+1 Київ
Частина I
"Сталін не залишився в минулому – він розчинився в майбутньому"
Едгар Морен, французький соціолог
Бумеранг: Чому Путін – Путін?
Щоб дістати відповідь на це запитання, треба уважно розглянути етапи його сходження до вершин влади у країні.
Безумовно, доленосним для Путіна було переведення його 1996 року із Санкт-Петербурга на роботу в Москву через призначення на посаду заступника керівника справами президента Російської Федерації. І не тільки тому, що цей різкий кар'єрний стрибок дав можливість уникнути кримінального переслідування, яке загрожувало Путіну в рідному для нього місті за протиправну діяльність на посаді голови комітету із зовнішніх зв'язків мерії Санкт-Петербурга.
Одночасно для Путіна було відкрито перспективу долучення до московської політичної еліти, чому неабияк могли сприяти можливості колишніх співробітників 5-го управління КДБ СРСР. Співробітники цього підрозділу центрального апарату радянської держбезпеки мали широкі оперативні контакти в середовищі наукової та творчої інтелігенції, а також у різних релігійних конфесіях країни. Почавши службу в органах КДБ СРСР на посаді молодшого оперуповноваженого 1-го відділення 5-го відділу УКДБ СРСР у Ленінградській області, Путін, опинившись у Москві, розумів, наскільки важливо у своїй кар'єрі зуміти використати потенціал 5-го управління колишнього КДБ СРСР.
Сергій Чемезов
Приїхавши до Москви, Путін зустрівся з колегою, із яким він раніше перебував у закордонному відрядженні у НДР і який став йому другом. Сьогодні ім'я цієї людини добре відоме в Росії й далеко за її межами – Сергій Чемезов.
Чемезов Сергій Вікторович. Фото: wikipedia.org
Народився 20 серпня 1952 року в місті Черемхово. У 1975 році закінчив Іркутський інститут народного господарства (ІІНГ). Із 15 жовтня 1975 року до 28 квітня 1976 року працював у Іркутському науково-дослідному інституті рідкісних і кольорових металів. У 1976 році його зарахували на службу в органи державної безпеки.
Служив у 2-му відділі УКДБ СРСР в Іркутській області. У 1983 році його скерували в закордонне відрядження до НДР. У 1988 році після його завершення Чемезова знову зарахували до 2-го відділу УКДБ СРСР в Іркутській області.
У березні 1989 року його перевели в центральний апарат КДБ СРСР і зарахували до 2-го відділення 11-го відділу 5-го управління на посаду старшого оперативного уповноваженого.
Потрібно детальніше зупинитися на початковому етапі вельми успішної кар'єри Чемезова. Під час зарахування на службу в органи держбезпеки СРСР була потрібна обов'язково характеристика первинної комсомольської або партійної організації, затверджена районним комітетом комсомолу або партії. Характеристику затверджували в разі перебування на обліку у відповідній первинній організації не менше ніж один рік. У який спосіб удалося Чемезову після пів року роботи в Іркутському НДІ рідкісних і кольорових металів отримати необхідну характеристику й бути зарахованим в органи держбезпеки, залишається тільки здогадуватися. І це стало лише початком цілої низки приємних для нього винятків, що супроводжували його блискучу кар'єру.
Згідно з офіційною біографією Чемезова, уже за чотири роки з моменту початку його служби у 2-му відділі УКДБ СРСР в Іркутській області він опиняється в експериментально-промисловому об'єднанні (ЕПО) "Луч". Залишаючись на службі в органах держбезпеки, Чемезова могли туди скерувати тільки як офіцера чинного резерву КДБ СРСР. На такі посади призначали досвідчених офіцерів держбезпеки, які мали багаторічну практику оперативної роботи. Це був черговий, зовсім не останній приклад дивного везіння Чемезова.
За три роки перебування на новій посаді Чемезова скерували за лінією КДБ СРСР під прикриттям представника ЕПО "Луч" у закордонне відрядження до НДР. Після завершення закордонної роботи в 1988 році Чемезов повертається в Іркутськ, але за кілька місяців, навесні 1989 року, переводиться до Москви у 2-ге відділення 11-го відділу управління КДБ СРСР. Про переведення Чемезова в цей підрозділ наполегливо клопотав заступник начальника 5-го управління КДБ генерал-майор Кубишкін, який був куратором цього відділу.
Незабаром після завершення у 1980 році в Москві літніх Олімпійських ігор у 2-му відділенні 5-го управління відповідно до закритої постанови Ради Міністрів СРСР і наказу голови КДБ СРСР було введено посади офіцерів чинного резерву в Держкомспорті СРСР, Держкомспорті РРФСР і фізкультурно-спортивному товаристві (ФСТ) профспілок "Буревестник". У 1988 році посаду офіцера чинного резерву КДБ запровадили у Всесоюзному об'єднанні "Союзспортзабезпечення".
У відомствах прикриття офіцери КДБ обіймали посади заступників керівників управлінь міжнародних спортивних зв'язків, окрім Всесоюзного об'єднання (ВО) "Союзспортзабезпечення", що був структурним підрозділом Держкомспорту СРСР, який частіше називають Спорткомітетом СРСР. Оскільки відомство Держкомспорт було всесоюзним, воно мало відповідні структури в союзних республіках. Відповідно, і підрозділи Держкомспорту мали аналоги на місцях, що стосувалося і "Союзспортзабезпечення", де офіцер держбезпеки обіймав посаду заступника генерального директора.
Чемезов і Путін у НДР. Фото: uznayvse.ru
На всі зазначені посади призначали офіцерів КДБ, ветеранів 5-го управління, які у системі КДБ обіймали посади заступників начальника відділу, крім одного: у "Союзспортзабезпечення" було призначено офіцера периферійного Іркутського управління КДБ Чемезова, який протягом трьох місяців обіймав у 2-му відділенні 11-го відділу 5-го управління КДБ СРСР посаду старшого оперуповноваженого.
Наполягаючи на переведенні до Москви і призначенні Чемезова на зазначену посаду, генерал Кубишкін обґрунтовував своє рішення нібито значними знаннями Чемезова у сфері економіки. Звідки заступник начальника 5-го управління міг дізнатися про співробітника 2-го відділу УКДБ в Іркутській області Чемезова, так і залишилося таємницею. Призначення відбулося всупереч серйозним запереченням із боку керівництва 11-го відділу й кадрового апарату 5-го управління. Хтось дуже могутній допомагав Чемезову від початку його кар'єри в органах КДБ.
Путін у Москві – початок сходження до вершин влади
У серпні 1996 року Володимира Путіна перевели із Санкт-Петербурга в Москву на роботу заступником керівника адміністрації президента Російської Федерації. Коли він опинився сам у незнайомих умовах, він почав шукати, на кого можна спертися у своєму становленні в новій для нього ролі. Звичайно, він не міг не згадати друга й колегу по спільному відрядженню до НДР Чемезова, який уже кілька років працював у Москві. Через роки, згадуючи про закордонний період їхнього життя, Чемезов сказав: "Навіщо приховувати. Ми одночасно з Володимиром Володимировичем працювали у Дрездені. Жили в одному будинку. Дружили сім'ями".
Стара дружба, як відомо, не старіє. Практично відразу ж після вступу на нову посаду Путін зумів наполягти на переведенні Чемезова із ФСБ на роботу в адміністрацію президента РФ. Водночас необхідно було розв'язати питання про становище Чемезова на військовій службі в органах державної безпеки Росії. З урахуванням того, що призначення Чемезова відбувалося прискорено, очевидним є факт залишення його на військовій службі офіцером чинного резерву держбезпеки Росії з відрядженням у розпорядження адміністрації президента РФ. Процес звільнення із ФСБ Росії тривав би набагато довше. Крім цього, залишення на військовій службі створювало Чемезову додаткові гарантії. Зберігалося нарахування вислуги років і, крім цього, у разі невдачі на новій посаді, залишалося гарантоване місце роботи.
Факт перебування Чемезова на військовій службі ретельно приховують до сьогодні. Його прессекретарі вкрай неохоче повідомляють його військове звання: генерал-полковник. І категорично відмовляються називати вид збройних сил, де служив генерал Чемезов. Хоча в цьому випадку це секрет полішинеля. З урахуванням роду його діяльності він може бути тільки генералом зовнішньої розвідки Росії, залишаючись водночас у чинному резерві.
В адміністрації президента РФ Чемезова було призначено на посаду керівника відділу зовнішніх економічних зв'язків. Володимир Путін доручив йому інвентаризацію закордонної власності СРСР.
Порядок управління і розпорядження закордонною власністю Російської Федерації тоді регламентували такі законодавчі акти: постанова Верховної Ради РФ від 17 вересня 1993 року №5721-1 "Про власність СРСР, розміщену за кордоном", постанова уряду Російської Федерації від 5 січня 1995 року №14 "Про управління федеральною власністю, розміщеною за кордоном", постанова уряду Російської Федерації від 25 січня 1996 року №59 "'Про передання управлінню справами президента Російської Федерації повноважень з управління та розпорядження об'єктами федеральної власності", указ президента Російської Федерації від 2 вересня 1996 року №1135 "Про заходи з поліпшення використання нерухомого майна, закріпленого за міністерством зовнішніх економічних зв'язків Російської Федерації".
Працював Чемезов на новій ниві до вересня 1999 року. За оцінкою Путіна, озвученою ним у багатьох його інтерв'ю, Чемезов зумів навести лад із закордонною нерухомістю Росії.
За даними Федерального агентства з управління федеральним майном, враховане закордонне російське майно охоплює 2559 об'єктів загальною площею 2 млн м², розташованих на території 120 країн із балансовою вартістю $2 млрд 667 млн.
За оцінкою Рахункової палати РФ, у 1998 році за кордоном було 2559 безхазяйних об'єктів: будівлі торгпредставництв, їхня інфраструктура, офіси, представництва "Інтуриста", "'Морфлоту", "'Радекспортфільму" й багато іншого. Крім того, на території НДР після виведення радянських військ залишилася незатребувана власність на суму $63 млрд. У низці інших європейських країн теж залишилися об'єкти держвласності: в Угорщині – 244, у Болгарії – 672, у Румунії – 464, у Фінляндії – 295, в Австрії – 2455.
Наведені дані не можуть не вражати розміром цінностей, які опинилися безхазяйними, що створювало сприятливий ґрунт для зловживань. З огляду на це в 1998 році Державна дума вживала заходів щодо блокування всіх угод із закордонною власністю до ухвалення відповідного федерального закону. Однак на ухвалений Держдумою і затверджений Радою Федерації закон "Про управління власністю Російської Федерації, розташованою за кордоном" президент Борис Єльцин наклав вето із зауваженнями на вісім сторінок. У підсумковому формулюванні йшлося про таке: "Відхиляючи федеральний закон, змушений констатувати вкрай низький рівень його підготовки і юридичного опрацювання" (лист президента Російської Федерації від 23 червня 1999 року №ПР-795 голові Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації Єгору Строєву).
Неважко уявити тих, хто готував цей документ для президента Росії. Це були посадовці, зацікавлені в тому, щоб усе залишалося по-старому, у такий спосіб зберігаючи для себе можливість збагачення коштом держави.
У період закордонного відрядження до НДР у Чемезова серед його колег було прізвисько Завгосп, оскільки всім був очевидним його "явний талант для посади заступника з господарських питань у будь-якого генерального директора". Путін і Чемезов, які мали з минулої роботи в мерії Санкт-Петербурга й у "Союзспортзабезпеченні" досвід зовнішньоекономічної діяльності, на повну використали його у новій діяльності, за допомогою так званих дельт і відкатів, без особливих зусиль заробляючи для себе мільйони доларів.
Треба звернути увагу на одну важливу обставину: розподіл майна СРСР між союзними республіками, що входили до його складу. 8 квітня 1983 року у Відні було ухвалено міжнародну конвенцію "Про правонаступність держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів"'. Серед країн, які підписали зазначену конвенцію, був Радянський Союз. У разі його розпаду, згідно із цим документом, було визначено частку кожної з держав-наступниць. В основу розрахунку часток було покладено частки республік в експорті та імпорті, у виробленому національному доході, чисельність населення в 1986–1990 роках. Згідно з проведеними розрахунками, частка Росії становила 61,34%, України – 16,37%, Білорусі – 4,13%, Узбекистану – 3,27%, Казахстану – 3,86%, Грузії – 1,62% і далі за спаданням до Естонії – 0,62%. На основі одержаного результату влада Росії запропонувала так званий нульовий варіант, за яким було передбачено прийняття Російською Федерацією тягаря сплати зовнішнього боргу СРСР в обмін на його активи.
Колишні союзні республіки, крім двох країн – України та Грузії, – погодилися із пропозицією Росії. У жовтні 2000 року в київській газеті "Українська правда" було надруковано статтю під заголовком "Грузія та Україна підуть проти Москви?". У статті розглянули можливість обох колишніх республік, що входили до складу СРСР, отримати справедливу частку з активів країни, яка розпалася. Ці країни не отримали нічого, що належало їм по праву. Замість цього Росія анексувала частину територій Грузії та України.
"Сибірський "десант" у Москву"
У середині 1970-х років минулого століття на посаду молодшого оперуповноваженого 7-го відділу 5-го управління КДБ СРСР було зараховано сибіряка Івана Миронова. Миронов закінчив службу в органах державної безпеки Росії у званні генерал-лейтенанта.
Миронов Іван Кузьмич. Фото: vko-ckv.ru
Народився 1952 року в Красноярському краї.
У 1974 році закінчив Іркутський державний університет. У 1976 році після закінчення навчання на дворічних Вищих курсах КДБ СРСР його відрядили для проходження служби у 5-те управління КДБ СРСР.
Багато років був співробітником 7-го відділу цього управління, напрямом діяльності якого було виявлення осіб, що виношують терористичні наміри, розкриття каналів незаконного обігу зброї та припинення їхньої злочинної діяльності. Крім того, одним з оперативних завдань 7-го відділу було встановлення осіб анонімів, які висловлюють погрози на адресу керівників КПРС і радянської держави.
У 2006 році він обіймав посаду виконавчого директора федерального державного унітарного підприємства (ФДУП) "Рособоронекспорт". У 2007 році він був віцепрезидентом (директором із безпеки) ТОВ "Группа АвтоВАЗ". Цього ж року його призначили на посаду заступника глави уряду – керівника з питань громадської безпеки в Самарській області. Із 1 лютого 2013 року Миронов – заступник генерального директора ВАТ "Концерн "Радиоэлектронные технологии" й одночасно отаман Волзького козачого війська та голова правління регіональної громадської організації (РГО) "Иркутское землячество "Байкал".
У другій половині 1970-х років до складу офіцерів 5-го управління було зараховано Олександра Карбаїнова.
Карбаїнов Олександр Миколайович. Фото: shieldandsword.mozohin.ru
Народився 1945 року в місті Олександр-Сахалінський Сахалінської області.
Після закінчення із золотою медаллю середньої школи в рідному місті вступив до Московського авіаційного інституту, після закінчення якого його відрядили на роботу в Красноярськ. Після нетривалого періоду роботи за фахом Карбаїнова висунули на роботу в обком комсомолу. Ставши одним із його керівників, вирушив до Москви на курси начальницького складу при Вищій школі КДБ СРСР.
Після завершення навчання на курсах його призначили на посаду начальника 3-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР. У 1992 році звільнився з органів держбезпеки Росії з посади начальника центру громадських зв'язків ФСБ Росії у званні генерал-майора. У подальшому займався різними бізнес-проєктами. У 2011 році добровільно пішов із життя.
У 1988 році на посаду заступника начальника 5-го управління було призначено Валерія Воротникова.
Воротников Валерій Павлович. Фото: shieldandsword.mozohin.ru
Народився 26 листопада 1945 року в селі Воротниково Шатровського району Курганської області.
У 1967 році закінчив Уральський політехнічний інститут. Після чого два роки працював у цьому самому інституті. Із 1969-го до 1975 року перебував на комсомольській роботі у Свердловському обкомі ВЛКСМ. Із 1975-го до 1977 року навчався на Вищих курсах при Вищій школі КДБ СРСР.
Після завершення освіти в системі держбезпеки обіймав різні керівні посади в периферійних органах КДБ. У 1988 році з посади начальника УКДБ у Красноярському краї його було переведено до Москви у зв'язку із призначенням на посаду заступника начальника 5-го управління КДБ СРСР.
Призначення Воротникова на зазначену посаду навряд чи було випадковим. До його кар'єри й долі доклала руку ще одна досить непересічна людина – Олег Шенін.
Шенін Олег Семенович. Фото: wikipedia.org
Народився 22 липня 1937 року на пристані Володимирська Сталінградської області.
Значна частина трудової діяльності Шеніна була пов'язана із Красноярським краєм. До 1977 року Шенін працював на різних керівних посадах у будівельних організаціях Красноярського краю. Надалі його кар'єра була пов'язана з роботою в партійних органах.
У 1977 році його призначили на посаду другого секретаря Хакаського обкому КПРС Красноярського краю. У 1980 році його скерували до Афганістану радником у низці провінцій (це відрядження Шеніна було для нього доленосним так само, як і для колишньої країни СРСР. Але про це ми розповімо згодом). У 1987 році Шенін очолив Красноярський крайовий комітет КПРС. У 1989 році його обрали до складу Російського бюро ЦК КПРС
У липні 1990 року на 28-му з'їзді КПРС Шеніна обрали секретарем ЦК і членом Політбюро ЦК КПРС.
Усі вони були вихідцями із Сибіру і працювали й жили в Москві перед розвалом СРСР і в пострадянський період. Кожен із них залишив помітний слід в історії своєї країни. Річ у тім, що в період відрядження до Афганістану сибіряки Олег Шенін і Валерій Воротников познайомилися й почали тісно спілкуватися із главою представництва КДБ СРСР в Афганістані генерал-лейтенантом Борисом Семеновичем Івановим, скерованим у Кабул 1979 року, незадовго до вбивства спецпризначенцями КДБ глави Афганістану Аміна і введення в цю країну радянських військ.
Борис Іванов і Євген Питовранов
Генерал радянської розвідки Іванов із 1965-го до 1966 року був начальником 13-го відділу зовнішньої розвідки. Незважаючи на зміну назви в наступні роки спочатку на відділ "В", потім на 8-й відділ, функції його практично не змінювалися. 8-м відділом управління "С" (нелегальна розвідка) 1-го головного управління КДБ СРСР був відділ спецоперацій і таємного фінансування іноземних прорадянських повстанських формувань та рухів.
Іванов Борис Семенович. Фото: shieldandsword.mozohin.ru
Народився 24 липня 1916 року.
В органах держбезпеки служив із 1937 року. Із 1946 року працював в американському відділі 2-го Головного управління МДБ, пізніше очолював американський відділ 1-го управління ДРУ МДБ і ВДУ МВС. Із 1955-го до 1959 року керував легальною резидентурою КДБ у Нью-Йорку. Із січня 1962-го до червня 1964 року був легальним резидентом КДБ у США, відвідував Чилі, Перу, Аргентину та Кубу. Обіймав посаду радника Постійного представництва СРСР в ООН.
Курував управління (контррозвідка) та відділи щодо Західної півкулі. У 1980-х роках входив у "Малу п'ятірку" Політбюро, яка визначала зовнішньополітичний курс країни. Офіційно представляв СРСР у міжнародних переговорах щодо питань безпеки.
До Афганістану генерала Іванова відрядили з посади першого заступника начальника Першого головного управління КДБ СРСР – радянської зовнішньої розвідки. Лише вкрай обмежене коло його підлеглих у центральному апараті розвідки знало про те, що Іванов був членом глибоко законспірованої групи розвідників, які діяли під безпосереднім керівництвом голови КДБ СРСР Андропова. Про особливе становище цієї групи свідчить той факт, що про її діяльність не інформували начальників ПГУ КДБ СРСР генерал-лейтенанта Олександра Сахаровського, генерал-лейтенанта Федора Мортіна, який змінив його, і навіть генерал-лейтенанта Володимира Крючкова – людину, яка багато років була довіреною особою Андропова.
Неофіційним керівником зазначеної групи зі згоди Андропова став колишній заступник міністра держбезпеки Євген Петрович Питовранов, який після звільнення із КДБ 1966 року обіймав керівні посади в Торгово-промисловій палаті СРСР. Як розповідав через багато років Питовранов, одразу ж після призначення Андропова 1967 року на посаду голови КДБ він викликав до себе відставного генерала для одержання необхідної первинної інформації про державну структуру (КДБ), якою він тепер мав керувати. Усі наступні багаторічні зустрічі з Питоврановим Андропов проводив на конспіративних квартирах КДБ.
Питовранов Євген Петрович. Фото: wikipedia.org
Народився 20 березня 1915 року. Закінчив Саратовське фабрично-заводське училище, Московський електромеханічний інститут інженерів залізничного транспорту, а потім Вищу партійну школу при ЦК КПРС.
У структурах держбезпеки служив із 1938 року. Із 1946 року очолював 2-ге головне управління МДБ СРСР (контррозвідка), а у грудні 1950 року став заступником міністра державної безпеки СРСР.
Із 1953 року працював у Берліні уповноваженим КДБ при МДБ НДР, де під його керівництвом проводили заходи із запобігання антирадянським планам НАТО. На початку 1960 років працював у Китайській Народній Республіці, де допомагав становленню органів розвідки. Після повернення до СРСР його призначили на посаду начальника Вищої школи КДБ СРСР імені Фелікса Дзержинського.
У 1966 році вийшов у чинний резерв КДБ. Був радником Євгена Примакова та Юрія Андропова.
Уже з перших зустрічей досвідченому чекістові Питовранову вдалося переконати новачка Андропова в необхідності створення у структурі Торгово-промислової палати СРСР неофіційного розвідувального підрозділу, фінансування якого здійснював би 8-й відділ (відділ спецоперацій) управління "С" (нелегальна розвідка) 1-го головного управління КДБ СРСР. Діставши згоду Андропова на створення неофіційного розвідувального підрозділу, Питовранов зумів наполягти на праві прямих своїх доповідей безпосередньо голові КДБ, минаючи керівництво зовнішньої розвідки. Саме Питовранов, коли був начальником 2-го головного управління й одночасно заступником міністра держбезпеки СРСР, своїм наказом перевів співробітника управління МДБ СРСР у Вологодській області Іванова в центральний апарат – до Москви, де Іванов став надійною опорою Питовранова аж до його смерті 1999 року (за два роки, утім, настала черга самого Іванова).
Продовження читайте 11 грудня.
