ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Записки колишнього підполковника КДБ: Ким насправді був художник Ілля Глазунов

Один з авторів книжки "КДБ грає в шахи" і колишній співробітник Комітету держбезпеки СРСР Володимир Попов нещодавно завершив роботу над своїми мемуарами. У книжці "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" він розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, про свою роботу в комітеті та головні події, до яких були причетними радянські спецслужби. Раніше книжки не видавали. За згодою автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує розділи з неї. У цій частині Попов пише про те, яку роль відіграли спецслужби в житті художника Іллі Глазунова.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Художник Ілля Глазунов і російський президент Володимир Путін
Художник Ілля Глазунов і російський президент Володимир Путін
Фото: kremlin.ru
Володимир ПОПОВ

Художник Ілля Глазунов

Російські націоналісти часто пишуть про гоніння, які були на них у радянські часи з боку КДБ. Насправді все було неоднозначно. Такі лідери російських націоналістів, як художник Ілля Глазунов, письменники Володимир Солоухін і Олександр Проханов та їхні однодумці не мали проблем із держбезпекою, добре обізнаною про їхню діяльність.

Ілля Глазунов народився 1930 року в Ленінграді. Під час облоги міста військами нацистської Німеччини втратив батьків – вони померли від голоду. Дитину вивезли з міста, що врятувало їй життя.

Після повернення до Ленінграда з 1951-го до 1957 року навчався в Інституті живопису та архітектури імені Іллі Рєпіна. 1957 року в Москві в Центральному будинку працівників мистецтв відбулася перша виставка робіт Глазунова, яка мала великий успіх. Із 1978 року Глазунов викладав у Московському державному академічному інституті імені Василя Сурікова.

1981 року очолив створений ним Всесоюзний музей декоративно-прикладного та народного мистецтва в Москві. Із 1987 року був ректором Всеросійської академії живопису, скульптури і зодчества.

Помер 19 липня 2017 року.

Як штрих, у 1970-ті роки Солоухін, коли був уже відомим радянським письменником, зухвало носив перстень із зображенням Миколи II. Тоді ж його донька, студентка Літературного інституту, без жодного побоювання розповідала своїм однокашникам про антирадянську налаштованість свого батька, який плаче, переглядаючи фільм "Чапаєв" (коли Анка-кулеметниця чергами викошувала "каппелівців", які йшли у повний зріст). Автор цих рядків знає про це достеменно, оскільки свого часу одержував про це агентурні повідомлення, і, згідно з установленим порядком, доповідав про все начальству. Наслідків жодних не було.

Так само було широко відомо про монархістські переконання художника Іллі Глазунова, який тримав такий собі літературний салон, який пестував російських націоналістів. Водночас Глазунов був досвідченим агентом держбезпеки, що згодом стало очевидно і деяким його прибічникам, наприклад, письменникам Солоухіну і Льву Бородіну.

Останнього дійсно заарештували. Заарештували й Володимира Осипова, засудженого ще 1961 року на 70-й "антирадянській" статті за організацію в Москві несанкціонованих політичних мітингів. Але тільки в таборі він став, за його власними словами, "переконаним православним монархістом і російським націоналістом". 1974 року Осипова за тією самою статтею було засуджено вдруге за видання непідцензурних журналів православної та націоналістичної спрямованості.

Протягом багатьох років у Москві діяло два найсерйозніші і найбільш представницькі політичні салони русофілів-русистів. Розповідає художник Ілля Глазунов:

"Комірчина (перше житло, яке знайшли Глазунов із дружиною в Москві 1957 року. Попов) була два метри завдовжки і стільки само завширшки. Залазили лише ліжко і стіл. Так ми й тулилися, поки в моєму житті не з'явився Сергій Михалков, якому я зобов'язаний буквально всім. Нас познайомив [Андрій] Кончаловський. Йому подобалися мої картини, до того ж Андрон говорив, що над сценарієм "Андрія Рубльова" він розпочав працювати під їхнім впливом" (З інтерв'ю Глазунова газеті "Факты" 16 грудня 2010 року. Попов).


Фото:
Ілля Глазунов у комунальній квартирі на вулиці Воровського у Москві 1959 року. Фото: glazunov.ru


У 1965–1966 роках у кількох номерах журналу "Молодая гвардия" було опубліковано книжку Глазунова "Дорога до тебе", у якій автор звертався до шляхів пізнання історії та культури Росії, освітленої її православною духовністю. У ті самі 1960-ті роки він створив патріотичний клуб "Родина". За деякий час Глазунов узяв активну участь у створенні Всеросійського товариства охорони пам'яток історії та культури. "Я монархіст не тільки тому, що ідея монархії – це свята і вічна традиція історії людства, але й тому, що все, що я люблю в історії Росії, пов'язане з ідеєю монархії. Росія – країна, яка не знала колоній... Царська Росія була вільною, найбагатшою і найдуховнішою країною світу. Відомий усім її внесок у культуру людства".

Своїм монархізмом Глазунов сподобався комуністам – генералам радянської держбезпеки Євгенові Питовранову і Філіпові Бобкову. Їм давно обридла влада партії. Для того, щоб її позбутися і стати господарями життя, не озираючись на Політбюро і ЦК КПРС, необхідно було створювати націоналістичні сили, які прийшли на зміну остогидлим радянським громадянам комуністам. У досягненні цих цілей люди, такі як Глазунов, набували для КДБ значної цінності. Тому спробуймо розібратися, ким же насправді була неординарна людина і художник Ілля Глазунов.

1963 року Глазунов приїхав до Італії на запрошення відомої кіноактриси Джини Лоллобріджиди і кінорежисера Федеріко Фелліні й написав їхні портрети. Серед тих, хто позував Глазунову в Італії, були ще й президент країни Алессандро Пертін і папа римський Павло ІІ. Можна тільки уявити, на якому рівні та хто саме готував візит "простого радянського художника" Глазунова до Італії в ті часи.


Илья Глазунов пишет портрет Джины Лоллобриджиды. Фото:
Ілля Глазунов пише портрет Джини Лоллобріджиди. Фото: glazunov.ru


Нагадаємо читачеві, про що вже було написано раніше: про порядок оформлення виїзду радянських громадян за кордон. Усі громадяни, яких оформлювали на виїзд, проходили так звану спеціальну перевірку в органах держбезпеки, куди прямували анкети. Вони надходили у відділи підрозділів МВС СРСР, які контролювали виїзді та надавали дозволи, або відповідних відомств, які командирували фахівців за кордон. Виїжджаючи в капіталістичні країни або ж до них прирівняні за умовами оформлення (Югославія, Північний В'єтнам, Китайська Народна Республіка), потрібно вказувати батьків, дані на їхніх батьків, братів і сестер батьків оформлюваного до виїзду.

За наявною у КДБ інформацією, рідний брат батька художника Глазунова був пособником німецьких окупантів. Його засудив радянський суд за колабораціонізм на 10 років таборів. Дружина та діти брата батька жили у США й Канаді. Ці очевидні негативні моменти в біографії Глазунова чомусь не стали перешкодою для його виїзду за кордон.

1968 року Глазунов виїздив до Франції на запрошення графа Сергія Михайловича Толстого (голови асоціації лікарів Франції), акторів Іва Монтана, Сімони Синьйоре і балерини Івет Шовіре. Згоду позувати Глазунову висловив генерал де Голь. Знову ж таки, можна уявити, на якому рівні погоджували поїздки Глазунова у Францію для зустрічі із президентом країни де Голем.

Під час перебування 1968 року у Франції Глазунов познайомився з активним членом єдиної і головної наявної тоді антирадянської організації – Народно-трудового союзу (НТС) – Миколою Рутченком. Ось як сам Глазунов писав про це у своїй книзі "Росія розіп'ята":

"Багато років тому, коли я був у Парижі, на своїй виставці познайомився з людиною тяжкої і складної долі, моїм земляком, петербуржцем Миколою Миколайовичем Рутченком, відомим завдяки численним статтям із російської історії та книзі "КПРС при владі", яку я прочитав у Римі (1963 року – прим. В. Попова) під час моєї першої поїздки на Захід...

Під час нашої розмови за столиком в одному з ресторанів Сен-Жермен де Пре Рутченко раптом несподівано, дивлячись мені просто в очі, запитав:

– А який стосунок до вас має Борис Федорович Глазунов?

– Як який? Це мій дядько – брат батька, Сергія Федоровича.

Очі Миколи Миколайовича радісно блиснули.

– Дорогий Іллюшо, я хочу привітати тебе, що в тебе такий дядько. Він був запеклим антикомуністом і великим патріотом Росії. Ти нещодавно захоплювався книжкою Івана Ільїна, яку я тобі подарував: "Про опір злу силою". Ми із твоїм дядьком, перебуваючи на окупованій німцями території, видавали на газетному папері цю натхненну працю видатного російського філософа".

І. Глазунов. "Росія розіп'ята"

Тоді саме Глазунов познайомився із сином колишнього голови Ради міністрів та міністра внутрішніх справ царської Росії Петра Столипіна – Аркадієм Столипіним, активним членом НТР, який був протягом низки років головою суду совісті та честі НТР. Із 1969 року Аркадій Петрович Столипін став членом редакційної колегії журналу НТР "Посів", що видавали в Німеччині.

Про неприпустимість таких контактів, за словами Глазунова, його попереджав співробітник резидентури радянської розвідки, який працював під прикриттям радянського посольства в Парижі. Наслідків жодних не було...

Якщо в когось залишалися сумніви у причетності Глазунова до органів радянської держбезпеки, то після нашої розповіді вони мають розвіятися. А враховуючи те, що Глазунов узяв участь ще й в операції зі звільнення радянського розвідника Шабтая Калмановича з ізраїльської в'язниці, можна припустити, що він працював ще й на зовнішню розвідку.

Звернемося до спогадів самого Глазунова:

"На все життя я зберіг дружбу з Томом Колесніченком, розумною, привабливою, сповненою глибокого гумору, талановитою людиною. Він мені надав свою квартиру... До нього заходили товариші по університету Євген Примаков і Степан Ситарян... Його батько був на той час заступником міністра... "

І. Глазунов. "Росія розіп'ята"

Глазунов навмисно забув згадати Юліана Семенова, який товаришував з усіма названими ним людьми. "Забули" Семенова через широко відому його "дружбу" з могутнім Андроповим. Зайвий раз не хотів Глазунов привертати увагу до цього імені, тим паче, що ще одна згадана ним людина – Томас Колесніченко – була кадровим офіцером радянської зовнішньої розвідки – ПГУ КДБ, який працював в Італії під прикриттям кореспондента газети "Правда". Він установив гарні відносини з керівництвом італійської компартії та діловими колами країни, що допомогло Радянському Союзу укласти на вигідних умовах контракт на будівництво автозаводу з виробництва легкових автомобілів "Жигулі", оскільки президент італійського концерну "Фіат" Джованні Аньєллі був у дружніх стосунках із лідером італійської компартії Пальміро Тольяті і допомагав компартії значними грошовими коштами.

Євген Примаков, із яким Глазунов зустрічався у Колесніченка, від початку своєї роботи 1956 року в "Держтелерадіо СРСР" теж став агентом держбезпеки.

Даних про Степана Ситаряна у відкритих джерелах знайти не вдалося. Але з огляду на те, що його батько Степан Арамаїсович Ситарян був великим науковцем-економістом, академіком і протягом якогось часу обіймав посаду заступника голови Ради міністрів СРСР, можна не сумніватися, що в сина з кар'єрою було все гаразд.

Однією з найпривабливіших на той час сфер застосування сил для елітної молоді була розвідка – Перше головне управління КДБ. Цілком можливо, що згаданий Глазуновим Степан Ситарян працював саме там. Звідси і дружба з людьми, причетними, як і він, до розвідки. Саме з цієї причини немає відомостей про нього у відкритих джерелах.

Микола Жаворонков

У 2-му відділенні 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, окрім членів "літературної групи", природно, були й інші співробітники. Один із них – Микола Дмитрович Жаворонков – був куратором Спілок художників і архітекторів СРСР. На початку 1970-х років його перевели із 5-го відділу УКДБ у місті Москві і Московській області як перспективного оперативного працівника в Центральний апарат КДБ СРСР, у його 5-те управління. На той час він був старшим оперуповноваженим і майором. Як помічника йому призначили випускника слідчого факультету Вищої школи КДБ СРСР молодшого оперуповноваженого лейтенанта В'ячеслава Михайловича Петрова.

Слідча стезя не обіцяла швидкого кар'єрного зростання. За допомогою батька – голови виконкому підмосковного міста Домодєдово – Слава Петров зумів знайти, як йому здавалося, цікавіше і перспективніше заняття.

На перший погляд може здатися, які вже такі можливості були в голови домодєдовського виконкому? Але це тільки на перший погляд. На дачні ділянки у ближньому Підмосков'ї завжди був підвищений попит. Ось тільки заволодіти ними могли далеко не всі охочі. Була і ще одна вагома обставина. Вихідцем із міста Домодєво був заступник начальника 5-го управління КДБ генерал Іван Абрамов, родичі якого, як і раніше, жили в цьому місті.

Тепер, напевно, зрозуміло, що Славко Петров опинився там, де він опинився. Мине кілька років, і він стане помічником у генерала Абрамова, а потім його наступника – генерала Євгена Іванова. Закінчить службу Петров полковником, до речі, як і його колишній наставник Жаворонков.

У період служби у 5-му відділі УКДБ у місті Москва Жаворонков став знавцем мистецького "андеграунду" і художників-авангардистів. Він мав серед них достатню кількість агентури, за допомогою якої відповідним підрозділам держбезпеки вдалося, наприклад, своєчасно підготуватися до несанкціонованої виставки художників-авангардистів 15 вересня 1974 року в Москві, що ввійшла в історію як "бульдозерна виставка".


Бульдозерная выставка. Фото: artguide.com
"Бульдозерна виставка". Фото: artguide.com


Дивна ця назва з'явилася у зв'язку з тим, що невизнані, як їх називали тоді, митці, не маючи змоги виставляти картини в залах офіційних, влаштували виставку своїх робіт на відкритому повітрі на південному заході Москви в новому мікрорайоні Бєляєво. Під приводом проведення невідкладних будівельних робіт на експозицію спрямували бульдозери, які безжально нищили творіння художників. На учасників та глядачів скерували також поливальні машини, які нещадно заливали людей струменями води.

Акцію було жорстоко придушено. Але завдяки закордонним журналістам, які були на виставці, розгін мав широке висвітлення в закордонних ЗМІ. Довелося партійній владі й КДБ йти на компроміс і за кілька тижнів, 29 вересня, провести офіційно дозволену виставку в Ізмайлові.

Із початком служби у 5-му управлінні КДБ Жаворонков прийняв на зв'язок агентуру, яка працювала вже не один рік, із-поміж художників – членів Спілки художників СРСР, відомих мистецтвознавців і колекціонерів. Був серед цих агентів Ілля Глазунов, який формально не належав до жодної з цих категорій.

Працював із ним безпосередньо начальник 5-го управління КДБ Бобков. Співпраця ж їхня почалася ще коли Бобков був співробітником 4-го управління КДБ, а потім – 2-го Головного управління КДБ при РМ СРСР. Через завантаженість роботою на посаді начальника 5-го управління КДБ Бобков доручав Жаворонкову здійснення регулярного зв'язку із Глазуновим. І оскільки Жаворонкова допустили до роботи з агентурою начальника 5-го управління КДБ, невдовзі його перевели на нову посаду – помічника начальника 5-го управління КДБ, де він продовжив роботу з агентурою Бобкова.

