-2 Київ
Два крила КДБ
Задовго до краху СРСР у КДБ утворилося два крила. Одне – контррозвідка – тверезо оцінювало ситуацію. Інше – 5-те управління КДБ – намагалося загравати з лібералами й фашистами, нацьковувало їх на прозахідні молодіжні групи. Філіп Бобков навіть говорив, що в нього в кабінеті стояло два сейфи: в одному досьє на тих, хто називав себе російськими патріотами, в іншому – на тих, хто зараховував себе до демократів. І серед перших, і серед других були щирі люди, але були і платні агенти КДБ.
Група, очолювана Питоврановим і Бобковим, до середини 1980-х років отримала у своє розпорядження величезні грошові кошти, імовірно, десятки мільярдів доларів, які активно використовували для створення структур, що мали забезпечити захоплення влади у країні держбезпекою.
Після скасування КПРС у Росії не було проведено суду над злочинною комуністичною партією і не було введено люстрації партійних кадрів та співробітників КДБ, що забороняла б їм обіймати керівні посади. Гранично наївним було припускати, що КПРС та її вірний зброєносець змиряться зі втратою влади. Події 1993 року були тому прикладом. Тих, хто спробував вкинути країну в минуле, справедливо нарекли "червоно-коричневими", оскільки в їхній ідеології воєдино злилися комуністичні ілюзії та фашистські ідеї.
Товариство "Пам'ять" та інші, схожі на нього, намагалися викликати у СРСР хвилю російського націоналізму. 1990 року в популярному у СРСР журналі "Молодая гвардия", який видавали 700-тисячним накладом, у №2 була стаття під назвою "Концептуальна влада: міф чи реальність". Автором статті було вказано Володимира Зазнобіна, кандидата технічних наук із Ленінграда. За словами самого Зазнобіна, стаття в журналі з'явилася з ініціативи його кураторів із держбезпеки, головним із яких був перший заступник голови КДБ СРСР генерал армії Філіп Бобков. Це була проба пера групи авторів, творчі "здібності" яких дещо згодом розкрилися під час написання ними "Концепції суспільної безпеки".
"Концепція суспільної безпеки"
У середині 1990-х років у Росії, яка переживала не найкращі часи, що сприяло появі різних авантюристів, певної популярності набув рух "Концепція суспільної безпеки". Анонімні автори відверто маргінальної програми сховалися за колективним псевдонімом "Внутрішній Предиктор СРСР". В інтернеті за цією темою опублікували (мабуть, самі анонімні автори, бо ніхто інший у такому тексті зацікавлений не був) таку інформацію:
"Концепцію суспільної безпеки в тому складі робіт, у якому вона є дотепер, розробила, починаючи з 1987 року, громадська ініціативна група, яка обрала для себе назву "Внутрішній Предиктор СРСР" (ВП СРСР). Відтоді СРСР як держава зник, але діяльність громадської ініціативи триває під колишньою назвою не тільки тому, що вона стала своєрідною фірмовою маркою, але й тому, що авторський колектив не визнає (у правовому сенсі) ліквідації СРСР для виконання директив "світових лаштунків", масонських лож, ЦРУ та Ради національної безпеки США".
Одним з анонімних авторів був той самий Зазнобін, автор статті "Концептуальна влада", як виявилося – капітан першого рангу в запасі. Службу він проходив у Науково-дослідному інституті кораблебудування Військово-морського флоту (із 1992 року – в 1-му Центральному НДІ міноборони РФ).
Володимир Зазнобін. Скріншот: andrewhomeuser / YouTube
Зазнобін згодом розповідав, що появу статті ініціював Бобков, а вся робота зі створення "Концепції" була під контролем держбезпеки і мала для КДБ інформаційний характер.
Сама публікація стала прологом до розміщення в засобах масової інформації різних матеріалів, які стосувалися теми "суспільної безпеки". Після цього в Санкт-Петербурзі за гроші КДБ, виділені Бобковим та контрольовані співробітниками активного резерву держбезпеки, накладом 10 тис. примірників у форматі тритомника було видано "Концепцію суспільної безпеки (КСБ) "Мертва вода". Із самим Бобковим, за словами Зазнобіна, він і далі спілкувався та зустрічався до 1997 року.
"Концепція суспільної безпеки" – антисемітський документ, що повторює міф про глобальну сіоністську змову, який подано в "концепції" як "Глобальний Предиктор". Антисемітські інвективи "концепції" не поступалися нацистським.
Одним зі співавторів "концепції", яка мала обробляти населення Росії в націоналістичному дусі, був Михайло Миколайович Іванов, колишній командир ракетного крейсера "Владивосток". У 1990-ті роки він був радником і помічником лідера ЛДПР Володимира Жириновського і дружив із Зазнобіним.
1995 року Михайло Іванов брав активну участь у підготовці слухань у Держдумі "Концепції суспільної безпеки", які відбулися 28 листопада 1995 року. "Концепція", що є відвертою нісенітницею, якій надали наукоподібної форми, стала предметом розгляду у вищому законодавчому органі Росії. Із доповіддю про "Концепцію" виступав її активний пропагандист заступник начальника Військово-космічної академії імені О.Ф. Можайського генерал-майор Костянтин Павлович Петров.
Після слухань було організовано роботу з поширення "Концепції" серед депутатів Держдуми. Зокрема, на постійній основі налагодили роботу з комітетом із геополітики Держдуми, який очолив депутат Олексій Митрофанов. Організували щотижневі семінари в Держдумі, через які пройшла велика кількість аналітиків, представників спецслужб і держслужбовців. На семінарах виступали засновник і керівник першого регулярного семінару, який діяв у Санкт-Петербурзі, Євген Григорович Кузнєцов, колишній співробітник Ленінградського обкому КПРС, і Костянтин Петров. Дружні стосунки з ними підтримував депутат Держдуми Георгій Майтаков, який очолював розвідку СРСР Тихоокеанського флоту, а також Валерій Задерей, колишній співробітник радянської зовнішньої розвідки.
Олексій Подберезкін
Вправний і досвідчений маніпулятор Бобков у всіх своїх багатоходових діях мав на меті одне – створення у країні умов, які дали б можливість держбезпеці заволодіти владою. Для досягнення цього чекісти тривалі роки підтримували російський націоналізм і популяризували ідеї "Концепції суспільної безпеки" (КСБ).
У відкритих джерелах немає якихось відомостей про видавництво "Громадська ініціатива", яке взяло на себе роботу з поширення тритомника КСБ "Мертва вода" серед населення. Не було інформації про те, хто керував видавництвом, хто були його співробітники і на які кошти воно існувало. Щоб розібратися в цій темній історії, треба згадати ще одну людину – Олексія Подберезкіна.
Подберезкін народився 1953 року в Москві в сім'ї робітника. Служив в армії. 1979 року здобув вищу освіту у МДІМВ МЗС СРСР, де залишився на посаді наукового співробітника. Із 1981-го до 1985 року – референт, керівник групи наукових консультантів Комітету молодіжних організацій (КМО) СРСР. Із 1985-го до 1990 року – старший науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин (ІСЕМВ) і Дипломатичної академії СРСР. Із 1991-го до 1993 року – радник, керівник групи консультантів віцепрезидента Росії Олександра Руцького.
1990 року вийшов із КПРС. 1994 року створив і до 2001 року очолював Всеросійський суспільно-політичний рух "Духовна спадщина". 1995 року його обрали депутатом Державної думи 2-го скликання. До 1999 року був членом фракції КПРФ; був заступником голови комітету Державної думи з міжнародних справ. 1996 року був серед ініціаторів створення "Народно-патриотического союза России" і до 1996 року був його співголовою. 2000 року балотувався на посаду президента Росії.
МДІМВ МЗС СРСР був престижним вищим навчальним закладом країни, який давав можливість випускникам працювати за кордоном, що було межею мрій багатьох радянських громадян. Із цієї причини на навчання в цей інститут прагнули влаштувати своїх дітей представники радянсько-партійної еліти. Подберезкін, який здобув середню освіту у вечірній школі, де рівень викладання значно поступався спеціалізованим середнім школам із поглибленим вивченням іноземних мов, після демобілізації з радянської армії та навчання на підготовчих курсах МДІМВ усе-таки зумів вступити до цього престижного вишу країни. Як же йому це вдалося? Хто допоміг честолюбному і тямущому Подберезкіну?
У МДІМВ навчалася велика кількість студентів із так званої золотої молоді, вербувати яких як агентів органів КДБ було заборонено. Водночас 7-му відділу 2-го Головного управління КДБ, куратору МЗС СРСР і підвідомчого йому МДІМВ було доручено оперативне забезпечення даних об'єктів із метою виявлення неблагонадійних осіб та запобігання найму цих неблагонадійних на роботу у МЗС СРСР. Таких, як Подберезкін, колишніх робітників і вчорашніх солдатів, у МДІМВ практично не було. Але саме в них була серйозна потреба, оскільки саме вони були вербувальним контингентом для держбезпеки.
Набувши могутніх покровителів в особі КДБ, Подберезкін 1979 року екстерном закінчив МДІМВ, але оскільки потрібен був КДБ як агент у стінах цього закладу, затримався там на два роки на посаді наукового співробітника. 1981 року він перейшов на роботу в Комітет молодіжних організацій (КМО) СРСР, за який відповідало 1-ше відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ. Оперативним спостереження за КМО керував старший оперуповноважений Євген Семенихін. Його змінив спочатку капітан Олександр Кочетков (який здійснював негласне співробітництво з Подберезкіним), потім – старший оперуповноважений майор Олександр Комельков. У КМО Подберезкін залишався до 1984 року й очолював групу наукових консультантів.
За кілька років у цій організації став працювати однокашник Подберезкіна з МДІМВ, у майбутньому відомий російський політичний діяч і віцепрем'єр уряду РФ Дмитро Рогозін. У своїй книзі "Яструби миру" Рогозін розповідав про КМО СРСР таке:
"Формально Комітет молодіжних організацій (КМО) СРСР, створений ще в роки Великої Вітчизняної війни під назвою "Антифашистський комітет радянської молоді", був автономною щодо апарату ЦК ВЛКСМ організацією. Нас пов'язували спільні управління справ та будівля в самому центрі Москви на вулиці Богдана Хмельницького (нині Маросейка), у якій приблизно 100 співробітників або, точніше, "відповідальних працівників" комітету займало другий і третій поверхи.
Насправді це було справжнє "шпигунське гніздо". Чимала половина всіх співробітників КМО СРСР одночасно працювала або у зовнішній розвідці, або в контррозвідці. Ми їх так і називали: "багатоверстатники". Вони постійно відлучалися з роботи, пояснюючи свою відсутність "необхідністю вийти на зв'язок із Центром"" (Д. Рогозін. "Яструби миру". – Попов).
Олексій Подберезкін. Скріншот: Новости на Первом Канале / YouTube
Позитивно зарекомендувавши себе як агента, Подберезкін 1985 року з допомогою офіцерів 1-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ зміг змінити місце роботи на значно престижніший Інститут світової економіки та міжнародних відносин (ІСЕМВ). Як і КМО, за ІСЕМВ відповідало 1-ше відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, старший оперуповноважений майор Ігор Курганов. Пізніше його змінив переведений із 9-го управління КДБ оперативний уповноважений капітан Михайло Щербаков.
У квітні 1990 року було створено організацію, яка дістала назву "Російсько-американський університет" (РАУ). Офіційним ініціатором створення цієї структури та її президентом був Подберезкін, у той період старший науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин й одночасно викладач Дипломатичної академії МЗС СРСР. Насправді в РАУ не було нічого "американського". РАУ був креатурою КДБ.
Укотре надамо слово Рогозіну:
"Після КМО я пішов працювати в більше ніж дивну контору під назвою "Російсько-американський університет" (РАУ), яку створив і очолив такий собі Олексій Подберезкін. Із цим діяльним авантюристом, який теж колись працював у Комітеті молодіжних організацій, я познайомився під час службових відряджень. Він неодноразово запрошував мене піти працювати в РАУ, а оскільки інших пропозицій мені ніхто не робив, я погодився. Платили в РАУ на ті часи пристойно. До Америки "Російсько-американський університет" не мав жодного стосунку, за винятком того, що в його керівництві було доволі багато науковців і ветеранів спецслужб, які працювали за напрямом "основного супротивника". Університет працював над усім: відкриттям приватних ліцеїв та салонів краси, перепродажем чогось комусь і навіть спостереженням за НЛО" (Д. Рогозін. Яструби миру. – Попов).
Із 1991 року Подберезкін був радником і керівником групи консультантів віцепрезидента РФ Олександра Руцького. Єльцин 1991 року не міг не враховувати зростання популярності "російської ідеї". Із цієї причини він був змушений запропонувати на посаду віцепрезидента РФ героя афганської війни, льотчика-генерала Руцького. Помилковість такого альянсу доволі скоро стала очевидною. У конфлікті президента РФ і Верховної Ради Руцькой став на бік опозиціонерів, які в основі своїй складалися з прокомуністично налаштованих депутатів і націоналістів. Позиція Руцького була логічним наслідком того, що його помічником був глашатай "російської ідеї" Подберезкін. Цей проєкт КДБ завершився 1993 року арештом Руцького і розгромом Верховної Ради. Але агент держбезпеки Подберезкін вийшов сухим із води.
1992 року Подберезкін очолив створену на базі РАУ міжнародну неурядову науково-дослідну організацію "РАУ-Корпорація", яка видавала щомісячний науково-аналітичний журнал "Обозреватель – Observer". Уже в першому його номері серед авторів журналу відзначився колишній начальник зовнішньої розвідки (ПГУ КДБ СРСР) і останній (виконувач обов'язків) керівник КДБ СРСР Леонід Шебаршин. У редакційну колегію журналу ввійшов також колишній підлеглий Бобкова, генерал-майор КДБ Валерій Воротніков (із 1992 року був заступником директора СБ групи "Мост"), і Олексій Большов, який починав свою службову кар'єру в 7-му відділі 5-го управління КДБ.
РАУ і "РАУ-Корпорація" позиціонували себе як центр "опозиції ліберально-демократичного прозахідного курсу уряду Росії". Про це було буквально повідомлено на сайті МДІМВ, інституту, який працював у колаборації з РАУ і "РАУ-Корпорація":
"У 1990–1991 роках із групою однодумців – науковців, політиків, дипломатів, військових – [Подберезкін] створив громадську міжнародну неурядову організацію "Російсько-американський університет", який надалі перетворили на "РАУ-Корпорація", котра, за визнанням вітчизняних і закордонних експертів, стала провідним науково-аналітичним центром опозиції ліберально-демократичного прозахідного курсу уряду Росії".
1994 року Подберезкін став засновником фонду "Духовна спадщина", на основі якого того самого року було створено однойменний Всеросійський суспільно-політичний рух (ВСПР), у правління якого ввійшов Большов. Воротнікова було введено до складу науково-дослідної ради ВСПР. Тоді ж почалося тісне співробітництво Подберезкіна з лідером КПРФ Геннадієм Зюгановим.
На установчому з'їзді руху "Духовна спадщина", що відбувся у травні 1995 року, Подберезкіна було обрано головою центральної ради руху. Першим заступником голови став Олександр Коровников, полковник запасу Внутрішніх військ МВС, президент Науково-дослідного центру соціального захисту військовослужбовців. Заступниками Подберезкіна були президент консорціуму "Слов'янський посад" Валерій Тарасов; генеральний директор видавничого агентства "Обозреватель" і головний редактор видаваного "РАУ-Корпорація" журналу "Обозреватель – Observer" Володимир Штоль; Воротніков, який обіймав тепер посаду генерального директора агентства економічної безпеки "Взгляд"; колишній заступник командувача прикордонних військ, капітан I рангу, народний депутат Росії (до 1993 року) Євген Алаєв. Головою виконкому руху став виконавчий президент "РАУ-Корпорація" Олександр Луньков, який у 1980-ті роки був заступником голови КМО СРСР і секретарем Радянського комітету солідарності країн Азії та Африки.
У центральну раду руху (44 особи) було обрано також голову ЦК КПРФ Зюганова; заступника голови Державної думи Селезньова, директора Інституту регіональних проблем Максима Діанова та інших. У думських виборах 1995 року представники "Духовної спадщини" брали участь у складі виборчого об'єднання КПРФ. У Думу пройшли Зюганов, Селезньов, Подберезкін, Коровников, Тарасов і Воротніков.
Актив "Духовної спадщини" був основою ініціативної групи, яка висунула 9 січня 1996 року голову ЦК КПРФ Зюганова кандидатом у президенти Росії. Висунення від непартійної групи необхідне було Зюганову для того, щоб заявити про себе як про представника не самої лише КПРФ, а широкої коаліції "народно-патріотичних сил". Із цією метою було створено "Народно-патриотический союз России" (НПСР). Подберезкін входив до переліку ініціаторів створення НПСР і був співголовою цього союзу. Над висвітленням виборчої кампанії Зюганова працював пресцентр руху, створений у лютому 1996 року під керівництвом Діанова.
У Державній думі другого скликання Подберезкін входив до складу фракції КПРФ, був заступником голови комітету Державної думи з міжнародних справ (відповідав за роботу підкомітету із зовнішньої розвідки). Позиціонував себе Подберезкін як політолога, що було правдою лише почасти. Як політолог він починав, коли 1982 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук, як зазначено у відкритих джерелах, із "військово-політичної проблематики". Автору цих рядків знайти точну назву зазначеної дисертації не вдалося. Наступною дисертацією, яка дала претенденту 1990 року звання доктора історичних наук, була наукова праця "Значення системи бойового управління у військовій доктрині США", після чого Подберезкіна стали вважати фахівцем із проблем національної безпеки та військової політики.
Характерним є факт відсутності вказівки місця захисту кандидатської дисертації Подбрезкіна. Зате місцем захисту ним докторської дисертації з вельми специфічною тематикою для цивільного науковця і з позначкою "Для службового користування" була Ордена Червоного Прапора Дипломатична академія Міністерства закордонних справ СРСР.
Як відомо, Міністерство закордонних справ СРСР було цивільною установою. З огляду на це може здатися дивним факт нагородження Академії МЗС бойовим Орденом Червоного Прапора. Але річ у тім, що в системі академії протягом багатьох десятиліть діяв факультет, на якому навчалися військові розвідники.
Вибір Подберезкіним тем для дисертацій і публікацій, так само як і напрям його діяльності, переконливо свідчать про багаторічний і щільний контакт із радянськими й російськими спецслужбами, для яких "рідна комуністична партія" давно стала обтяжливою і непотрібною, як і для їхнього надійного агента Подберезкіна, який завчасно покинув лави КПРС ще 1990 року, відразу після захисту ним докторської дисертації, де перший розділ мав назву "Марксистсько-ленінські методологічні основи аналізу воєнних доктрин та їхній розвиток у другій половині [19]80-х років".
"Із початку [19]90-х років, – писав про Подберезкіна сайт МДІМВ, – Подберезкін очолює діяльність колективу "РАУ-Корпорації", спрямовану на розроблення національної ідеї та ідеології державного патріотизму, як платформи для консолідації прогресивних сил суспільства та основи для пошуку розумних компромісів між різними політичними силами в інтересах відродження Росії як великої світової держави. Результатом цієї діяльності стали такі фундаментальні праці, як: "Національна доктрина Росії" (1993), "Росія сьогодні – реальний шанс" (1994), "Концепція закону про підтримку вітчизняної науки, культури, освіти та підприємництва" (1994), "Сучасна російська ідея і держава" (1995), щорічні доповіді "Концепція національної безпеки Росії", "Росія на порозі ХХІ століття" (1996), "Росія: партії, вибори, влада" (1996) та багато інших книг, виданих загальним накладом понад 5 млн екземплярів".
Із 2001 року Подберезкін – радник голови Рахункової палати РФ, колишнього директора ФСК і колишнього прем'єр-міністра Сергія Степашина, потім до 2004 року – перший заступник директора Державного інституту системного аналізу Рахункової палати РФ, який підготував доповідь із назвою "Глобальні процеси: тенденції розвитку у світі й у Росії до 2020 року". У написанні доповіді, крім Подберезкіна, взяли участь Воротніков і його колега Володимир Рубанов – генерал КДБ, який раніше служив в аналітичному управлінні КДБ. У розділі "Новий тип біобезпеки та біооборони Вітчизни" читаємо:
"Реалістично враховуючи нинішню, по суті, планетарну експансію Глобального Сатанинського Предиктора і його соціальної агентури, не можна відкидати, що шлях до майбутнього Планетарного Союзу лежить через форсоване створення Панєвразійського Оборонного як геополітичної альтернативи нинішній експансії США і НАТО".
Чи потрібно дивуватися, що після такої доповіді Подберезкіна 2003 року було нагороджено премією імені Ю.В. Андропова за суттєвий внесок в обороноздатність Росії.
Олександр Стерлігов
Серед сподвижників Олексія Подберезкіна був ще один вельми колоритний персонаж – генерал КДБ Олександр Миколайович Стерлігов. 1991 року він теж працював у Олександра Руцького на посаді помічника з економічних питань і заснував рух "Офіцери за відродження Вітчизни". 1992 року Стерлігов перейшов на роботу в "РАУ-Корпорація". 15 травня 1992 року він головував на установчому з'їзді Російського національного собору, а в жовтні ввійшов до оргкомітету Фронту національного порятунку.
До того як генерал КДБ Стерлігов перейнявся російською національною ідеєю, він пройшов серйозний життєвий шлях.
Стерлігов народився 1943 року в невеликому селі Тульської області. 1966 року закінчив Московський автомобільно-дорожній інститут. За комсомольською лінією його скерували на Вищі курси КДБ (при ВКШ КДБ СРСР). 1967 року став співробітником УКДБ при РМ СРСР у Москві і Московській області. Службу проходив у 2-му відділі (згодом 2-й Службі), що був контррозвідувальним підрозділом. Одночасно був парторгом 2-го відділу (2-ї Служби), що сприяло його кар'єрному зростанню.
У травні 1982 року голову КДБ СРСР Юрія Андропова звільнили з посади у зв'язку із призначенням його на посаду секретаря ЦК КПРС. Головою КДБ СРСР призначили генерал-полковника Віталія Федорчука, який до нового призначення обіймав посаду голови КДБ Української РСР. 10 листопада 1982 року помер Леонід Брежнєв, і вже 12 листопада на позачерговому пленумі ЦК КПРС Андропова було обрано генеральним секретарем ЦК КПРС. Слідом за цим голову КДБ УРСР Віталія Федорчука у грудні того самого року звільнили з посади у зв'язку із призначенням на посаду міністра внутрішніх справ СРСР, після чого новий міністр звернувся до ЦК КПРС із проханням скерувати у МВС СРСР групу досвідчених чекістів для посилення його кадрового складу. Відповідно до цього прохання за рішенням ЦК КПРС із центрального апарату КДБ СРСР і УКДБ у Москві і Московській області на керівні посади у МВС СРСР скерували 150 офіцерів держбезпеки.
Серед них був підполковник Стерлігов, який обіймав посаду заступника начальника 2-ї Служби УКДБ СРСР у Москві і Московській області, призначений 1983 року на посаду начальника УБРСВ (Управління з боротьби з розкраданнями соціалістичної власності) ГУВС Мосміськвиконкому. Незабаром його підвищили у званні і він став полковником.
Олександр Стерлігов. Фото: perunica.ru
У цей період Стерлігов познайомився з Борисом Михайловичем Гутіним, співробітником одного з підрозділів УБРСВ, одруженим із дочкою голови Ради міністрів СРСР Миколи Рижкова. За деякий час Гутіна перевели на службу у КДБ СРСР в управління "В", яке відповідало за органи міліції та структурно входило у 3-тє Головне управління (військова контррозвідка) КДБ СРСР. Стерлігова перевели в апарат Ради міністрів СРСР, де він очолив 6-й сектор цього відомства вже у званні генерал-майора.
Цей сектор було створено 1988 року при одному з управлінь ради Міністрів СРСР. У завдання сектору входила експертна оцінка великих державних проєктів для ухвалення рішень про їх реалізацію або закриття.
Незабаром Стерлігова призначили на посаду начальника господарського управління РМ СРСР. Із липня до жовтня 1990 року він обіймав посаду керівника справ Ради Міністрів РРФСР. Цього самого року, як і його майбутній шеф Подберезкін, Стерлігов вийшов із лав КПРС. Ті, хто жив у Радянському Союзі, знають, що вихід із лав КПРС – подія екстраординарна, що веде до звільнення з роботи, до кінця кар'єри, до ризику потрапляння в божевільню, до отримання "вовчого квитка", діяння, яке прирівнювали до зради. Але генерал КДБ Стерлігов з управління "В" усім цим чомусь не переймався і через вихід із КПРС ніяк не постраждав.
Попередню частину опубліковано 29 квітня. Наступна вийде 13 травня.
Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати ТУТ.
