Записки колишнього підполковника КДБ: Андропов, "русисти" і єврейське питання G

Юрій Андропов очолював КДБ СРСР із 1967-го до 1982 року
Фото: RIA Novosti archive / wikipedia.org

Один з авторів книжки "КДБ грає в шахи" і колишній співробітник Комітету держбезпеки СРСР Володимир Попов нещодавно завершив роботу над своїми мемуарами. У книжці "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" він розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, про свою роботу в комітеті та головні події, до яких були причетними радянські спецслужби. Раніше книжки не видавали. За згодою автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує розділи з неї. У цій частині Попов пише про агентів у літературному середовищі й діяльність на посаді голови КДБ СРСР Юрія Андропова.

Сергій Семанов

1979 року багатьом членам Спілки письменників СРСР почав надходити на домашні адреси лист за підписом "Василь Рязанов", про що ми вже згадували. У листі, зокрема, ішлося:

"За сценарієм відомих фантастів із пахучим підтекстом братів [Аркадія та Бориса] Стругацьких режисер [Андрій] Тарковський зняв фільм, який викликав скандал у відділі культури ЦК КПРС. І що ж? Тепер цей фільм надіслали на Каннський фестиваль і, треба думати, він здобуде премію. На премії трубадурам сіонізму не скупляться й у нас. Зовсім нещодавно здобув Державну премію поет [Андрій] Вознесенський – і одразу ж "віддячив" за неї участю в "Метрополі". Невже тим, хто розподіляє премії, не було зрозумілим політичне обличчя Вознесенського? Воно ж зрозуміле вже давно. Вознесенський його не приховує. Із трибуни, послужливо наданої йому Центральним телебаченням, він оголосив "великим російським художником" Марка Шагала. Чому, постає запитання? Уся творчість Шагала наскрізь пронизана єврейськими національними мотивами. Більшу частину життя він прожив за кордоном. Що в ньому російського? Тільки те, що він народився в Росії? Народилися в Росії і Менахем Бегін, і Голда Меїр... Ось уже кілька років безкарно паплюжить російську класику [Анатолій] Ефрос, театр Вахтангова ставить п'єсу антирадянщика [Олександра] Гладкова "Молодість театру", [Олександр] Мітта знущається з Росії в кінофільмі "Розповідь про те, як цар Петро арапа оженив", а артист [Зіновій] Високовський – з естради й екранів телебачення.

Можна назвати і конкретно осіб в апараті ЦК, які прикривають діяльність сіоністсько-дисидентських груп. Це передусім Севрук Володимир Миколайович – заступник завідувача відділу пропаганди ЦК, і Бєляєв Альберт Андрійович – заступник завідувача відділу культури ЦК. Севрук зробив стрімку кар'єру, і тепер під його контролем опинився весь друк.

Саме він, відповідаючи за цензуру, надає шпальти преси авторам-дисидентам...

Ще один наочний приклад горезвісної діяльності сіоністської мафії. На загальних зборах АН СРСР забалотували працівника апарату ЦК членкора [Сергія] Трапезникова. Завдано публічної образи партії. З академічної трибуни фашистський і сіоністський лакей [Андрій] Сахаров безкарно поливає брудом працівника ЦК. Сахарова підтримав інший сіоністський годованець академік Кедров [Боніфатій], проваливши чесного комуніста С. Трапезникова. Академія обирає своїм членом [Євгена] Примакова – пройдисвіта, який примазався до науки. Чия темна рука робила Примакову наукові ступені й рекламу фахівця "сходознавця" і "політика"? Його ідейна позиція проста – зрада палестинців в ім'я угоди із сіонізмом..."

Це був зразок типового політичного доносу. Авторами пасквіля, які сховалися за груповим псевдонімом "Василь Рязанов", були Анатолій Михайлович Іванов і Володимир Миколайович Осипов. Поширенням листа займався Сергій Миколайович Семанов.

Сергій Семанов. Фото: wikipedia.org

Анатолій Іванов народився 2 квітня 1935 року в Москві. Закінчив історичний факультет МДУ. У 1959-му, 1961-му і 1981 роках його судили за антирадянську діяльність. Укладач маніфесту "Слово нації" (1970), постійний автор самвидавного журналу "Вече" православно-націоналістичної спрямованості, який видавав Володимир Осипов. Від початку 1990-х років – член редколегії щотижневої газети "Русский вестник".

Володимир Осипов народився 9 серпня 1938 року в місті Сланці Ленінградської області. Із 1955-го до 1959 року навчався на історичному факультеті МДУ. Після арешту його друга Анатолія Іванова органами держбезпеки виступив на його захист, за що його виключили з комсомолу та університету. У 1960–1961 роках був серед організаторів молодіжних зборів біля пам'ятника Володимирові Маяковському в Москві. Його заарештовувало УКДБ у Москві та Московській області.

У лютому 1962 року Московський міський суд призначив йому покарання за "антирадянську агітацію та пропаганду" на сім років позбавлення волі. Після відбуття покарання проживав у місті Александров Володимирської області. Із 1971-го до 1974 року видавав журнал "Вече". Тираж видання не перевищував 100 примірників. Знову його заарештував КДБ і засудив Володимирський обласний суд на вісім років позбавлення волі. 1987 року розпочав видання православно-русофільського журналу "Земля". 1988 року організував групу "За духовное и биологическое освобождение народа", перетворену потім на "Христианский патриотический союз". Із 1990 року організація дістала назву "Христианское Возрождение".

Сергій Семанов народився 14 січня 1934 року в Ленінграді. 1956 року закінчив історичний факультет Ленінградського державного університету. За направленням працював завідувачем відділу пропаганди Петроградського райкому комсомолу. 1960 року вступив до аспірантури Інституту історії Академії наук, 1964 року захистив кандидатську дисертацію. 1969-го його прийняли на роботу у видавництво ЦК ВЛКСЛ "Молода гвардія" як завідувача редакції "Жизнь замечательных людей". Із 1976 року – головний редактор журналу "Человек и закон". 1981 року його звільнили після одержаної КДБ інформації, переправленої у ЦК КПРС, про його націоналістичну діяльність. Від початку 1990-х років – старший науковий співробітник Інституту світової літератури РАН.

Незабаром після розсилання листа Семанова запросив для бесіди начальник 5-го управління КДБ СРСР Філіп Бобков. У листопаді 2010 року Семанов про цю зустріч розповів таке:

"Мене викликав Філіп Денисович Бобков. Спочатку говорив коло та навколо – просив бути стриманішим, переглянути коло знайомих. Потім просто сказав, що я поводжуся так, що на мене можуть завести кримінальну справу. Я нахабним був, нахаба страшний. Сказав йому, що краще б на Сергія Михалкова справу завели, а то невідомо ще, на які гроші він новий дім побудував. На тому ми з Бобковим і розійшлися, а за кілька днів узяли Іванова".

28 березня 1981 року КДБ СРСР за підписом Юрія Андропова передав записку із грифом "Цілком таємно" у ЦК КПРС: "Про антирадянську діяльність Іванова А.М. і Семанова С.Н.". У зазначеному документі йшлося:

"Останнім часом у Москві й низці інших міст країни з'явилася нова тенденція в настроях певної частини наукової та творчої інтелігенції, що іменує себе "русистами". Під гаслом захисту російських національних традицій вони, по суті, займаються активною антирадянською діяльністю. Розвиток цієї діяльності активно заохочують закордонні ідеологічні центри, антирадянські емігрантські організації та буржуазні засоби масової інформації. Противник розглядає цих осіб як силу, здатну оживити антигромадську діяльність у Радянському Союзі на новій основі.

Наразі головний редактор журналу "Человек и закон", член КПРС Семанов С.Н. у своєму оточенні поширює наклепницькі вигадки про проведену КПРС і радянським урядом внутрішню та зовнішню політику, припускається злісних, образливих випадів на адресу керівників держави. За оперативними даними, він пропагує необхідність боротьби з державною владою і заявляє, що скінчився "період мирного завоювання душ. Настає новий період. Треба переходити до революційних методів боротьби. Якщо ми не будемо самі чинити опір, пропадемо". Навколо Семанова групуються особи, які або поділяють його погляди, або не дають йому з різних причин гідної відсічі.

У зв'язку з викладеним видається необхідним припинити ворожі вияви, для того щоб попередити небажані процеси, які можуть виникнути внаслідок діяльності антирадянських елементів, котрі прикривалися ідеями "русизму".

Записок, схожих на проблему "русистів", КДБ СРСР за час свого існування передав у ЦК КПРС не одну сотню. Зокрема, практично кожен оперативний відділ 5-го управління протягом року готував кілька таких документів відповідно до напряму своєї діяльності: 1-й відділ – про процеси, які відбуваються в науковому і творчому середовищах, 2-й – про націоналістичні вияви в різних регіонах країни, 3-й – про стан справ у МДУ імені Ломоносова і Університеті дружби народів імені Патріса Лумумби, 4-й – про процеси в різних конфесіях, що діяли на території СРСР, і їхніх закордонних аналогах, 5-й – про стан справ у п’ятьох підрозділах загалом по країні, 6-й – аналітичний відділ, який готував узагальнені викладки з різних аспектів життя країни, 7-й – доповідав про припинення терористичних виявів та розшук анонімів, які висловлювали терористичні погрози на адресу керівництва партії та країни, 8-й – інформував про процеси в середовищі єврейських націоналістів і зарубіжних центрах, інспіровані негативні вияви серед них, 9-й – інформував про перебіг оперативних розроблень щодо письменника Олександра Солженіцина та академіка Дмитра Сахарова і їхніх послідовників із-поміж радянських громадян, 10-й – про розроблення антирадянських закордонних центрів, 11-й – про діяльність закордонних спецслужб на каналі міжнародного спортивного обміну, 12-й – про співпрацю зі спецслужбами країн соціалістичної співдружності, 13-й – про розроблення екстремістських неформальних організацій, 14-й – про негативні процеси, виявлені в діяльності Держтелерадіо СРСР, 15-й – про діяльність ВДСТ "Динамо".

Відповідно, записки за підписом Андропова у ЦК КПРС щодо проблеми "русистів" зовсім не були чимось неординарним, а були звичайним рутинним документом, наслідком виявлених проблем у процесі оперативної діяльності. Водночас треба особливо підкреслити, що у 2-му відділі 5-го управління КДБ СРСР і його органах на місцях немає підрозділу, орієнтованого на оперативне спостереження за діяльністю "русофілів" і так званих "русистів". Не було таких підрозділів.

Єврейське питання КДБ і Андропова цікавило значно більше. Наведемо дві "записки" щодо єврейського питання:

Цілком таємно
Комітет державної безпеки
при Раді Міністрів СРСР ЦК КПРС

26 січня 1972 року

№1153-А

До Комітету державної безпеки надійшли матеріали про провокаційні націоналістичні дії колишнього члена Московської організації Спілки письменників РРФСР Свірського Григорія Цезаревича, 1921 року народження.

У січні 1968 року Свірський виступив на партійних зборах Московської письменницької організації з наклепницькими нападками на політику партії у сфері літератури. Закликав до надання повної свободи публікувати ганебні й політично шкідливі твори. Партійна організація МОСПО за антипартійну поведінку на зборах виключила його із членів КПРС.

Після виключення з партії Свірський зробив спроби організувати серію схожих виступів інших письменників. Серед свого оточення висловлював різку критику на адресу партійно-урядового керівництва СРСР щодо введення військ до Чехословаччини.

З огляду на викладене, а також те, що Свірський і далі має шкідливий політичний та ідеологічний вплив на своє оточення серед інтелігенції та молоді, вважаємо подальше перебування Свірського в Радянському Союзі недоцільним, у зв'язку з чим можна було б не перешкоджати його виїзду в Ізраїль.

Просимо згоди.

Голова Комітету держбезпеки
Андропов

* * *

Цілком таємно
Комітет державної безпеки
при Раді Міністрів СРСР ЦК КПРС

30 квітня 1970 року

№1184-А

Комітет держбезпеки одержав дані про існування в Ленінграді сіоністської організації, до якої входить п'ять груп націоналістично налаштованих громадян по шість осіб у кожній.

Керівники груп, серед яких Чорноглаз Д.М. 1939 року народження, інженер-хімік Дрейзнер С.Г. 1939 року народження, головний інженер "Ленжилпроекта" Бутман Г.М. 1932 року народження, механік заводу №1 виробничого об'єднання "Сокол", входять до "комітету" цієї організації.

Основними завданнями організації є:

– розпалювання еміграційних настроїв і схиляння євреїв до виїзду в Ізраїль;

– пропаганда сіоністської ідеології серед осіб єврейської національності способом виготовлення й поширення сіоністської та націоналістичної літератури;

– організація збору підписів під зверненням до ООН осіб, яким відмовлено у виїзді до Ізраїлю;

– створення курсів ("ульпанів") із вивчення давньоєврейської мови та виховання слухачів у проізраїльському дусі;

– збільшення грошових коштів (каси) організації завдяки внескам її учасників і реалізація друкованих матеріалів.

За неперевіреними даними, на нараді "комітету" 26 квітня цього року Бутман запропонував провести акцію, зміст якої тримають у суворій таємниці, і до її здійснення залучити єврейських націоналістів, які проживають у місті Ризі.

Більшість членів "комітету" виступила проти "акції", побоюючись, що вона може поставити під загрозу їхню організацію і кожного її члена. У зв'язку із цим вони вважають за необхідне одержати на це санкцію в ізраїльських керівних колах.

Комітет держбезпеки вживає заходів щодо перевірки одержаних даних і недопущення здійснення ймовірних ворожих акцій із боку єврейських націоналістів.

Повідомляємо з метою інформування.

Голова Комітету держбезпеки
Андропов

Для ортодокса-догматика, яким, безумовно, був Андропов, будь-який вид націоналізму був абсолютно неприйнятним і, на його тверде переконання, ворожим ладу, який існував у багатонаціональному Радянському Союзі. Із будь-яким націоналізмом необхідно було вести непримиренну боротьбу – для Андропова це було незаперечною істиною.

Колишній голова КДБ СРСР Віталій Федорчук згадує, що коли він "був головою КДБ України, голова КДБ СРСР Андропов вимагав, щоб ми щорічно в Україні ув’язнювали [за націоналізм] 10–15 осіб. І мені коштувало неймовірних зусиль, аж до конфіденційних звернень до Брежнєва, щоб кількість українських дисидентів щорічно обмежували двома-трьома людьми. До того ж Андропов особисто стежив за перебігом слідства у справах деяких українських дисидентів. Іноді задавав напрям. Можете собі уявити?"

І ще залишалися дисиденти російські. Зі щомісячного звіту 5-го управління КДБ СРСР за травень 1989 року: "Через агента Родіна [Родін] у журналі "Наш современник" опубліковано матеріал про письменника-емігранта Л. Копєлєва (об'єкт Каналія), що викриває його зв'язки з антирадянськими центрами Заходу". Головним редактором журналу "Наш современник" 1989 року став Станіслав Куняєв. "Родін" – від слова "Родина" (Батьківщина) був його псевдонім, який обрав собі агент КДБ русист Куняєв.

Юрій Андропов і Лавр Корнілов

Партійний керівник радянської літератури Володимир Севрук був заступником завідувача відділу пропаганди ЦК КПРС. Популярним він став 1966 року, коли був аспірантом Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Він опублікував у "Правде" розгромну статтю на повість свого земляка Василя Бикова "Мертвим не боляче". Незабаром Севрука взяли на роботу у відділ агітації та пропаганди ЦК КПРС, він виріс у ньому з посади звичайного інструктора до заступника завідувача відділу.

Уже після падіння радянської влади в публікації "Три зустрічі з Андроповим" Севрук розповідав про те, що саме так дратувало Андропова в "русистах":

– Тут ще "русисти" з'явилися...

Я спробував виправити, перепитав:

– Русофіли, чи що? Слов'янофіли?

Він посміхнувся:

– Та ти що? Русофіли, слов'янофіли були людьми талановитими, високоосвіченими. Їхнє уявлення про майбутнє Росії було вистражданим. А "русисти" – це ідеологічна обслуга таких "титанів думки", як [Микола] Щолоков і [Юрій] Чурбанов. Узагалі ж "русистами" називають співробітників західних спецслужб, які навчаються на факультетах славістики. Наші ж "русисти" – це публіка, або вже підгодована Заходом, або яка стихійно тягнеться в їхній бік...

Він натиснув кнопку відеомагнітофона. На екрані з'явилася фігура редактора "Комсомольской правды" [Валерія] Ганічева, який буквально волав під час закриття з'їзду ВЛКСМ "Інтернаціонал". Андропов вимкнув апарат і продовжував:

– Після "Інтернаціоналу" сей фрукт із дружками в лазні після пиятики так само натхненно голим горлав "Боже, царя храни". Це ті самі дисиденти, тільки маскування інше. Для одних ідеал – "душка" [Олександр] Керенський. Для інших ідеал – генерал-вішальник Лавр Корнілов. Той самий Ганічев у літаку, опинившись над імовірним місцем корніловської могили, улаштував із такими самими "корніловцями" хвилину мовчання. І змусив устати навіть секретаря ЦК ВЛКСМ Леоніда Камшалова. Уявляєш картину? Корнілов за час так званого "льодового походу" перевішав десятки комнезамівців, червоногвардійців, комісарів, розстріляв кілька сотень ростовських, новочеркаських, єкатеринодарських робітників, перешмагав нагайками приблизно тисячу полонених, їхніх дружин і дітей. А комсомольські "вождюки" шанують його пам'ять... Гидота яка!

Дійсно, 1972 року Ганічев, Сергій Семанов і Вадим Кожинов летіли із Тбілісі до Москви. Коли пролітали над Краснодаром, над Кубанню, Семанов і Кожинов устали й сказали: "Вшануймо пам'ять Лавра Корнілова, який загинув у цих місцях". Ганічев згадував пізніше:

"Із тієї поїздки до Грузії пам'ятаю, як Вадим Кожинов і Сергій Семанов у літаку, коли ми летіли вже із Тбілісі додому, встали десь над Краснодаром зі своїх крісел і заявили: "Ми пролітаємо над землею, де героїчно загинув Лавр Корнілов, просимо всіх устати!". І всі встали, навіть секретар ЦК ВЛКСМ Камшалов постояв. А це все-таки 1972 рік був... Нам здавалося, що у верхах міцніє певний напрям, певне крило, яке підтримувало російську лінію. Я не знаю подробиць... У нас було уявлення про модель соціалізму для народу, для російського народу. Ми поєднували російську ідею з ідеєю соціалізму і не бачили в цьому суперечностей. (...) Ми боролися із зашкарублими поняттями про соціалізм з одного боку та із прозахідними космополітичними тенденціями – з іншого. Особливо боротьба загострилася із приходом до влади Юрія Андропова – запеклого русофоба".

Зачинатель і герой Білого руху генерал Корнілов був для комуніста Андропова затятим ворогом. Гнів його щодо комсомольських "вождюків" теж був закономірним. Водночас Андропов навряд чи розумів, що, прагнучи все своє свідоме життя до вершин партійної влади, він у підсумку опинився на посаді керівника партії ренегатів. Керівники комсомолу плавно перетікали в керівні партійні інстанції. Не кажучи вже про те, що вони були відповідальними за виховання молодого покоління "в дусі комуністичних ідеалів".

До того ж усі вони були зрадниками. Адже хтось доніс історію про Ганічева і Корнілова, Ганічева і лазню Андропову! Із-поміж близьких зв'язків Семанова притягнули до кримінальної відповідальності Осипова, Іванова і Бородіна. Семанов у дивний спосіб уникнув суворого покарання. Отже, одне очевидне джерело інформації про Ганічева, Корнілова і виспівування в лазні Ганічева гімну "Боже, царя храни" – це Семанов, який розповів Бобкову про все, що йому відомо, і вийшов сухим із води. Тому й заарештували Іванова за кілька днів після бесіди Бобкова із Семановим, а Ганічева усунули від посади головного редактора "Комсомольской правды" і призначили на посаду головного редактора "Роман-газеты", що стало очевидним пониженням.

Припущення, що цією людиною був саме Семанов, підтверджує... сам Семанов у публікації "До не наших" (розділи з книжки). У наведеному нижче уривку він пише, звісно ж, про себе і про ту свою зустріч із Бобковим, не називаючи ні Бобкова, ні себе на ім’я:

"Але найкумеднішим у цій низці стало безглузде слово "русисти". Саме так прозвав нас шеф КДБ Юрій Андропов у своїй знаменитій записці на Політбюро із забійною назвою "Про антирадянську діяльність Іванова А.М. і Семанова С.Н.", поданій 28 березня 1981 року... Тепер же, набравшись відомостей із найрізноманітніших джерел, можна запізніло роз'яснити, пославшись на бесіду з одним із колишніх підлеглих Андропова, що підказав це слово луб'янським грамотіям... один із помітних членів "Русской партии", який давно інформував КДБ. Був він людиною освіченою і начитаною і виявив вислів "русист" у творах одного з великих російських публіцистів початку ХХ століття".

Колишній підлеглий Андропова – це Бобков, із яким зустрічався і розмовляв Семанов. Уточнимо, що "записки" Андропова розглядав Секретаріат ЦК КПРС, а не Політбюро. Але Семанова можна зрозуміти: Політбюро звучало солідніше.

Якщо вірити Севруку, навіть сам Андропов від безпринципності численних своїх агентів із літературного середовища розгубився: "А, що вони один про одного пишуть!.. Якщо опублікувати все, то ви їхні книжки припините читати. Не треба жодної агентури. Стільки добровольців із верхнього, так званого інтелектуального ешелону. І все заради чого? За якісь погані гроші, поїздку в яку-небудь Папуа-Гвінею, учений ступінь, місце під дачу у престижному селищі..."

Олександр Байгушев

Ще одним агентом-літератором був Олександр Байгушев.

Органам держбезпеки було заборонено ведення агентурно-оперативної діяльності в партійних і радянських органах. Вони обходилися стукачами. Збирали досьє на співробітників різного рівня. Інформацію збирав загальний відділ ЦК КПРС за допомогою доморощених стукачів серед співробітників партапарату. Наведемо характерний приклад.

"Я їздив до керівника Ленінграда Романова і писав за нього цілу книжку про Леніна та революцію. Формально я був редактором. Насправді ж моєю метою було з'ясувати справжнє ставлення Романова до Брежнєва", – розповідав про свою діяльність Олександр Байгушев, який відрекомендовувався колишнім помічником Брежнєва, Суслова й Андропова.

Олександр Байгушев народився 1933 року в Москві в робітничій сім'ї. 1956 року закінчив романо-германський факультет МДУ імені Ломоносова. 1960 року здобув диплом про закінчення сценарного факультету ВДІКу. Місця роботи: газети "Московский комсомолец" (1960), "Советская культура" (1960–1963), "Агентство печати "Новости" (АПН, 1963–1968); журнал "Театр и жизнь" (1972–1974); газета "Голос Родины" (заступник головного редактора, 1975–1977); видавництво "Современник" (заступник головного редактора, 1977–1981). Член КПРС із 1966 року, член Спілки журналістів із 1966 року і член Спілки письменників із 1985 року. Агент КДБ.

Дітей еліти вербувати було заборонено, необхідно було виходити з халепи, й офіцери, які курували МДУ, 4-го управління КДБ, яким керував Пітовранов, завербували Байгушева.

Вибір був вдалим. Байгушев у одній зі статей писав про себе:

"Чого не доводилося робити, куди тільки, забувши гидливість, укорінюватися заради російської ідеї!.. Володимир Осипов і Леонід Бородін пішли за російську ідею в андроповські табори. Вони відкрито висловлювали своє неприйняття сатанинської комуністичної влади. Ми діяли як заслані професійні розвідники Російського ордена у стані ворога. Володимир Осипов і Леонід Бородін в ореолі своєї мученицької святості за правом можуть злегка зневажати таких, як я, як Сергій Семанов, як Валерій Ганічев. Мовляв, дворушник! Були великими "номенклатурниками"! Так, ми були дворушниками".

П'ять років, із 1963-го до 1968 року, Байгушев працював у "Агентстве печати "Новости" (АПН).

"Агентство печати "Новости" – радянське інформаційне агентство, створене 1961 року на основі Радінформбюро. Відповідно до статуту, АПН мало на меті "поширення за кордоном правдивої інформації про СРСР і ознайомлення радянської громадськості з життям народів іноземних країн". Представництва АПН були більше ніж у 120 країнах світу. Агентство видавало 60 ілюстрованих газет і журналів 45 мовами світу разовим тиражем 4,3 млн примірників. Видавництво АПН випускало більше ніж 200 книжок і брошур загальним тиражем приблизно 20 млн примірників на рік. Використовуючи статус журналіста, під прикриттям співробітників АПН в іноземних країнах працювали агенти радянської розвідки.

АПН було потужним пропагандистським інструментом ЦК КПРС, який мав на меті впроваджувати у свідомість західного читача позитивний образ радянського ладу. Радянським же громадянам нав'язували уявлення про капіталістичне суспільство, яке "гниє". Закордонні представництва АПН завжди й усюди використовувала радянська розвідка як прикриття для діяльності своїх офіцерів-розвідників. До того ж апарат АПН був насичений агентурою 1-го, 2-го і 5-го управлінь КДБ СРСР. Серед них трудився і "доблесний" русофіл Байгушев, який дурив своїх і закордонних читачів брехнею про життя у країні, яка будувала комуністичне майбутнє.

На початку 1970-х років Байгушев став заступником головного редактора газети "Голос Родины" (видавали у 83 країнах для російських емігрантів із метою створення сприятливого образу СРСР і критики антирадянських емігрантських організацій). Від початку 1980-х років служив у Всесоюзному суспільстві з культурних зв'язків зі співвітчизниками за кордоном (із січня 1992-го – Асоціація "Родина"), колишньому Комітеті за повернення на Батьківщину, розташованому в Берліні, який допомагав радянським громадянам, що потрапили до Німеччини під час війни 1941–1945 років, і радянським в'язням гітлерівських таборів повернутися додому, у свою країну, де тих, хто повернувся, зазвичай заарештовували й відправляли знову в табори, тільки тепер уже сталінські.

Загибель Отарі Квантрішвілі

Як ми вже згадували, Отарі Квантрішвілі наприкінці 1970-х років завербувала 2-га Служба УКДБ СРСР у місті Москві та Московській області для розроблення бандитських формувань. Минуть роки, і його кураторам із-поміж міліцейських чинів та співробітників держбезпеки стане очевидно, що їхній агент використовує силові відомства для зведення рахунків зі своїми конкурентами із кримінального світу і постачає інформацію, вигідну підконтрольним йому кримінальним структурам. Але тоді Квантрішвілі набуде такої сили, що його колишнім кураторам не залишиться нічого іншого, як безмовно дивитися на його дії.

Квантрішвілі так "змужнів", що, виступаючи на телебаченні, став висловлювати прямі погрози міністру внутрішніх справ Володимирові Рушайлу, радячи йому подумати про своїх дітей.

Незабаром після цього і сталася в одному з московських нічних клубів сварка між авторитетним з усіх боків полковником запасу КДБ Олександром Євдокимовим і злодієм у законі Отаріком.

Євдокимов у далекому минулому був співробітником МУРу, потім співробітником КДБ СРСР. Він зберіг чудові стосунки з керівниками обох структур. У 1980 роки він був також співробітником підрозділу центрального апарату КДБ – управління 3 В, якому було доручено спостереження і контроль за МВС СРСР, що ставало дедалі корумпованішим. Євдокимова за лінією КДБ призначили куратором центрального апарату міліцейського відомства.

Багатьох керівників МВС він добре знав, на когось мав вплив, оскільки мав власну агентуру в міліції та інформацію про непорядні справи тих чи інших міліцейських генералів.

Отарі Квантрішвілі. Фото: wikimedia.org

На початку 1990-х років Євдокимов зблизився з головою ради ветеранів війни в Афганістані генералом Русланом Аушевим, майбутнім президентом Інгушетії, та його заступником у раді ветеранів, а потім віцепрезидентом Інгушетії, колишнім начальником розвідки прикордонних військ КДБ СРСР генерал-лейтенантом Борисом Агаповим. Тоді саме Євдокимов познайомився з верхівкою чеченської діаспори Москви, що посилилася в період, коли спікером Верховної Ради Російської Федерації був чеченець Руслан Хасбулатов. Євдокимов став таким собі консультантом у лідерів чеченської злочинної спільноти.

Вольового, розумного і наполегливого Євдокимова шанували. Квантрішвілі тієї фатальної ночі не знав, кого зустрів у клубі. А Євдокимов голосно, щоб чуло, зокрема, оточення Отаріка, звертаючись до Квантрішвілі запитав: "Що це за клоун у нас з'явився на всіх каналах телебачення?" – натякаючи на епізод про Рушайла.

Натяк був однозначно зрозумілим. Квантрішвілі, створивши партію спортсменів, став тоді частим гостем різних телевізійних програм і передач. Рідко коли його образ не з'являвся на телеекранах. Сприяли цьому й те, що йому боялися відмовити, і гроші за рекламу, які Квантрішвілі готовий був платити телевізійникам.

Квантрішвілі, який кинувся вгамувати Євдокимова, зупинила його свита: Євдокимов у клубі був не сам, а в оточенні відомих у певних колах чеченців, і люди Отаріка це бачили. "Ми з тобою ще зустрінемося", – сказав Квантрішвілі. "Раніше, ніж ти думаєш", – відповів Євдокимов.

Намагаючись установити контроль над кримінальною Москвою і бізнесами, які тоді "кришували" бандитські структури, Квантрішвілі підпорядковував собі ті чи інші етнічні кримінальні спільноти. Одним із головних його противників було чеченське ОЗУ, яке ніяк не мало наміру під нього "лягати". Приблизно за рік до описуваних подій старшого брата Квантрішвілі Амірана і шістьох із його наближених розстріляли в їхньому офісі в одному із центральних районів Москви. Отарік попередження не сприйняв.

Розповідаючи автору цих рядків про зустріч із Квантрішвілі та його погрози на свою адресу, Євдокимов вислухав мою пораду бути обережнішим, але кинув: "Однаково він пропащий".

5 квітня 1994 року біля виходу з улюблених Квантрішвілі Краснопресненських лазень його холоднокровно застрелив снайпер.

Попередню частину опубліковано 16 вересня. Наступна вийде 30 вересня.

Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.