Глазунов на службі Бобкова

Жаворонков, не втаємничений у справи Бобкова, проводив роботу із Глазуновим як з агентом, що мав широкі зв'язки з іноземцями. Бобков же проводив із ним роботу в іншому напрямі. Ми вже описували, як до Глазунова приставили (і як Глазунов прихистив у себе) майбутнього керівника "Пам'яті" Дмитра Васильєва. Покликанням багатогранно талановитого Глазунова була провокація.

Співробітник відділу пропаганди МГК ВЛКСМ (1962–1965) і Комітету молодіжних організацій СРСР (1965–1970) російський націоналіст Юрій Луньков, який тісно спілкувався в ті роки із Глазуновим, згадує: "У нього був штаб, куди багато хто приходив. Хоча регулярних формальних зборів не було, майже щовечора в нього хтось сидів. Якось сидимо у нього за столом, усі члени партії, [зокрема] Торсуєв, секретар ЦК комсомолу. І Глазунов каже: "Я мрію про той час, коли всіх комуністів повісимо на ліхтарях". У [19]60-ті роки таке говорили нечасто. І всі "ги-ги-ги".

Юрій Торсуєв народився 29 вересня 1929 року у Дніпропетровську. Він закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. 1950-го року його обрали першим секретарем Жовтневого РК ЛКСМ України в місті Дніпропетровськ. 1960 року він став секретарем ЦК ЛКСМ України. За два роки його обрали секретарем ЦК ВЛКСМ. На цій посаді він перебував до 1972 року.

Під впливом хрущовської "відлиги" Торсуєв, який був куратором роботи зі студентською молоддю, молодими науковцями, руху "Комсомольський прожектор" та інших питань розвитку самодіяльності молоді, перейнявся одним із головних для нього запитань: "Комсомол із партією чи при партії?"

За його ініціативою організували дослідження, яке проводили молоді науковці, із метою визначення шляхів розвитку молодіжного руху. У підсумку підготували аналіз проблем комсомолу і висловили ідею про створення ще однієї молодіжної організації, якій, на відміну від наявної, потрібно буде представляти інтереси молоді як частини населення країни. Результати дослідження обговорили у ЦК ВЛКСМ і доповіли ЦК КПРС, який висловився категорично проти. Торсуєва усунули з посади секретаря ЦК ВЛКСМ і призначили на посаду директора видавництва "Прогрес".

Надамо слово колишньому активному учаснику Всеросійського соціал-християнського союзу визволення народу (ВСХВН), який дістав за це перший свій строк, і потім двічі судимому за участь в антирадянській діяльності письменнику Льву Бородіну:

"Складна і суперечлива ця особистість... [він був] перманентним об'єктом чуток, пліток, підозр і обвинувачень... Безумовно, такий "оазис" спілкування відповідні органи без уваги залишити не могли... По-перше, відвідувачів маса, причому щодня. Відвідувачі різні. Дмитро Васильєв (майбутня "Пам'ять" – прим. В. Попова) – перший помічник Глазунова з усіх фото... та інших організаційних справ... Ні на що напевно "порожнє" Глазунов часу не витрачав принципово... Думаю, що у Глазунова ніколи не було друзів "просто так ". Для Глазунова друг – це помічник у справах його... (а у Глазунова на черзі неодмінно була яка-небудь справа і неодмінно на благо Росії щонайменше)... Усі вечірньо-нічні просиджування в майстерні чи квартирі художника ніколи не були простим заняттям, особливо якщо були іноземці – тоді тривало витончене опрацювання в русофільскому напрямі.

...В. Солоухін прийшов із молодою гарною дівахою, яку відрекомендував племінницею. Упродовж усього вечора не пам'ятаю, щоб племінниця сказала хоча б слово. А можливо, саме не пам'ятаю. Був Юрій Селезєв, симпатичний, стриманий у промовах і тостах. Був улюблений поет Ясіра Арафата (імені не запам'ятав) із приставленою до нього МЗС яскравою білявкою. За два роки його підстрелили під час чергової інтифади. Був посол Іспанії у СРСР, зовні не надто приємний чоловік, який за найменшої нагоди постійно "витончено" натякав на свої "профранкістські" настрої".

Л. Бородін. "Хозяин дворянского гнезда". Літературна газета, № 42 (5897), 16–22 жовтня 2002 року

Тут легко вгадати Хуана Антоніо Самаранча, колишнього агента КДБ СРСР, за допомогою якого він став очільником Міжнародного олімпійського комітету (МОК), нині вже покійного. Мабуть, завдяки Глазунову і полюбився Самаранчу російський антикваріат, що в підсумку стало основою його вербування КДБ. 1978 року Глазунов написав портрет Самаранча на тлі російських ікон, які він нелегально вивозив із СРСР, а також портрет його дружини на тлі одного з московських монастирів.

Якщо у Глазунова був хоч один відданий друг, то був ним Солоухін. Але й він описав у романі "Остання сходинка" головного героя (у якому легко впізнати Глазунова), який виявився не просто стукачем КДБ, а свідомим провокатором, тобто людиною, яка втягувала друзів (на кшталт Самаранча) у злочини і здавала їх відповідним органам.

Один із варіантів роману, головними дійовими особами якого стали Солоухін і популярний фотомитець Кирило Буренін (у якому нескладно вгадати художника Глазунова), закінчується тим, що Солоухін, проїжджаючи на машині Луб'янською площею, бачить, як його кумир Кирилко, "ленінградець, петербуржець, із якимись стародавніми дворянськими предками, мало не нащадок Брюллова", злодійкувато роззирнувшись на всі боки, заходить у під'їзд відомої на весь світ Луб'янки.

У дещо зміненому варіанті роману, який Солоухін опублікував незадовго до своєї смерті 1997 року, фінальну частину оповіді подано описом довірчої бесіди ченця Троїцько-Сергієвої лаври отця Олексія із Солоухіним:

"Гарні люди запевняють нас, що Кирило Буренін з усіх боків оточений чекістами і провокаторами... Він "під ковпаком", а отже, кожен, хто опиняється поруч...

– Не може бути! – вигукує письменник.

– Може, Володимире Олексійовичу, усе може бути. На жаль, так і є, – відповідає йому отець Олексій.

– Але як же так? – хапається за голову Солоухін. – Зрозуміти й дізнатися всю правду. І все ж служити неправді? Але ж якщо так, то це жахливо, так жахливо, як ніколи ще не було на світі!"

На Луб'янку Глазунов дійсно ходив. Може, і не раз. Ось історія одного такого походу, і не до кого-небудь, а до Андропова, у викладі самого Глазунова:

"1978-го він [Юрій Андропов] особисто, скажімо так, благословив мою виставку, якій світила заборона, як і попередній... Про те, щоб без сторонньої підтримки роздобути Манеж, годі було навіть мріяти. І знову – вкотре в моєму житті! – на допомогу прийшов Сергій Михалков. Знаючи про виниклі проблеми, він дав пораду:

– А ти зателефонуй гарній людині. Юрієві Володимировичу Андропову. Зустрінься з ним, поговори, він усе вирішить.

Першої хвилини мені відняло мову:

– Ви жартуєте, Сергію Володимировичу! Та як же я до нього потраплю, хто ж мене прийме?

Незворушний Михалков продовжив:

– Не хвилюйся, я тобі телефон правильний назву. Набереш його...

Про всяк випадок я уточнив:

– А де кабінет Андропова?

– Ну як? У найвищій будівлі країни, із неї Колиму видно. На Луб'янці Юрій Володимирович працює, у будинку за пам'ятником Дзержинському.

У мене миттєво змокріла спина: добровільно засунути голову в пащу лева, віддати себе в лапи КДБ! Намагаючись відтягнути неминуче, поставив Михалкову ще одне необов'язкове запитання:

– А який стосунок до відкриття виставки має голова Комітету держбезпеки СРСР?

Сергій Володимирович звично усміхнувся у вуса:

– Ж-жопа, не вдавай, ніби не знаєш, де живеш. Ти пропагуєш православ'я, за монархією тужиш, Достоєвського любиш, у партію не вступаєш, а за такими людьми КДБ завжди наглядав. Телефонуй!"

Після першого ж дзвінка мені призначили аудієнцію на Луб'янці".

І. Глазунов. "Росія розіп'ята"

У багатьох своїх спогадах Глазунов зазначає, що наступного дня після його дзвінка Андропову його прийняв могутній керівник КДБ СРСР. Це означає, що у відомстві, про що Глазунов не став розповідати Микиті Михалкову, його давно і добре знали.

У разі особистого звернення радянських громадян до конкретних керівників різного рівня радянської держбезпеки, перш ніж зустрітися, готували докладну довідку на людину. Лише після цього вирішували питання про особисту зустріч. Хотілося б зазначити, що в цьому випадку йшлося про прийом заявників у приймальні КДБ СРСР на Кузнецькому мосту. Там заявників приймали цілодобово, за потреби запрошуючи офіцерів відповідних підрозділів. Ми ж говоримо про особистий прийом керівництва, коли діяв описаний мною порядок. Тож у величезній будівлі на площі Дзержинського Глазунова добре знали ще до першого дзвінка Андропову.

Як ми вже розповідали, товариство "Пам'ять" було проєктом КДБ, підконтрольним держбезпеці. Проте створений Глазуновим патріотичний клуб "Родина" був теж підконтрольною КДБ структурою. Валерій Ганичев, головний редактор "Комсомольской правды", письменник, згодом доктор історичних наук і голова Спілки письменників Росії згадує:

"Ілля Сергійович Глазунов допомагав створити той знаменитий клуб "Родина"... Звісно, клуб був під пильною увагою КДБ. Однак там багатьох молодих хлопців загартували, як багато хто вважає, це клуб став базою для майбутньої "Пам'яті"... реальним ідеологічним центром..."

Із запису бесіди В. Ганичева і В. Бондаренка. Газета "Завтра", 4 червня 2002 року

Із цитат інших учасників клубу "Батьківщина" стає зрозуміло, у чому саме ця ідеологія полягала. Російський письменник Олег Патонов пише:

"Для мене і моїх друзів... інтереси єврейських комісарів були... нам чужими, їх кумири нудними й фальшивими... Ми ж, російська молодь, прагнули власних кумирів. І ми знайшли їх. Пам'ятаю, першими нашими кумирами стали великий російський художник Ілля Сергійович Глазунов та чудовий російський публіцист Михайло Петрович Лобанов...

Після Глазунова і Лобанова серед російської молоді велику популярність мав письменник Володимир Олексійович Солоухін. Уперше я його побачив у якомусь студентському клубі (можливо, МАІ), де він виступав разом із нашим кумиром Глазуновим у межах клубу "Батьківщина"...

Ми не знали, що вже тоді Солоухін збирав матеріал для книги "Остання сходинка", де гостро порушив питання про єврейське засилля в Росії, про прагнення жидівських вождів до світового панування над людством... Серед активістів клубу "Родина", напевно, уперше у СРСР, стала поширюватися антисіоністська література.

Солоухін розповідав мені, що саме тут він уперше ознайомився із "Сіонськими протоколами". Саме тут я вперше побачив чудових російських громадських діячів того часу – Василя Дмитровича Захарченка (головного редактора журналу "Техніка – молоді"), Віктора Олексійовича Виноградова та Олега Ігоровича Журіна. Двоє останніх були архітекторами, учнями [Петра] Барановського, згодом видатними активістами товариства "Пам'ять"...

Нашим останнім університетом і національним клубом стало Всеросійське товариство охорони пам'яток історії і старовини (ВТОПІіС). Створене 1966 року в запеклій боротьбі з ліберально-єврейським підпіллям (яке оголошує його антирадянською організацією), ВТОПІіС включило у своє керівництво майже всіх головних кумирів російської молоді – Глазунова, Солоухіна... Тут можна було знайти рідкісну національну літературу, наприклад, твори слов'янофілів, а також антисіоністські видання. Саме тут мені вперше дали почитати книги [Андрія] Дикого "Євреї в Росії та СРСР" і [Олександра] Селянинова "Таємна сила масонства".

О. Платонов. "Російський спротив на війні з антихристом"

Факт імовірної співпраці Глазунова із КДБ, схоже, нікого, окрім Солоухіна, не бентежив. Важливіше було зберегти незаплямованим образ великого патріота Росії просвітителя Глазунова. Станіслав Куняєв, головний редактор журналу "Наш современник", пише:

"Скажу те, чого досі нікому не казав. Ви навіть не знаєте, що на початку [19]90-х, коли до редколегії ввійшов Володимир Солоухін, він відразу ж запропонував мені опублікувати [свою] повість "Остання сходинка", у якій головний герой – талановитий фотохудожник, "мислитель та історик" – є водночас людиною, таємно пов'язаною із КДБ, мало не провокатором.

Коли з розмови із Солоухіним, та й із самої повісті, мені стало зрозуміло, що прототипом цього чарівного героя є відомий російський художник [Глазунов], жах охопив мене.

– Я не вірю! – закричав я Солоухіну. – І ніколи не друкуватиму цього! Візьміть рукопис назад і, благаю, ніколи не публікуйте його!

На жаль, Солоухін не послухав мене, і рукопис у дещо пом'якшеному варіанті все-таки став книгою".

Делікатний момент: сам Станіслав Куняєв, як ми вже вказували, із середини 1970-х років був агентом багато разів згадуваного нами офіцера КДБ Миколи Нікандрова. Тож зрозумілим є його небажання викривати колегу по агентурі художника Глазунова.

Утім, таку безпринципну "делікатність" Куняєв виявив тільки стосовно "патріота" Глазунова. Щодо письменників "демократичного" табору Куняєв (який відкрито підтримав ДКНС) був "принциповим" і вимагав назвати завербованих агентів держбезпеки. Ось описана Куняєвим розмова з полковником КДБ Сергієм Васильєвим невдовзі після провалу путчу 19–21 серпня 1991 року:

"– Сергію Федоровичу! У письменницькому світі давно ширяться чутки про таємну співпрацю з Комітетом деяких наших побратимів по перу... Надворі революція. Що станеться завтра з кадрами та структурами відомства – нікому не відомо. Доки в державі безвладдя, доки не знищено списки інформаторів, їхні особисті справи – можна потримати їх у руках, зазирнути в них?

– А які імена вас цікавлять? – запитав полковник.

– ...Ну, приміром, Євген Євтушенко, Юліан Семенов, Генріх Боровик, Віталій Коротич, Андрій Вознесенський. Ну, не може бути, щоб вони не працювали на ваше відомство... Дайте мені в руки хоч які-небудь факти, списки, документи. Адже ви патріот-державник, а ці люди зараз усе роблять, щоб зруйнувати нашу державу! Треба показати їхнє лукавство!"

С. Куняєв. "Зрада – це продаж натхнення"

Але "патріот-державник" Васильєв списків і документів Куняєву не дав. Не мав права. А власної справи Куняєв у Васильєва не попросив, оскільки знав її зміст.

Попередню частину опубліковано 3 червня. Наступна вийде 17 червня.

Усі опубліковані частини книги Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації