ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Записки колишнього підполковника КДБ: Літературна дискусія "Класика і ми" чи політична провокація?

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Будинок спілки письменників РРФСР у Москві
Будинок спілки письменників РРФСР у Москві
Фото: NVO / Wikipedia.org
Володимир ПОПОВ

Один з авторів книжки "КДБ грає в шахи" і колишній співробітник Комітету держбезпеки СРСР Володимир Попов нещодавно завершив роботу над своїми мемуарами. У книжці "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" він розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, про свою роботу в комітеті та головні події, до яких були причетними радянські спецслужби. Раніше книжки не видавали. Зі згоди автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує розділи з неї. У цій частині Попов пише про те, як куратори із КДБ вербували радянських письменників.

Справа Олександра Сосновського

Був 1976-й чи 1977 рік. Викликав мене до себе в кабінет заступник начальника 1-го відділу 5-го управління КДБ підполковник Микола Миколайович Романов, який змінив на цій посаді Віктора Гостєва, що недавно відбув у Болгарію. Романов повідомив мені, що в аеропорту "Шереметьєво-2" під час повернення із Франції у члена профкому літераторів при московському відділенні Спілки письменників СРСР Олександра Сосновського вилучили матеріали, які не можна ввозити у СРСР.

У такі профкоми при творчих спілках часто приймали тих, хто не був членом самих спілок, але потребував формальної роботи, оскільки інакше людину могли обвинуватити в дармоїдстві, з усіма неприємними наслідками, на підставі радянського законодавства тих років. Мені дали вказівку їхати в "Шереметьєво", забрати затримані матеріали, завезти їх у 5-те управління КДБ і зробити з них відповідні висновки.

Треба дещо пояснити. Романова за кілька років до цього перевели у 5-те управління КДБ із Далекосхідного регіону. Починав він службу наглядачем у слідчому ізоляторі, що, однак, не заважало йому швидко просуватися службовими сходами, незважаючи на рівень інтелекту, який суттєво не змінився з роками. Можливо, сприяв кар'єрі його пристойний зовнішній вигляд: був він високий і ставний, мав велику голову з високим відкритим чолом. Водночас розуму в нього не було, і в колективах, якими йому довелося керувати (а це були згодом 4-й (релігійний) і 11-й (спортивний) відділи 5-го управління КДБ), його люто ненавиділи.

До речі, 4-й відділ Романов був змушений покинути після того, як весь оперативний склад буквально повстав проти свого начальника. Мав він серед офіцерів і відповідне до його характеру прізвисько – Юдушка Головльов, оскільки був він таким самим ханжею і лицеміром, як його літературний прототип Порфирій Головльов із твору Михайла Салтикова-Щедріна.

Так от, Юдушці Романову, який на новому місці ще недостатньо орієнтувався, я був змушений пояснити, що 2-ге відділення, до якого я належу, відповідає за Спілку письменників (СП) СРСР і РРФСР. Московське відділення СП РРФСР і об'єднання літераторів при ньому веде 5-й відділ УКДБ у місті Москві й Московській області, тобто це не наша єпархія. Доводів моїх, звісно, Романов не послухав, оскільки в разі згоди з ними він мав телефонувати у відповідні служби "Шереметьєво", що видало б його некомпетентність.

Одне слово, я вирушив у "Шереметьєво-2", який, як відомо, є міжнародним аеропортом. У всіх відповідних пунктах на службі були прикордонні підрозділи, серед яких були описані в роки групи політичного контролю. Ці підрозділи й розглядали різні предмети, що викликали сумніви в митних службовців під час перетинання кордонів СРСР громадянами, які в'їжджали у країну.

Розшукавши відповідний підрозділ контрольно-пропускного пункту (КПП) "Шереметьєво-2" та його чергового, я ознайомився з матеріалами, які затримали прикордонники. Це були три журнали еротичного змісту, видані у Франції, і невеликого формату, але досить багатосторінковий, тижневик, що містив щоденникові записи їхнього власника. Серед них звертали на себе увагу цитати з опублікованої на Заході книжки Олександра Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ". У СРСР цей твір визнали антирадянським. Відповідно, цитати з "Архіпелагу ГУЛАГ" підпадали під поняття "поширення антирадянських вигадок" і до ввезення у СРСР їх було заборонено.

Доправивши в 5-те управління КДБ затримані матеріали, я, відповідно до чинних інструкцій, склав мотивований рапорт із висновком про необхідність знищення журналів еротичного змісту, заборонених до ввезення та поширення у СРСР, а також сторінок особистого щоденника Сосновського, що містили цитати із книжки "Архіпелаг ГУЛАГ". Сам щоденник я передав синові Сосновського Володимиру, співробітникові МДУ, на його велике незадоволення. Він був справедливо обурений тим, що сторонні люди читали щоденник його батька.

Справа Василя Рязанова

Співробітник видавництва "Молодая гвардия", потім головний редактор журналу "Человек и закон" Сергій Семанов був ще одним постраждалим у СРСР за патріотичну діяльність. Коли Семанов був головредом цього масового журналу, він у співавторстві з істориком Анатолієм Івановим, учасником групи Володимира Осипова, і колишнім військовим льотчиком Дмитром Сушиліним написав і надіслав поштою членам СРП "неслов'янського походження" чорносотенний за своїм змістом памфлет, підписаний псевдонімом Василь Рязанов.


Семанов. Фото: ruskline.ru
Сергій Семанов. Фото: ruskline.ru


Авторів послання досить швидко встановила держбезпека. Першим заарештували Іванова, частого гостя салону Іллі Глазунова і приятеля Семанова, який здав своїх співавторів – Сушиліна і Семанова. Кримінального покарання уникнув лише Семанов, зберіг навіть членство у КПРС. За багато років Семанов зізнався, що в період слідства у цій справі мав тривалу ромову з начальником 5-го управління КДБ генералом Філіпом Бобковим.

У записці у ЦК КПРС, підписаній головою КДБ СРСР Юрієм Андроповим, "Про антирадянську діяльність Іванова А.М. і Семанова С.Н.", зокрема, було зазначено: "Комітет держбезпеки має на увазі притягнути до кримінальної відповідальності Іванова А.М. Що стосується Семанова, то необхідно розглянути питання про звільнення його з посади головного редактора журналу "Людина і закон". Рішення про його кримінальну відповідальність буде ухвалено залежно від перебігу слідства у справі Іванова".

Останнє речення вказує на спробу залучення Семанова до агентурної діяльності в інтересах держбезпеки. Якби Семанов не погодився на агентурну діяльність, вирушив би він слідом за Івановим у місця позбавлення волі.

Вербування першого секретаря Спілки письменників Москви Фелікса Кузнєцова

Із 1967 року міськком партії в Москві очолював перший секретар Віктор Гришин, який став 1971 року членом політбюро ЦК КПРС. Юрій Андропов із 1967 року очолював КДБ. Як і Гришина, його було обрано до складу політбюро ЦК КПРС, але на два роки пізніше, 1973-го. Через свої кар'єрні амбіції Гришин і Андропов тихо один одного ненавиділи.

Формально всі московські комуністи були членами партійної організації Москви. Це поширювалося і на працівників центрального апарату КДБ і управління КДБ у місті Москві та Московській області. Начальником УКДБ у Москві й МО з 1971 року був колишній партійний функціонер, відряджений 1951 року з посади секретаря Херсонського обкому Компартії України на роботу в органи держбезпеки, Віктор Алідін, який був також постійним членом міськкому партії, очолюваного Гришиним. На цій посаді Алідін став генералом-полковником, членом колегії КДБ СРСР і одночасно заступником голови КДБ СРСР. У нього склалися гарні стосунки із Гришиним, і він почувався досить невразливим у системі КДБ. Це накладало відбиток на діяльність співробітників московського управління держбезпеки, які за результатами своєї діяльності звітували не тільки перед центральним апаратом КДБ, але й перед ММК КПРС.

Із 1967 року начальником 5-го управління КДБ СРСР був Бобков, який 1975 року став, як і Алідін, членом колегії КДБ СРСР. Відповідно, у Бобкова з Алідіним були неприязні стосунки, оскільки кожен прагнув випередити іншого в доповіді так званим інстанціям. Для центрального апарату КДБ це був ЦК КПРС; для УКДБ у Москві й МО – міськком партії, на чолі якого стояв Гришин. Тим самим, інформуючи міськком, Алідін одночасно інформував і вищий партійний орган. Через цю колізію підлеглі Бобкова завжди намагалися дістати упереджувальну щодо їхніх московських колег інформацію.

Прикладом стосунків Бобкова й Алідіна є те, що Бобков, який завжди вірно просував нагору службовими сходами офіцерів, що мали впливових родичів, незалежно від реальних результатів їхньої роботи, сина Алідіна – Олександра, співробітника 3-го відділу ввіреного йому 5-го управління КДБ, просто гноїв, не даючи йому заслуженого просування по службі. Алідін-старший (підлеглі Алідіна ласкаво прозвали його Бабусею за невисокий зріст і округлість фігури) принижувати себе проханням про кар'єру сина не став.

Найнеспокійнішим об'єктом оперативного спостереження для 5-го управління КДБ СРСР і УКДБ у Москві й МО була Спілка письменників СРСР та її московська організація. З усіх інших творчих об'єднань СРП виділялася ідейними зіткненнями, що нерідко переходили у скандали, які широко обговорювали в суспільстві, унаслідок чого цей творчий союз перебував під невсипущим контролем ЦК КПРС і органів держбезпеки СРСР. Тому будь-який захід, який проводили у Спілці письменників СРСР, її московській організації або в Центральному будинку літераторів (ЦБЛ) був у полі зору невсипущої держбезпеки та їхнього куратора старшого оперуповноваженого 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ майора Миколи Нікандрова, який завжди мав під рукою довідник щомісячних заходів ЦБЛ, за результатами яких вимагав обов'язкового звіту заступник начальника 5-го управління КДБ СРСР генерал-майор Іван Абрамов. І якщо, не дай боже, якийсь черговий скандал пройшов повз увагу його підлеглих, відбувалася негайна прочуханка генерала Абрамова.

Автор цих рядків служив у одному відділенні з Нікандровим із 1974-го до 1977 року. Разом зі ще двома співробітниками ми ділили з Нікандровим один кабінет, у зв'язку із чим я був досить обізнаний щодо його оперативної діяльності.

Нікандров задумував тоді вербування першого секретаря правління московської організації Спілки письменників СРСР Фелікса Кузнєцова, щоб мати можливість оперативно відстежувати процеси в письменницьких колах країни, але побоювався неприємностей у разі провалу з вербуванням Кузнєцова з боку міськкому КПРС Москви. Ситуація для Нікандрова склалася делікатна.


Феликс Кузнецов. Фото: Wikipedia.org
Фелікс Кузнєцов. Фото: Wikipedia.org


Кузнєцов народився 1931 року у Вологодській області. Батьки його були сільськими вчителями. Кузнєцов закінчив філологічний факультет МДУ та аспірантуру. 1966 року став кандидатом наук, 1970-го – доктором. Працював у різних центральних друкованих органах. Викладав у Літературному інституті імені Горького та Університеті дружби народів імені Патріса Лумумби. 1976 року очолив московську письменницьку організацію, ставши першим секретарем. Із 1986-го до 2004 року працював директором Інституту світової літератури. У наступні роки – голова виконкому Міжнародного співтовариства письменницьких спілок, член-кореспондент РАН.

До того, як обійняти посаду першого секретаря московської письменницької організації, Кузнєцов був відомий як літературний критик, який виступав із чітко правовірних партійних позицій. Цим він і привернув увагу Нікандрова, тим паче що московська письменницька організація, найбільша в Радянському Союзі як за кількістю членів, так і за кількістю визнаних майстрів слова, відігравала в літературному й культурному житті країни особливу роль і була досить самостійною. Саме московська письменницька організація була місцем притулку авторів і ліберального напряму, і їхніх антагоністів-русистів. Щоб керувати процесом, на місці першого секретаря московської письменницької організації чекістам важливо було мати свою людину.

Поки Нікандров вирішував, як йому розпочати вербування Кузнєцова, його випередив молодий співробітник, випускник Московського авіаційного інституту (МАІ) і колишній комсомольський працівник оперативного уповноваженого 1-го відділення 5-го відділу (згодом 5-ї служби) УКДБ по Москві й МО капітан Володимир Миколайович Зубков, який завербував Кузнєцова навесні 1977 року. До невдоволення співробітників нашої "літературної групи", із 5-го відділу УКДБ Москви і МО пішли агентурні повідомлення Зубкова, які не завжди збігалися з даними, які були в "літературній групі".

Нікандров обурювався, зненавидів Володю Зубкова, але вдіяти нічого не міг і змушений був змиритися із ситуацією, тим паче що Зубков часто заходив до колег у 5-те управління КДБ і намагався разом із ними виробляти спільну лінію щодо важливого агента у столичній письменницькій організації. Спілку письменників РРФСР до цього часу очолював ставленик і агент Бобкова Сергій Михалков, тож загалом про стан справ у СП Москви, РРФСР і СРСР КДБ був обізнаний доволі добре.

Щоб не відставати від "москвичів" (так називали в центральному апараті КДБ СРСР колег з УКДБ по Москві й МО), Нікандров здобув як агента держбезпеки проректора Літературного інституту імені Горького Євгенія Сидорова, який за допомогою КДБ за рік після вербування, 1978 року, замінив Володимира Піменова, який тривалий час очолював Літінститут. Потім, про що ми вже писали, КДБ просунув Сидорова на посаду міністра культури Росії (і Нікандров пішов до нього в міністерство культури як офіцер чинного резерву).

Що стосується Зубкова, то його доля склалася трагічно. До 1991 року він служив у органах держбезпеки, дослужившись до посади начальника відділу 5-ї служби УКДБ по Москві й Московській області, який здійснював розроблення закордонних антирадянських центрів. Керуючи цим підрозділом, Зубков готував агентуру на виведення за кордон на тривале осідання. Серед тих, кого він готував на "виведення", була одна абсолютно нікчемна людина, яка працювала іноді як перекладач у Держкомспорті СРСР. Прізвище він мав рідкісне, тому й запам'ятовуване, – Рабілізіров. Він, як і Анна Чапман, яка нині стала світовою знаменитістю, мав впроваджуватися в американське суспільство. Хто знає, може, він досі "спить" і впроваджується десь в Америці.

Після переведення 1991 року в чинний резерв Зубков разом зі своїми однокашниками з МАІ зайнявся бізнесом авіаційних перевезень. 14 січня 2009 року російські ЗМІ повідомили про добровільний відхід із життя президента концерну "Соби" Володимира Миколайовича Зубкова. У замітці вказували, що, за словами співробітників столичного ГУВС, дружина Зубкова, прийшовши додому, застала чоловіка, що лежав на підлозі, із простреленою головою. Поруч лежав колись придбаний ним карабін. У передсмертній записці, залишеній Зубковим, він писав: "Виникли проблеми у зв'язку із кризою. Непереборні борги і зобов'язання перед кредиторами. Вибачте мені. Прошу нікого не звинувачувати".

Дискусія "Класика і ми"

21 грудня 1977 року, у день народження Сталіна, у Центральному будинку літераторів відбулася дискусія на тему "Класика і ми", за якою (як і за будь-якою іншою дискусією у СРП і ЦБЛ) уважно стежила держбезпека. Ініційована вона була літераторами патріотичного, як вони це розуміли, напряму в літературі та мистецтві – на противагу чужому прозахідному. Один із її учасників – письменник і агент КДБ Станіслав Куняєв згадує:

"Телефонував наш куратор із "Дитячого світу" (так для конспірації називали Луб'янку, розташовану по сусідству з магазином "Дитячий світ". – Попов), почав розпитувати, як минув секретаріат за підсумками дискусії. Я почав пояснювати, але потім, щоб не заплутатися, сказав: "Я краще вам прочитаю свою промову на секретаріаті". Він буркнув: "Почекайте", – і на хвилину у слухавці запанувало мовчання. Потім він знову підійшов до телефона.

– Що, запис налагодили? – запитав я.

– Так! – сумним голосом відповів він.

– Але ж є стенограма!

– Стенограма є, та часу немає. А мені завтра о 9.00 треба доповідати.

І я почав йому читати".

С. Куняєв. "Спогади"

Звичайно, це був не перший контакт "куратора" з "Дитячого світу" з Куняєвим. Стосунки їхні були більше ніж довірчі, тобто агентурні. Куняєв продовжує:

"Цими днями раптом до мене, секретаря московської письменницької організації, зайшов наш куратор із Комітету держбезпеки. Він і раніше заглядав в організацію, частіше до першого її секретаря Фелікса Кузнєцова або до Юрія Верченка. Іноді заходив і до нас, робочих секретарів, для того щоб з'ясувати настрої, дізнатися, хто що накоїв, хто збирається виїжджати. За багатьма ознаками можна було зрозуміти, що це людина російська, державник, не чужа патріотичним думкам і почуттям. Я, зокрема, згадую, як за рік-півтора до мого листа (адресованого до ЦК КПРС щодо засилля інородців у літературі та мистецтві. – Попов), коли гроза нависла над Сергієм Сємановим, тоді головним редактором журналу "Человек и закон", за зберігання у службових столах якоїсь патріотичної емігрантської літератури, цей співробітник ніби випадково на ходу зустрівся зі мною і попросив передати Сєманову, щоб той вжив усіх можливих заходів для свого захисту.

А в цю нашу зустріч перед своїм остаточним рішенням про передання листа у ЦК я прямо запитав його – чи правильно я роблю.

– Скільки екземплярів ви вже роздали? – запитав він.

– П'ять, – відповів я.

– Запам'ятайте: не можна, щоб було більше ніж вісім. Це [вісім] ніби для службового користування. А якщо копій буде більше ніж вісім, то, за нашими інструкціями, вас буде обвинувачено в поширенні... Це вже інша стаття, набагато небезпечніша.

Я запитав його:

– Де будуть зі мною розмовляти після того, як лист буде надіслано, – у ЦК чи КДБ?

– Мабуть, у ЦК. Але якщо вас викликатимуть на Луб'янку, я постараюся, щоб ви потрапили в російські, а не єврейські руки. (У жовтні 1993 року я зустрів цього чоловіка в оточеній ОМОНівцями Верховній раді. Він був одним з організаторів оборони.)

За годину до візиту мені зателефонував мій знайомий із КДБ і попросив про побачення. Ми зустрілися хвилин за п'ятнадцять до того, як я ввійшов до ЦК, у сквері на Старій площі.

– Станіславе Юрійовичу, є одне прохання. Із вами будуть сьогодні розмовляти [у ЦК КПРС]... Нам цікаво все, що вони скажуть. Чи не візьмете ви у свій портфель диктофон?

Я уважно подивився в його чесні блакитні очі та ввічливо, але твердо відмовився".

С. Куняєв. "Спогади"

Людину з "чесними блакитними очима" звали Нікандров. Дещо пізніше він прислужився Куняєву, якому потрібен був доступ до архівних матеріалів держбезпеки про розстріляного 1937 року поета Миколу Клюєва, заарештованого за обвинуваченням у причетності до "кадетсько-монархічної повстанської організації "Союз спасения России", якої не існувало насправді. Куняєв писав про нього книжку. Полковник Нікандров обіймав тепер посаду начальника 1-го відділу Центру громадських зв'язків (ЦГЗ) КДБ СРСР.

Співробітникам цього підрозділу було поставлено як обов'язок роботу з літераторами, журналістами та представниками електронних ЗМІ для створення позитивного іміджу КДБ. У вигляді заохочення окремих авторів, відповідно до їхніх запитів, здійснювали ознайомлення їх із архівними документами, що давало їм можливість ексклюзивних публікацій.

За вказівкою Нікандрова добором архівних матеріалів для Куняєва займалися старший консультант 1-го відділу ЦГЗ КДБ СРСР полковник Сергій Федорович Васильєв і консультант цього самого підрозділу підполковник Віктор Миколайович Беренов. У другій половині 1970-х років Беренов був співробітником 2-го відділення 1-го відділу КДБ СРСР, у якому служив Нікандров.

Одного разу під час товариського проведення часу (зі вживанням спиртного) Беренов необережно висловився на адресу Нікандрова, після чого його доволі швидко перевели в управління "В" 3-го Головного управління КДБ СРСР, який курував МВС СРСР. Із Нікандровим він наступного разу перетнувся тільки у ЦГЗ КДБ СРСР, де вони служили під керівництвом генерала Олександра Карбаїнова, котрий незабаром добровільно пішов із життя.

Із 1997 року Нікандров очолював Клуб ветеранів органів держбезпеки при ФСБ Росії, на сторінці якого з тугою згадував про колишню службу: "Благословенні часи [19]60-х років минулого століття надавали радянській людині шанс для вибору. Оперативники 5[-го] управління [КДБ] зробили свій вибір – вони щиро захищали інтереси Вітчизни. І не їхня провина, що за похмурими лекалами західних спецслужб у темних лабіринтах історії нині розчиняється безмежний потенціал великої держави!"

Але повернімося до літературної дискусії "Класика і ми". Захід із академічною назвою був не чим іншим, як політичною провокацією письменників патріотичної спрямованості. Відчувши в собі значні сили станом на кінець 1970-х років, русисти вирішили про себе голосно заявити, для того щоб максимально привернути на свій бік симпатії радянського керівництва. Із цією метою і було організовано у ЦБЛ дискусію. Ініціював її Вадим Кожинов, а глашатаєм був його вірний учень Куняєв.

Услід за цим Куняв надіслав у ЦК КПРС той самий погоджений із Нікандровим чорносотенський лист, який містив, зокрема, фактичний донос на авторів самвидавського альманаху "Метрополь", які, на думку русистів, були представниками "п'ятої колони" у СРСР. Куняєв згадує:

"Звісно ж (до чого лукавити), мені не було діла до того, що друкують у "Метрополе" Белла Ахмадуліна чи Інна Лисянська... Я ризикував, але сподівався: а раптом мені цього разу вдасться розширити кордони нашої "культурної резервації"... в ім'я наших російських національних інтересів? Я розраховував приголомшити недосяжних чиновників із ЦК, допомогти нашій спільній російській справі в боротьбі за вплив на їхні мізки, на їхні рішення, на їхню політику".

С. Куняєв. Меморіальна сторінка В. Кожинова

Разом із Куняєвим у цій провокації брав участь його колега по агентурній роботі Фелікс Кузнєцов. Письменник Анатолій Гладилін в есе 2007 року, присвяченому своєму другу Василеві Аксьонову, описував цю історію так:

"І ще я хочу розповісти про Фелікса Кузнєцова, який був головним цькувателем авторів "Метрополя". Тепер з'ясувалося, що не ЦК і не ДБ організували кампанію проти альманаху "Метрополь". Тобто вони, звісно, не перешкоджали цькуванню, але ініціатором усієї кампанії був Фелікс Кузнєцов, на вас він робив кар'єру".

А. Гладилін. "Аксьоновська сага". Журнал "Октябрь", №7, 2007 рік

Гладилін, звісно ж, був погано поінформованим: ініціаторами були і Кузнєцов, і Куняєв, і ДБ...

Які ж ідеї проповідував Кожинов? Куняєв пише:

"Найбільш істотні праці Кожинова останніх років – "Історія Русі та російського слова" та "Росія. ХХ століття". Найбільший інтерес в останній книжці становить серія розділів, присвячених чорносотенцям. Кожинов уперше показав, що люди, які сповідували чорносотенну ідеологію, становили найбільш висококультурний шар Росії початку ХХ століття і – єдині на той час – мали прозоре розуміння того, що відбувається, і прозріння майбутніх катаклізмів. Він показав також, що ці ідеї, нехай неоформлені в їхній свідомості, сповідували й широкі народні маси, "третя сила", яка у сформованих історичних умовах була, на жаль, приречена на поразку. Але політична поразка не стала поразкою духовною, смисловою, що і продемонстрував письменник у наступних розділах "Історії".

С. Куняєв. Меморіальна сторінка В. Кожинова

Відчувши за русистами підтримку з боку чекістів, колишній комуністичний літературний критик Кузнєцов перейшов на позиції націоналістів. Ось як описував роль Кузнєцова в ті роки письменник-націоналіст Микола Дорошенко, який симпатизував йому:

"Фелікс Кузнєцов створив із московської письменницької організації справжній духовний осередок, де в роки загального застою завжди азартно шуміло справжнє творче життя... "Офіціозність" літературної критики Кузнєцова в [19]70–[19]80-х роках була продиктована його прагненням олюднити партійну ідеологію, вдихнути в її скам'янілі формули той життєдайний національний дух, який привнесли в тодішнє радянське життя наші письменники "деревенщики".

Якби не було цієї майже ювелірної літературної роботи Кузнєцова, Федора Абрамова, Івана Акулова, Бориса Можаєва, Василя Бєлова і тим паче Валентина Распутіна, відомство Суслова сприймало б як дисидентів. Хтось, як Михайло Лобанов чи Станіслав Куняєв, брав у руки меч і рубався з "п'ятою колоною", яка спритно прискала цитатами з Леніна і Маркса, до останньої можливості, хтось, як Вадим Кожинов, одним ударом кришив так і не розтанулий за все ХХ століття лід троцькістських ідеологів. Фелікс Кузнєцов був на ті часи критиком із "рольовою свідомістю". А просто кажучи, був він майстерним і мудрим товмачем, який перекладав із мови Федора Абрамова на мову Суслова. Щоб Суслов міг переконатися, що живе, сповнене гірких сліз серце російського письменника – це не камінь, кинутий у сіру будівлю на Старій площі".

М. Дорошенко. "Критик у ролі політика, політик у ролі критика"

Дійсно, це був не камінь, кинутий у сіру будівлю на Старій площі, а результат копіткої агентурної роботи КДБ СРСР.

Попередню частину опубліковано 10 червня. Наступна вийде 24 червня.

Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації