+11 Київ
Філіп Бобков та Інститут конкретних соціологічних досліджень АН СРСР
За кілька місяців після того, як Юрій Андропов очолив КДБ, в Інституті соціології АН СРСР з ініціативи заступника Андропова Філіпа Бобкова було створено "закритий сектор" 5-го управління КДБ. Для служби там визначили 15 офіцерів. На чолі відділу поставили заступника директора інституту. На базі цього відділу згодом було створено Інститут соціально-політичних досліджень, де непомітно працював сам Бобков після того, як завершився період його життя, пов'язаний із "Мостом", Володимиром Гусинським, Юрієм Лужковим і Євгеном Примаковим.
Ось що згадував про це 2003 року директор інституту академік Геннадій Осипов:
"Закритий відділ... укомплектували співробітниками КДБ, які проводили дуже цікаві дослідження... Скажімо, ще в [19]70-ті роки після досліджень в Естонії співробітники цього відділу написали роботу про те, як там розвиватимуться події. І вони мали рацію на 100%. Створення національного фронту, відділення тощо" (цитата з інтерв'ю директора Інституту соціально-політичних досліджень РАН академіка Геннадія Осипова виданню "Коммерсантъ", 3 лютого 2003 року. – Попов).
Офіцери держбезпеки, які працювали в закритому секторі Інституту конкретних соціологічних досліджень АН СРСР, були співробітниками 6-го (аналітичного) відділу 5-го управління КДБ СРСР і підпорядковувалися безпосередньо Бобкову.
Поряд із цим було створено ще один "інститут" – Інститут стратегічних оцінок і аналізу під керівництвом колишнього голови КДБ Азербайджанської РСР Вагіфа Гусейнова – і різні структури та об'єднання під управлінням досвідченого агента КДБ Сергія Кургіняна.
Інститут стратегічних оцінок і аналізу
13 липня 2000 року Володимира Гусинського заарештувала російська влада за обвинуваченням у шахрайстві. Ця подія стала початком краху фінансової та медійної структур, керівником яких він значився. Однак вимушене припинення існування "Медіа-Мосту" та інших комерційних структур, що належали олігарху Гусинському, зовсім не ознаменувало зникнення лаштунків, заради яких їх створювали. На кошти групи Питовранова – Іванова – Бобкова незадовго до загибелі "імперії" Гусинського було створено нову структуру, куди плавно перетекли основні аналітичні кадри колись могутньої його служби безпеки: Інститут стратегічних оцінок і аналізу (ІСОА).
ІСОА було засновано 2000 року на базі аналітичного центру, що функціонував із 1995 року. У раду директорів і штат Інституту входили великі фахівці в питаннях внутрішньої, зовнішньої, геостратегічної та військової політики, економіки, сучасної історії і права, більшість із яких мала багатий досвід керівної роботи на державних посадах. До підготовки аналітичних і прогнозних матеріалів стратегічного характеру на контрактній основі в Інституті залучали науковців у різних галузях знань найбільших наукових центрів країни. На контрактній основі до підготовки інформаційно-аналітичних матеріалів і досліджень залучали також різних експертів та організації.
ІСОА був закритим акціонерним товариством. Інформації про його акціонерів у відкритих джерелах немає, так само як і інформації про його співробітників. Назви аналітичного центру, на базі якого зародився інститут, теж не вказували. І не випадково. Творцем Інституту був всюдисущий Бобков. Після краху "Мосту" він повів своїх аналітиків колишнього КДБ у ним же створений ІСОА. Аналітичного центру, що став основою нового інституту, не називали з тієї причини, що він був аналітично-інформаційним управлінням служби безпеки "Міст-банку".
Директором і головним редактором видаваного інститутом журналу "Вестник аналитики" з моменту створення інституту був Вагіф Гусейнов.
Колишній голова КДБ Азербайджанської РСР Вагіф Гусейнов для Бобкова не був випадковою людиною. Їх назавжди зв'язала кров сотень загиблих бакинців – вірмен і азербайджанців – у січні 1990 року. Сховавшись за допомогою Бобкова в Москві, Гусейнов не тільки зумів уникнути кримінального переслідування на батьківщині, але й дістав престижне місце роботи.
Вагіф Гусейнов. Фото: Araz Yaquboğlu / Wikipedia.org
Гусейнов народився 1942 року в місті Куба Кубинського району Азербайджанської РСР. 1970 року закінчив факультет журналістики Азербайджанського державного університету. Із 1973-го до 1978 року – секретар, потім перший секретар ЦК ЛКСМ Азербайджану. 1978 року його перевели до Москви у ЦК ВЛКСМ на посаду секретаря з міжнародних справ. Із 1980-го до 1983 року – перший секретар Бакинського міського комітету компартії Азербайджанської РСР.
1984 року очолив Національний олімпійський комітет Азербайджану. 1986 року його було призначено на посаду першого заступника начальника управління з обслуговування дипломатичного корпусу МЗС СРСР. Із 1988-го до 1989 року – завідувач організаційно-партійної роботи ЦК КП АзССР. Був членом ЦК КП АзССР і депутатом Верховної Ради АзССР. Із серпня 1989 року до 13 вересня 1991-го – голова Комітету державної безпеки АзССР.
Саме за часів Гусейнова 19–20 січня 1990 року в Баку у зв'язку з погромами, що сталися там 13–19 січня, унаслідок яких загинули десятки вірмен, було введено частини радянської армії та спецпідрозділів КДБ СРСР. Після початку цієї операції кількість жертв зросла ще більше. У заяві комісії Верховної Ради Азербайджанської РСР щодо розслідування подій тих днів ішлося:
"У ніч із 19-го на 20 січня 1990 року в місті Баку здійснили страшну за своєю жорстокістю злочинну акцію, яка призвела до масової загибелі мирного населення... В операції брали участь великі формування сухопутних, військово-морських, військово-повітряних і повітряно-десантних військ Союзу РСР, а також військ спеціального призначення КДБ і МВС СРСР. Введення зазначених військових частин і з'єднань у місто Баку супроводжували антигуманні, жорстокі дії з боку військовослужбовців, життя позбавляли всіх, хто потрапив у поле зору, обстрілювали житлові будинки, медичні заклади, чавили танками машини швидкої допомоги, автомобілі, які проїжджали повз і стояли на узбіччі, добивали поранених, розстрілювали медичних працівників під час надання невідкладної допомоги на місцях.
За попередніми даними, на сьогодні вбито 168, поранено та завдано тілесних ушкоджень 715 мирним жителям, немає відомостей про долю понад 400 осіб. Серед них жінки, літні люди й діти... Багатьох смерть наздогнала у квартирах, під'їздах будинків, в автобусах і на робочих місцях. Донині надходять відомості про нових жертв і тих, хто вмирає від ран. Загинуло 28 і поранено понад 80 військовослужбовців, багато з яких постраждало від рук своїх товаришів унаслідок неузгоджених дій командування".
Наставником Гусейнова в цей період був Бобков, який особисто прибув до Баку за тиждень до введення в місто військ та спецпідрозділів КДБ групи "А" ("Альфа").
У березні мали відбутися вибори до парламенту Азербайджанської РСР, під час яких, безсумнівно, переміг би Народний фронт (НФА). За намовою Москви з метою дестабілізації ситуації та через появу приводу для введення режиму надзвичайного стану для подальшого арешту лідерів НФА й розгону його структур у Баку республіканський КДБ спровокував погроми вірменів.
Після розпаду СРСР і приходу в Азербайджані до влади представників Народного фронту Гусейнова заарештували, він перебував під слідством за обвинуваченням в організації вибуху на бакинському телецентрі в лютому 1991 року. Деякий час він був у слідчому ізоляторі. 1993 року його звільнили, у лютому 1994 року він покинув Азербайджан і оселився в Москві, де зробив успішну кар'єру в Бобкова. 1996 року Азербайджан наполягав на екстрадиції Гусейнова, однак російська влада в екстрадиції Гусейнова Азербайджану відмовила.
Із 1995-го до 1996 року Гусейнов керував Аналітичним центром АФК "Система". Із 1996-го до 2001 року він був президентом АТВТ "Акціонерне товариство науково-технічного розвитку "Регіон", залишаючись одночасно членом Ради директорів АФК "Система". Формально в його підпорядкуванні був тоді колишній голова КДБ СРСР генерал армії Крючков, який вийшов із в'язниці за амністією. 1998 року спільно з колишнім комсомольсько-партійним функціонером Олегом Сергійовичем Кузіним, головним редактором газети "Санкт-Петербургские ведомости", Гусейнов створив інформаційне агентство "Росбалт". У 1998–1999 роках Гусейнов був головою ради директорів цього агентства.
Під "дахом" Інституту стратегічного оцінювання і аналізу сховався також колишній начальник 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенант Євген Іванов, кадровий офіцер 5-го управління КДБ Володимир Масленніков і його підлеглий із часів служби у 5-му управлінні КДБ Валерій Ширяєв, старший оперуповноважений 1-го відділення 3-го відділу, який відповідав за МДУ.
Як офіцер 5-го управління КДБ автор цих рядків був особисто знайомим із Ширяєвим – через приятеля й колегу по службі Володимира Піщенка. Із Піщенком їх зблизила пристрасть до спиртного, яка в підсумку скоротила Піщенку життя. Він помер у віці 56 років. Ширяєв же, як і раніше, у строю і працює у видавництві "Новой газеты" на посаді заступника директора, яка є прикриттям, оскільки він, як і раніше, перебуває на службі в держбезпеці як офіцер чинного резерву ФСБ Росії.
Серед співробітників інституту, підпорядкованих Гусейнову, було чимало людей вельми примітних. Олександр Львович Свєчніков 1973 року закінчив географічний факультет МДУ. Починав свою службу у 3-му відділі 5-го управління КДБ СРСР. 1987 року став кандидатом філософських наук. Наприкінці 1980-х обіймав посаду помічника начальника 5-го управління КДБ Євгена Іванова. Після колапсу СРСР нетривалий час був співробітником ФСБ Росії.
1995 року Свєчніков повернувся до свого колишнього керівника Євгена Іванова, який на той час очолив інформаційно-аналітичне управління служби безпеки "Міст-банку", де Свєчніков працював у підрозділі, очолюваному його колишнім колегою із 3-го відділу 5-го управління КДБ СРСР Ширяєвим. Після скасування і цієї структури він пішов за своїм шефом в ІСОА, де сховалося багато його колишніх колег із 5-го управління КДБ СРСР і співробітників СБ "Міст-банку".
Свєчніков написав кілька книг: "Глобальний капіталізм: роздуми на тему" (2002, у співавторстві), "Сучасний глобальний капіталізм" (2003, у співавторстві) тощо. Головним автором на обкладинках цих книг було вказано Філіпа Бобкова. Іншим співавтором Свєчнікова був генерал Євген Іванов.
Ще одним зі співавторів Свєчнікова був його колега з 5-го управління КДБ СРСР Сергій Петрович Чаплинський, що протягом низки років працював у 8-му відділі цього управління та був помічником генерала Івана Абрамова. Відділ здійснював розроблення зарубіжних сіоністських центрів і сіоністів-активістів серед радянських громадян. Як і Свєчніков, Чаплинський деякий час був помічником начальника 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенанта Іванова. У якийсь момент Чаплинський і Свєчніков були ще й секретарями комсомольської організації 5-го управління КДБ СРСР.
На цьому, однак, потяг до написання книг у Бобкова не згас. Співавтором його спогадів став письменник Святослав Рибас, завербований в агентурну мережу держбезпеки в період його навчання на другому курсі літературного інституту імені Горького в Москві. Вербував Рибаса офіцер 1-го відділення 2-го відділу 5-го управління КДБ старший лейтенант Юрій Балас (за активної участі куратора Літінституту від КДБ, яким тоді був автор цих спогадів).
Анатолій Собчак і Артем Боровик
Практично напередодні обрання Путіна на посаду президента Росії 19 лютого 2000 року за дивних обставин раптово помер колишній перший мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак, який незадовго до цього повернувся з-за кордону, де він вимушено переховувався від кримінального переслідування на батьківщині. Утечі Собчака за кордон та усуненню з посади головного гонителя генерального прокурора РФ Юрія Скуратова надзвичайно активно сприяв Володимир Путін.
Путін розумів, що в разі кримінального переслідування Собчака за злочинні дії на посаді мера Санкт-Петербурга неминуче згадають і про самого Путіна, який керував за часів Собчака комітетом із зовнішніх зв'язків мерії й був потім першим заступником глави уряду Санкт-Петербурга. Тепер же, із часом, під гарантії Путіна, який обіймав посади директора ФСБ і секретаря Ради Безпеки РФ – 12 липня 1999 року Анатолій Собчак повернувся в Росію. У серпні цього самого року Путін став прем'єр-міністром, а 31 грудня 1999 року – виконувачем обов'язків президента Росії.
Анатолій Собчак і Володимир Путін. Фото: compromat.ru
14 лютого 2000 року Собчака було призначено довіреною особою кандидата у президенти Росії Путіна і, крім того, він очолив політичну консультативну Раду демократичних партій та рухів Санкт-Петербурга. Під час агітаційної поїздки у Світлогорськ Калінінградської області в ніч із 19-го на 20 лютого 2000 року Собчак раптово помер.
Передчасна й несподівана смерть породила масу пересудів, для яких були підстави. Було засекречено результати розтину тіла Собчака, вжито надзвичайних заходів із приховування всієї інформації, що стосувалася смерті Собчака. З'явилася версія про його отруєння. Офіційно підтверджено нічого не було. Але серйозним фактом, що насторожував, була присутність у Світлогорську в момент смерті Собчака відомого агента КДБ бізнесмена Шабтая Калмановича і колишнього офіцера ГРУ генштабу армії, який також став бізнесменом, Андрія Бурлакова. Як заявляв Калманович в одному зі своїх інтерв'ю, Собчак помер у нього на руках.
За кілька років – 2 листопада 2009 року – Калмановича розстріляв у Москві невстановлений найманий убивця. 18 куль, що влучили в його тіло, не залишили йому шансів на виживання. Минуло ще два роки, і від руки чергового найманого вбивці загинув Бурлаков.
Були ці вбивства свідків смерті Собчака спробою замести сліди або ж актами помсти тепер уже президента Росії – з упевненістю сказати не може ніхто. Ні вбивць, ні замовників злочинів визначено і знайдено не було. Так само, як не було встановлено мотивів, організаторів та виконавців усунення Калмановича і його партнера по бізнесу Бірюкова.
Путін від смерті Собчака, безумовно, дістав вигоду: мертві є найнадійнішими хранителями таємниць. Разом із Собчаком пішли в небуття всі злочини, вчинені за нього в мерії Санкт-Петербурга.
Надзвичайно цікавою є у зв'язку з історією про смерть Собчака публікація німецького політичного журналу Focus від 5 серпня 2015 року:
"У біографії Володимира Путіна досі є багато білих плям і розбіжностей. Наприклад, його діяльність як співробітника КДБ у Східній Німеччині. Дослідницький центр Correctiv опублікував деякі подробиці про роботу Путіна агентом КДБ у Дрездені.
Зокрема, Correctiv повідомляє з посиланням на колишнього колегу Путіна по шпигунству Клауса Цухольда, що "Путін неодмінно хотів дістати інформацію від якогось науковця", професора медицини, який "мав доступ до результатів наукових досліджень про смертельні отрути, що практично не залишають слідів". Зокрема, йшлося про "отрути, які інсценували самогубство, наприклад, могли передавати миш'як через пеніс під час сексуального акту", а також про застосування радіоактивних речовин. Для того щоб дістати ці дані, Путін шантажував професора компроматом.
Автори дослідження Correctiv Девід Кроуфорд і Маркус Бенсманн доходять висновку, що "Путін уже тоді виявляв безпринципність і жорсткість, які пізніше привели його у президентське крісло".
За смертю Собчака 9 березня того самого 2000 року сталася загибель відомого російського журналіста Артема Боровика, який вилетів до Грузії зафрахтованим літаком для зустрічі з імовірною матір'ю Володимира Путіна Вірою Путіною, жителькою села Метехі. Як встановило слідство, причиною катастрофи стала груба помилка пілота й недогляд технічних служб аеропорту, які не виконали протильодового оброблення крил.
Сергій Доренко
Переконлива перемога Путіна на президентських виборах зовсім не означала здобуття повноти влади у країні, у якій були ще, як і раніше, сильні антагоністичні Путіну політичні сили. Достатньою мірою Путін відчув їхню протидію після загибелі атомного підводного човна "Курськ", що сталася 12 серпня 2000 року, за кілька місяців після його обрання на найвищу державну посаду.
Із різкою критикою Путіна в засобах масової інформації й передусім на телебаченні виступав його нещодавній союзник, тележурналіст Сергій Доренко, прозваний "телекілером". Саме Доренко під час парламентсько-президентської кампанії 1999 року, як вельми популярний тележурналіст, суттєво знизив рейтинги Лужкова і Примакова спрямованими проти них передачами. Як пізніше згадував Доренко, до початку циклу його передач рейтинги основних претендентів були: Примаков – 36%, Лужков – 16%, Путін – 1,5%. До шостої за рахунком передачі циклу рейтинги були такими: Примаков – 16%, Лужков – 8%, Путін – 38%.
Доренко не був прибічником Путіна, але він був переконаним противником Примакова та Лужкова і своєю протидією їм мимоволі допоміг Путіну.
Усе різко змінилося в серпні 2000 року після трагічної загибелі атомного підводного човна "Курськ". Доренко у своїх репортажах, присвячених цій трагедії, відкрито й обґрунтовано критикував новообраного президента та звинувачував його у відвертій брехні. У підсумку 2 вересня 2000 року Доренка звільнили з ОРТ. 2001 року проти Доренка порушили кримінальне провадження за фактом наїзду на мотоциклі на пішохода. Справа набувала серйозного обороту й загрожувала Доренку позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років. Урятувала Доренка, за його власними словами, допомога заступника керівника адміністрації президента РФ Ігоря Сєчина, завдяки чому Доренко дістав лише чотири роки умовно.
Сергій Доренко. Скріншот: RVISION / YouTube
Щоб зрозуміти, чому Сєчин вирішив заступитися за скандально відомого журналіста, необхідно уважно вчитатися в біографію Доренка. Народився він 1959 року в сім'ї військового льотчика, який завершив військову службу у званні генерал-майора. Звісно, виховували Сергія в дусі патріотизму, що певною мірою вплинуло на його долю.
У другій половині 1970-х років Доренко вступив в Університет Дружби народів імені Патріса Лумумби (УДН). Університет було створено 1960 року для надання культурної допомоги країнам, що звільнилися від колоніальної залежності.
Основною метою УДН була підготовка висококваліфікованих кадрів для країн Азії, Африки й Латинської Америки. Такою була офіційна версія створення університету. Насправді ж головною метою було поширення економічного та політичного впливу СРСР на зазначені країни. Фахівці, які здобули освіту в УДН, у своїх країнах згодом обіймали високі позиції в урядових установах та економіці, що в підсумку мало забезпечувати радянський вплив у них.
Для успішної реалізації цієї програми органи радянської держбезпеки активно вербували агентів серед іноземних студентів УДН, які після повернення у свої країни продовжували агентурну діяльність в інтересах радянської розвідки. Найвидатніших із них зараховували на службу в управління нелегальної розвідки 1-го головного управління КДБ СРСР і вони ставали кадровими радянськими розвідниками-нелегалами.
За лінією КДБ СРСР за УДН відповідали офіцери-оперативники 2-го відділення 3-го відділу 5-го управління КДБ СРСР. Вони розробляли кандидатів на вербування серед студентів-іноземців, також активно проводили роботу з вербування радянських громадян – студентів і викладачів. Агентурно-оперативну роботу було спрямовано на виявлення серед іноземних студентів агентури та співробітників спецслужб закордонних країн.
У роки, коли в УДН навчалася майбутня зірка російського телеекрану Сергій Доренко, очолював 2-ге відділення 3-го відділу 5-го управління КДБ СРСР підполковник В'ячеслав Кітьов, підлеглі якого завербували патріотично налаштованого Доренка як агента держбезпеки. Серед співробітників вказаного підрозділу проходив службу випускник Вищої школи КДБ СРСР Отарі Аршба, що став згодом відомим бізнесменом і політиком-депутатом Держдуми VI скликання. У період дострокових виборів президента РФ 2000 року Аршба здійснював пропагандистські заходи на підтримку Гамана Тулієва, губернатора Кемеровської області, який був одним із конкурентів Володимира Путіна.
Агента держбезпеки студента Доренка, окрім використання його для вивчення іноземних та радянських студентів УДН, було залучено до роботи з іноземними делегаціями, які прибували до СРСР із країн, що розвивалися. Ця діяльність забезпечувала йому певний заробіток і давала можливість відточувати агентурну майстерність. Зважаючи на виявлені Доренком як агентом КДБ позитивні риси, 1982 року, відразу ж після закінчення ним УДН, його скерували в закордонне відрядження в Анголу, де він працював як перекладач у низці радянських представництв, зокрема у представництві Державного комітету Ради міністрів СРСР із зовнішніх економічних зв'язків, у складі якого було Головне інженерне управління, що здійснювало військові постачання в закордонні країни.
1984 року Доренко повернувся із закордонного відрядження, а за рік там же, в Анголі, опинився його майбутній оборонець Ігор Сєчин. За зізнанням Доренка (повіримо йому), він не був особисто знайомим із Сєчиним. Факт заступництва за опального Доренка може свідчити тільки про те, що в Сєчина й Доренка під час їхнього перебування в Анголі був спільний куратор від КДБ.
Після повернення в Москву Доренка, який не мав журналістської освіти, взяли на роботу на центральне телебачення як редактора служби зовнішніх відносин. Центральне телебачення було структурним підрозділом Держкомітету СРСР із телебачення й радіомовлення. Відповідав за них 14-й відділ 5-го управління КДБ СРСР, яким керував згадуваний уже нами полковник Нікандров. Безпосередньо за Центральним телебаченням контррозвідувально спостерігало 1-ше відділення 14-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, очолюване підполковником Комельковим, який раніше відповідав за УДН. Цілком логічним для життєвого шляху Доренка став його вступ 2003 року в лави КПРФ: 7 грудня 2003 року відбувалися чергові вибори до Державної думи IV скликання, і Доренко сподівався пройти в Думу і стати депутатом.
Попередню частину опубліковано 13 травня. Наступна вийде 27 травня.
Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.
