-1 Київ
Паризька операція з вербування Марії Розанової та Андрія Синявського
Кожний оперативний підрозділ держбезпеки, який курирував об'єкти народного господарства, одержував від їхнього керівництва плани відряджень за кордон працівників відповідних відомств, а також плани виїздів за кордон різних творчих колективів. Переглядаючи план виїздів за кордон радянських письменників, Володимир Струнін звернув увагу на майбутню поїздку письменницької групи у Францію. У Франції, зі свого боку, був ПЕН-клуб – Міжнародна асоціація письменників – об'єкт, над яким працював підрозділ, керований Струніним.
У Франції з 1974 року жив письменник Володимир Максимов, який видавав журнал "Континент". Там же з 1973 року жив із дружиною Андрій Синявський, справою якого в 1965–1966 роках займалися молоді оперативники (майбутні генерали) Струнін і Євген Іванов, причому останній брав участь в обшуку на квартирі Синявського, а після арешту Синявського кілька разів зустрічався з його дружиною – Марією Розановою, про що в Москві в письменницькому середовищі було добре відомо.
Розробку Синявського та Юлія Даніеля здійснювали співробітники Філіпа Бобкова, що став на той час заступником начальника 2-го Головного управління та генерал-майором. Безпосередньо розроблення письменників вів полковник Михайло Бардін; Іванов і Струнін були його помічниками. Бардін закінчив службу начальником секретаріату 5-го управління КДБ СРСР у званні полковника, Іванов – начальником 5-го управління і генерал-лейтенантом (його звільнили після краху ДКНП і він навіть перебував під слідством), Струнін став начальником пресбюро КДБ СРСР, генерал-майором.
План Струніна був диявольськи простим: подати вимушені зустрічі Розанової та Іванова як факт її співпраці із КДБ, шантажувати її поширенням чуток про співпрацю й тим, що про "співпрацю" стане відомо французькій владі, громадськості та радянським емігрантам у Європі. Навіть більше, факт дострокового виходу Синявського з колонії, а потім і за кордон Струнін планував подати як операцію КДБ із засилання у Францію завербованих радянською держбезпекою агентів – Розанової та Синявського.
Із цим планом Струнін і постукав у кабінет до Іванова, благо, розташовувалися їхні підрозділи на дев'ятому поверсі будинку №1 на Луб'янці, поруч із кабінетом начальника 5-го управління КДБ Бобкова. План Іванову сподобався. За кілька днів на записці у КДБ щодо доцільності відрядження до Франції підполковника Іванова, підписаній керівництвом управління КДБ, з'явилася резолюція: "Згоден. Чебриков".
У призначений день, якщо не помиляюся, це було в 1976 році, делегація радянських письменників вилетіла до Франції. До її складу було внесено нікому не відомого, відрекомендованого як працівника іноземної комісії Спілки письменників СРСР, Іванова Євгена Федоровича. Як і планували, після прибуття в Париж Іванов зателефонував Синявському. Слухавку взяла його дружина, якій Іванов відрекомендувався і поцікавився, чи пам'ятає вона його. Діставши позитивну відповідь, він коротко розповів співрозмовниці, що прибув у Францію у справах і, користуючись нагодою, хотів би з нею побачитися, підкресливши водночас, що майбутня зустріч важлива для неї та її чоловіка Синявського.
Домовилися про зустріч наступного дня в одній із кав'ярень у багатолюдній частині Парижа. Час, що залишився до зустрічі, її учасники (із боку КДБ) присвятили ретельній підготовці до операції. У резидентурі КДБ у радянському посольстві в Парижі пропрацьовували різні варіанти. Не відкидали можливості, що на зустріч прийде і сам Синявський, можливо, навіть не сам, а з кимось із друзів чи знайомих.
Може бути спровоковано скандал із наступним освітленням в емігрантській і французькій пресі. За погодженням із резидентом радянської розвідки адресу, за якою проживало подружжя Синявських, було взято під спостереження. Метою спостереження був контроль за поведінкою дружини Синявського та її контактами перед зустріччю з Івановим і після неї.
За годину до призначеного строку один зі столиків, який був розташований біля вікна і, у такий спосіб, забезпечував візуальний контроль за входом і виходом із кав'ярні і давав можливість спостереження за ситуацією на вулиці перед кав'ярнею, передбачали зайняти працівник консульського відділу радянського посольства і його дружина.
Офіцер резидентури КДБ, який працював під прикриттям консульського працівника, мав, окрім контролю за ситуацією у приміщенні кав'ярні, гарантувати фізичну безпеку Іванова в разі спроб із боку французької влади його арешту під час розмови з Розановою, колишньою радянською громадянкою, яка перебувала тепер під заступництвом Франції.
До обов'язків офіцера резидентури входило також негайне доправлення Іванова в будівлю радянського посольства як під час спроби його арешту, так і за небажаного розвитку ситуації. Для зв'язку з іншими членами оперативної групи радянського посольства, яка прикривала зустріч Іванова і Синявських, офіцера було споряджено портативною рацією. До складу групи було також включено оперативного водія резидентури.
Кожна зарубіжна резидентура КДБ мала у своєму складі так званого оперативного водія. Переважно це були співробітники 7-го управління КДБ і відповідних периферійних підрозділів, які здійснювали зовнішнє спостереження за об'єктами оперативної зацікавленості органів держбезпеки, насамперед за співробітниками зарубіжних представництв, акредитованих у Радянському Союзі.
Маючи великий практичний досвід зовнішнього спостереження за іноземними дипломатами і співробітниками зарубіжних розвідок, які працювали під їхнім прикриттям, вони активно використовували свій багатий досвід під час роботи у складі резидентур радянської розвідки за кордоном.
Оперативні водії виїжджали зі співробітниками резидентур для проведення зустрічей з агентами з-поміж громадян країни перебування, з агентами – громадянами інших країн, які тимчасово перебували на території цієї країни, для здійснення зустрічей із працівниками нелегальної розвідки, проведення схованкових закладок як для закордонної агентури з-поміж іноземців, так і для чинних резидентур нелегальної розвідки.
Досвідчені оперативні водії допомагали офіцерам розвідки виявляти зовнішнє спостереження контррозвідувальних підрозділів, уміли вводити противника в оману та виходити з-під його контролю. За необхідності могли вести контрспостереження.
Контррозвідувальні підрозділи завжди прагнуть виявити оперативного водія у складі резидентури іноземної розвідки, оскільки виявлення його дає можливість концентрації контррозвідувального спостереження за конкретним автомобілем дипломатичного чи іншого закордонного представництва.
Андрій Синявський із дружиною Марією Розановою. Фото: peremeny.ru
Під час планування операції з гарантування безпеки зустрічі Іванова з Розановою оперативний водій разом з офіцером резидентури, який діяв під прикриттям віцеконсула радянського посольства, мав доправити Іванова на зазначену зустріч поза контролем французької служби безпеки. Під час виявлення спостереження зустріч, безумовно, скасовували, а Іванова, не повертаючи в готель, де зупинилися радянські письменники, мали негайно вивезти в посольство СРСР у Парижі, і там він мав чекати найближчого рейсу "Аерофлоту" в Москву. Іванову було заготовлено дипломатичний паспорт на інше прізвище.
Співробітники радянської розвідки не виявили контактів Синявського та його дружини із представниками французької служби безпеки. Не було виявлено і свідчень підготовки компрометації Іванова представниками "антирадянської еміграції". У призначений день і годину зустріч відбулася.
Іванов запропонував Розановій обрати один із двох варіантів: або співпрацювати з радянською розвідкою, яку цікавить діяльність антирадянських зарубіжних центрів та окремих їх представників із середовища колишніх радянських письменників і дисидентів, або бути скомпрометованою перед французькою владою та емігрантською громадськістю через публікації в радянській пресі, де дружину Синявського буде представлено як агентку КДБ, яка тривалий час співпрацювала з радянськими органами держбезпеки.
Розанова сказала Іванову, що не може дати відповідь відразу, тим більше, що згодою на співпрацю із КДБ зрадить власного чоловіка. Іванов парирував тим, що чоловікові своєму Розанова тільки допоможе, оскільки у відповідь на плідну співпрацю з органами КДБ позитивно розв'яжуть питання про публікацію творів Синявського у СРСР, а в майбутньому дозволять подружжю повернутися на батьківщину.
Співрозмовникам стало зрозуміло, що за одну зустріч розв'язати обговорювані проблеми їм не вдасться, і в призначений день та час відбулася нова зустріч. Резидент радянської розвідки у Франції та Іванов, заспокоєні результатом попередньої зустрічі, під час підготовки другої зустрічі знехтували стандартними заходами безпеки. Осмілілий Іванов до місця зустрічі добирався самостійно на таксі, давши водієві папірець, на якому рукою перекладачки делегації радянських письменників було вказано адресу кав'ярні. Відсутнім був під час цієї зустрічі й контроль у самій кав'ярні з боку радянської резидентури.
Увійшовши до кав'ярні та побачивши Розанову, Іванов навіть посміхнувся: те, що вона приїхала першою, видалося йому гарним знаком. Він зручно розташувався у кріслі, збираючись розпочати розмову, і не помітив появи за своєю спиною двох чоловіків, які ще кілька секунд тому були зайняті читанням газет і поїданням сніданку з обов'язковою у Франції чашкою кави. Рука одного з них важко опустилася на плече Іванова.
Різко обернувшись, Іванов із неприязню запитливо глянув на незнайомця. Той щось сказав французькою, але Іванов, який не знав французької, зміг зрозуміти хіба що своє прізвище. Серце його гучно калатало. Він мимоволі зиркнув на Розанову. Та посміхалася.
– Що він сказав? – розгублено запитав Іванов Розанову. – Я нічого не зрозумів.
– Він сказав, що вас заарештовано, пане Іванов, – відповіла, як і раніше, мило посміхаючись, співрозмовниця Іванова.
Наступного дня всі центральні паризькі газети вийшли з відповідними заголовками. У назві кожної статті була широко відома в усьому світі абревіатура КДБ. Не відставало від газет і французьке, а за ним і світове телебачення.
Західні ЗМІ повідомляли про арешт у Парижі людини, яка, напевно, в'їхала у Францію під вигаданим прізвищем, оскільки Іванов – одне з найпоширеніших прізвищ у Росії. Він є полковником грізного КДБ і прибув до Парижа з метою залякати колишніх радянських письменників, які живуть і працюють у Франції та розповідають правду про життя у СРСР і про переслідування за іншомислення.
Упродовж кількох тижнів ця скандальна новина була предметом обговорень журналістів, політичних оглядачів і політиків у всіх демократичних країнах. Водночас засоби масової інформації Радянського Союзу і країн соціалістичного табору зберігали щодо скандалу, організованого КДБ, гордовите мовчання, ніби ігноруючи провокації "західних спецслужб".
Два дні провів Іванов у паризькій в'язниці, де його допитували представники французької служби безпеки. Їх насамперед цікавила інформація про можливість здійснення Івановим розвідувальної діяльності та спроби залучення КДБ у розвідувальні операції проти колишніх радянських громадян, які проживають у Франції.
Потім Іванова вислали і Франція оголосила його персоною нон ґрата, а радянського посла у Парижі викликали у МЗС Франції, де йому було вручено ноту з подивом щодо події та надією на те, що радянський уряд унеможливить проведення таких операцій у Французькій Республіці в майбутньому.
Здавалося б, операція Іванова – Струніна закінчилася ганебним провалом. Але так могло видатися тільки тим, хто не посвячений у тонкощі служби у КДБ. Після повернення Іванова керівництвом 5-го управління КДБ було організовано його виступи перед колегами, під час яких він розповідав про свою закордонну епопею.
Переважно його розповідь зводилася до опису часу, проведеного у французькій в'язниці. Він захоплено розповідав, як міряв кроками невелику камеру-одиночку, перебираючи в голові ймовірні варіанти розвитку подій. Йому не було відомо, які заходи вживають для його звільнення, оскільки йому було відмовлено в зустрічі з представниками радянського посольства у Франції, і він побоювався, що французи засудять його як радянського шпигуна.
Менше ніж за місяць за проведення операції в Парижі закритим (таємним) указом Президії Верховної Ради СРСР Іванова було нагороджено орденом Бойового Червоного Прапора. Незабаром після цього йому було надано чергове військове звання – полковник. Дещо пізніше його перевели на роботу у ЦК КПРС, у відділ адміністративних органів, який курирує всю правоохоронну систему Радянського Союзу: прокуратуру, Верховний суд, КДБ і міністерство внутрішніх справ. Це була чергова компенсація за провалену в Парижі операцію і дводенні допити в паризькій в'язниці.
Юрій Новіков, Володимир Торопині, Валентин Лазуткін
У 5-му управлінні КДБ служило чимало співробітників, які мали впливових родичів із-поміж представників партійної, радянської та державної еліти, а також співробітників держбезпеки всіх рівнів. 1-й відділ 5-го управління, який серед інших об'єктів оперативного обслуговування (так це називали за термінологією, прийнятою у КДБ) курирував Центральне телебачення, був елітним з огляду на те, чим цей відділ займався.
Одна річ, погодьтеся, займатися релігійними сектантами, націоналістичними екстремістами, терористами, противниками Союзу і дисидентами. Зовсім інша – гарантування безпеки великих культурних і спортивних заходів міжнародного рівня: кінофестивалів, фестивалів молоді та студентів, книжкових ярмарків, змагань фігуристів, хокеїстів, виїздами у складі різних делегацій за кордон. Одним словом, справи відділу були на виду, на відміну від справ інших бійців невидимого фронту. Тому потрапити в цей відділ було межею бажань багатьох.
У внутрішній структурі відділу були найпривабливіші підрозділи (відділення) і малоперспективні (так їх називали) ділянки роботи. Незважаючи на порядковий номер три, 3-тє відділення 1-го відділу, безперечно, було найпрестижнішим. Не випадково, тому більша частина його співробітників мала вельми впливових родичів. Начальником відділення в ці роки був Євген Іванов, його заступником – Георгій Калачов, який мав, як і його начальник, впливових родичів за лінією дружини. Батько Калачова був генералом КДБ, начальником одного з периферійних органів. До пари їм і їхні підлеглі, зокрема Володимир Торопині та Юрій Новіков. Обидва не поспішали розповідати про свої родинні зв'язки.
Батько Торопині був армійським полковником, родичі дружини-вірменки – інженерами-конструкторами в авіаційному КБ Андрія Туполєва. Мати Торопині після війни закінчила юридичний факультет МДУ імені Ломоносова і працювала народним суддею одного з московських судів. Навчалася вона в одній групі з начальником 9-го відділу 5-го управління КДБ Василем Шадріним, який доволі скоро став заступником начальника 5-го управління і генерал-майором.
До вступу на службу у КДБ Шадрін був прокурором підмосковного міста Жуковський. Природно, колишні "однокашники" не втрачали одне одного з поля зору, і коли для Торопині-молодшого, який відслужив на флоті і закінчив юридичний факультет, настав час вирішувати, куди докласти свої знання, вибір, звісно ж, упав на КДБ. Але для цього потрібно було пройти спеціальні дворічні вищі курси КДБ.
Зараховані на ці курси попередньо здобували офіцерські звання і, осягаючи ази оперативної діяльності та шліфуючи або здобуваючи знання іноземної мови, мали офіцерське грошове утримання, на відміну від слухачів інших, менш престижних курсів у Мінську, де курсанти мешкали у відриві від сімей на території навчального закладу, практично у казарменому положенні.
Будівля в Мінську, де розміщувалися вищі курси КДБ. Фото: shieldandsword.mozohin.ru
Навчання на міських курсах було короткостроковим, однорічним, без вивчення іноземних мов. Природно, усі прагнули потрапити саме на дворічні курси. Але потрапляли на них далеко не всі охочі, а, як правило, ті, хто мав яку-небудь підтримку під час вступу на службу в органи КДБ.
Існувала практика, за якою в органи держбезпеки брали з так званої громадянки безпосередньо, оминаючи спеціальні навчальні заклади в системі КДБ. Про таких казали "прийшов із вулиці". У кадрових інструкціях було чимало лазівок, якими вміло користувалися за необхідності досвідчені кадровики. Приміром, було суворе правило, за яким усі, кого знову приймали на службу до підрозділів держбезпеки, повинні були мати за плечима досвід армійської служби.
Однак часом доходило до курйозів, коли після кількох років служби як офіцера КДБ з'ясовували, що співробітник цей навіть не складав військової присяги. Такі приклади були непоодинокими, що змусило управління кадрів КДБ наприкінці 1970-х років видати спеціальну директиву, яка прописувала перевірку особистих справ співробітників щодо наявності в них позначки про складання військової присяги.
"Прийти з вулиці" можна було тільки за наявності дуже серйозної підтримки або ж будучи рідкісним фахівцем у певній галузі. Майстер спорту з фехтування, випускник Московського геолого-розвідувального інституту, лейтенант Радянської армії, член ЦСКА Юрій Новіков не був унікальним спеціалістом. Не мав він і рідкісних знань. Замість усього цього він умів гарно і весело жити, чим протягом своєї короткої кар'єри у КДБ вражав своїх колег і керівників.
Батько дружини Юрія був директором великої зовнішньоторговельної організації, часто виїжджав за кордон, зокрема й на тривалий час – до кількох років. Як і багато хто в ті часи, він привозив із цих поїздок різні дефіцитні у СРСР товари, які спритний зять швидко реалізовував у Москві. Отже, Новіков мав дуже значні фінансові можливості. І сім'я, за радянськими мірками, належала до забезпечених.
Двоюрідна сестра Новікова на момент його вступу на службу у КДБ працювала інструкторкою ЦК КПРС, згодом була заступницею генерального директора Держкомітету з іноземного туризму (Інтурист). Заміжньою вона була за генералом, заступником начальника 2-го Головного управління КДБ. Одним словом, було кому допомагати Юрію на початку й у становленні його кар'єри, яка складалася доволі успішно.
Завдяки тому, що стосовно Новікова здійснювали явний патронаж із боку керівників, його професійна діяльність була практично поза контролем. У своєму підрозділі він з'являвся в найкращому разі на нетривалий час із ранку, та й то не завжди, після чого зникав на цілий день. Пояснення відсутності було завжди напоготові – опановував об'єкт оперативного обслуговування.
Новіков став широко відомим на телецентрі, із багатьма мав чудові стосунки. Але основою його проведення часу на телецентрі були справи, далекі від гарантування державної безпеки. Вечір починався у престижному барі телецентру, де відпочивала після трудового дня еліта радянського телебачення, і продовжувався в окремому кабінеті, де сервірували стіл зі спеціально складеним меню. Завершувала вечір поїздка в заміський Будинок творчості телецентру в Софріно, де до приїзду гостей були готові номери, їжа, напої, сауна й усе те, що сприяло комфортному відпочинку.
Ґрунтовний, виконавчий і небагатослівний Торопині, який не допускав будь-яких необдуманих, а вже тим більше ризикованих вчинків, безумовно, був антиподом Новікова. Окрім того, Торопині, на відміну від Новікова, закінчив дворічні спеціальні курси офіцерів-оперативників, де здобув гарне, як він любив підкреслювати, знання французької мови.
Оскільки Торопині курирував іномовлення Центрального телебачення, яке скеровувало своїх кореспондентів у різні куточки світу, і приймав колег-телевізійників з інших країн, це обумовлювало його постійний контакт із підрозділами розвідки, зацікавленими в установленні оперативних зв'язків із представниками закордонних ЗМІ, від яких можна було одержувати інформацію, яка цікавила КДБ, та проводити за необхідності масоване вкидання дезінформації в мас-медіа Заходу.
Для цього в системі 1-го Головного управління (ПГУ) КДБ уіснувало правління "А", яке займалося просуванням на Захід вигідної для КДБ інформації. В інтересах розвідки та контррозвідки здійснювали також взаємний обмін між управліннями КДБ агентурою з-поміж радянських громадян, залучених до співробітництва для роботи на території СРСР і за кордоном під час закордонних відряджень.
Як правило, на роботу за кордоном оформляли співробітників, які вже були агентами держбезпеки. Або ж їх залучали до співпраці з органами КДБ на стадії оформлення їхніх документів для виїзду за кордон. Здавна активно співпрацював із різними підрозділами розвідки і 5-го управління широко відомий тележурналіст Євген Кисельов.
Після закінчення Інституту країн Азії та Африки при МДУ імені Ломоносова, у 1977–1978 роках, Кисельова скерували на стажування в Іран. У 1979–1981 роках він проходив військову службу в Афганістані як перекладач. Із 1981-го до 1984 року викладав фарсі у Вищій школі КДБ. Із 1984 року працював у Головній редакції мовлення на країни Близького та Середнього Сходу Держтелерадіо СРСР. У цей період агентурний зв'язок із ним здійснював старший оперуповноважений 3-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ майор Торопині.
Окрім Кисельова, агентами 3-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, офіцери якого курирували Держкомітет СРСР із телебачення і радіомовлення та телецентр "Останкіно", були відомі працівники телебачення Ігор Малашенко та Олег Добродєєв.
Агентом із багаторічним досвідом був начальник управління іномовлення Валентин Лазуткін. До агентурної діяльності його долучив оперуповноважений 1-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ капітан Євген Семеніхін, ім'я якого почасти стало відомим після публікації його мемуарної книги під епатажною назвою "Так, я там працював", підписаної ініціалами "Є.Г."
Семеніхін свого часу одружився з онучкою маршала Павла Батова, яка працювала референтом-перекладачем в іноземному відділі Радянського комітету ветеранів Великої Вітчизняної війни. Семеніхін курирував цей комітет за лінією держбезпеки. Там він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Молодята переїхали у квартиру на престижному в 1970-ті роки Калінінському проспекті, а як подарунок від іменитого діда дістали новенький небесного кольору автомобіль Mercedes-Benz із "блатним" номером 0026.
На автомобілях цієї марки в Москві в 1970-ті роки їздив Володимир Висоцький, син міністра внутрішніх справ Ігор Щолоков та... оперуповноважений 1-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ Євген Семеніхін.
Серед організацій, які курирував чекіст Семеніхін, був Союз радянських товариств дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами (СРТД) і Комітет молодіжних організацій СРСР (КМО), який був своєрідною кузнею агентурних кадрівДБ. К Багато з вихованців цих закладів стали доволі помітними людьми в сучасній Росії.
Лазуткін працював у КМО з 1973 року завідувачем відділу преси та інформації в секторі Африки, Близького та Середнього Сходу. Тоді ж його й долучили до агентурної діяльності КДБ.
Попов: Валентин Лазуткін зробив на телебаченні блискучу кар'єру. Фото: interatr.org
У 1974 році Лазуткіна як перспективного агента держбезпеки за активної допомоги його кураторів із КДБ перевели на роботу в Держтелерадіо СРСР, яке курирувало 3-тє відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, і не без допомоги він КДБ зробив на телебаченні блискучу кар'єру, ставши в 1991 році начальником Головного управління зовнішніх зносин та заступником голови Держтелерадіо СРСР.
Через Лазуткіна скеровували в закордонні відрядження працівників телебачення, у яких КДБ був зацікавленим, а також впроваджували агентуру у формовані знімальні групи для роботи з представниками зарубіжних телевізійних компаній на території СРСР. Із його ж допомогою розв'язували питання щодо запрошення в Радянський Союз іноземних тележурналістів, у роботі з якими були зацікавлені різні підрозділи держбезпеки.
У Торопині склалися гарні товариські стосунки з окремими співробітниками розвідки, які, як він вважав, могли б сприяти його переведенню у ПГУ. Однак в один із днів, покидаючи будівлю телецентру, Торопині послизнувся на мармурових сходинках біля входу в будівлю і сильно вдарився головою. Викликали швидку допомогу. Торопині було госпіталізовано. Після виходу на службу він ще якийсь час ходив із забинтованою головою.
Справа дістала широкий резонанс як у системі КДБ, так і в Держтелерадіо. Озвучували різні версії, зокрема про напад невідомих, які завдали удару по голові офіцеру держбезпеки під час виконання ним службових обов'язків. Цю версію відпрацьовувало в найсерйозніший спосіб 5-те управління КДБ. Підставою для її появи стали свідчення Торопині про те, що, спускаючись сходами, він несподівано відчув сильний удар по голові.
Утім, очевидці були одностайними у своїх свідченнях і стверджували зовсім інше: що вони бачили чоловіка, який самотньо спускався сходами, а потім несподівано впав і залишився лежати. Окрім того, було встановлено, що незадовго до падіння Торопині бачили в компанії кількох співробітників іномовлення в барі телецентру і стан сп'яніння було зафіксовано у Торопині під час надання йому першої медичної допомоги та подальшої госпіталізації.
Із мрією про розвідку довелося розпрощатися, якщо не назавжди, то на тривалий строк. Замість Торопині в розвідники стали готувати Новікова, який почав відвідувати курси іноземних мов, що розміщувалися в одній із будівель Вищої школи КДБ у Малому Кисельному провулку.
Але й Новікову не пощастило. На початку 1980 року після традиційно приємного вечора у телецентрі, перебуваючи у стані пристойного сп'яніння, на великій швидкості він врізався в автомобіль із працівником одного з московських науково-дослідних інститутів. Унаслідок травми той на кілька місяців утратив працездатність. Колеги, родичі та друзі постраждалого наполягли на притягненні Новікова до кримінальної відповідальності, і Військова прокуратура Московського військового округу дійсно відкрила кримінальну справу "стосовно офіцера КДБ Новікова Ю.Г.".
Телецентр "Останкіно". Фото: arhplan.ru
Минуло кілька місяців. Закінчилася річна московська Олімпіада 1980 року, що стала своєрідним зорепадом для радянських спортсменів, які вибороли 80 медалей. Багато хто з-поміж них, а також тренери, лікарі, масажисти та спортивні функціонери, отримали грошові премії й нагороди. Різні державні нагороди, підвищення в посадах та військових званнях одержало багато співробітників держбезпеки, які обслуговували Олімпіаду.
Серед нагороджених Новікова не було. Незабаром його перевели до 4-го відділу 5-го управління КДБ, який займався розробленням релігійних екстремістів і сектантів та контролював різні релігійні конфесії, які діяли на території СРСР і мали зв'язки із зарубіжними релігійними центрами й організаціями.
Попередню частину опубліковано 8 січня. Наступна вийде 22 січня.
