ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Записки колишнього підполковника КДБ: Фінансові схеми "друзів розвідки"

Володимир Попов – один з авторів книги "КДБ грає в шахи". Він служив у Комітеті держбезпеки з 1972-го до 1991 року, працював у відділах, які курирували осіб, що виїжджали за кордон, творчі спілки та міжнародне спортивне співробітництво. У серпні 1991 року відмовився підтримувати путч, його звільнили зі спецслужби у званні підполковника, і незабаром він емігрував до Канади. Не так давно 72-річний Попов завершив роботу над документальною книгою "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ", у якій розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, а також про свою роботу в комітеті. Раніше книги не видавали. Зі згоди автора видання "ГОРДОН" щосереди ексклюзивно публікує уривки із записок.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Попов: Припускають, що у світі діє приблизно 5000 пунктів хавали. Спецслужби не здатні скласти уявлення про суми, які обертаються в цій сфері
Попов: Припускають, що у світі діє приблизно 5000 пунктів хавали. Спецслужби не здатні скласти уявлення про суми, які обертаються в цій сфері
Фото: ЕРА
Володимир ПОПОВ

Хавала

Для Питовранова й Іванова надзвичайно цінним виявився досвід специфічних фінансових операцій, який мав Салех Дауд. На Середньому Сході та в Азії з VIII століття н.е. здобула широке поширення фінансова система, звана в арабському світі хавалою. У різних країнах її називають дещо по-різному, але суть залишається тією самою. Хавала у перекладі з арабської мови – вексель, розписка. У єгипетському діалекті арабської мови хавала означає бартер, або прямий обмін матеріальними цінностями між фізичними та юридичними особами.

Такий вид взаєморозрахунків, що базується виключно на взаємній довірі сторін, яку реєструють традиційні кредитно-фінансові та банківські інститути, в економіці називають фідуциарними транзакціями. Хавала – напівлегальна, не підконтрольна офіційній владі система платежів, поза валютним контролем та оподаткуванням.

"Основна відмінність хавали від легальних переказів полягає в тому, що в основі її лежить взаємна довіра учасників системи, а не документальне оформлення та багаторівневий контроль операцій... Річний обсяг угод у межах системи, за різними оцінками, становить від $200 до $500 млрд. Система, побудована за етнічним і територіальним принципами, надійно захищена від шахрайства і недобросовісних учасників угод. Традиційно хавалою займалися не будь-які охочі, а цілі родини та династії, які століттями передають свою майстерність із покоління в покоління й дуже цінують свою репутацію. Інформація про невиконання зобов'язань поширюється миттєво, і хавалердер [неофіційний брокер] вибуває з розрахункової системи назавжди" (М. Посадська. "Бухгалтерія і банки". 2008, №11. – Авт.).


Фото: ЕРА
Дорогоцінне каміння і золото контрабандою перевозять кур'єри хавали. Фото: ЕРА


За даними міжнародної організації ФАТФ (Financial Action Task Force – FATF), хавала є важливим методом переказу грошових коштів та придбання золота для значної кількості бізнес-структур різного масштабу, а також фізичних осіб.

За даними Управління США з боротьби з незаконним обігом наркотиків, 50–90% усіх транзакцій в Афганістані та через його межі здійснюють із використанням переказу грошових коштів і цінностей за принципом хавали. Припускають, що загалом у світі діє приблизно 5000 брокерських пунктів хавали, причому спецслужби та офіційні банківські структури виявилися нездатними не тільки контролювати нелегальні методи фінансових розрахунків, але і скласти хоч скількись цілісне уявлення про масштаби діяльності хавали та суми, які обертаються в цій сфері.

Ігор Хохлов, науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин Російської академії наук у статті "Неформальна фінансово-розрахункова система хавала" зазначав, що "найтрадиційнішим способом проведення взаєморозрахунків є розрахунок золотом і дорогоцінним камінням. Найбільші світові центри таких розрахунків – Дубай та Лондон. Дорогоцінне каміння і золото контрабандою перевозять кур'єри хавали".

У начальника 8-го відділу полковника Олександра Кисельова в Лондоні був давній оперативний контакт – Абік Рубін, одружений із дочкою співвласника Намібійської алмазної корпорації та акціонера відомої голландської компанії, яка обробляє алмази. "Був він не останньою людиною в Лондонській гільдії золотих справ майстрів", – згадував Кисельов (О.Кисельов. "Сталінський фаворит з Луб'янки". – Авт.). Саме до нього, у Лондон, ішли від Салеха Дауда гроші для Питовранова й Іванова. Формальним одержувачем їх був Абік Рубін, який працював за відсоток. Із Лондона ці кошти йшли в офшорний рай на острів Науру. У цій крихітній тихоокеанській острівній державі площею 21 км² знайшли притулок 450 офшорних банків.

Олександр Кисельов

Майбутній начальник 8-го відділу управління "С" народився в 1932 році в місті Батайськ Ростовської області, закінчив Одеське морехідне училище та Одеський інститут інженерів морського транспорту, працював у комсомольських органах. У 1956 році його скерували на роботу у військову контррозвідку, службу він проходив у військово-морському флоті СРСР. У 1959 році його було зараховано до управління нелегальної розвідки. Із 1959-го до 1962 року працював на Близькому Сході, із 1963-го до 1968 року був співробітником розвідувальної резидентури в Лондоні. У 1973 році став начальником 8-го відділу (спецоперацій) управління "'С" ПГУ КДБ СРСР і залишався ним до 1985 року. У період служби в нелегальній розвідці виїжджав у службові відрядження у понад 40 країн.

За роки служби в розвідці Кисельов набув величезного професійного досвіду. У 1959 році він брав участь у доправленні в Ірак воїнів-курдів армії лідера курдських сепаратистів Барзані. У вересні 1961 року, коли на території іракського Курдистану почалося повстання курдів проти влади Іраку, яке дістало назву "Вересневе повстання", офіцер радянської нелегальної розвідки Кисельов зайнявся нелегальним постачанням повстанцям зброї. Кисельова, який здобув навички у протиборстві з англійською розвідкою, що традиційно оперує на Близькому Сході, скерували в туманний Альбіон. Після закінчення багатьох років, вийшовши у відставку у званні генерал-майора, Кисельов написав кілька книг. Про роботу в Англії він, зокрема, писав: "Службові відрядження двічі приводили мене в Англію. Уперше довелося там провести кілька місяців у 1961 році у зв'язку із судовим процесом у справі заарештованого англійцями нашого нелегала Гордона Лонсдейла (справжнє ім'я – Конон Молодий. – Авт.). Удруге і на триваліший термін я прибув у Лондон у 1963 році як директор страхової компанії "Блек енд Вайт".

Саме в цей період часу Кисельов встановив оперативний контакт з Абіком Рубіним, рідний брат якого Теодор був співробітником британської розвідки, а тому цікавив зовнішню розвідку СРСР. Після низки років сам Абік Рубін, а не його розвідник-брат, зацікавив Кисельова, Іванова і Питовранова вже через реалізацію в Лондоні афганських коштовностей.

За спогадами колишнього керівника нелегальної розвідки КДБ СРСР генерала Дроздова, "розвідники спеціального призначення управління "С" діяли в різних гарячих точках світу – на Кубі, у В'єтнамі, у Мозамбіку, Анголі, Нікарагуа, Лаосі, Лівані, Єгипті, Сирії, Йорданії та низці інших країн і регіонів".

Перелік країн, згаданих Дроздовим, значною частиною збігається з географією широкомасштабного розповсюдження у світі наркотиків і так званих кривавих алмазів. Конфліктними, або кривавими, називають алмази, які надходять на світовий ринок із країн, де тривають внутрішні збройні конфлікти. Видобування алмазів у таких країнах ведуть у примітивні способи і найчастіше його здійснюють невільники під загрозою фізичної розправи. Тому такі алмази називають ще й кривавими. Отримані кошти від їх реалізації використовують для фінансування незаконних військових формувань та повстанських рухів. За оцінками міжнародних експертів, 4% алмазів на ринку є кривавими. Щорічні продажі алмазів дають $7 млрд.

Всесвітня організація "Міжнародна амністія" у пресрелізі від 18 жовтня 2004 року зазначала, що "торгівля кривавими алмазами підживлює деякі з найбільш кровопролитних і тривалих воєн в Африці": в Анголі, Демократичній Республіці Конго, Ліберії та Сьєрра-Леоне. "Вони призводять до знищення цілих народів і мільйонних жертв". Однак це не цікавило групу глибоко законспірованих чекістів Питовранова – Іванова. У них були свої далекосяжні плани щодо реформування власної країни – СРСР і зміни світового порядку. Для цього потрібні були зокрема і гроші.

"Друзі розвідки" для групи Питовранова: Шабтай Калманович

Тих, кого залучали до таємної діяльності в інтересах керованої ним групи, Питовранов називав "друзями розвідки". Ці розвідники спеціального призначення, які часто працювали у важких умовах воєнних конфліктів на територіях різних проблемних країн і котрі нерідко при цьому гинули, наївно вважали, що служать в інтересах своєї країни. Насправді ж вони були виконавцями злочинної волі своїх ляльководів.

Одним із таких "друзів розвідки" був Шабтай Генріхович Калманович, який народився 18 грудня 1947 року в місті Каунас Литовської РСР. Предки Калмановича не один десяток років жили в невеликому містечку Рамігаланд, недалеко від великого Паневежиса. Дід його мав власний магазин і, окрім того, очолював міську єврейську громаду. Згодом сім'я переїхала в Каунас, де батько Калмановича працював заступником директора заводу гумових виробів, а мати – головним бухгалтером міського м'ясокомбінату. У родині зберігалася традиційна єврейська культура. Спілкувалися члени сім'ї між собою ідишем.

Батьки Калмановича неодноразово зверталися до радянської влади із проханням дозволити їм репатріюватися в Ізраїль і незмінно діставали відмову. У період навчання Шабтая в Каунаському політехнічному інституті він мав кілька зустрічей з оперативним працівником 5-го відділу управління КДБ Литовської РСР у місті Каунас і куратором навчального закладу, де навчався Калманович. Під час цих вимушених зустрічей Калманович усвідомив, що виїзд на постійне проживання до Ізраїлю його сім'ї можливо здійснити лише за сприяння органів держбезпеки. Давши принципову згоду на співпрацю із КДБ, після здобуття ним вищої освіти, Калманович пройшов спеціальний курс під керівництвом офіцерів 8-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, які здійснювали масове засилання радянської агентури в Ізраїль. У 1971-му сім'я Калмановича після 12 років очікувань виїхала в Ізраїль.

Відомий ізраїльський адвокат Амнон Зіхроніб, який став другом Калмановича, в інтерв'ю зазначав, що "його сім'я дістала дозвіл на виїзд, напевно, тільки тому, що він погодився працювати на КДБ". Насправді ж КДБ сприяв виїзду сім'ї Шабтая Калмановича, оскільки це слугувало прикриттям виведення свого агента за кордон для "тривалого осідання" (за термінологією радянських спецслужб) чи як "сплячого агента" (за визначенням спецслужб західних країн).


Фото: ЕРА
Шабтай Калманович. Фото: ЕРА


8-й відділ 5-го управління КДБ СРСР, який здійснював виведення Калмановича в Ізраїль як свого агента, серед іншого ставив завданням розроблення світових сіоністських центрів. Дотримуючись одержаних від КДБ інструкцій, після прибуття в Ізраїль Калманович не намагався знайти роботу за спеціальністю, а став як активіст співпрацювати з різними політичними партіями, переважно займаючись облаштуванням життя новоприбулих репатріантів із СРСР.

Товариський і енергійний Шабтай, який добре знав ідиш, швидко зумів завести потрібні знайомства й успішно просувався до наміченої радянською держбезпекою для нього мети. Він зумів установити близькі дружні стосунки з відомим в Ізраїлі бізнесменом і політиком Шмуелем Флатто-Шароном. Флатто-Шарон до репатріації в Ізраїль жив у Франції, де з його ім'ям пов'язували серйозні фінансові афери, унаслідок чого він набув скандальної популярності і, побоюючись кримінального переслідування, був змушений сховатися в Ізраїлі. Франція вимагала від Ізраїлю екстрадиції Флатто-Шарона, і, щоб убезпечити себе, останній став членом Кнесету і дістав ще й парламентську недоторканність.

У 1977 році, коли Флатто-Шарон висунув свою кандидатуру для обрання у Кнесет IX скликання, в одержанні необхідної кількості голосів виборців йому активно допомагав розторопний Калманович, який використовував свої великі зв'язки серед нових репатріантів. У підсумку Флатто-Шарон зумів зібрати достатню кількість голосів для одержання двох мандатів, утворив у Кнесеті фракцію під назвою "Пітуах ве-Шалом" ("Розвиток і мир") і призначив Калмановича своїм офіційним помічником. У житті Калманович став його близьким другом і довіреною особою.

За якийсь час влада Ізраїлю встановила, що під час проведення виборчої кампанії Флатто-Шарон вдавався до підкупу виборців. За ці дії його позбавили парламентського статусу та недоторканності, після чого засудили на дев'ять місяців позбавлення волі. КДБ потрібно було шукати нове поприще для застосування таланту Калмановича.

Із приватних розмов з авторитетним у португальських політичних та ділових елітах письменником-демократом Маріо Невішем, який був одночасно директором Асоціації ярмарків Лісабона, Питовранов знав про величезний економічний потенціал колишніх африканських колоній Португалії, втрачених Португалією після Революції червоних гвоздик 1974 року. Португальська Революція червоних гвоздик дала свободу Анголі, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау, Островам Зеленого Мису, Сан-Томе і Прінсіпі.

Ангола щодо запасів корисних копалин є однією з найбагатших країн африканського континенту. У її надрах зберігалися значні запаси нафти, алмазів, золота, урану, міді, бокситів, залізної руди, фосфатів. Мозамбік мав родовища рідкісноземельних металів: літію, ніобію, танталу, торію, цирконію та урану. Окрім цього надра цієї африканської країни були багаті на залізо, золото, срібло, мідь, олово, боксити, газ і кам'яне вугілля, поклади дорогоцінного і напівдорогоцінного каміння – аквамаринів, берилів, гранатів, смарагдів і топазів.

На багатющі за своїми природними запасами Анголу, Намібію та Мозамбік, які межують із нею, звернув свій пожадливий погляд Питовранов. І не випадково: "Той, хто контролює процеси в ПАР, Анголі, Ботсвані, Демократичній Республіці Конго, той контролює кон'юнктуру світового ринку алмазів. Той, хто контролює процеси у Сьєрра-Леоне, високою мірою впливає на світовий ринок титану, а у Гвінеї – на світовий ринок алюмінію. Той, хто контролює процеси в Нігерії, Анголі, здатний значимо грати на світових цінах на нафту. Контроль за процесами в Намібії та ПАР визначає вирішальну роль на світовому ринку урану", – писав один з експертів (Школа цілісного аналізу. Альманах. 1999, №5. Авт.).

Ось чому саме в далеку Африку, ведений своїми таємними керівниками із КДБ, вирушив Шабтай Калманович. За багато років він скаже: "У 70-х я вчився в Єрусалимському університеті. Жив на стипендію, майже надголодь. Цінність грошей для мене була іншою. А організувавши виступи артистів, заробив $80 тис. ...Вирушив із грошима в Німеччину закуповувати для Африки будівельні машини у перса, який жив між Мюнхеном і Москвою" (газета "Спорт-експрес", 2009, 18 вересня. – Авт.).

Вельми сумнівно, що за дворічний строк Калманович міг заробити $80 тис., організовуючи виступи колишніх радянських артистів, які репатріювалися в Ізраїль. Брехня і недомовленість були особливістю оповідань Калмановича про своє життя. Він розповідав безліч історій, більша частина яких була міфами, ним і вигаданими. У масі створюваних ним про себе міфів він уміло маскував своє таємне життя агента радянської держбезпеки.

У своєму, по суті, передсмертному вересневому інтерв'ю 2009 року Калманович звично для нього не був правдивим (постріли найманих убивць обірвали його життя менше ніж за два місяці – 2 листопада 2009 року). Він не міг "забути" імені "перса, що живе між Мюнхеном і Москвою", оскільки впродовж низки років вважався його другом. Звали цього "перса" Серуш Бабек. Як і Калманович, він був агентом 5-го управління КДБ СРСР. Не назвав його Калманович зовсім з іншої причини: Бабека багато хто підозрював у співпраці з КДБ і називав його міжнародним торговцем зброєю. Калманович промовчав про Бабека, оскільки не хотів, щоб сам Калманович асоціювався з торгівлею зброєю в Африці.

На той час, коли Калманович опинився на африканському континенті, там вирували громадянські війни. Із 1975 року на території Анголи, Мозамбіку та Намібії не припинялися бої протиборчих сторін, у яких брали участь регулярні військові підрозділи ПАР. На прохання голови Народного руху за звільнення Анголи (МПЛА) Агостіно Нето Радянський Союз надавав цьому рухові значну військову та фінансову допомогу. У цих таємних операціях повною мірою використовували оперативний склад 8-го відділу управління "С" і його агентуру. Активну допомогу МПЛА своїми диверсійно-розвідувальними формуваннями, регулярними військами, озброєнням і боєприпасами надавала також соціалістична Куба.


Советские и кубинские военные советники в Анголе. Фото: wikipedia.org
Радянські і кубинські військові радники в Анголі. Фото: wikipedia.org


Війна давала можливість робити великі гроші. За роки роботи в Африці Калманович дуже швидко і казково розбагатів. За його розповідями, менше ніж за п'ять років він заробив від $10 до $20 млн. На ці гроші він збудував у Тель-Авіві розкішний офіс, названий жителями міста "скляною вежею", купив замок у Франції, придбав літак. Розповідаючи про цей період свого життя, Калманович любив примовляти: "Скільки б я не витрачав тоді грошей, їх однаково було багато, дуже багато".

Розповіді ці розраховані на людей наївних і необізнаних. У становленні нового для нього життя в Африці Калмановичу допомогли впливові люди. За посередництва Питовранова він одержав необхідні рекомендації від Маріо Невеша – впливового в Португалії політика і бізнесмена, який був у 1970-х роках послом Португалії у СРСР, а потім міністром закордонних справ. Окрім того, Калманович заручився рекомендаціями Флатто-Шарона, мав до втечі із Франції серйозний бізнес у низці африканських країн. Рекомендації такого рівня сприяли встановленню близьких відносин із представниками ділових та політичних кіл в Африці.

Користуючись підтримкою Флатто-Шарона, за участю німецького адвоката Вольфганга Фогеля і радянської нелегальної розвідки Калманович сприяв звільненню ізраїльтянина Мирона Маркуса, захопленого мозамбікськими прорадянськими повстанцями й утримуваного у в'язниці за обвинуваченням у шпигунстві. Фогель протягом багатьох років був агентом держбезпеки НДР. У 1992 році він публічно визнав факт тривалої співпраці зі "Штазі".

Адвокат Фогель брав участь у підготовці обміну 150 агентів розвідок із 23 країн. Найвідоміший обмін, у якому він брав участь, – обмін американського пілота Френсіса Гарі Пауерса, збитого 1 травня 1960 року під час виконання ним розвідувального польоту над територією СРСР, на полковника радянської нелегальної розвідки Рудольфа Абеля. Здобувши за допомогою Фогеля політичну вагу після успішного звільнення Мирона Маркуса, Калманович зумів стати торговельним представником в Ізраїлі крихітної держави Бопутатсвани і отримав дипломатичний паспорт цієї африканської країни. Незабаром він перебрався в Сьєрра-Леоне і налагодив там довірчі відносини з керівництвом цієї невеликої держави. У цей період часу одним із близьких ділових партнерів Калмановича став іранець за походженням Серуш Бабек.

Попередню частину опубліковано 11 грудня. Наступна вийде 25 грудня.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації