-1 Київ
Ленінградські чекісти: Юрій Безверхов і "розвідник Володимир Путін"
Прагнучи захистити себе від неприємних несподіванок із боку депутатів Державної Думи, Путін вводив своїх людей в апарат цього виборного органу. Окрім Гризлова, який став головою Держдуми (ДД), у її складі 2004 року з'явився колишній співробітник 5-го відділу (згодом 5-ї служби) УКДБ СРСР у Ленінградській області Юрій Безверхов 1945 року народження, колишній випускник Вищої школи КДБ СРСР. Йому дісталася посада керівника справ Державної Думи, а якийсь час потому він став першим заступником керівника апарату ДД.
Володимира Путіна помилково називають розвідником. Насправді він починав свою службу як офіцер 5-го відділу УКДБ СРСР у Ленінградській області і завершив свою кар'єру в держбезпеці як офіцер чинного резерву 5-ї служби УКДБ СРСР у Ленінградській області.
Служба в розвідпідрозділі радянської держбезпеки у НДР тривала в Путіна всього п'ять років. Саме в період служби у "п'ятірці" у нього склалися приятельські стосунки з Юрком Безверховим, який швидко робив кар'єру. Успішній кар'єрі останнього сприяв властивий йому цинізм у справі досягнення поставлених перед собою цілей.
Одним із прикладів службового завзяття Безверхова є справа Ігоря Корчного, батько якого Віктор Корчний був видатним радянським шахістом. Улітку 1976-го він відмовився повернутися в Радянський Союз із закордонного відрядження до Голландії, де брав участь у міжнародному шаховому турнірі.
Невдовзі, однак, у нього була запланована боротьба за шахову корону на звання чемпіона світу. Претендентами на це високе звання були ''правовірний'' Анатолій Карпов, який став того самого 1979 року агентом КДБ під псевдонімом "Рауль", і "неповерненець" (так за радянських часів називали тих, хто відмовився повернутися до СРСР із закордонних поїздок) Корчний.
Радянська влада зробила все можливе для того, щоб титул чемпіона світу із шахів дістався Карпову. Ініціював дії, спрямовані проти Корчного, начальник 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенант Бобков, який, утім, чітко дотримувався директив ЦК КПРС.
Із 1977-го до 1989 року, під час сутичок Корчного і Карпова, 1978-го і 1981 року, Шахову федерацію СРСР очолював багатолітній довірений Бобкова космонавт Віталій Севастьянов, який використовує Бобкова на користь Карпова не тільки під час матчів Корчного і Карпова, а й пізніше, 1984 року, під час чемпіонату світу із шахів між Карповим і Гаррі Каспаровим. До цього чемпіонату також був залучений відділ агітації та пропаганди ЦК КПРС і КДБ СРСР, акціями якого керував особисто Бобков, який називав Карпова (агента "Рауля") давнім і близьким другом.
Анатолій Карпов і Віктор Корчний. Фото: sovsport.ru
Із метою створення найвигідніших умов для Карпова в майбутніх іграх за кордоном із "неповерненцем" Корчним у виїзді із СРСР на постійне місце проживання до Ізраїлю 1979 року відмовили талановитому шахісту, гросмейстеру Борису Гульку, оскільки планували (насправді помилково), що він може надати теоретичну допомогу Корчному.
Водночас задля тиску на Корчного і виведення його із психологічної рівноваги влада спробувала призвати в армію сина Корчного Ігоря, який жив у СРСР, але сподівався виїхати до батька за кордон. Розуміючи, що йому не вдасться виїхати до батька після служби в армії, оскільки він підпаде під автоматичний режим секретності на кілька років, Ігор вирішив спробувати втекти від призову.
Оскільки Ігор Корчний був жителем Ленінграда, до справи взялися ленінградські чекісти, передусім завзятий співробітник 1-го відділення 5-го відділу УКДБ СРСР у Ленінградській області Безверхов.
В історії радянської держбезпеки не було випадку, коли ухильником від служби в армії займалося КДБ. У підсумку Ігоря Корчного заарештували й засудили на два роки позбавлення волі, а Безверхов дістав підвищення на посаді – став заступником начальника відділення.
Наступним етапом у кар'єрі Безверхова стала справа Костянтина Азадовського, яку було від початку до кінця (до засудження Азадовського) сфабриковано Безверховим і його колегами.
Костянтин Азадовський народився 14 вересня 1941 року в Ленінграді у сім'ї відомого філолога та етнографа Марка Костянтиновича Азадовського і Лідії Володимирівни (уродженої Брун). 1958 року Костянтин вступив на філологічний факультет Ленінградського університету, який закінчив із відзнакою 1963 року.
Із 1964-го до 1969 року він навчався на вечірньому відділенні історичного факультету і захистив диплом на тему "Проблема пейзажу в живописі німецького романтизму". Потім Азадовський викладав іноземні мови в закладах вищої освіти Ленінграда і Петрозаводська, із 1967-го до 1969 року писав дисертаційну роботу, але захистити дисертацію не встиг, оскільки його притягнули як свідка у справі Юхима Славінського, обвинуваченого у зберіганні наркотиків.
Славінський як талановитий філолог-славіст був знайомий із багатьма в ту пору невизнаними літераторами: Йосипом Бродським, Сергієм Довлатовим та іншими. Азадовський був частим гостем цього своєрідного літературного салону, відвідувачами якого нерідко були закордонні славісти.
Остання обставина дуже турбувала ленінградських чекістів. У всіх у пам'яті був нещодавній процес у справі Андрія Синявського і Юлія Даніеля, засуджених на тривалі строки за опублікування їхніх творів, кимось туди вивезених, за кордоном. Було відомо, що Синявському і Даніелю у вивезенні рукописів допомагали закордонні славісти. Тому літературний салон Славінського ленінградські чекісти намагалися тримати під контролем, для чого 1967 року намагалися завербувати Азадовського як агента, але дістали з його боку тверду відмову.
Тоді стосовно Славінського порушили кримінальну справу, інспіровану ленінградськими чекістами, за обвинуваченням його у зберіганні та розповсюдженні наркотичних речовин. Азадовського КДБ намагалося примусити дати неправдиві свідчення проти Славінського, але дістало з його боку тверду відмову, після чого Азадовського за наполяганням КДБ позбавили місця викладача у закладі вищої освіти й можливості працювати в Ленінграді. Дисертацію, ясна річ, захистити йому теж не дали.
Славінський був змушений емігрувати. У Лондоні він став старшим продюсером "Русской службы BBC". За кордоном услід за ним опинилися Бродський із Довлатовим, а Азадовському вдалося знайти собі роботу лише в сусідньому з Ленінградом Петрозаводську. "Він за натурою культуртрегер, і емігрувати він не хотів саме тому, що вважав своїм обов'язком поширити культуру там, де вона найпотрібніша, тобто в Росії", – роки потому говорив про Азадовського друг його юності Славінський.
Йосип Бродський і Юхим Славінський. Фото: gorky.media
Після повернення до Ленінграда Азадовський до 1980 року працював завідувачем кафедри іноземних мов Вищого художньо-промислового училища імені Віри Мухіної. Напевно, він думав, що ленінградські чекісти про нього забули. Ця помилка дорого йому коштувала.
У жовтні 1978 року відтепер уже заступник начальника 1-го відділення 5-го відділу УКДБ СРСР у Ленінградській області капітан Безверхов завів справу оперативної перевірки (СОП) із забарвленням (термінологія, прийнята у КДБ) ''антирадянська агітація і пропаганда щодо Азадовського К.М.", який насправді не був ні дисидентом, ні антирадянщиком. Незважаючи на те, що матеріалів, які свідчать про участь Азадовського в антирадянській діяльності, не надходило, на нього завели справу оперативного розроблення (СОР).
Надамо необхідні пояснення: чим відрізняється СОП від СОР. Справи оперативної перевірки заводили на радянських громадян із метою детальної перевірки надходження сигналів про антирадянську діяльність. У разі, якщо первинні відомості підтверджувалися, щодо тих, кого перевіряли, заводили справи оперативного розроблення, основною метою яких було збирання матеріалів, що документально підтверджують вчинення розроблюваними особами протиправних діянь.
Розроблення завжди проводили в тісному контакті зі слідчими підрозділами держбезпеки, які мали здійснювати документування злочинної діяльності розроблюваних із подальшим порушенням кримінальної справи, веденням слідства і, після його завершення, переданням кримінальної справи до суду для встановлення покарання.
Як було сказано вище, Азадовський не був ні дисидентом, ні антирадянщиком. І якщо заведення стосовно Азадовського СОП із великою натяжкою можна було визнати непорозумінням, то перекваліфікацію справи в оперативне розроблення (СОР) інакше як навмисною фальсифікацією назвати було не можна, що саме собою було посадовим злочином.
Однак для успішної, а вже, тим паче, швидкої, кар'єри в радянській (і в нинішній російській) держбезпеці непорушною умовою була наявність у оперативних працівників СОПів і СОРів з успішною їх реалізацією. СОПи могли бути реалізовані з оголошенням офіційного застереження або з метою профілактики. СОРи ж мали закінчуватися порушенням кримінальної справи з подальшим засудженням розроблюваної особи.
Костянтин Азадовський. Фото: paperpaper.ru
Із СОРом на Азадовського ленінградські чекісти в особі Безверхова і його колег самі себе загнали в кут – їм необхідно було відправити ні в чому не винуватого Азадовського за ґрати. Для цього вони погодилися на новий злочин: проводячи під надуманим приводом обшук у квартирі Азадовського, у яку напередодні за їхнім завданням агент 1-го відділення 5-го відділу УКДБ СРСР у Ленінградській області "Рахманінов" підкинув п'ять грамів анаші, підлеглі Безверхова, які прикривалися липовими посвідченнями працівників міліції, у присутності заздалегідь підготовлених понятих знайшли наркотичні речовини і зафіксували факт їх виявлення у протоколі.
Того самого дня агент-іноземець, який працював на Безверхова, під виглядом ліків передав цивільній дружині Азадовського Світлані Лепіліній інші п'ять грамів анаші (у точно такій самій упаковці, що й наркотики, підкладені і знайдені у квартирі Азадовського). За кілька хвилин після зустрічі з агентом-провокатором її затримали співробітники міліції. Практично одночасно з нею заарештували й Азадовського. У підсумку обидвох засудили за зберігання та розповсюдження наркотичних речовин на два роки позбавлення волі. Азадовського відправили відбувати строк у далеку Магаданську область.
Протягом багатьох років він домагався перегляду своєї справи, і його реабілітували 1989 року. 1993 року Комісія з реабілітації Верховної Ради Росії визнала Азадовського репресованим із політичних мотивів. Світлану Лепіліну, яка стала Азадовською, реабілітували постановою Президії Санкт-Петербурзького міського суду 1 червня 1993 року, а 1998 року постановою того-таки суду її визнали жертвою політичних репресій.
Їхній реабілітації передувала перевірка всіх обставин справи. Показовим є зміст пояснювальної записки одного з учасників мерзенного злочину щодо Азадовського і Лепіліної:
"У середині жовтня 1980 року за вказівкою керівництва відділення і відділу мені колишній заступник начальника відділення тов. Безверхов Ю. А. передав у провадження справу оперативної перевірки на "Азефа" (Азадовського. – Попов), заведену у жовтні – листопаді 1978 року... Я підготував план агентурно-слідчих заходів із СОР. До роботи у справі "Азефа" було залучено інших співробітників відділення, кожному з яких доручили певний напрям у роботі щодо об'єкта і його зв'язків. Я в роботі у справі на "Азефа" використовував агентів "Юнгу" і "Рахманінова", які практично близьких контактів не мали, а підтримували дружні зв'язки з його співмешканкою Лепіліною.
План агентурно-оперативних заходів у справі з метою з'ясування характеру контактів "Азефа" з іноземцями передбачав підставлення об'єкту через Лепіліну агента-іноземця, який перебуває на зв'язку у тов. Ятколенка І[вана]. Організацію роботи з агентом-іноземцем доручили співробітнику відділення тов. Федоровичу О[лександру] М[ихайловичу]. Під час організації підставлення на мене покладали обов'язок виведення Лепіліної через агента "Юнгу" в ресторані готелю "Ленінград", що я виконав. З агентом-іноземцем "Берітом" я не зустрічався... Начальник 7-го напрямку 5-ї служби УКДБ Л[енінградської] о[бласті] майор [Віктор] Кузнєцов".
Треба зазначити, що нікого з офіцерів 1-го відділення 5-го відділу УКДБ СРСР у Ленінградській області, які організували і брали участь у цій фабрикації, покарано не було. Навіть більше, усі вони з успіхом просувалися службовими сходами. Саме в цьому підрозділі держбезпеки й розпочинав свою кар'єру "розвідник Володимир Путін". Уроки брехні і лицемірства, отримані ним за роки його чекістської молодості, сприятимуть його дивовижно успішній кар'єрі – утім, як і його наставника Безверхова.
Валерій Вдовенко і "Северное братство"
1978 року на роботу в оперативно-технічне управління КДБ прийшов Валерій Вдовенко. Потім він служив у ПГУ КДБ СРСР, а 1990 року за лінією ЦК КПРС і КДБ його скерували у відомий уже нам Російсько-американський університет, який згодом став "РАУ-Корпорацією". Директором цих структур був Олексій Підберезкін, а його заступником – Дмитро Рогозін. Насправді ж, як ми вже знаємо, проєктом цим керував колишній офіцер ПГУ КДБ СРСР Андрій Дмитрович Жуков.
Батько Вдовенка – Захар – був помічником заступника голови КДБ СРСР, а мати – Віра Жаура – відповідальною працівницею Головного політичного управління (ГПУ) полярної авіації Північного морського шляху.
Після служби у КДБ Вдовенко був членом комісії Головного державного інспектора РФ із розслідування діяльності ДКНС, потім став займатися політикою і встиг узяти участь у створенні різних партій. Зокрема, разом із Підберезкіним і Рогозіним Вдовенко став одним із засновників націоналістичної партії ''Родина''. Після розформування "Родины" 2006 року він створив власну організацію екстремістського націоналістичного спрямування – "Северное братство", що ставила своїм завданням підготовку в Росії державного перевороту для приведення до влади націоналістичних патріотичних сил. 28 січня 2014 року разом з іще кількома членами "Северного братства" – Петром Хом'яковим, Антоном Мухачовим та Олександром Мироновим – його засудили до двох із половиною років тримання в колонії-поселенні за ст. 282.1 КК РФ (організація екстремістської спільноти).
На суді як свідки мало виступити багато політиків: віцепрем'єр РФ і колишній керівник партії "Родина" Рогозін, колишній заступник начальника управління адміністрації президента РФ Володимир Хінчагашвілі, лідери націоналістичних рухів Олександр Поткін і Дмитро Дьомушкін, депутат Держдуми (колишній офіцер СЗР і керівник "РАУ-Корпорація") Андрій Жуков. Проте врешті-решт суд вирішив їх не запрошувати, щоб вони не наговорили в суді зайвого.
Лев Рохлін
Вдовенко був далеко не першим із числа чекістів-"патріотів'', які замислювали державний переворот у Росії. У країні під час першої чеченської війни стало відомим ім'я генерала Льва Рохліна, який виявив свій військовий талант під час цієї ганебної для Росії військової авантюри.
Це була не перша війна Рохліна в його військовій кар'єрі. Колись він воював за межами батьківщини – в Афганістані. Потім була служба в Закавказзі, де молодий генерал Рохлін командував мотострілецькою дивізією, яку в січні 1990 року перевели до складу Закавказького прикордонного округу прикордонних військ КДБ СРСР і яка перебувала в підпорядкуванні Головного управління прикордонних військ КДБ СРСР. Відповідно, Рохліна й офіцерів його дивізії зарахували у штат КДБ СРСР.
Після розпаду Радянського Союзу і скасування КДБ СРСР Рохліна призначили командувачем 8-го гвардійського армійського корпусу, дислокованого у місті Волгоград, і водночас начальником гарнізону цього міста.
Лев Рохлін. Фото: pdsnpsr.ru
Командуючи 8-м гвардійським корпусом і виконуючи наказ вищого військового керівництва Росії, Рохлін із 1 грудня 1994 року до лютого 1995 року втихомирював бунтівну Чечню. Корпус під його командуванням зазнав найменших втрат, і за успіх у військовій операції генералу Рохліну дали звання Героя Росії, від якого він відмовився.
У грудні 1995 року Рохліна обрали депутатом Державної Думи другого скликання. У вересні 1997 року він створив ''Рух на підтримку армії, оборонної промисловості та військової науки''. До оргкомітету руху увійшли люди певної політичної орієнтації: колишній очільник КДБ СРСР Володимир Крючков, колишній міністр оборони Ігор Родіонов і колишній командувач ВДВ Владислав Ачалов.
Із січня 1996 року до травня 1998 року Рохлін був головою комітету Держдуми з оборони. Усунуто з цієї посади у зв'язку з його перебуванням в різкій опозиції президенту Єльцину.
У червні 1998 року Рохлін побував у розташуванні 8-го гвардійського корпусу, яким він порівняно нещодавно командував, де заручився підтримкою його офіцерів у разі спроби військового перевороту у країні. За кілька днів до переходу генерала Рохліна на нелегальне становище для керівництва заколотом, у ніч із 2-го на 3 липня 1998 року, його вбили на дачі за загадкових обставин. Через убивство Рохліна запланований заколот зірвався, 8-й гвардійський корпус розформували, а значну частину офіцерів звільнили з військової служби.
Серед активних помічників-змовників Рохліна був колишній керівник СБП Єльцина генерал-лейтенант Олександр Коржаков, який багато років потому підтвердив свою участь у змові. Зокрема, саме Коржаков дав замовлення одному з тульських заводів на виготовлення 200 важких причепів, на яких планували швидко доправити військову техніку 8-го гвардійського корпусу з Волгограда в Москву. Ось що розповідав про це Коржаков в одному з інтерв'ю 2016 року:
"У змові з нами були різні люди. Були ті, хто з [Русланом] Хасбулатовим був [1993 року]. У них зовсім інші цілі були: повернути СРСР, комунізм. Я був проти цього. Мені не потрібен був знову СРСР. Нахапався... Моє завдання було допомогти Рохліну, щоб його бійці подолали відстань від місця дислокації, від Волгограда до Кремля. Щоб подолати цю відстань, потрібно було причепи прикріпити до танків і бронетранспортерів. Мені було як депутату від Тули доручено це зробити. На $240 тис. я замовив причепів. Вони досі лежать. Усі проіржавіли. Тому що замовник не прийшов. Нікому було прийти. Мене досі чекають на Скуратівському заводі в Тулі. За його кресленнями замовив заготівки, щоб весь корпус Рохліна сюди в Москву перекинути з Волгограда. Я у змові був. Я цього не соромлюся. Коли [Анатолій] Чубайс був при владі регентом, не важко було Кремль узяти. Це тьху! Одного корпусу було ось так достатньо. І ніхто б не підкорився Єльцину, після 1993-го і 1996 року".
У ніч із 2-го на 3 липня 1998 року Рохліна вбили, а 25-го числа того самого місяця і року на чолі ФСБ РФ поставили мало кому відомого Володимира Путіна.
Вельми цікаві у зв'язку з цим спогади людини, яка належала до близького оточення президента Єльцина, колишнього першого віцепрем'єр-міністра, міністра друку та інформації Михайла Полтораніна, які пролунали під час презентації 10 листопада 2010 року в Москві в будівлі книгарні ''Бібліоглобус'' його книги ''Влада у тротиловому еквіваленті. Хроніка царя Бориса''. Полторанін натякав на те, що вбивство Рохліна організовував Путін:
"Я не міг сказати прямо, що Путін організував убивство Рохліна. Відразу подадуть до суду і вимагатимуть доказів. А прямих доказів, як ви розумієте, у мене немає. Однак уся сукупність достовірно встановлених подій і фактів навколо цього вбивства свідчить, що це аж ніяк не моя "здогадка" або вільне "припущення". Рішення про вбивство, я знаю точно, ухвалювали на дачі у своєму вузькому оточенні четверо людей – Єльцин, [Олександр] Волошин, [Валентин] Юмашев і [Тетяна] Дяченко. Хотіли спочатку доручити [Євгену] Савостьянову, керівнику московського ФСБ, але потім зупинилися на чекісті "з холодними риб'ячими очима", здатному на все.
І навряд чи випадково, що фактично відразу ж після вбивства Рохліна очільника тодішнього ФСБ [Миколу] Ковальова вночі підняли з ліжка і поспіхом, усього протягом 20 хвилин, змусили відповідно до указу президента передати свої повноваження новопризначеному В. Путіну. І це стосувалося найпотужнішої спецслужби у світі! За які заслуги? І чи випадково все це?"
У номері журналу ''Русская мысль'' від 22 квітня 2009 року було опубліковано статтю журналіста Олега Кашина під назвою ''Табірний іврит'', у якій її автор переказує те, що розповів Полторанін про його зустрічі з генералом Рохліним:
"Рохлін дійсно знайшов у Полтораніні однодумця. Полторанін каже, що Рохлін готував збройний заколот, збирався усунути Бориса Єльцина від влади і передати її "Комітету національного порятунку". На чолі комітету він хотів поставити Лужкова, і Лужков про це, звісно, знав, каже Полторанін".
Про те саме розповідав в інтерв'ю колишній помічник Рохліна Петро Хом'яков: "Лужков був безпосереднім учасником проєкту Рохліна".
Михайло Делягін
Ще один учасник проєкту Рогозіна "Родина" – Михайло Делягін. Йому належать слова "Сталін був уособленням справедливості".
Михайло Делягін народився 18 березня 1968 року в Москві. Російський економіст, публіцист і політик, ведучий низки теле- і радіопрограм. Доктор економічних наук. Дійсний державний радник Російської Федерації другого класу. Голова ідеологічної ради партії "Родина". Список посад та посад Делягіна настільки нескінченний, що їх цікаво перерахувати, принаймні найважливіші з них.
У 1985 році Делягін із золотою медаллю закінчив середню школу і вступив на економічний факультет МДУ імені Ломоносова. У 1986–1988 роках проходив строкову службу в радянській армії. У листопаді 1987 року під час перебування в короткостроковій відпустці на економічному факультеті МДУ організував збір підписів під зверненням на підтримку Бориса Єльцина, який перебував у жорсткій опозиції до генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. За поширеною версією, внаслідок офіційного розгляду, під час якого навіть проводили звіряння почерків, автора звернення (ним був Делягін) не встановили. Його імені товариші не назвали. А студентів історичного факультету МДУ, які були ініціаторами звернення, виключили з університету.
Версія про те, що Делягіну пощастило, і тому його не ідентифікували і не виключили із МДУ – для людей наївних. МДУ за лінією держбезпеки курував 3-й відділ 5-го управління КДБ СРСР. За кожним офіцером цього підрозділу було закріплено певний факультет. Відповідно до цього, професорсько-викладацький склад та студентська маса були глибоко інфільтровані агентурою держбезпеки. Крім того, у складі 5-го управління КДБ СРСР діяв 7-й відділ. Офіцери-оперативники 2-го відділення цього відділу встановлювали за почерком авторів анонімних погроз щодо партійно-радянських чиновників. Для них не становило б труднощів виявити автора рукописного звернення, яким був Делягін.
Михайло Делягін. Фото: Антон Носик / wikipedia.org
Немає сумнівів у тому, що Делягіна встановили як автора звернення, а з урахуванням його вибуття до місця військової служби про нього поінформували особливий відділ військової контррозвідки, який курував військову частину, де продовжував свою службу Делягін. Варто зазначити, що військова контррозвідка традиційно працювала дуже жорстко. Традиції "Смерш" ("Смерть шпигунам") часів Великої вітчизняної війни в цьому органі держбезпеки непорушно існували і їх підтримували. Нагадаємо, що назву "Смерш'' вибрав Сталін. Шпигунів у військах у радянські часи виявляли вкрай рідко, натомість будь-які вияви незгоди з лінією КПРС викорчовували без усякого жалю.
Військові контррозвідники, звичайно ж, намалювали солдату-строковику вельми безрадісну перспективу: засудження за антирадянську агітацію і пропаганду (а саме так трактували будь-яке вільнодумство). Альтернативний варіант уникнення відповідальності міг бути один: агентурна співпраця. Відсутність покарання Делягіна і безперешкодне продовження ним навчання у МДУ свідчать про те, що на цю альтернативну пропозицію Делягін із вдячністю пристав. Після цього в його кар'єрі були тільки злети, до того ж які!
У 1992 році Делягін із відзнакою закінчив економічний факультет МДУ, у 1995-му також у МДУ захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. У травні 1994-го – 1996 році він став головним аналітиком Аналітичного центру при президентові РФ. У жовтні 1996-го – 1997 році він – референт помічника президента Росії з економічних питань Сергія Ігнатьєва. У березні 1997 року – радник заступника глави уряду Росії, міністра внутрішніх справ Анатолія Куликова. У червні 1997-го – до 14 серпня 1998-го – радник першого заступника глави уряду Росії Бориса Нємцова.
У 1998 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук. У жовтні 1998-го – травні 1999 року – радник першого заступника глави уряду Росії Юрія Маслюкова. У травні – липні 1999 року – заступник керівника секретаріату першого заступника глави уряду Росії Миколи Аксьоненка.
Просто нікому більше було всі ці посади обійняти. Був потрібен саме Делягін: радник керівника руху "Отечество – вся Россия" Євгенія Примакова (1999–2002 роки), директор Інституту проблем глобалізації (1998–2002, 2006–2017 роки), радник глави уряду Росії Михайла Касьянова (2002–2003 роки), голова програмного комітету, потім голова ідеологічного комітету партії "Родина" (2004–2006 роки), голова партії "Родина: здравый смысл" (2010–2011 роки), із грудня 2011 року – головний редактор журналу "Свободная мысль" (до 1991 року цей журнал мав скромнішу назву "Коммунист"), із травня 2017 року – радник керівника фракції партії "Справедливая Россия" в Держдумі Сергія Миронова, почесний професор (із 2000 року) Цзілінського університету (Китай), професор-дослідник МДІМВ (2003 рік), член Ради із зовнішньої та оборонної політики (1999 рік), член наглядової ради Всесвітнього антикримінального антитерористичного форуму (2001 рік), заступник голови Російської спілки платників податків (2003 рік), член Громадської палати Союзної держави Росії і Білорусі (із 2017 року). Указом президента РФ Путіна введений до складу Наукової ради при Раді безпеки РФ у 2017 році.
Тобто абсолютно геніальна людина. Тільки Нобелівської премії не вистачає. Здавалося б, як за такого наукового доробку, який має Делягін, можна безмірно вихваляти Сталіна? Відповідь, як видається, є очевидною: Делягін виконує вказівки спецслужб, із якими має в агентурні відносини, за що вони і просувають його на всі перелічені вище посади.
Юрій Кобяков, Євген Бистров, Наталія Нарочницька
20 липня 1991 року президент Росії Борис Єльцин підписав указ про розпуск партійних організацій в установах і на підприємствах, які перебувають на території Української РСР. За три дні газета "Советская Россия" опублікувала "Слово до народу". Звернення це було ініційовано Філіпом Бобковим. Під зверненням поставило свої підписи 12 осіб, зокрема письменники Юрій Бондарєв, Валентин Распутін, Олександр Проханов, генерали Валентин Варенников, Борис Громов та Альберт Макашов, голова Селянської спілки Василь Стародубцев, голова Асоціації держпідприємств Олександр Тізяков і мало кому відомий на той час секретар ЦК КП РРФСР Геннадій Зюганов.
Автори закликали "згуртуватися, щоб зупинити ланцюгову реакцію розпаду держави, економіки, особистості" і створити єдиний народно-патріотичний рух. Лист згодом було оголошено ідеологічною основою серпневого путчу 1991 року. Троє з його підписантів (Валентин Варенников, Олександр Тізяков і Василь Стародубцев) проходили у справі ДКНС.
18 серпня 1991 генерал Варенников спільно з першим заступником голови Ради оборони СРСР Олегом Баклановим, секретарем ЦК КПРС Олегом Шеніним, керівником апарату президента СРСР Валерієм Болдіним і начальником 9-го управління КДБ Юрієм Плехановим літали до Михайла Горбачова у Форос із метою схилення президента СРСР до введення надзвичайного стану у країні. Формально не належачи до складу ДКНС, генерал Варенников активно сприяв заходам цього незаконного органу, у зв'язку з чим після провалу путчу його заарештували разом з іншими учасниками ДКНС і віддали під суд. Варенников, єдиний із залучених у справі ДКНС, не визнав своєї провини, і в підсумку його виправдали як офіцера, який виконував накази міністра оборони СРСР.
В апараті президента СРСР працював також уже згадуваний нами протеже Філіпа Бобкова Юрій Кобяков, який зробив із його допомогою запаморочливу кар'єру і виріс із посади молодшого оперуповноваженого до начальника 2-го відділу 5-го управління КДБ СРСР.
Швидку кар'єру завдяки Бобкову зробив також співробітник 5-го управління КДБ СРСР Євген Бистров, удало прилаштований Бобковим як помічник голови КДБ СРСР Віктора Чебрікова, який поставив незабаром Бистрова на чолі 12-го відділу КДБ СРСР, що здійснює слуховий контроль за телефонним та фіксованим зв'язком і прослуховує приміщеннями. Завдяки цьому Бобков мав можливість оперативного надходження інформації ''з перших рук''. Треба також підкреслити факт активної участі в акціях ДКНС усіх без винятку учнів Бобкова, який, як і завжди, формально ні до чого не був причетний.
Компанію чоловіків-"патріотів" прикрасила імпозантна дама Наталія Нарочницька, давня агентка радянської держбезпеки з часу її роботи з 1982-го до 1989 року в секретаріаті ООН у Нью-Йорку. Позиція докторки історичних наук Нарочницької вирізняється різким антизахідництвом та антиамериканізмом. Її обрали в Держдуму від націоналістичного виборчого блоку і партії ''Родина'', яка дотримується тієї-таки спрямованості.
Фото: Natalia Narochnitskaya / Facebook
Участь партії "Родина" в парламентських виборах 2003 року була першим успішним прикладом звернення Кремля до керованого "системного" націоналізму. Основою партії стало кілька політичних рухів націоналістичного і лівого спрямування. Очолили партію Дмитро Рогозін (нині віцепрем'єр, відповідальний за "оборонку") і Сергій Глазьєв (нині радник президента РФ). На виборах 2003 року "Родине" вдалося відтягнути на себе частину протестного електорату.
Але вже після виборів партія почала ділитися на кілька фракцій. А у 2005–2006 роках, коли Рогозін зі своїми товаришами – чекістами-''патріотами'' – дозволив собі почати власну гру, не надто погоджуючи її з адміністрацією президента, "Родину" зняли з виборів у Мосміськдуму, а сам Рогозін вибув із партії, і його відправили до Брюсселя представником Росії в НАТО. Партія "Родина" за деякий час зникла, перетворившись на "Справедливую Россию".
Попередню частину опубліковано 12 серпня. Наступна вийде 26 серпня.
Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.
