед усіх військових, серед усього нашого підрозділу є абсолютне розуміння того, що не може навіть іти мова про кордони станом на 23 лютого 2022 року. Про це навіть ніхто говорити і думати не хоче. Ми усі однозначно говоримо про те, що перемога настане тоді, коли у першу чергу ми відновимо кордони 1991 року. Тільки так і не інакше. Ніяких перемовин, ніяких напівперемог ми навіть не можемо уявити. Але насправді перемога для України настане тільки тоді, коли Росія настільки ослабне, що почне зникати або просто зникне як імперія з мапи. Тільки тоді насправді настане справжня перемога, бо тільки тоді ми можемо бути впевнені, що це не буде тимчасове заспокоєння її амбіцій, що це не буде тимчасове затишшя, що це через рік, два, три, п’ять, коли вони відновлять сили, не почнеться знову. Тому насправді день перемоги настане тоді, коли зникне Росія.
– Я наостанок вам тепле питання поставлю. Скажіть, будь ласка, яка ваша мрія одразу на після перемоги, що найперше ви хочете зробити?
– Ну, найперше – наобійматися з дітьми. Міцно-міцно, багато-багато, надивитися в очі, надихатися їхнім повітрям, надихатися їхнім запахом, їхньою енергетикою, їхніми емоціями, набутися разом. А потім, можливо, разом поїхати кудись у подорож. Так, щоб був вибух позитивних емоцій. Так, щоб можна було поєднати усе, що найцікавіше, найприємніше і найдорожче у твоєму житті. Я впевнена, що ця мрія збудеться. І я вірю, сподіваюся, що вона збудеться дуже швидко. Як тільки ми зрозуміємо, що це справжня перемога, то ми зможемо собі дозволити набутися разом, наобійматися, налюбитися, наподорожуватися, надихатися щастям.
– Пані Маріє, я вам бажаю, щоб ваша мрія і для вас, і для нас якнайшвидше здійснилася. Україна переможе. Дякую вам, бережіть себе. Бережіть Україну.
– Дякую.
– Слава Україні!
– Героям слава! Дуже вам дякую.