-1 Київ
Хафізулла Амін
Керівника Афганістану Аміна бездоказово обвинуватили в тому, що він є агентом спецслужб США, а також у тому, що він схильний сприяти створенню в Афганістані американських військових баз, оснащених балістичними ракетами "Першинг", які могли вразити середньоазійські республіки СРСР та схід Російської Федерації. Долю Аміна було вирішено.
На підставі інформації, яку в Політбюро ЦК КПРС регулярно надсилав у Москву генерал Іванов, у Політбюро ухвалили рішення про фізичне усунення Аміна та введення радянських військ в Афганістан. Водночас проігнорували думку керівництва збройних сил СРСР.
Хафізулла Амін. Фото: wikimedia.org
Чим же так не догодив генералові Іванову та його патрону Питовранову генеральний секретар ЦК Народно-патріотичної партії Афганістану, голова Революційної ради і прем'єр-міністр країни Хафізулла Амін?
Відомо було, що цей афганський лідер багаторазово й публічно позиціонував себе як друга Радянського Союзу і конфіденційно просив керівників КПРС про військову допомогу. Амін у розмовах із радянськими представниками в Афганістані підкреслював своє захоплення Сталіним та його методами побудови соціалізму у СРСР. За що ж така немилість – жорстоке вбивство спецпризначенцями КДБ Аміна та членів його сім'ї?
Варіант зміни керівника Афганістану радянське керівництво розглядало саме як акт фізичного усунення Аміна. Живий Амін виявився не потрібним. Не влаштовував Питовранова Амін із таких причин.
"Переглядаючи перед поїздкою в Афганістан свої афганські "святці", Євген Петрович виявив давню замітку про Салеха Дауда, далекого родича колишнього афганського короля і великого підприємця. Він цілком доброзичливо ставився до Радянського Союзу і сподівався за посередництва Торговельної палати значно активізувати комерційну діяльність. Питовранов пообіцяв йому допомогу.
Прихід до влади Аміна змусив Дауда на якийсь час покинути країну і переїхати в Італію. Там, у торговому наметі Мілана, вони випадково зустрілися з Євгеном Петровичем. Дауд повідомив що із приходом до влади Кармаля він збирається повернутися на батьківщину, і нагадав про обіцянку Питовранова. На думку Євгена Петровича, Дауд, який має широкі зв'язки в ділових колах, а також серед шейхів і вождів найвпливовіших племен, міг бути корисним для нашої служби. Цьому сприяла й наявність численних родичів, які обіймали високі посади в державному апараті, а також освіченість і порядність самого Дауда".
Це цитата із книги колишнього керівника 8-го відділу генерал-майора Олександра Кисельова "Сталінський фаворит із Луб'янки". В описаний період він ще був полковником. У цій апологетичній книзі він розповів про життя свого кумира Питовранова. Кисельов багато років був довіреною особою Питовранова і другом його сім'ї. Його книга мимоволі відкривала таємні боки діяльності цієї неординарної людини й очолюваної ним неофіційної групи чекістів. Впливаючи на Андропова, Питовранов неабияк сприяв колапсу соціалістичного ладу у СРСР і подальшому його розпаду. Початок цьому було покладено в Афганістані.
Афганістан
У період правління Аміна Салеху Дауду не було місця в Афганістані. Приведення до влади у країні за активної участі Радянського Союзу Бабрака Кармаля, лояльного до КДБ і радянського керівництва, відкривало для досвідченого бізнесмена Салеха Дауда, який мав гарні відносини з новим лідером країни Кармалем, перспективи широкого розвитку його бізнесу. Саме в цьому був зацікавлений Питовранов.
Бабрак Кармаль. Фото: afganwar.belarchive.ru
Авторитетний у ділових і політичних колах своєї країни, Дауд міг відкрити групі Питовранова шлях до природних багатств Афганістану, на території якого на схід від Кабула розташовувалися так звані пегматитові поля. У покладах жил, що простягаються на багато десятків і навіть сотні кілометрів, містилися справжні скарби: рубіни, смарагди, берили та рідкісне каміння кунцити й гідденіти, а також рідкоземельні метали берилій і торій. Без цих металів неможливим було сучасне літако- та ракетобудування. Особливостями цих родовищ були їхні доступність та можливість розроблення найпростішими методами.
На півночі Афганістану в горах Бадахшана залягають багаті поклади лазуриту. У стародавні століття в Ассирії, Вавилоні та Єгипті лазурит вважали дорогоцінним камінням. У багатьох гробницях єгипетських фараонів виявляли вироби з цього коштовного каміння. За легендою, заповіді пророка Мойсея було вирізано корундами на дошках із лазуриту. Було чим поживитися в Афганістані людям діловим і заповзятливим, таким як Салех Дауд і Питовранов. На погано контрольованій центральним урядом території країни з допомогою глав племен і моджахедів без особливих зусиль можна було організувати видобування корисних копалин у примітивні способи та забезпечити їх подальший нелегальний експорт.
Окрім цього, із початком радянської окупації до величезних розмірів розвинеться нелегальний ринок із вирощування конопель та виробництва героїну. Вироблені в Афганістані наркотики хлинуть на територію СРСР і далі будуть іти в Європу, приносячи доходи в сотні мільйонів доларів тим, хто зумів організувати цей бізнес.
Розвідники "спеціального призначення" – раби групи Питовранова
Особливу роль в ухваленні без перебільшення фатального для СРСР рішення про введення радянських військ в Афганістан відіграла інформація, яка надходила від спеціального представника Андропова в цій країні – генерала зовнішньої розвідки Іванова. Як уже було зазначено, Іванов був одним із керівників глибоко законспірованої групи чекістів, формально очолюваної Андроповим. Насправді ж керівною і спрямовувальною силою цієї групи був генерал Питовранов. За офіційною лінією в Першому головному управлінні діяльність групи Питовранова прикривав його вірний помічник Кисельов, начальник 8-го відділу управління "С" ПГУ КДБ.
Саме управління "С" було перетворено з відділу з таким самим позначенням, яке було першою літерою прізвища його засновника – Якова Серебрянського – легендарного радянського терориста, визнаного майстра таємних операцій. Ось як характеризував Кисельов основні напрями діяльності цього підрозділу у своїй книзі: "У 1973 році мене призначили на посаду начальника відділу "В" управління "С" ПГУ КДБ при РМ СРСР. Після зради офіцера КДБ Ляліна в 1976 році відділ було перейменовано на 8-й. До завдань відділу входило сприяння повстанським операціям за лінією національно-визвольного руху, а також співпраця з керівниками палестинського опору, які орієнтувалися на Москву" (О.Кисельов. Сталінський фаворит із Луб'янки. – Попов).
Докладніше про діяльність 8-го відділу розповідав багаторічний начальник нелегальної розвідки управління "С" генерал Юрій Дроздов у книзі "Потрібна робота": "У середині 70-х років було сформовано 8-й відділ управління "С" (нелегальної розвідки), який відстежував усе, що стосувалося спеціального призначення військ НАТО і, природно, готував спецрезервістів зі співробітників КДБ. У мирний час відділ готував умови (зокрема й агентурно-оперативні позиції) для дій управління диверсійної розвідки ("ДР"), що розгортався на його базі з настанням воєнного періоду, якому оперативно підпорядковувалися ОБОП, а згодом КУОС і ОНЦ (підрозділ "Вимпел")".
Необхідні пояснення: ОБОП – Окрема бригада особливого призначення, КУОС – курси удосконалення офіцерського складу, ОНЦ – окремий навчальний центр. Офіцерів, які пройшли спеціальну підготовку, із легкої руки начальника управління "С" ПГУ КДБ СРСР генерала Дроздова стали називати розвідниками спеціального призначення. Визначення це свідомо лицемірне, оскільки їх готували для здійснення диверсій на території іноземних держав і вони були (і є донині) диверсантами.
Перша група спецпризначення КДБ СРСР, яка дістала назву "Зеніт", під командуванням начальника КУОС полковника Григорія Бояринова, проходила обкатування в Афганістані, прибула туди ще влітку 1979 року, за кілька місяців до фізичного усунення Аміна і введення у країну радянських військ. Офіцери "Зеніту" потай від афганської влади здійснювали розвідку стратегічно важливих об'єктів Кабула, зокрема палацу Тадж-Бек, у якому сховався Амін після невдалого замаху на його життя.
Замах було організовано противниками Аміна в резиденції глави країни Таракі, про що знав спеціальний представник Андропова в Афганістані генерал Борис Іванов, який, однак, рекомендував Аміну відвідати свого політичного наставника, що став його опонентом. Дивом уцілілого Аміна незабаром було отруєно під час нібито мирового обіду, який відбувся за ініціативою організаторів попереднього невдалого замаху.
Резиденція Аміна, палац Тадж-Бек, після штурму. 27 грудня 1979 року. Фото: Абрамов Андрей / wikimedia.org
Черговий замах на життя Аміна здійснив його особистий кухар, який був агентом 8-го відділу управління "С" ПГУ КДБ, Михайло Талібов. Керував цим підпідрозділом, як уже йшлося, полковник Кисельов, довірений Питовранова. Укотре Амін уцілів. Урятували його лікарі радянського посольства, які не підозрювали, що тим самим плутають карти у смертельній грі, яку вели "розвідники спеціального призначення", котрі виконували накази своїх кураторів.
Оскільки залишати Аміна в живих не входило у плани тих, хто хотів зробити Афганістан своєю вотчиною, гримнув штурм палацу, де Амін і багато хто серед його наближених насилу приходили до тями після тяжкого отруєння. "Помилку" радянських лікарів, які врятували їх від болісної смерті, виправили "розвідники спеціального призначення", які під час штурму безжально вбивали всіх підряд, зокрема жінок і дітей. Як пригадували згодом учасники штурму, килими, що рясно вкривали підлогу палацу Тадж-Бек, сочилися людською кров'ю, яка їх просякла.
Аміна вбили. Кількість безневинних жертв нікого не цікавила, так само як і втрати серед нападників. Головне питання, яке цікавило спецпосланця Андропова генерала Іванова: "Що з "Дубом?" ("Дуб" – це конспіративна назва палацу Тадж-Бек).
Іванов нетерпляче запитував про ситуацію у генерала Юрія Дроздова, який доповідав йому рацією. Дроздов – у капітана другого рангу Евальда Козлова, безпосереднього учасника штурму палацу Аміна. Діставши відповідь, що палац узято, Іванов, уже не вдаючись до умовностей, кілька разів перепитав: "Що з Аміном?" Одержавши однозначну відповідь від Козлова, що Аміна вбито, Іванов свою рацію одразу ж вимкнув.
Штурм палацу Тадж-Бек і фізичне усунення Аміна виявилися лише початком радянської операції вторгнення до Афганістану, яку завершили в лютому 1989 року виведенням радянської армії з території цієї країни. Протягом 10 років війни, окрім армійських підрозділів і спецпризначенців ГРУ Генштабу збройних сил Радянського Союзу, в Афганістані активно використовували спецпризначенців зовнішньої розвідки, безпосереднє керівництво якими здійснював 8-й відділ управління "С" ПГУ КДБ СРСР.
Перша група розвідників-диверсантів прибула в Кабул 5 липня 1979 року у складі групи "Зеніт-1" у кількості 38 офіцерів. Усі вони мали закордонні паспорти на вигадані прізвища та їх було вказано цивільними фахівцями в різних сферах економіки. Наступна група – "Зеніт-2" – налічувала 18 офіцерів. До грудня 1979 року в загоні було вже 130 осіб. Надалі загін спецпризначення КДБ СРСР в Афганістані стали іменувати групою "Каскад".
Загалом на території Афганістану в різних провінціях діяло чотири склади групи "Каскад". Кожен загін працював на підконтрольній йому території від шести до дев'яти місяців, після чого відбувалася заміна. Останній, четвертий, "Каскад" здійснював бойову роботу із квітня 1982 року до квітня 1983 року.
Оперативно-бойова група "Бадахшан" загону "Каскад". Фото: Oficersky Romans / wikimedia.org
Після завершення місії "Каскадів" у 1983 році створили загін "Омега", що також був у підпорядкуванні 8-го відділу управління "С" ПГУ КДБ СРСР. Офіцери "Омеги" були радниками в підрозділах афганських спецслужб.
Одним із найважливіших оперативних завдань, які мали розв'язувати офіцери відділу спецпризначення КДБ спільно зі спецпризначенцями ГРУ, було порушення караванних шляхів, якими здійснювали постачання афганській збройній опозиції з території Пакистану. Як повідомляє Вікіпедія, "каравани, які вважали приналежністю минулого, відродили у 1980-ті роки під час афганської війни, коли їх широко використовували афганські повстанці для перевезення зброї та боєприпасів через пакистанський кордон углиб афганської території".
У протилежному напрямку з Афганістану в Пакистан ішла контрабанда афганського дорогоцінного каміння і наркотиків, якими оплачували постачання всього необхідного для афганських антиурядових збройних формувань.
"Пам'ятаю, якось раз дістали команду летіти разом із десантниками брати караван із лазуритом, який ішов із Панджерської ущелини в Пакистан... У ЦК КПРС було надіслано анонімку, що на операції група захопила та поділила вантаж 150 віслюків, навантажених смарагдами. Загалом, затягали нас по інстанціях", – згадував один із радянських розвідників Ербек Абдулаєв. ("Записки розвідника спеціального призначення" Абдулаєва надрукував альманах "Вимпел" у 1997 році. Передмову до цих спогадів написав начальник управління "С" ПГУ КДБ СРСР генерал-майор Дроздов, який зазначив, що деякі епізоди автор на прохання Дроздова прибрав. – Попов).
Усяке відбувалося з караванами. Деякі безслідно зникали. Один з учасників радянської інтервенції в Афганістані, офіцер військової розвідки Олексій Чикишев, який воював у складі 66-ї десантно-штурмової бригади (ДШБ) у провінції Газні в 1984–1985 роках і присвятив діям радянських спецпризначенців дослідження під назвою "Спецназ в Афганістані", писав:
"Боротьба з караванами і перекриття кордонів – питання, яке незмінно викликає головний біль у радянського командування... Спецпризначенці трощили не тільки каравани, які доправляли зброю, але і транспорт із продовольством, медикаментами, різними товарами першої необхідності, призначеними для населення... В одних групах принципові командири могли наказати покласти виявлені в розгромленому каравані магнітофони, фотоапарати, годинники в одну купу і пропрасувати її броньовиком, в інших – офіцер закривав очі на всі випадки мародерства, одержуючи від солдатів свою частку".
Він же в зазначеному дослідженні продовжував:
"Начальство прилітало на вертольотах у район бойових дій, щоб набрати собі найкраще з трофейного майна... Споживацьке ставлення старших начальників, які вимагали дістати безліч речей, починаючи зі зручного імпортного польового обмундирування і закінчуючи грошима, перетворилося на доволі поширене явище. Єдиними караванами, які безперешкодно проходили крізь засідки спецпризначенців, були каравани кочових племен. Їх не чіпали, бо стосовно цього були суворі накази та інструкції".
Накази йшли з Кабула, де розташовувалося командування 40-ї армії (контингенту радянських збройних сил), резидентура КДБ СРСР (зовнішня розвідка та військова контррозвідка) і спецпредставник Андропова в особі генерала Іванова. "Усю роботу нашого відомства із представниками інших структур координував Борис Семенович Іванов", – підтверджував Дроздов (Ю.Дроздов. "Записки начальника нелегальної розвідки". – Попов).
Іванов мав необмежені можливості організовувати операції спецпідрозділів радянської розвідки, яка діяла у глибокому тилу опозиційних афганському уряду збройних формувань. Окремі каравани безперешкодно досягали мети, деякі перехоплювали і передавали вождям племен, що ворогували між собою; певну частину знищували. Водночас дуже доречними виявилися особисті й ділові зв'язки Питовранова та його оперативного контакту – великого й авторитетного афганського бізнесмена Салеха Дауда. У країні, розореній війною, Дауд одержував, завдяки переданим йому караванам, величезні матеріальні цінності і з блискавичною швидкістю реалізовував їх на ринках Кабула.
Знадобилися і широкі зв'язки Дауда з вождями племен у різних частинах Афганістану. Перехоплені каравани зі зброєю, боєприпасами та військовим спорядженням переадресовували контактам Дауда, за що вожді племен платили наркотиками або цінними афганськими смарагдами, які поступалися лише всесвітньо визнаним кращим за якістю колумбійським лазуритам. Усе це давало величезні прибутки. До введення на територію Афганістану радянських військ об'єм щорічного виробництва опіуму в цій країні коливався від 200 до 400 тонн. До часу виведення військ СРСР з Афганістану виробництво опіуму зросло до 1000–1500 тонн.
Моджахеди в Афганістані. Фото: Erwin Franzen / flickr.com
Свою комерційну діяльність в Афганістані Питовранов та Іванов спритно маскували інформацією, яку надавав Дауд, він професійно доповнював її відомостями, одержаними від інших 482 агентів. Загальний обсяг одержуваної радянським керівництвом агентурної інформації давав можливість виставити Салеха Дауда як агента впливу радянської зовнішньої розвідки в Афганістані, із яким Іванов і Питовранов підтримували постійний контакт. Кисельов пише: "Будучи повністю поглиненим афганськими справами, він [генерал Іванов], наїжджаючи з різних приводів [з Афганістану] в Москву, незмінно цікавився справами "Фірми". "Фірмою" іменували підпорядковану безпосередньо Андропову спецрезидентуру зовнішньої розвідки СРСР. Керував нею відставний генерал радянської держбезпеки, заступник голови Торгово-промислової палати Питовранов. Іванов "давав дуже слушні поради. Питовранов теж нерідко відвідував його в Кабулі", – згадував Кисельов.
Початок книги опубліковано 4 грудня. Наступна частина вийде 18 грудня.
