+6 Київ
Протопресвітер Олександр Кисельов
У період протистояння двох систем радянські спецслужби активно впроваджувалися в різні іноземні релігійні структури (серед яких була Російська православна церква за кордоном – РПЦЗ), що не визнали влади більшовиків, та проводили активне розроблення російських емігрантських центрів і організацій. Серед тих, хто особливо цікавив радянську держбезпеку, був видатний діяч РПЦЗ, протопресвітер Олександр Кисельов.
Народився майбутній протопресвітер 7 жовтня 1909 року у Тверській губернії. Після жовтневого перевороту 1917 року його сім'я була змушена виїхати в Естонію, що стала тоді незалежною, оскільки батько був родом із Юр'єва (Тарту). І протягом кількох наступних десятиліть Олександр прожив у Прибалтиці. Саме там він став учасником одного з найвидатніших явищ російського церковного життя першої половини ХХ ст. – Російського студентського християнського руху (РСХР).
Протопресвітер Олександр Кисельов. Фото: blagovest-info.ru
Біля витоків цього руху стояли такі відомі діячі церкви, як протоієрей Василь Зеньковський, протоієрей Сергій Четвериков, священник Олександр Єльчанінов та інші видатні клерики російського православного зарубіжжя. Відділення РСХР було й у Прибалтиці.
1933 року Олександр Кисельов закінчив Ризьку духовну семінарію, плануючи продовжити навчання богослов'я у Свято-Сергіївському інституті в Парижі. Але вже в серпні 1933 року його висвятили в сан священника і він став служити в кількох парафіях: спочатку в Нарві, потім у Свято-Нікольській церкві в Таллінні, де дияконом був також член РСХР Олексій Рідігер, майбутній Святійший патріярх московський та всієї Русі Алексій Другий, завербований радянською держбезпекою під прізвиськом Дроздов.
На панахиді за отцем Олександром 4 жовтня 2001 року Святійший патріярх зі сльозами на очах згадував про ті давні роки і про той образ доброго пастиря, який для нього в його юнацькі роки явив тоді ще молодий священник Олександр Кисельов.
1940 року, після окупації країн Балтії Червоною армією, отець Олександр виїхав до Німеччини (допомогла певна частина німецької крові його дружини). Після червня 1941 року він став організовувати парафіяльне життя для десятків тисяч радянських громадян, які опинилися за умов воєнного часу на території Німеччини, – для полонених, людей, вивезених на роботи до третього рейху, для тих, кого називали остарбайтерами (східними робітниками).
Тоді саме відбулася зустріч отця Олександра та колишнього радянського командарма генерала Андрія Власова, якого отець Олександр зрозумів і прийняв. Російську визвольну армію (РВА) він вважав закономірним продовженням боротьби російського народу проти комунізму, яку проводили й у роки громадянської війни, і під час селянських повстань по всій тоді вже радянській Росії.
Отця Олександра призначили духівником центрального штабу Збройних сил Комітету визволення народів Росії (ЗС КВНР) і духовним наставником генерала Власова. Останні місяці війни отець Олександр провів у частинах ЗС КВНР у Мюнзінгені, відступаючи з російськими частинами вглиб Баварії. Пізніше про Власова отець Олександр докладно розповів у своїх мемуарах "Образ генерала Власова", що вийшли 1976 року у США.
Після війни отцю Олександру вдалося перебратися до Нью-Йорка, де він створив Свято-Серафимівський фонд та видавництво "Путь жизни", яке випускало релігійно-філософську літературу. Із 1978 року із групою однодумців він видавав журнал "Русское Возрождение", у якому друкували видатних літераторів, науковців та священнослужителів еміграції. Кисельов став одним із засновників і духівником найбільшої російської емігрантської організації у США – Конгресу російських американців. Його антикомунізм висловлював гаряче бажання очистити Росію від страшної "хвороби", повернути народ на шлях покаяння і служіння Христу.
1990 року після обрання чергового патріарха Російської православної церкви, яким став багаторічний знайомий отця Олександра Алексій Другий, Олександр Кисельов мав можливість відвідати батьківщину. Випадок для Радянського Союзу був унікальним: переконаному антикомуністу, духівнику генерала-зрадника Власова і духовному пастору його антирадянського воїнства дали візу для в'їзду у країну, боротьбі з якою він присвятив усе своє свідоме життя.
Отець Олександр Кисельов із матінкою Каллістою. Фото: orthodoxmoscow.ru
Зрозуміло, питання про поїздку Кисельова у СРСР вирішували не в патріархії, а у КДБ. Здійснюючи розроблення іноземних антирадянських центрів, РПЦЗ і видних діячів еміграції, КДБ проводив багатоходові операції для досягнення цілей, відомих лише керівництву.
Досвідчений агент 4-го відділу 5-го управління КДБ Дроздов (мирське ім'я патріарха РПЦ Алексія Другого), виконуючи завдання своїх кураторів, опрацьовував впливового у РПЦЗ свого давнього знайомого отця Олександра з метою переконання його в необхідності об'єднання РПЦ та РПЦЗ, керівництво якої протягом багатьох десятиліть займало стосовно Московської патріархії непримиренну позицію.
Онук батька Олександра Петро Холодний згадував, що в 1980-ті роки будинок його діда у Нью-Йорку був "місцем таємних зустрічей" ієрархів РПЦЗ і Московського патріархату. Саме там відбулася неофіційна зустріч із майбутнім патріархом РПЦ Алексієм Другим, який прибув у США за завданням КДБ. Багато років потому Алексій розповідав про цю зустріч як про абсолютно спонтанну: "Отця Олександра я знав із юних років, коли хлопчиком допомагав йому на богослужіннях... Наприкінці війни він виїхав з Естонії. Ні я, ні мої батьки нічого про нього не чули. І от одного разу, коли я вже був архієреєм, я опинився у службовій поїздці в Америці, мені в готель раптом зателефонував отець Олександр і запросив до себе в церкву. Зустріч була дуже зворушливою".
1998 року отець Олександр передав у дар храму Святої мучениці Татіани Московського державного університету іконостас, який раніше був у будинковій емігрантській церкві у Нью-Йорку. У цьому храмі з 1996 року обслуговував парафіян уже згадуваний нами отець Володимир (Вигилянський), який із 1970-х років перебував в агентурному апараті 9-го відділу 5-го управління КДБ. Схоже, що до інших священнослужителів, які не були у складі агентурного апарату держбезпеки, отця Олександра не підпускали.
Олександр Львович Казем-Бек
Олександр Львович Казем-Бек (народився 15 лютого 1902 року в Казані – помер 21 лютого 1977 року в Москві) був лідером емігрантського руху молодоросів. Білоемігрант, публіцист, педагог, церковний журналіст, богослов. Він народився у старовинній дворянській родині і був онуком перса Мірзи Касим-Бека – одного із засновників російського сходознавства, професора Казанського і Петербурзького університетів.
Мірза Касим-Бек. Фото: ethnospb.ru
Батько Олександра – Лев Олександрович Казем-Бек – закінчив пажеський корпус, де його сусідою по парті був граф Олексій Ігнатьєв, який став у царській Росії військовим розвідником, генералом і згодом перейшов на службу до радянського уряду.
1906 року Петро Столипін, який розпочав аграрну реформу, призначив Льва Казем-Бека в Калугу директором Державного банку, створеного для проведення земельної реформи. Наприкінці 1910 року міністр землеробства Олександр Кривошеїн призначив Льва Казем-Бека керівником Селянського і дворянського поземельного банку в Ревелі. Лев добровольцем брав участь у Першій світовій війні.
У серпні 1917 року Казем-Беки виїхали в Казань, а в березні 1918 року перебралися з Казані в Кисловодськ, куди до цього часу з'їхався "весь Петроград".
Саме в Кисловодську майбутній лідер молодоросів Олександр Казем-Бек познайомився з великими князями Андрієм і Борисом, братами великого князя Кирила Володимировича.
Наступ червоних змусив Олександра виїхати в Ростов-на-Дону, де він записався на юридичний факультет Ростовського університету. 1920 року сімейство Олександра з Новоросійська евакуювалося в Салоніки, потім до Югославії.
У вересні 1920 року Олександр вступив у Белградський університет на філологічний факультет, опанував сербо-хорватську мову і став працювати перекладачем у Комітеті у справах російських біженців у Белграді.
Із Югославії Казем-Беки перебралися до Франції. Із 1925-го до 1929 року жили в Монте-Карло.
До початку 1930-х років Олександр став відомим російським фашистом, прихильником італійського фашизму та німецького нацизму. У фашистських колах він був доволі добре відомим. У досьє італійських спецслужб про Олександра Казем-Бека повідомляли, що він був "єдиним із білоемігрантів, хто мав аудієнцію в Муссоліні, зустрічаючись із ним у травні 1934 року".
Олександр підтримував також стосунки з першим секретарем фашистської партії Акіле Стараче, брав участь у з'їзді фашистських партій російської еміграції в Берліні, був головним редактором фашистського видання "Наш прапор", яке друкували у Везині (Франція), де він сам на той період жив, займаючи різко антирадянську позицію і закликаючи білу еміграцію до війни проти Радянського Союзу.
Однак під впливом політики, яку проводить Гітлер, погляди Олександра Казем-Бека щодо СРСР стали змінюватися. Станом на 1937 рік він був уже прихильником Сталіна й вітав сталінські репресії як метод знищення комуністів-інтернаціоналістів. Переорієнтації Казем-Бека на Радянський Союз сприяли також контакти з Ігнатьєвим, резидентом радянської розвідки в Європі. Ігнатьєв був до того ж однокашником шурина Олександра – Михайла Чавчавадзе, що, звісно ж, спростило і прискорило зближення.
1937 року журналісти зафіксували зустріч Олександра Казем-Бека з Ігнатьєвим у паризькій кав'ярні "Руаяль", що спричинило серйозний скандал серед російських емігрантів, який закінчився вимушеною відставкою Казем-Бека з посади керівника партії молодоросів. Відбувалося все це, з одного боку, на тлі викрадень і вбивств у середовищі російських емігрантів, заповненому агентами ГПУ, яке і проводило ці викрадення, з іншого – рішення французького уряду, ухваленого, зокрема, під тиском Кремля, про висилання або арешт осіб без громадянства, до яких належали численні біженці з радянської Росії.
Після початку Другої світової війни, 1940 року, Казем-Бека заарештували й помістили в табір, звідки звільнили 1942 року. Зі своєю родиною йому вдалося перебратися у США. Але не в повному складі. Батька Олександра – Льва Казем-Бека – 1941 року ув'язнили в таборі Комп'єнь, звільнили, а після закінчення Другої світової війни, 1947 року, репатріювали союзники СРСР. 1949 року його заарештували й заслали в Казахстан, де він помер від голоду.
Шурина Олександра – Михайла Чавчавадзе, який познайомив Олександра з Ігнатьєвим, котрий повернувся з еміграції у СРСР, що був, як і Олександр Казем-Бек, одним із керівників партії молодоросів, – радянський уряд обвинуватив у роботі на західні розвідки і засудив на 25 років таборів. Членів його родини заслали в Казахстан.
У США Олександр викладав російську мову в Єльському університеті, очолював протягом певного часу кафедру російської мови та літератури в Коннектикутському коледжі у Нью-Лондоні, брав участь у роботі релігійно-філософського товариства "Третій час", яке очолювала Олена Олександрівна Ізвольська, донька Олександра Петровича Ізвольського – російського дипломата, посла царського уряду в різних країнах, зокрема з 1910-го до 1917 року у Франції.
Олександр Казем-Бек. Фото: zerkalo.az
Але була й залаштункова сторона життя Олександра Казем-Бека: із 1937 року, коли він "познайомився" з Ігнатьєвим і його активно використовували спецслужби СРСР. 1957 року у зв'язку з цим ним з очевидним запізненням зацікавилося ФБР, і Олександр, попередньо діставши згоду своїх кураторів, поспіхом утік до СРСР, залишивши в Америці дружину і двох дітей.
У книзі генерала Пилипа Бобкова "Останні 20 років. Записки керівника ідеологічної контррозвідки" колишній перший заступник голови КДБ СРСР Юрія Андропова згадував про неодноразові зустрічі й бесіди з Казем-Беком.
Кадровий розвідник Олександр Соколов у книзі "Суперкріт у КДБ", згадуючи про Казем-Бека, повідомляв, що влаштував його на роботу у відділ зовнішніх церковних зносин Московської патріархії. Тож сумнівів у тому, що Олександр Казем-Бек до повернення у СРСР співпрацював із радянською розвідкою, бути не може.
Повернувшись, Казем-Бек опублікував "лист-спокуту" у "Правде" про свою долю, після чого написав серію статей про "бездуховну Америку". Статті надрукували в "Литературной газете", яку, як і місце його роботи – відділ зовнішніх церковних зносин (ВЗЦЗ) Московської патріархії, – курували підрозділи КДБ, котрі були в підпорядкуванні Бобкова.
Офіційно Казем-Бек обіймав посаду перекладача. Фактично він був правою рукою і референтом митрополита Никодима (Ротова), який відав зв'язками із закордонними церквами. Казем-Бек мав відкритий рахунок у престижному московському ресторані "Прага". Йому і його новій сім'ї (він узяв у СРСР церковний шлюб, його обраниці було 18 років, йому – 50) дали квартиру в елітному будинку на набережній Фрунзе, у якому мешкали відповідальні працівники Міністерства оборони СРСР.
Залишена ним у США дружина, на утриманні якої було двоє дітей, не знаючи про його другий шлюб, на прохання чоловіка надсилала йому в Москву все, про що він просив, не маючи натомість жодної матеріальної підтримки. Коли обман зрештою було викрито, колишня дружина надіслала лист патріарху Алексію із запитанням, чи правда, що у чоловіка тепер друга дружина? 15 січня 1967 року патріарх відповів:
"Щодо Казем-Бека нічого вам сказати не можу, оскільки не знаю інтимних сторін його життя. Я його дуже люблю. Він чудова, вихована людина, і я його часто бачу. Він дуже нам допомагає у зносинах із різними іноземними делегаціями... Алексій".
У КДБ СРСР угледіли в листі американської дружини Казем-Бека підступи спецслужб США. Із метою протидії їм на зустріч із нею скерували священника, співробітника ВЗЦЗ Московської патріархії Бориса Кудінкіна, красеня, який був агентом радянської держбезпеки. Віра Рещикова, яка працювала разом із Кудінкіним у патріархії, згадувала:
"Це був страшенний мерзотник... Він був шпигуном. Він заманював [до себе] жінок, а агенти [КДБ], які ховалися в сусідній кімнаті, фотографували їх. Одна з його жертв, чешка, поскаржилася в консульство своєї країни. Незважаючи на скандал, він продовжував працювати у ВЗЦЗ".
Мірей Массіп. "Істина – донька часу" [Пер. із французької]
Відомий американський автор Джон Баррон у своїй книзі про КДБ докладно розповідає, як Кудінкін спокусив секретарку посольства Нідерландів у Москві. Ця жінка, уже немолода, потрапила під його "слов'янську чарівність", після чого впала в депресію, і її відкликав її уряд. Рік потому, коли вона працювала в одній зі столиць на Близькому Сході, і з нею вступили в контакт агенти КДБ. Тоді вона зізналася своєму начальству в тому, що сталося в Москві і яку роль відігравав у всьому цьому її молодий коханець Кудінкін.
Спецслужби і клан Чавчавадзе
Михайло Миколайович Чавчавадзе (шурин Олександра Казем-Бека) народився 1898 року в Російській імперії. Закінчив пажеський корпус і випустився перед Лютневою революцією 1917 року корнетом у лейбгвардії Кінно-гренадерський полк. Брав участь у Першій світовій війні.
Після захоплення Грузії більшовиками виїхав до Франції, де був одним із керівників партії молодоросів, що об'єднала молодих російських монархістів. Як ми вже згадували, 1947 року він повернувся з родиною у СРСР, його заарештували й засудили на 25 років таборів. 1956 року його реабілітували. Помер у Тбілісі 1965 року. Похований у родовій усипальниці – Іллінській церкві у Кварелі.
Зураб Чавчавадзе – син Михайла Чавчавадзе і племінник Олександра Казем-Бека. Народився він в окупованому німцями Парижі 1943 року, а у віці шести років, 1949 року, його заслали в Казахстан як сина "ворога народу".
"Минав 1956 рік. Мій батько, який повернувся з родиною після війни з еміграції у СРСР і поплатився за це засудженням на 25 років ГУЛАГу, підпав під хрущовську реабілітацію і приїхав по нас із заполярної Інти в південноказахстанське заслання, у якому ми перебували у статусі сім'ї "ворога народу". Відбивши в собі будь-яке бажання працювати на радянську владу, реабілітований "ворог народу" перевіз нас в Алма-Ату, де влаштувався на роботу в канцелярію архієпископа Алексія (тодішнього керівника казахстанської єпархії)".
З.М. Чавчавадзе. "Пам'ятна книга російського дворянства" (Книга 3. 2009 рік)
1969 року Зураб закінчив факультет західноєвропейської філології Тбіліського державного університету й у 1969–1971 роках працював старшим науковим співробітником грузинського НДІ наукової інформації у Тбілісі. У 1971–1989 роках він був старшим викладачем кафедри нових методів навчання Грузинського державного університету.
1990 року став одним з організаторів Російського дворянського зібрання (Союз нащадків російського дворянства), і на III Всеросійському монархічному з'їзді (22–23 липня 1995 року) його обрали головою правління Вищої монархічної ради (ВМР).
Зураб Чавчавадзе мав очевидний вплив на так званих "православних чекістів". Наведемо у зв'язку з цим іще один фрагмент із його спогадів:
"Я ж особисто знаю Ігоря Стрєлкова, а Сашу Бородая я взагалі знаю з пелюшок, як кажуть. Ми були дуже близькими друзями з його батьком Юрієм Мефодійовичем Бородаєм, великим філософом, доктором наук. Сашка я знаю змалечку, зворушливо було спостерігати за його зростанням. Він був ще зовсім юним хлопчаком, коли в нього померли батьки. Потім він закінчив Московський університет, після чого поїхав на війну. В обидві чеченські кампанії був кореспондентом газети [Олександра Проханова] "Завтра". Я з гордістю читав його фронтові записки... Саме Бородай мене познайомив зі своїм близьким другом Ігорем Стрєлковим, із яким доля звела його під час чеченської війни.
До речі, 1996-го чи 1997 року ми з отцем Тихоном (Шевкуновим) полетіли в Чечню, у Ханкалу, повезли туди гуманітарну допомогу нашому військовому контингенту. Це був подарунок до Великодня від парафіян Стрітенського монастиря... Головний подарунок отець Тихон привіз у вигляді свого хору, який чудово співає, причому не тільки духовні піснеспіви, але й чудові російські народні пісні. І ці пісні слухали в Ханкалі наші генерали, офіцери й солдати. Коли співав хор Стрітенського монастиря просто на полі в Ханкалі, багато хто ридав... Ми жили там протягом двох днів разом із генералами, а там були представники всіх служб – ФСБ, МВС, міністерства оборони. І от якось після вечері мені кілька генералів розповіло про доблесного офіцера Стрєлкова, який, окрім того, що б'ється як лицар, ще й приголомшливий стратег, і вони дуже цінують його поради. Тому, коли мене познайомив із ним Сашко Бородай, я вже був підготовленим".
"Новороссия ласкает мне слух", сайт ''Русская народная линия'', 8 серпня 2014 року
Тісне і замкнене коло: багаторічним парафіянином храму Святої мучениці Татіани при МДУ, де служив агент радянських/російських спецслужб Вигилянський, був православний бізнесмен Костянтин Малофєєв із близького кола агента російських спецслужб отця Тихона (Шевкунова). Духовним батьком Малофєєва із часів його підліткового віку був "монархіст" Зураб Чавчавадзе, друг і наставник із молодих років самого отця Тихона.
Виставка книг видавництва "ІМКА-Прес" як проєкт КДБ
1978 року голова КДБ СРСР Юрій Андропов за рекомендацією генерала Євгена Питовранова видав наказ про утворення в Першому головному управлінні КДБ СРСР (зовнішня розвідка) спеціального підрозділу, який працював виключно з питаннями радянської еміграції. Це був відділ за номером 19. Із кінця 1980-х років його очолював полковник Юрій Миткавючус. Завданнями цього підрозділу було створення надійних агентурних позицій, передусім серед емігрантів другого і третього покоління, що увійшли в істеблішмент країн проживання.
У межах цієї діяльності 19-го відділу КДБ у Москві 1990 року відбулася безпрецедентна на той час подія: виставка книг видавництва YMCA-Press ("ІМКА-Прес"), яке видавало за кордоном твори, заборонені до опублікування у СРСР.
Магазин видавництва YMCA-Press у Парижі. Фото: rusoch.fr
"ІМКА-Прес" (YMCA-Press) – православне загальнокультурне видавництво російської книги, засноване 1921 року у Празі, 1923 року працювало в Берліні, із 1925-го до 1940 року – у Парижі. 1944 року його відтворили в Парижі зусиллями російського емігрантського громадського діяча Івана Морозова. У 1925–1948 роках його директором був Микола Бердяєв, із 1948-го – Іван Морозов, який керував видавництвом до 1978 року, коли його змістив висланий на Захід Олександр Солженіцин, який став формальним "співзасновником" видавництва й у цій ролі заявив, що Морозов "не мав видавничого дару", походячи із "селянської родини в Естонії".
Морозов повісився. Видавництвом почав керувати Микита Струве, онук російського філософа і політичного діяча Петра Струве.
І от 1990 року в Москві в Державній бібліотеці іноземної літератури провели виставку видавництва. Ініціював і організував виставку Віктор Москвін. Виставка поклала початок поверненню на батьківщину історичної та літературної спадщини російської еміграції.
Але не міг Москвін самостійно 1990 року "ініціювати й організувати виставку іноземного видавництва "ІМКА-Прес". До розв'язання таких питань у Радянському Союзі завжди залучали вищі владні структури – ЦК КПРС, галузеві міністерства і КДБ СРСР.
І дійсно, в організації виставки Москвіну, за його власними словами, допоміг його старий знайомий Борис Михайлов:
"Відразу після школи 1973 року я прийшов працювати в Останкінський палац-музей. Моїм колегою був Борис Михайлов. Він поділяв погляди О.І. Солженіцина, зустрічався з ним. Борис Борисович познайомив мене із забороненою літературою, як емігрантською, так і самвидавівською. Після виходу "Архіпелагу ГУЛАГу" Б. Михайлов опублікував на Заході відкритий лист на підтримку Олександра Ісайовича".
Борис Борисович Михайлов народився 4 грудня 1941 року в Москві. 1959 року закінчив школу, вступив на історичний факультет МДУ (кафедра історії та теорії мистецтв, вечірнє відділення). Протягом трьох років служив у групі радянських військ у Німеччині. Після армії поновився в університеті, закінчив, працював директором пересувної виставки "Іркутськ – Іваново".
У 1970–1973 роках навчався в аспірантурі МДУ, дисертація "Методологія радянського мистецтвознавства 1920-х років" (захистив 1988 року). Кандидат мистецтвознавства. 17 років працював у музеї-садибі "Останкіно". 23 січня 1974 року випустив у самвидаві заяву на підтримку О.І. Солженіцина. Брав участь у діяльності Російського громадського фонду допомоги політв'язням та їхнім родинам.
Восени 1983 року оголосив себе розпорядником фонду, але за тиждень склав повноваження. 1991 року його висвятили на диякона і священника храму Різдва Іоанна Предтечі на Пресні, 1993-го – на пресвітера. Настоятель храму Покрова Пресвятої Богородиці у Філях, член єпархіальної мистецтвознавчої комісії Московської патріархії.
Є список громадян, які брали участь у діяльності Російського громадського фонду допомоги політичним в'язням і їхнім родинам. У ньому немає Бориса Михайлова (хоча його офіційна біографія свідчить про протилежне). Щоб зрозуміти причину цього різнобою, запропонуємо читачам ще одну цитату, узяту нами з інтерв'ю з удовою останнього керівника фонду Андрія Кістяківського (1936–1987) Мариною Шемаханською, опублікованого в журналі "Моя Москва" (2008 рік, №2):
"Серед близьких нам людей був Борис Михайлов. Він кілька разів хотів очолити фонд, але його чомусь не затверджували [Солженіцини]. І ось, після операції, коли Андрій уже повернувся до нормального життя і продовжував працювати у фонді, одного разу приходить Боря... (Андрія вдома не було)... бере мене за руку і, буквально карбуючи крок, заводить у кімнату, у якій ми... ніколи не розмовляли. І починає говорити про те, що він бере на себе розпорядження фондом. Тому що от Андрій захворів тощо... Я йому кажу: "Борю, ви з глузду з'їхали, не можна тут говорити!" [тому що квартиру Кістяківського – Шемаханської прослуховував КДБ – прим. В. Попова] – і тягну його на сходи. Але ні, він наполегливо договорив усе, що він хотів, у кімнаті і після цього відразу пішов. Ми були з ним раніше в дуже добрих стосунках і з його родиною спілкувалися, він був вірянином. Михайлов передав цю свою заяву Солженіцину. І вони [у Вермонті, де жили тоді Солженіцини] заявили, що Андрій відмовився від керівництва фондом через хворобу і тепер керівник фонду – Борис Михайлов. У нього невдовзі був обшук, а за кілька днів він відмовився бути розпорядником, сказавши, що його духівник йому заборонив, мовляв, фонд – справа гріховна. Оскільки фонд був переламаний. Після цього ми з Борею Михайловим уже не спілкувалися... Потім людина, яка працювала разом із ним у [музеї] Останкіно, сказала мені поза зв'язком із фондом: "Невже ви не знаєте, що він спілкується з органами?" Потім ми дізналися, що листи за кордон, які він брався переправляти, протягом останнього року не доходили до адресатів. Згодом від Наталії Дмитрівни [Солженіциної] надійшло повідомлення, що вона перепрошує за те, що вони надто швидко дали повідомлення про зміну керівництва фонду і, головне, не зв'язалися [щодо цього питання] з Андрієм".
Віктор Олександрович Москвін народився 5 січня 1955 року в Московській області. Російський історик, діяч культури, видавець. У 1973–1975 роках – науковий співробітник Останкінського палацу-музею. 1978 року закінчив історичний факультет Калінінського державного університету. У 1979–1982 роках працював у Меморіальному музеї космонавтики в Москві, у 1982–1992 роках – у Всеросійській державній бібліотеці іноземної літератури імені М.І. Рудоміно (ДБІЛ), де пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до заступника генерального директора.
Навряд чи в когось виникнуть сумніви у зв'язку Михайлова із КДБ. Але знати про це міг тільки один їхній спільний із Шемаханською знайомий – Москвін, якого свого часу знайомив із забороненою у СРСР літературою Михайлов. Навіть більше, і Михайлова, і його молодого колегу Москвіна було завербовано офіцерами 9-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, що здійснювали боротьбу з дисидентським рухом. Їх вербував і проводив із ними роботу як з агентами один і той самий співробітник. Повідомляючи Шемаханській про співпрацю Михайлова з органами КДБ, Москвін відводив від себе підозри про власні зв'язки з держбезпекою, скоюючи однак, за канонами КДБ, очевидний злочин.
Усіх керівників Фонду допомоги політв'язням було засуджено на різні строки позбавлення волі. Окрім керівників фонду, багатьох його активістів також притягнули до кримінальної відповідальності. І лише Михайлова ця гірка чаша оминула. Він відбувся офіційним застереженням.
Була за радянських часів така форма реалізації розроблення органами держбезпеки осіб, які займалися протиправною діяльністю: арешт, за яким ішли слідство, суд і офіційне застереження про те, що в разі продовження такої діяльності буде кримінальне переслідування. Потім відбувалося вербування як агента органів КДБ. Іноді вербування відбувалося за офіційним застереженням.
Тільки "дружбою" із КДБ можна пояснити той факт, що Михайлов уникнув кримінального переслідування як голова фонду Солженіцина. Навіть після того, як був на замітці у КДБ, Михайлов став священником і йому дали парафію у центрі Москви на Красній Пресні. І це тоді, як уся Московська патріархія зверху донизу була пронизана агентурою держбезпеки і місця в Москві були воістину ласими.
Тож ініціатором безпрецедентної для Радянського Союзу виставки книг видавництва "ІМКА-Прес" 1990 року в Москві теж був усемогутній КДБ. У тих випадках, коли його керівництво вважало за доцільне проведення якихось значних заходів, воно надсилало у ЦК КПРС відповідний документ, так звані записки в інстанцію, у яких висловлювало ідею акції та вимагало згоди вищої партійної інстанції на її проведення.
Із метою приховування зацікавленості держбезпеки у проведенні таких заходів ініціатором подавали державний орган або ж, як у випадку з "ІМКА-Прес", приватну особу, якою був перевірений агент КДБ СРСР Москвін, що виступав від імені Всеросійської державної бібліотеки іноземної літератури, де він тоді працював.
1991 року за пропозицією Москвіна в Москві було зареєстровано філію "ІМКА-Прес" – видавництво "Русский путь", де Москвін став генеральним директором. 1995 року значну частину рукописів, листів і автографів з архіву емігрантського видавництва "ІМКА-Прес", що видавали протягом десятиліть своєї діяльності усіх відомих нам сьогодні емігрантських авторів, передали московській Бібліотеці-фонду "Російське зарубіжжя", засновником якої директор видавництва "ІМКА-Прес" Микита Струве став разом із Російським громадським фондом Олександра Солженіцина й урядом Москви. Тоді саме за підтримки й участі Солженіциних, Струве і московської міської влади було організовано загальнодоступну бібліотеку – фонд "Російське зарубіжжя" (нині державна бюджетна установа культури "Будинок російського зарубіжжя імені Олександра Солженіцина").
Попередню частину опубліковано 15 липня. Наступна вийде 29 липня.
Усі опубліковані частини книги Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.
