-1 Київ
Операція "Турнір"
1965 року, за два роки до початку виставки "Експо-67" на політичній арені Канади з'явився молодий політик П'єр Трюдо, якого згодом назвуть найвидатнішим політичним діячем Канади минулого ХХ століття. Ставши главою уряду країни й очолюючи його протягом 15 років, Трюдо всіляко сприяв зближенню Канади й Радянського Союзу.
П'єр Трюдо. 1980 рік. Фото: Jbarta / wikipedia.org
Трюдо здобув прекрасну освіту в університетах Монреаля, Гарварда, Парижа і школі економіки в Лондоні. Освіта полягала у вивченні права, економіки та політології. Розпочинав свою кар'єру Трюдо як адвокат і профспілковий діяч провінції Квебек. У 1951 році він відвідав Радянський Союз, після чого потрапив у поле зору американського ФБР. У пресі його називали "канадським Кастро", "радикальним соціалістом" і прихильником установлення дипломатичних відносин із Китаєм.
У 1968 році Трюдо очолив уряд Канади. За його активної підтримки 1969 року було ухвалено закон про рівність англійської та французької мов. Закон цей не задовольнив ні прихильників суверенітету Квебеку, ні жителів англомовних провінцій країни, розколотої у питанні щодо незалежності Квебеку. У 1980 році квебекські сепаратисти організували референдум про відділення Квебеку від Канади. Більшість проголосувала проти. У 1995 році в Канаді проводили черговий референдум про визнання незалежності Квебеку, ініційований франкомовними сепаратистами. Результати голосування: 50,5% "проти", 49,5% "за".
Політична нестабільність у Квебеку створювала сприятливі умови для роботи в Канаді ПГУ КДБ СРСР, потім СЗР Росії. Трюдо постійно перебував у полі зору радянської розвідки, вона його майстерно використовувала.
Колишній член Політбюро ЦК КПРС Олександр Яковлєв, який пропрацював кілька років у Канаді як посол, розповідав у інтерв'ю, що Трюдо був "першим західним політиком, який із симпатією поставився до Горбачова": "Михайло Сергійович приїжджав до Канади, коли я був там послом. Своїм вільним поводженням він вразив канадських керівників. Замість однієї запланованої його зустрічі із Трюдо відбулося три". Саме Трюдо після зустрічей із Горбачовим порадив керівникам інших країн звернути на нього увагу.
На міжнародну торгово-промислову виставку "Експо-67", крім Питовранова і Бобкова, у складі оперативної групи КДБ прибув також співробітник 1-го головного управління Анатолій Максимов. Прикриттям для нього було радянське зовнішньоторговельне об'єднання "Теххімімпорт", у якому нібито працював радянський розвідник. Насправді Максимов був співробітником управління "Т" (науково-технічна розвідка) ПГУ КДБ. Саме йому судилося стати головною дійовою особою оперативної гри з канадськими спецслужбами, яку санкціонував на "Експо-67" керівник оперативної групи КДБ Бобков: Максимов мав подати себе американським і канадським спецслужбам як потенційного перебіжчика. Гра ця дістала кодову назву "Турнір".
Спортивний термін для операції обрали не випадково. Традиційно саме спорт відкриває шлях до політичного діалогу між країнами, і надалі відбувається встановлення і розвиток культурних та економічних зв'язків. Звичайно, усі міжнародні контакти не проходять без уваги до них із боку спецслужб. Часом спецслужби у своїх інтересах стають ініціаторами встановлення контактів між державами.
Радянський павільйон на виставці "Експо-67" у Канаді. Фото: Вітольд Муратов / wikipedia.org
Після закінчення в жовтні 1967 року роботи міжнародної торгово-промислової виставки "Експо-67" КДБ вирішив продовжити оперативну гру "Турнір" на території СРСР.
У листопаді того самого року в Москві вперше відбувся міжнародний хокейний турнір на приз Федерації хокею СРСР. Турнір було присвячено урочистостям із нагоди 50-річчя Жовтневої революції. У ньому, крім хокейної збірної команди СРСР, узяли участь хокейні команди Польщі, Чехословаччини та Канади.
Припущення про те, що у складі команди Канади прибуде співробітник канадських спецслужб для розвитку контактів із Максимовим, не виправдалися. Такої людини у складі канадської збірної команди з хокею не виявили. Через це довелося робити хокейні турніри постійними.
1969 року Федерація хокею СРСР за підписом свого голови, відомого у країні льотчика-випробувача Георгія Масолова, звернулася до редакції газети "Известия" із проханням про організацію щорічного хокейного турніру під егідою редакції. Так народився міжнародний хокейний турнір на приз редакції газети "Известия".
"Известия" видавала президія Верховної Ради СРСР. Цей статус відрізняв її від строго партійної "Правди" та інших партійних видань. Саме тому "Известия" радянська розвідка обрала як "дах" для діяльності розвідників, акредитованих журналістами в різних країнах. Утім, у таких урядових структурах, як ТАСС і АПН, відсоток розвідників, котрі працювали під журналістським прикриттям, був набагато вищим.
У редакції газети "Известия" під прикриттям журналістів тривалий час працювали офіцери радянської розвідки Вадим Кассіс і Леонід Колосов. Для вирішення термінових питань із підрозділами держбезпеки в їхніх робочих кабінетах із порушенням режиму секретності та правил конспірації було встановлено апарати внутрішньої засекреченої телефонної лінії КДБ. Лінія зв'язку ця мала назву "ОЗ" – оперативний зв'язок. Окрім Центрального апарату КДБ, за допомогою зв'язку можна було зв'язатися з будь-яким підрозділом держбезпеки на території Радянського Союзу.
У період боротьби за звання чемпіона світу із шахів між "відступником" і "неповерненцем" Віктором Корчним і Анатолієм Карповим автор цих рядків за вказівкою керівництва 5-го управління КДБ СРСР разом із зазначеними авторами готував пропагандистську статтю, спрямовану на дискредитацію Корчного. Утім, статтю визнали непридатною, і мені довелося писати новий варіант спільно зі своїм агентом Семеном Григоровичем Близнюком, завідувачем міжнародного відділу газети "Советский спорт". Її опублікували під назвою "Оближний хід претендента" за підписом Близнюка.
Крім офіцерів-розвідників, у редакції "Известий" працювали журналісти, залучені до співпраці з органами держбезпеки СРСР як агенти й довірені особи. До останніх належав досвідчений журналіст Борис Федосов, який був довіреною особою 7-го відділу ДГУ КДБ СРСР, який здійснював розроблення іноземних журналістів, акредитованих у СРСР. Саме він став основним організатором популярного хокейного турніру на приз газети "Известий", який спортивні журналісти стали називати малим чемпіонатом світу.
Після чергового турніру Федосов, який писав про нього під псевдонімом Сніговик (його графічний образ було обрано символом турніру), у підсумковій статті писав про доцільність внести новизну в міжнародні хокейні змагання.
На публікацію звернули увагу в посольстві Канади в Москві, і з ініціативи другого секретаря посольства Гарі Сміса було проведено консультаційні зустрічі з Федосовим і керівником Федерації хокею із шайбою СРСР Андрієм Старовойтовим. Обговорювали питання про можливість товариських матчів між хокеїстами Радянського Союзу і канадськими професійними гравцями. Усі висловилися "за": голова Держкомспорту СРСР Сергій Павлов, відділ агітації та пропаганди ЦК КПРС, КДБ при РМ СРСР, секретаріат ЦК партії. До ідеї проведення змагань позитивно поставився Леонід Брежнєв, великий прихильник хокею.
30 серпня 1972 року збірна СРСР прибула до Канади для участі в перших змаганнях, які з легкої руки спортивних журналістів дістали назву "суперсерія". Серед організаторів змагань із канадського боку був голова профспілки хокеїстів НХЛ (національної хокейної ліги) Алан Іглсон і його помічник Аггі Куколович, українець за походженням, який знав російську мову. Це дало підстави КДБ підозрювати їх у причетності до канадських та американських спецслужб, і дещо пізніше, наприкінці 1970-х років, щодо них 3-тє відділення 11-го відділу 5-го управління КДБ СРСР завело справи оперативних добірок, у які підшивали матеріали їх оперативного вивчення.
Під час кожного приїзду Іглсона й Куколовича до СРСР їх ставили під контроль відповідних служб держбезпеки: у номерах готелів, які вони займали, здійснювали слуховий контроль приміщення і телефонних переговорів. Їхнє пересування містом контролювала служба зовнішнього спостереження. Крім того, на вивчення Іглсона і Куколовича була орієнтована агентура КДБ СРСР з-поміж співробітників протокольного відділу Держкомспорту СРСР, очолюваного багаторічним резидентом держбезпеки Михайлом Мзареуловим. Мзареулов був наближеним до глави цього відомства Сергія Павловича Павлова. Після усунення останнього з посади, що відбулося незабаром після завершення московської Олімпіади-80, звільнили і Мзареулова, якого замінив Юрій Шарандін.
Під час перебування керівником протокольного відділу Мзареулов одночасно був резидентом КДБ. Вербував його вже згадуваний нами замначальника 2-го відділення 11-го відділу 5-го управління КДБ підполковник Ернст Давніс. Як резидент КДБ Мзареулов, виконуючи вказівки Давніса, здійснював керівництво агентами серед співробітників протокольного відділу, які працювали як перекладачі із представниками і членами закордонних спортивних організацій, і співробітників управління хокею та футболу, яким керував В'ячеслав Колосков (агент КДБ Янтар).
Оперативно значущих даних щодо Іглсона і Куколовича не дістали. Їх можна було запідозрити тільки у фінансових маніпуляціях під час отримання оплати за рекламу, розміщену на бортах льодового Палацу спорту в Лужниках під час проведення турніру на приз "Известий". Були також вагомі підстави підозрювати групу відповідальних співробітників Держкомспорту СРСР у скоєнні ними спільно з Іглсоном і Куколовичем протиправних фінансових операцій. Однак здобутої в оперативний спосіб інформації 5-те управління КДБ СРСР не реалізувало.
Як засвідчив час, підозри щодо Іглсона були небезпідставними. За махінації під час організовування хокейних матчів на кубок Канади, у яких брала участь і збірна СРСР, а також за махінації з коштами пенсійного фонду НХЛ його засудив у грудні 1997 року суд Торонто на 18 місяців позбавлення волі і позбавив ордена Канади, найвищої нагороди країни.
20 вересня 1972 року збірна команда канадських професіоналів прибула з візитом у відповідь до Москви для продовження "суперсерії". Крім Іглсона і Куколовича, у складі команди приїхав такий собі Пітер Стефан, якого у КДБ вважали представником канадської розвідки.
Гра "Турнір" тривала, і про прибуття Стефана завчасно повідомили "потенційного перебіжчика" (радянського розвідника) Максимова. Стефан за допомогою міських телефонів-автоматів (за дві копійки) неодноразово телефонував Максимову. Але керівництво радянської розвідки в той момент вважало недоцільним установлення контакту Максимова зі Стефаном у Москві.
3 жовтня 1972 року набув чинності безстроковий радянсько-американський Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО). Радянському керівництву важливо було зберегти можливість діалогу з політичними лідерами США (Канаду і США розглядали як єдине ціле). Дії КДБ могли ускладнити відносини з канадським керівництвом. Тому операцію "Турнір" тимчасово зупинили. Тимчасово – тому що тривала вона 11 років.
Що довше тривають такі ігри, то імовірнішою є можливість провалу, оскільки надзвичайно важко впродовж років зберігати початковий склад учасників гри. Життя вносить свої корективи. Учасники переміщаються по службі, виходять на пенсію. Неодмінно відбуваються зміни в політичній ситуації у світі, що може негативно вплинути на продовження оперативної гри та її результати.
Нічим знаменним (якщо не брати до уваги радянсько-канадські хокейні матчі) операція "Турнір" не закінчилася. Але справи генералів, які брали участь у виставці "Експо-67", пішли на краще. Питовранов став особливо довіреною людиною Андропова, Борис Семенович Іванов здобув посаду першого заступника начальника 1-го головного управління КДБ СРСР.
Навіщо ж проводили операцію "Турнір" і за що підвищили генералів, які брали в ній участь?
1999 року у видавництві "Гея Итэрум" вийшла книжка колишнього офіцера радянської науково-технічної розвідки ПГУ КДБ СРСР Анатолія Максимова з назвою "Операція "Турнір". Записки чорнороба розвідки". У самій назві було закладено неабияку частку лукавства автора. Під час служби у ПГУ Максимов постійно виїжджав за кордон у тривалі й короткострокові службові відрядження. І не до Африки, Бангладеш або Кампучії. Працював він у Європі, США та Канаді. У жебрацькі радянські роки жити там і працювати було заповітною мрією багатьох колег Максимова. Кого вже дійсно можна було б вважати чорноробами розвідки, то це різний технічний персонал, чия праця була непомітною, але й обійтися без неї не можна було.
Сьогодні всім відоме ім'я Василя Мітрохіна, до останнього часу – невідомого архіваріуса, якого різні друковані видання називають хто начальником архіву КДБ, хто начальником архіву радянської зовнішньої розвідки. Насправді був він одним із численних співробітників 15-го відділу ПГУ КДБ СРСР, який і був архівним підрозділом розвідки. Працю його співробітників, так само як і представників інших технічних служб розвідувального підрозділу, умовно можна назвати працею чорноробів розвідки. Самі ж розвідники, безумовно, і з повним правом вважали себе елітою свого відомства – КДБ.
Василь Мітрохін. Фото: topwar.ru
У написаній Максимовим книжці, по тексту якої, звичайно ж, пройшлася рука невідомого нам редактора від Служби зовнішньої розвідки (СЗР) Росії, автор навмисно плутано розповів про оперативну гру "Турнір". Не прояснив він ситуації й у своєму розлогому інтерв'ю, опублікованому 30 червня 2000 року на сторінках "Независимой газеты". Знову самі лише розсмикані факти та відсутність логіки й у викладі.
Максимов із гордістю пише про проникнення в агентурну мережу Канадської кінної королівської поліції (КККП) і ЦРУ США, але з його плутаної розповіді зовсім не видно слідів цього проникнення. Так, було звільнено групу високопоставлених співробітників канадської спецслужби. Але було це результатом провокації радянської розвідки, яка підставила протиборчій спецслужбі свого офіцера Максимова як потенційного перебіжчика. Однак це зовсім не є "проникненням" в агентурний апарат ворожої розвідки.
Як приклад можна навести відомий нині факт співпраці керівника радянського відділу контррозвідки ЦРУ Олдріча Еймса, за допомогою якого було вирахувано 10 так званих кротів – співробітників радянської розвідки, завербованих ЦРУ США.
Виступаючи на одній із нарад керівного складу Центрального апарату КДБ СРСР, улiтку 1985 року начальник ПГУ КДБ СРСР Володимир Крючков із гордістю говорив про видатний результат, якого досягла радянська розвідка. Звичайно, жодних деталей не наводили, але за змістом сказаного було зрозуміло, що було добуто цінного агента в одній із провідних розвідок світу.
Або взяти, наприклад, справу Роберта Гансена, колишнього начальника радянського відділу ФБР США, завдяки інформації якого також виявили завербованих ЦРУ офіцерів зовнішньої розвідки СРСР. Саме це і є головною метою агентурного проникнення в розвідувальний апарат розвідки, яка протидіє, – діставання відомостей про "кротів" та інформації про плани противника. Нічого цього під час операції "Турнір" не одержали. А головне, за межами заплутаної розповіді залишилося питання, розробляли канадські й американські спецслужби Максимова як офіцера розвідки чи як бізнесмена? Максимов відповіді на це резонне запитання уникнув, сховавшись за описом виставлених ним нескінченних вимог до канадських розвідників, які працювали з ним.
Метою цієї дивної операції було відволікання уваги контррозвідки Канади від наявного в керівництві КККП і не вирахуваного агента управління "К" (зовнішня контррозвідка) ПГУ КДБ СРСР. Про цього агента в середині 1990-х років в інтерв'ю канадській і американській пресі говорила вельми авторитетна людина, у минулому начальник управління "К", що був безпосередньо причетним до операції "Турнір" – генерал Олег Калугін.
Цілком імовірно, Максимова в цій оперативній грі рідна радянська розвідка використовувала "в темну": він, звичайно ж, не знав про наявність радянського агента у КККП. А розроблення канадцями Максимова, котре закінчилося його вербуванням (чого не сталося), могло сприяти тому, що радянський агент, який входив у керівництво КККП, обійняв би ще вищу посаду.
Оскільки Максимов не був співробітником управління "К", йому не відкрили всіх деталей цієї справи.
У березні 1978 року "Литературная газета" опублікувала документи і текст листа канадської влади з гарантіями для Максимова в разі його втечі. "Литературную газету" курувало 2-ге відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, яким керував генерал Бобков, той самий, із санкції якого і здійснили "підставу" Максимова канадським спецслужбам. Автором статті був давній агент КДБ Аркадій Сахнін. Розміщенням статті в газеті займався перший заступник її головного редактора Віталій Сирокомський, ще один агент КДБ і довірена особа заступника начальника 5-го управління КДБ генерала Івана Абрамова.
Прагнення убезпечити від викриття радянського агента – співробітника КККП, нехай за багато років, і стало справжньою причиною появи дивної за змістом книги Максимова. У такий спосіб дезавуювали заяви Калугіна про агента в керівництві КККП, про якого, до речі, Максимов не обмовився ані словом, хоча на момент появи його книжки це вже не було таємницею.
Щодо Бобкова, то на виставці "Експо-67" він провернув ще одну операцію. Один з одружених офіцерів опергрупи, якою він керував, під час перебування в Монреалі зав'язав роман із радянською громадянкою, яка тимчасово була на виставці. У таких випадках відбувалося негайне відрядження офіцера держбезпеки у СРСР і подальше покарання, аж до звільнення зі служби.
У цьому випадку обраниця офіцера КДБ була дочкою заступника голови КДБ генерал-полковника Георгія Циньова, довіреної людини Брежнєва. Ні відрядження офіцера на батьківщину, ні його покарання не було. Справа закінчилася розлученням і новим шлюбом офіцера, який провинився, і призначенням на генеральську посаду у представництво КДБ у НДР. А Філіп Бобков дістав посаду начальника нового 5-го управління КДБ СРСР.
Повернення блудного сина: Народно-трудовий союз і Михайло Назаров
Здійснюючи роботу із протидії зарубіжним російським емігрантським центрам та організаціям, КДБ широко використовував агентурне проникнення в них із метою максимальної нейтралізації їхньої діяльності. Характерним прикладом у цьому зв'язку є діяльність агента КДБ СРСР Михайла Назарова, який протягом багатьох років намагався сприяти об'єднанню РПЦ і РПЦЗ, одночасно із цим його використовували у розробленні Народно-трудового союзу (НТС), яке проводили офіцери 10-го відділу 5-го управління КДБ СРСР.
Михайло Назаров (Пахомов) народився 1948 року в місті Макіївка. 1967 року закінчив технікум, 1975 року – Московський державний педагогічний інститут іноземних мов імені Моріса Тореза. У період навчання його завербував 5-й відділ УКДБ СРСР у місті Москві та Московській області для контррозвідувального вивчення іноземних і радянських студентів цього вишу, оскільки МДПІ імені Моріса Тореза радянські спецслужби використовували як вербувальну базу для придбання агентури з-поміж іноземців та радянських громадян із подальшим їх виведенням на Захід із метою використання в інтересах спецслужб СРСР.
Михайло Назаров (праворуч) із головним редактором журналу "Посев" Ярославом Трушновичем (ліворуч). Франкфурт-на-Майні, 1982–1984 роки. Фото: rusidea.org
Багато років у цьому виші викладачкою, а потім завідувачкою кафедри працювала дуже примітна жінка, історія сім'ї якої є історією радянських спецслужб: Зоя Василівна Зарубіна, про яку ми вже згадували. Окрім офіційних посад, які обіймала в інституті Зарубіна, вона була багаторічною резиденткою КДБ СРСР і в цій ролі здійснювала керівництво агентурою з-поміж професорсько-викладацького складу внз.
До речі, дочка її, Тетяна Козлова, у 1970-ті роки співпрацювала з управлінням міжнародних спортивних зв'язків Держкомспорту СРСР як перекладачка, її завербував оперуповноважений 1-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР капітан Володимир Лавров, після чого вона багаторазово виїжджала за кордон на міжнародні змагання у складі збірних команд СРСР як перекладачка.
Назаров за кордон теж виїхав як перекладач. 1975 року його відрядили в Алжир на будівництво металургійного комбінату. Про історію свого призначення сам він писав, що після "закінчення інституту відмовився від запропонованого розподілу в систему КДБ і поїхав на роботу в Алжир", а з Алжиру, "внаслідок конфлікту із КДБ (відмовився співпрацювати), нелегально перебрався до Німеччини для здобуття філософської освіти".
Про те, як Назарову вдалося з дружиною і дитиною "перебратися до Німеччини", він пише туманно і брехливо:
"Причиною мого виїзду на Захід (із дружиною та сином) став не так конфлікт із "наглядачами" (через мої знайомства з іноземцями і через утечу колеги); і не тільки тиск КДБ, який настирливо вимагав співпраці, на яку я погодитися не міг (узявши з мене перед виїздом необхідну підписку про "допомогу органам", вони фактично визначили розрив, що стався в майбутньому)".
Михайло Назаров. "Місія російської еміграції"
Отже, він начебто і визнає факт вербування органами радянської держбезпеки, і водночас заперечує співпрацю з ними.
У Німеччині Назаров вступив у НТС, працював відповідальним секретарем журналу НТС "Посев", активно співпрацював із РПЦЗ, був делегатом від її Німецької єпархії на Всезакордонних з'їздах російської молоді 1979 року в Торонто, 1981 року в Сан-Франциско, 1990 року в Монреалі, де виступав із доповіддю. 1994 року повернувся в Росію. Незабаром його обрали секретарем націоналістичної Спілки письменників Росії (не плутати з ліберальною Спілкою російських письменників), входив до керівництва Російського християнського державного руху (очолюваного Віктором Аксючицом), руху "Держава" (яким керував Олександр Руцькой), був членом правління Спілки російського народу (керівник В'ячеслав Кликов), потім головою Московського відділу Спілки російського народу, віцеголовою Вищої монархічної ради російської еміграції тощо... 1996 року заснував видавництво "Русская идея".
За словами Назарова, його діда, білого офіцера, і прадіда, священника, розстріляли більшовики 1920 року. Але дивно, що з такими анкетними даними йому відразу ж після закінчення інституту вдалося виїхати в закордонне відрядження. Так звана спецперевірка, яку здійснювали органи радянської держбезпеки щодо громадян СРСР, котрі оформлялися для виїзду у відрядження або у частих справах за кордон, поділялася на два види. Для осіб, які виїжджали до країн соціалістичної співдружності, за винятком Югославії, Китаю і В'єтнаму, в анкетах було потрібно вказувати найближчих родичів – батьків, чоловіка чи дружину та дітей. Під час оформлення в усі інші країни необхідно було вказувати анкетні дані батьків батьків та матерів оформлюваних.
У всі часи існування органів радянської держбезпеки в їхньому складі були облікові підрозділи. У період, який передував створенню КДБ, іменували їх обліково-архівними. У КДБ СРСР ці підрозділи дістали порядковий номер 10 – 10-й відділ. На місцях, відповідно, існували 10-ті підрозділи. У цих підрозділах була картотека на агентуру органів держбезпеки, як чинну, так і архівну, й облік усіх чинних і архівних справ, які вели органи держбезпеки з моменту їх зародження. Окрім того, під час спецперевірки обов'язково проводили перевірку в ГНДЦУІ (Головному науково-дослідному центрі управління та інформації) МВС СРСР, який також вів облік усіх справ, що були у провадженні підрозділів внутрішніх справ, як і архівних справ, за всю історію СРСР.
За такого ретельного порядку перевірки практично неможливо було приховати інформацію про репресованих родичів. А оскільки в архівах зберігали справи на репресованих, у яких завжди обов'язково була анкета заарештованого із зазначенням усіх його близьких і далеких родичів, тих, хто намагався приховати дані про репресованих родичів, завжди легко відрізняли. Відповідно, у виїзді за кордон їм відмовляли. Відмову мали й ті, хто чесно вказував дані про репресію щодо своїх родичів, оскільки вважали, що через образу на радянську владу вони є неблагонадійними.
Виїхати у відрядження за кордон було заповітною мрією всіх без винятку радянських громадян хоча б уже тому, що відряджений за кордон отримував подвійну заробітну плату – у країні перебування й у СРСР. Це давало можливість за час відрядження заробити непогані гроші. Тому потенційні відряджені стояли у своєрідній черзі.
Молодий фахівець або новоприйнята на роботу особа мали пропрацювати, як правило, не менше ніж два роки, перш ніж кандидатуру розглядали для оформлення в закордонне відрядження. Був і чіткий порядок одержання партійної чи комсомольської характеристики на оформлюваного, яку могли затвердити за встановленим правилом в разі перебування на партійному чи комсомольському обліку не менше ніж рік.
Під жоден із перерахованих критеріїв Назаров не підпадав. Точніше, він підпадав під усі в тому плані, що його не могли скерувати у відрядження в Алжир перекладачем після закінчення інституту, а звідти, не затримуючись, він не міг тікати до Німеччини із дружиною і дитиною нібито через конфлікт із КДБ.
У зв'язку із цим необхідно дати ще деякі пояснення. Вербування агентів держбезпеки – акт не миттєвий – "побачив і завербував". Процес цей тривалий, він складається з багатомісячного вивчення й одержання даних характеристики від інших агентів щодо особи, яка цікавить. Із-поміж тих, хто перебував в умовній черзі на виїзд за кордон, добирали людей, яких можна було використати за кордоном в інтересах органів радянської держбезпеки. Ті з них, хто давав згоду на негласне співробітництво з органами КДБ, звісно, одержували преференції – виїжджали серед перших.
В умовах закордону вербування радянських громадян здійснювали вкрай рідко, тільки у виняткових випадках. Це було важко з низки причин, починаючи від необхідності запиту Центру для одержання необхідних відомостей, що могло тривати місяцями, і закінчуючи ризиком витоку інформації про вербувальну активність КДБ в умовах зарубіжжя. Тож здійснювати вербувальний підхід до Назарова в Алжирі не стали б. Усе було інакше.
28 квітня 2006 року "Российская газета" опублікувала статтю "Радянські розвідники служили навіть у краю білих ведмедів", про полковника Бориса Григор'єва, який понад 30 років спеціалізувався на скандинавських країнах: "Служив у нелегальній розвідці... 1959 року... вступив до Московського педагогічного інституту іноземних мов імені Моріса Тореза. Новоспечений студент навіть не підозрював, що потрапив у справжню кузню кадрів для КДБ на, можна сказати, підготовче відділення".
У наведеній цитаті є дві неточності. Іменем французького комуніста інститут стали називати з 1964 року. Неправильно визначати інститут як кузню кадрів для КДБ. Насправді в інституті з-поміж випускників добирали кандидатів для служби в радянських, потім у російських, спецслужбах: КДБ-ФСБ і ГРУ.
Від моменту створення інституту 1930 року в ньому було створено кафедру військової підготовки. Із 1946-го до 1998 року кафедра готувала фахівців з англійського, німецького та французького військового перекладу. Випускники цієї кафедри також проходили підготовку для ведення психологічної війни проти політичного та воєнного супротивника, із метою послаблення його морального та воєнного потенціалу. Понад 100 випускників військової кафедри нагородили орденами і медалями СРСР та Російської Федерації. Зрозуміло, що не за переклади з іноземних мов нагороджують урядовими нагородами... І не тільки викладанням іноземних мов займалася в "инязе" Зарубіна. Головним її заняттям був добір людей, придатних для роботи в радянських спецслужбах.
У випадку Назарова було типове виведення агента за кордон на "тривале осідання" (за термінологією радянських і російських спецслужб) або як "сплячого агента" (за термінологією західних спецслужб). Західне визначення, як мені здається, є менш точним. Агент зовсім не "спить". Він активно впроваджується в нове життя і прагне зайняти в ньому місце, яке найрезультативніше можна використовувати в його діяльності як агента.
У Німеччині Назаров стає членом НТС – так цю політичну організацію стали називати з 1943 року. Попередником її був "Союз російської національної молоді", який об'єднав до 1929 року молодіжні антирадянські організації в Югославії, Болгарії, Голландії та Франції. Незабаром на другому з'їзді "Союзу" замінили його назву на "Національний союз нового покоління" (НСНП). Із моменту зародження "Союзу" його метою стала боротьба за повалення радянської влади в Росії та створення на її території "корпоративної держави" (пізніше цей термін замінили на "солідаризм").
Органи радянської держбезпеки протягом усієї своєї історії вели непримиренну війну із "Союзом". Десятки членів НСНП загинули під час спроб проникнення на територію СРСР. Радянські спецслужби, зі свого боку, активно засилали агентів у НСНП і НТС.
У 1950-ті роки радянська держбезпека організувала вбивство представника НТС у Берліні Олександра Трушновича, викрала активних членів НТС Валерія Треммеля в Лінці та Сергія Попова в Тюрінгії, здійснила спробу вбивства керівників НТС Георгія Околовича й Володимира Поремського, яка закінчилася провалом завдяки переходу на бік НТС капітана МДБ СРСР Миколи Хохлова, скерованого здійснити ці вбивства, і добровільного здавання німецькій владі його партнера, агента МДБ СРСР німця Вольфганга Вільдпретта. Усі ці операції проводили під керівництвом генерала Євгена Питовранова, який очолював із 1953-го до 1957 року апарат уповноваженого КДБ при міністерстві державної безпеки НДР.
Із моменту створення 1967 року 5-го управління КДБ при РМ СРСР у його складі було утворено 10-й відділ, якому було доручено ведення розроблень зарубіжних антирадянських центрів. До цієї діяльності також долучали підрозділи радянської зовнішньої розвідки (ПГУ КДБ СРСР). Серед основних розроблюваних об'єктів були НТС і його друковані органи – журнали "Посев" і "Грани" й газета "За Россию".
Офіцерам 10-го відділу було важливо знати імена емісарів, яких засилали СРСР, виявляти канали нелегального доправлення антирадянської літератури, виявляти осередки НТС, які діяли на території Радянського Союзу, а також добувати попереджувальну інформацію про пропагандистські плани НТС та імена радянських авторів, які мали наміри співпрацювати із цим антирадянським центром. Із цією метою, а також для внесення розколу в керівництво організації й ускладнення її діяльності робили активні кроки щодо впровадження у НТС радянської агентури.
Наприкінці 1956 року журнал "Грани" виступив із закликом до представників творчої інтелігенції СРСР публікувати за кордоном твори, які відкидала радянська влада. У виданнях НТС і видавництві НТС "Посев" у радянські роки опублікували твори багатьох відомих авторів, які жили у СРСР, і емігрантів.
Молодий член НТС Михайло Назаров доволі швидко зайняв місце відповідального секретаря журналу "Посев". Відповідальний секретар редакції – головний координатор усіх відділів і служб у будь-якому видавництві, який здійснює добір матеріалів для публікацій. Мати свою людину на такому місці, безумовно, стало успіхом для розробників НТС.
Агентом ГРУ – військової розвідки радянського генштабу, за визначенням, Назаров бути не міг. Військові розвідники та їхня агентура вивідують військові таємниці потенційного противника. На відміну від КДБ, який цікавився політичним потенціалом країн-противників і антирадянськими організаціями, які борються з радянською владою. Рід занять Михайла Назарова в період його життя за кордоном чітко вказує на те, що він не міг не перебувати в полі зору офіцерів-розробників 10-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, які й керували його діяльністю.
Із 1989 року Назарова стали публікувати в Радянському Союзі. Його перші публікації – в "Литературной России", "Русском вестнике", "Москве", "Нашем современнике"... Радянський Союз ще не завалився, як і раніше, має силу КДБ, а члена НТС і відповідального секретаря його головного політичного органу Назарова друкують в "Литературной России", органі Спілки письменників Російської Федерації.
1989 року 5-те управління КДБ СРСР було реорганізовано в управління із захисту конституційного ладу – управління "З". Але змінилася тільки вивіска. Оперативні завдання і засоби їх розв'язання залишилися колишніми. Відповідно до них редакцію газети "Литературная Россия" і Спілку письменників РРФСР і далі вів 8-й відділ управління "З", а Спілку письменників Росії очолював давній агент органів радянської держбезпеки Сергій Михалков.
Без відома і схвалення КДБ публікація матеріалів Назарова 1989 року в Радянському Союзі була неможливою. Заступником голови КДБ СРСР і куратором управління "З" був висуванець Бобкова молодий генерал-майор Валерій Лебедєв, заступником начальника управління "З" і куратором 8-го відділу був полковник Ігор Перфільєв, начальником 8-го відділу 5-го управління КДБ був полковник Андрій Благовидов (відзначився в період розроблення письменника Олександра Солженіцина). За допомогою їхньої незримої підтримки і розпочав Назаров повернення в Росію в черговий непевний період її історії.
Брат Назарова (Пахомова) – Сергій Вікторович Пахомов – у книжці "Таємниця Михайла Назарова" не зміг обійти питання про співпрацю Назарова із КДБ:
"Про Назарова ходили непевні чутки, що він агент КДБ... Назаров мені особисто розповідав про свої відносини із цією організацією... Міша погодився на пропозицію КДБ про співпрацю, щоб гарантовано виїхати, трохи попрацював стукачем серед інститутської неблагонадійної молоді та потрапив разом з іншими радянськими фахівцями в Алжир... Причина втечі просто смішна. Він порушив режим, поїхавши без дозволу на екскурсію за межі селища радянських фахівців, що було категорично заборонено. За таку недисциплінованість за правилами для радянських фахівців його мали повернути в Союз. І він, щоб його не повернули, утік до Західної Європи".
Назаров ніде не розповів, як йому вдалося з Північної Африки дістатися до центру Європи – Німеччини. З огляду на його дуже короткі описи втечі, тікав він спонтанно. Але ж потрібні в'їзні візи для проїзду через низку країн, нехай навіть транзитні. Потрібні кошти. Без допомоги КДБ Назаров дістатися б до Німеччини не зміг.
Скеровуваний кураторами з 10-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, Назаров активно впроваджувався у РПЦЗ. Традиційно оперативні підрозділи спецслужб кооперуються у своїй діяльності. Якщо один з агентів має можливості працювати, наприклад, в інтересах не тільки свого (10-го) відділу, який розробляв закордонні антирадянські центри, але може долучитися до роботи щодо РПЦЗ, розробленням якої займався 4-й відділ 5-го управління КДБ, то агент долучався до роботи 4-го відділу. Саме так працював Назаров, і доволі швидко зумів стати помітною фігурою в зарубіжжі, а потім і в Росії, де його спеціальністю стало схрещення православ'я та націоналізму.
Попередню частину опубліковано 9 вересня. Наступна вийде 23 вересня.
Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.
