ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Записки колишнього підполковника КДБ: Синявський та Розанова – дисиденти чи агенти?

Один з авторів книжки "КДБ грає в шахи" і колишній співробітник Комітету держбезпеки СРСР Володимир Попов нещодавно завершив роботу над своїми мемуарами. У книжці "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" він розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, про свою роботу в комітеті та головні події, до яких були причетними радянські спецслужби. Раніше книжки не видавали. За згодою автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує розділи з неї. У цій частині Попов пише, як співробітники спецслужб знаходили агентів та інформаторів у літературному середовищі, розкриває особливості взаємовідносин спецслужб із дисидентами Андрієм Синявським і Марією Розановою.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Марія Розанова та Андрій Синявський
Марія Розанова та Андрій Синявський
Фото: kulturologia.ru
Володимир ПОПОВ

Переосмислюючи справу Андрія Синявського та історію з арештом Євгенія Іванова в Парижі

Я вже розповідав про те, як навесні 1977 року КДБ намагався завербувати в Парижі дружину Андрія Синявського Марію Розанову і як вона, звернувшись у французьку поліцію, спровокувала арешт на кілька днів у Франції начальника 3-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР підполковника Євгена Федоровича Іванова. Однак у цієї частини життєпису Синявських була і передісторія, і продовження, і зворотний бік медалі: арешт Іванова в Парижі міг бути частиною проведеної операції КДБ.

Річ у тім, що Андрія Синявського КДБ завербував задовго до його арешту восени 1965 року у "справі Синявського – Даніеля".

КДБ проводив розроблення студентки МДУ із Франції Елен Пельтьє – доньки військово-морського аташе французького посольства в Радянському Союзі. У межах цього розроблення завербували двох її близьких знайомих: Андрія Синявського і Сергія Хмельницького. Роботу з ними проводив один і той самий офіцер держбезпеки, із яким вони регулярно зустрічалися на одній і тій самій явочній квартирі. Дещо згодом у по суті автобіографічній книжці "На добраніч" Синявський сам про це розповідав. Про те саме було написано у покаянному листі багаторічного друга Сергія Синявського Хмельницького.

Синявський зізнався Пельтьє у факті свого вербування, і надалі вони погоджували між собою, про що інформувати КДБ, а про що мовчати. Окрім того, Синявський та Хмельницький відверто зізналися одне одному в тому, що їх завербував КДБ.

Як згадувала в інтерв'ю про чоловіка Марія Розанова, "так, він давав розписку, але він усе розповів француженці..." За термінологією КДБ, "розписка" була не чим іншим, як "підпискою про співпрацю". У ній завербований агент висловлював згоду на негласну співпрацю з органами держбезпеки і зобов'язувався зберігати цей факт у глибокій таємниці. Тут же вказували оперативний псевдонім, яким агент мав підписувати свої агентурні повідомлення.

Зрозуміло, що Синявський уже на самому початку своєї співпраці порушив узяті на себе зобов'язання перед КДБ, якщо розкрив Пельтьє факт свого вербування. Можна припустити, що Елен, зі свого боку, розповіла про все своєму батькові.


Фото: Philologist / livejournal.com
Юлій Даніель (крайній ліворуч на другому плані) і Андрій Синявський (ліворуч на передньому плані) на судовому слуханні. Фото: Philologist / livejournal.com


Отже, Синявський став, за термінологією КДБ, "агентом-дворушником". У КДБ, бажаючи покарати агента-дворушника, у таких випадках удавалися до компрометації агента, а в окремих випадках, щоб іншим було неповадно, засуджували того, хто завинив, і відправляли у табір, де окремих агентів, раніше виключених з агентурної мережі за "дворушництво", вербували знову і використовували в табірних умовах для розроблення "непримиренних". Якщо у КДБ було відомо про те, що Синявський розповів Пельтьє про свою співпрацю, це могло стати однією із причин його арешту, а закордонні публікації Синявського стали зручним приводом для його засудження.

КДБ стежив протягом усіх цих років за Синявськими в найпильніший спосіб, на рівні очільника КДБ Юрія Андропова, який обговорював, зі свого боку, справу Синявського із членами Політбюро. Ось документи, що свідчать про це:

Записка т. Андропова Ю.В. від 30 вересня 1968 року (про Синявського)

У Дубравному виправно-трудовому таборі відбуває покарання засуджений у лютому 1966 року Верховним судом РРФСР до семи років позбавлення волі за ч. 1 ст. 70 КК РРФСР Синявський А.Д. Спостереження за його поведінкою у виправно-трудовому таборі засвідчило, що він останнім часом дедалі частіше розмірковує над своєю подальшою долею, хоча, як і раніше, заперечує свою провину. На відміну від Даніеля і членів його родини, Синявський та його дружина не беруть участі в будь-яких антигромадських акціях.

Із метою припинення подальшого використання Заходом факту засудження Синявського і Даніеля в антикомуністичній пропаганді, вважаємо за доцільне продовжити роботу із Синявським стосовно схиляння його до подання заяви до Президії Верховної Ради РРФСР про помилування. У разі отримання такої заяви вважали б за можливе задовольнити прохання Синявського.

Просимо згоди.

Голова Комітету держбезпеки Андропов

[Обговорювали] т.т. Суслов, Андропов, Полянський, Шелепін, Демічев.

[Резолюція:] Дозволити т. Андропову Ю.В. вести роботу, ураховуючи обмін думками, що відбувся на засіданні Політбюро ЦК.

***

Про помилування Синявського А.Д.

Засуджений Верховним судом РРФСР на сім років позбавлення волі літератор Синявський А.Д., автор книжок антирадянського змісту, якого публікували на Заході під псевдонімом Абрам Терц, відбув дотепер понад дві третини покарання. Спостереження за Синявським демонструє, що він, перебуваючи у виправно-трудовій установі, дотримується встановленого режиму, негативно ставиться до спроб окремих ув'язнених залучити його до антигромадської діяльності і своєю поведінкою фактично не дав нових приводів для використання його імені за кордоном із ворожою нашій державі метою. Жодних несхвальних вчинків не припустилася і його дружина Розанова-Кругликова, яка живе в місті Москва.

Водночас Синявський і далі стоїть на позиції невизнання своєї провини й заперечення антирадянського характеру своїх дій, як і раніше, вважає суд над ним незаконним. Однак із його згоди дружина Синявського звернулася із клопотанням про помилування, обравши як мотив труднощі у вихованні малолітнього сина. Розглянувши заяву та проаналізувавши матеріали, а також беручи до уваги, що строк покарання Синявського спливає у вересні 1972 року, вважаємо за можливе позитивно вирішити питання про скорочення йому як помилування строку покарання на один рік три місяці. Такий захід, на нашу думку, сприяв би віддаленню Синявського від антигромадських елементів і може позитивно вплинути на його подальшу поведінку.

Проєкти постанови ЦК КПРС, указу Президії Верховної Ради РРФСР щодо цього питання додано.

Просимо розглянути.

Ю. Андропов, Р. Руденко, Л. Горкін. 12 травня 1971 року

[Резолюція:] Схвалити проєкт указу Президії Верховної Ради РРФСР щодо цього питання (додано).

Секретар ЦК

[Проєкт указу:]

Комітет держбезпеки проводить роботу з метою позитивного впливу на достроково звільненого з місць позбавлення волі Синявського Андрія Донатовича, створення умов, що сприятимуть його віддаленню від антигромадських елементів.

Вжитими заходами ім'я Синявського наразі певною мірою скомпрометовано в очах частини творчої інтелігенції, яка раніше співчувала йому. Дехто з них, за наявними даними, вважає, що він пов'язаний з органами КДБ. Синявський дотримується лінії поведінки, спільно виробленої після повернення його в Москву, веде самотній спосіб життя, займається творчою роботою, пов'язаною з питаннями російської літератури ХІХ століття та історією давньоруського мистецтва.

Використовуючи "авторитет" Синявського, через його дружину Розанову-Кругликову вдалося у вигідному нам аспекті впливати на позиції Даніеля і Гінзбурга, які відбули покарання, унаслідок чого вони не роблять спроб активно брати участь у так званому демократичному русі, ухиляються від контактів із групою Якіра. Водночас відомо, що Синявський, загалом дотримуючись наших рекомендацій, по суті залишається на колишніх ідеалістичних творчих позиціях, не враховуючи марксистсько-ленінських принципів у питаннях літератури та мистецтва, унаслідок чого його нові твори не можна видавати в Радянському Союзі. Різні буржуазні видавництва прагнуть використати цю обставину, пропонуючи свої послуги для публікації робіт Синявського, що знову може призвести до створення нездорової атмосфери навколо його імені.

5 січня 1973 року Синявський звернувся із клопотанням до ОВІР УВС Мосміськвиконкому про надання йому дозволу виїхати разом із дружиною і сином, 1965 року народження, до Франції строком на три роки за приватним запрошенням професора паризького університету Клода Фрію. З огляду на викладене та зважаючи на бажання Синявського зберегти радянське громадянство, вважали б можливим не перешкоджати виїзду родини Синявського із СРСР. Позитивне вирішення цього питання знизило б імовірність залучення Синявського до нової антирадянської кампанії, оскільки це позбавило б його статусу "внутрішнього емігранта", відірвало б від творчого середовища і поставило б зрештою Синявського в лави письменників "зарубіжжя", які втратили громадське звучання. Надалі можна вирішити, чи доцільним є повернення Синявського в Радянський Союз після закінчення строку перебування у Франції.

Просимо згоди.

Голова Комітету держбезпеки Андропов

Навряд чи випадковим був факт запрошення Синявського для читання лекцій у Франції відомим знавцем російської й радянської літератури Клодом Фрію. Фрію був іще й членом французької компартії і великим другом Радянського Союзу.

Багато років потому в одному з інтерв'ю Марія Розанова, не згадуючи про факт арешту чекіста Іванова під час зустрічі з ним у Парижі, розкрила деякі нюанси їхніх взаємин:

"– Родзинкою нещодавньої презентації книжки (і, здається, цілковитою для всіх несподіванкою) став виступ генерала КДБ Іванова, який колись, ще лейтенантом, здійснював у вашій квартирі обшук. Ви з ним теж поновили спілкування під час роботи над книжкою?

– ...Генерала Іванова, таку собі цяцю, я ніколи не випускала з поля зору... У моїй "єзуїтській" манері – тримати своїх ворогів у полі зору. Я люблю своїх ворогів, вони мене цікавлять. Я люблю їх дражнити. Тому для мене було дуже важливо покликати на презентацію своєї книжки людину, яка колись прийшла у мій дім з обшуком... Ви граєте в шахи? Ні? А я граю, і досить добре... Я побачила, що всі ці кадебешні ситуації – чистісінькі шахові партії, які, вибачте, я виграла. Адже Синявського не помилували, його звільнили достроково. Помилування передбачає каяття, а Синявський вийшов нерозкаяним. Достроково нерозкаяним. Це був чистісінький виграш дуже цікавої шахової партії (хай що б там казав генерал Іванов про те, що КДБ нібито допомагав нам, наприклад із виїздом за кордон)"

Інтерв'ю з Марією Розановою сайту "Новая литературная карта России". Бесіду вів Андрій Мірошкін.

1 вересня 2007 року

Операція з відрядження підполковника Іванова в Парижі мала абсолютно провальний вигляд. Арешт, широкий світовий розголос і чергова антирадянська кампанія в закордонній, зокрема емігрантській, пресі, яка його супроводжувала. Одне слово, провал, до того ж грандіозний. Зізнаюся, автор цих рядків багато років був у цьому абсолютно переконаний, особливо згадуючи непереконливу розповідь самого Іванова співробітникам 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР про перипетії тієї невдалої поїздки до Парижа. Переважно акцент робили на перебування Іванова протягом двох діб в одиночній камері паризької жандармерії. Про саму ж мету його відрядження було сказано дуже коротко: поновлення оперативного контакту з Розановою.

Пам'ятаю, ми обговорювали з колегами офіцерами-оперативниками почуте і дивувалися непродуманості того, що зробив Іванов у столиці Французької республіки. І лише за багато десятиліть, узявшись за написання цього рукопису і проаналізувавши багато фактів, які стали відомими пізніше, я припустив, що все це було частиною початково спланованої операції КДБ.

Насамперед про Іванова. Незважаючи на очевидний начебто провал, його кар'єра різко пішла вгору. Після повернення із Франції йому достроково надали звання полковника. Окрім чергового звання, Іванова відзначили урядовою нагородою – бойовим орденом Червоної Зірки, після чого він покинув 5-те управління КДБ у зв'язку з переведенням на роботу в ЦК КПРС, у відділ адміністративних органів, який курував усю правоохоронну систему Радянського Союзу. Іванов став куратором низки оперативних управлінь Центрального апарату КДБ, серед яких було і 5-те управління КДБ.

Потім Іванов повернувся у КДБ СРСР, його призначили на посаду заступника начальника 2-го Головного управління КДБ, основного контррозвідувального підрозділу радянської держбезпеки. Він курував кадри цього управління. Після вступу на нову посаду йому було надано звання генерал-майора. Незабаром він опинився у 5-му управлінні КДБ на посаді начальника й у ранзі генерал-лейтенанта. У залишеному ним 2-му главку, однак, серед керівників з'явився ще один виходець із 5-го управління КДБ – генерал-майор В'ячеслав Широнін, що здобув це призначення під час перебування Іванова куратором кадрів контррозвідки. У 5-му управлінні КДБ Широнін очолював 1-ше відділення 9-го відділу, який вів справу групового оперативного розроблення "Павук". Основним фігурантом цього розроблення був Олександр Солженіцин.

То навіщо ж їздив Іванов до Парижа 1977 року? Річ у тім, що в цьому столичному французькому місті з 1974 року видавали літературно-публіцистичний журнал "Континент". Практично відразу він став провідним виданням не тільки "третьої хвилі" російської еміграції. У журналі друкувалися літератори-дисиденти з Радянського Союзу і країн соціалістичного табору. Через свою політичну спрямованість журнал став центром антирадянської та антикомуністичної пропаганди. Редактором журналу був письменник-самородок із важкою долею, затятий противник радянської влади Володимир Максимов.

Таке становище не могло не занепокоїти ЦК КПРС і КДБ СРСР. За рік після дивного вояжу чекіста Іванова в Париж, 1978 року, там з'явився на світ ще один літературний журнал – "Синтаксис". Свою назву журнал дістав на пам'ять про розгромлений чекістами самвидавський поетичний альманах "Синтаксис", упорядником якого був Олександр Гінзбург, котрий згодом став відомим радянським дисидентом, неодноразово судимим за антирадянську діяльність. Підставою до однієї з його судимостей було складання ним збірки під назвою "Біла книга", у якій було зібрано матеріали щодо кримінальної справи Синявського і Даніеля. Редактором паризького "Синтаксису" та його основним автором став Андрій Синявський.

Практично відразу "Синтаксис" став у опозицію до лінії, проведеної журналом Максимова "Континент".

На відміну від журналу "Континент", який став об'єднувальним початком для авторів із цілої низки країн, у яких була спільна мета – боротьба з тоталітарними режимами, журнал "Синтаксис" був, по суті, камерним, що проводив у життя естетику свого редактора й основного автора – Синявського, чия позиція і до появи видаваного й редагованого ним журналу викликала відверте неприйняття більшої частини радянської еміграції.

Видання Розановою офіцера КДБ Іванова в руки французької контррозвідки і надання цьому факту широкого розголосу мали зняти підозри, що існували серед радянських дисидентів, про зв'язок Синявських з органами радянської держбезпеки. Після такої промовистої акції всі підозри мали відпасти як необґрунтовані.

Основними опонентами Синявського стали головний редактор журналу "Континент" Володимир Максимов, Олександр Солженіцин та Володимир Буковський. 1983 року у Франції за ініціативою Буковського і кубинського дисидента Армандо Вальядареса було створено "Інтернаціонал спротиву" – міжнародну антикомуністичну організацію. Президентом цієї організації став Буковський, а виконавчим директором – Максимов. Як голова в ній працював ще один відомий радянський дисидент, учасник так званої літакової справи Едуард Кузнєцов.

Ні Синявський, ні його дружина Розанова в роботі цієї організації участі, зрозуміло, не брали. Ба більше, на думку багатьох радянських дисидентів, діяльність подружжя Синявських вносило розкол у лави "Інтернаціоналу спротиву". За багато десятиліть Розанова, дійсно, згадувала прізвища Максимова, Буковського і Кузнєцова виключно у зневажливому сенсі.

Навряд чи варто дивуватися тому, що на президентських виборах 1996 року Синявський та Розанова віддали свої голоси за лідера КПРФ Геннадія Зюганова, про що неодноразово з гордістю розповідала Розанова.

Володимир Вигилянський

Переглядаючи широко розрекламований у російських ЗМІ документальний фільм Розанової "Абрам да Марья", який розповідає про життя Синявських, я натрапив на знайоме прізвище – Вигилянська. Прізвище це належало авторці сценарію зазначеного фільму Олександрині Вигилянській, доньці агента КДБ Володимира Вигилянського, що повернуло мене до спогадів про дні моєї та його молодості.

Весна 1975 року. Мене, молодого ще за віком і досвідом оперативної роботи (менше за рік) молодшого оперуповноваженого 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, несподівано викликав до себе заступник начальника 5-го управління генерал-майор Іван Павлович Абрамов (на прізвисько Палкін).


Владимир Попов. Фото из личного архива
Володимир Попов. Фото з особистого архіву


Виклик до керівництва, а вже тим паче такого рівня, завжди був пов'язаним із певним ризиком, оскільки ніколи не було відомо, чим це може обернутися – похвалою чи "розносом" із найсерйознішими наслідками.

Традиційно до керівників оперативних управлінь офіцерів запрошували в супроводі безпосередніх начальників і доволі рідко приватно – сам на сам. Під час звітів, де був твій безпосередній керівник, оперпрацівник міг розраховувати на його допомогу під час зустрічі "віч-на-віч".

Однак мене викликали до Абрамова самого. І поки я йшов довгим коридором 9-го, останнього, поверху величезного сумнозвісного будинку на Луб'янці, на якому розміщувалися кабінети начальника 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенанта Пилипа Бобкова і генерал майора Івана Павловича Абрамова, а також кабінети керівників і офіцерів 1-го, 2-го і 9-го відділів цього управління КДБ, я гарячково намагався зрозуміти, що ж могло стати приводом для мого виклику до грізного Абрамова на прізвисько Палкін.

У моєму оперативному обслуговуванні (за термінологією держбезпеки тих років) були друковані органи Спілки письменників СРСР і РРФСР, редакції "Литературной газеты" і "Литературной России", а також видавництво "Радянський письменник", Літературний інститут імені А.М. Горького та Вищі літературні курси при ньому. Подумки перебираючи в пам'яті поточну оперативну інформацію, яку я мав, я блукав у здогадах, що саме могло стати причиною мого виклику "на килим". Не знайшовши для себе відповіді на це запитання, у цілковитому сум'ятті, я переступив поріг кабінету грізного генерала.

Зовнішній вид Абрамова пройняв мене ще більшим душевним трепетом. Очевидно було, що він чимось розлючений. Зазвичай Абрамов вальяжно сидів у кріслі за величезним керівним столом, розташованим перед вікном, із якого відкривався чудовий вигляд на величний московський Кремль. Але цього разу він мало не бігав своїм кабінетом відповідного розміру вздовж начальницького столу. Затемнене скло його окулярів у дорогій роговій оправі не могли приховати його нищівного погляду, спрямованого на мене, офіцера, який увійшов.

За старою комсомольською звичкою – у роки своєї молодості майбутній генерал Абрамов був секретарем комітету комсомолу Московського управління держбезпеки – Абрамов до всіх, хто мав нижчу ніж у нього посаду, звертався виключно на "ти". "Тобі прізвище Вигилянський про що-небудь свідчить?" – постало питання "в лоба". Я зрозумів, що гроза мене не оминула.

Я доповів, що в Літературному інституті навчається студент із таким прізвищем. Назвав курс навчання й у чиєму творчому семінарі він займається. Окрім того, я доповів, що студента Вигилянського ні в чому поганому не запідозрювали.

Практично перейшовши на крик, Абрамов накинувся на мене з потоком звинувачень, сутність яких полягала в тому, що я останній негідник, який ганьбить звання офіцера радянської держбезпеки, дозволяє собі вести бесіди з людьми в дусі 1937 року, залякуючи їх і шантажуючи, погрожуючи їм у разі відмови від співпраці усілякими карами...

Здійняла цей наганяй людина, ім'я якої добре знали радянські дисиденти і правозахисники як керівника розгонів демонстрацій на Пушкінській площі в Москві, коли Абрамов був начальником 5-го відділу УКДБ у місті Москва й Московській області.

Але я вже розумів, що Абрамов метає стріли не за адресою, і спокійно відповів, що зі студентом Вигилянським я не зустрічався, оскільки не вбачав у цьому оперативної необхідності. Але інформацією про нього кілька тижнів тому цікавився старший оперуповноважений 1-го відділення 9-го відділу нашого управління майор Володимир Іванович Гусєв. Із цієї причини припускаю, що, можливо, саме він зустрічався з Вигилянським.

Річ у тім, що за вказівкою начальника 5-го управління КДБ Бобкова, погодженою з головою КДБ СРСР Андроповим, співробітникам 9-го відділу 5-го управління КДБ, окрім офіційних посвідчень особи офіцерів держбезпеки, видавали "липові" із зазначенням хибних військових звань і обійманих ними нібито службових посад. Оскільки працівники 9-го відділу 5-го управління проводили розроблення видатних радянських дисидентів, прізвища офіцерів, які здійснювали затримання, арешти й обшуки, часто оприлюднювали і згадували в інформаційних повідомленнях іноземних ЗМІ.

Для приховування справжніх імен офіцерів, які розробляли дисидентів, і з метою навмисної дезінформації громадськості співробітникам КДБ видавали фальсифіковані службові посвідчення. Тому, коли в західних ЗМІ згадували прізвище офіцера КДБ, який брав участь у тій чи іншій операції стосовно дисидентів, із КДБ надходила офіційна відповідь, що такий серед співробітників КДБ не значиться, і питання можна було формально вважати закритим. Ось і майор Гусєв за потреби відрекомендовувався різними іменами. Міг відрекомендуватися "Поповим".

Почувши, що Гусєв цікавився Вигилянським, Абрамов негайно знайшов у телефонному довіднику управління потрібне прізвище і викликав Гусєва до себе. Поспіх генерала вчергове мене здивував. Річ у тім, що 9-м відділом, співробітником якого був Гусєв, опікувався особисто начальник 5-го управління Бобков. Жоден із його трьох заступників-генералів у справи відділу втручатися не мав права.

Усі дії керівництва і співробітників відділу суворо контролював Бобков, і він погоджував їх із заступником голови КДБ СРСР генерал-полковником Віктором Чебриковим, куратором 5-ї лінії по всій країні, і головою КДБ Андроповим. Тому виклик співробітника відділу, який курує не Абрамов, тим паче, без безпосередніх керівників того, кого викликають, було порушенням усіх правил держбезпеки.

На моє щастя, Гусєв, який був на місці, за кілька хвилин (добре, що кабінети 9-го відділу були розташовані поруч) постав перед грізним Палкіним. Вигляд Гусєв мав спокійний, прийшов він без обов'язкового для виклику до керівництва "робочого зошита", що має реєстраційний номер і гриф "таємно". У такі зошити заносили керівні вказівки, і в них робили необхідні записи з різних службових документів. Але для Гусєва, який не був підлеглим Абрамова, візит до нього не міг бути офіційним, і досвідчений Гусєв усе це розумів.

На запитання про студента Літінституту Вигилянського Гусєв доповів, що його підрозділ під час відпрацювання зв'язків Павука (Солженіцина) встановив молодика з названим прізвищем. Відповідно до цього, із метою виявлення каналів поширення в самвидаві творів об'єкта розроблення (Солженіцина), керівництво 1-го відділення 9-го відділу підполковник В'ячеслав Широнін ухвалив рішення про встановлення оперативного контакту з Вигилянським із перспективою його подальшого вербування як агента. Як і годиться, із цього питання склали відповідний рапорт на встановлення оперативного контакту, а про результати письмово повідомили керівництво 9-го відділу.

Абрамов слухав доповідь Гусєва мовчки. Не було ні крику, ні згадки про 1937 рік, шантажу і погроз. Усе, що робили в 9-му відділі, для генерала Абрамова й інших заступників начальника 5-го управління КДБ було табу. Авторитет керівника управління генерала Бобкова був настільки високим, що його ім'я вимовляли із придиханням.

Гусєв відзвітував тоді перед Абрамовим і пішов. Більше на інформацію щодо Вигилянського 9-й відділ мені запиту не робив. Я ж, дотримуючись непорушних канонів професії, не цікавився в них, чим саме завершився контакт Гусєва з невдалим студентом Вигилянським, хоча, знаючи чіпку хватку Гусєва, припускав, що вирватися з його лап Вигилянський не міг і, як стало очевидно пізніше, не помилився. Вигилянського дійсно завербували.

Сім'я Вигилянських

Улітку 1977 року автора цих рядків скерували у щойно створений 11-й відділ 5-го управління КДБ, на який було покладено завдання з гарантування державної безпеки в період підготовки та проведення ХХІІ літніх Олімпійських ігор 1980 року в Москві.

На багато років прізвище Вигилянського зникло з моєї пам'яті. І ось зовсім несподівано воно трапилося мені під час перегляду фільму "Абрам да Марья", у якому сім'ю колишнього студента Літінституту імені Горького Володимира Вигилянського, що із 1970-х років перебуває в агентурному апараті 9-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, показали майже в повному складі: сам глава сім'ї, який прийняв до того часу церковний сан і став отцем Володимиром, його дружина поетеса Олеся Ніколаєва і донька Олександрина.


Владимир (Протоиерей Владимир) Вигилянский Facebook
Вигилянський із дружиною і донькою. Фото: Владимир (Протоиерей Владимир) Вигилянский / Facebook


Зізнаюся, мене здивувало те, що перетнулися долі Синявського – Розанової та протоієрея отця Володимира Вигилянського, який, як випливало з фільму "Абрам да Марья", причащав і сповідував смертельно хворого Синявського. Зі змісту фільму незрозуміло, у який спосіб перетнулися їхні долі, і щоб це зрозуміти, мені довелося поцікавитися подробицями біографії отця Володимира і його сім'ї.

Щодо родичів Вигилянського, було відомо, що його діда по материнській лінії засудили за антирадянську діяльність і розстріляли 1938 року. Батька Володимира Вигилянського Миколу Дмитровича тоді ж засудили за тією самою 57-ю статтею КК РРФСР і ув'язнили. Після викриття культу особи Сталіна обох реабілітували.

Матір Вигилянського Інна Варламова (Клавдія Густавівна Ландау) 1967 року виступила на підтримку Олександра Солженіцина, 1974 року вона підписала листи протесту проти виключення із Союзу письменників СРСР Лідії Чуковської та Володимира Войновича, виступала на захист дисидентів. Про все це, звісно ж, не могли не пам'ятати на Луб'янці.

Попередню частину було опубліковано 24 червня. Наступна вийде 8 липня.

Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації