-1 Київ
Перебудова
За часів правління Леоніда Брежнєва генерал Євген Питовранов використовував можливості керованої ним розвідувальної структури для збирання компрометуючих матеріалів щодо членів сім'ї генерального секретаря ЦК КПРС. Факт такої діяльності був грубим порушенням установлених законом і нормативними актами правил діяльності держбезпеки, які забороняли збір інформації щодо партійної та радянської номенклатури.
Ідучи на очевидний ризик, Питовранов, з одного боку, намагався скомпрометувати членів сім'ї Брежнєва, а з іншого – всіляко заохочував Юрія Андропова, у якого він був радником, до очолювання найвищої в державі посади. І дійсно, після смерті Брежнєва в листопаді 1982 року Андропов став генеральним секретарем ЦК КПРС і фактичним керівником держави. Проте ненадовго: у лютому 1984 року Андропов помер. Його змінили партійці, і група Питовранова змушена була відновити боротьбу за висунення своїх людей зі спецслужб на вищі державні посади.
Серпневий путч 1991 року став другою після 1982 року спробою КДБ захопити владу у країні, причому, незважаючи на провал ДКНС, як це не видасться дивним на перший погляд, спецслужби колишнього СРСР і нинішньої Росії виявилися у виграші. Узяті після розвінчання культу Сталіна в жорсткий партійний контроль, чекісти багато років плекали надію з-під нього вирватися. Ці мрії справдилися.
Не стало остогидлої багатьом КПРС, зник разом із нею і контроль за спецслужбами. Проте один із чекістських задумів залишався все ще нездійсненим: влада у країні, як і раніше, була не в їхніх руках. На чолі Росії опинився чужий КДБ Борис Єльцин, найближче оточення якого переважно складалося з політиків ліберального спрямування. Із цим потрібно було щось робити. Для атак на нового президента з метою його усунення від влади було обрано як інструмент Верховну раду Російської Федерації.
Тут необхідний історичний екскурс. У період перебудови у СРСР розв'язували питання про шляхи подальшого розвитку держави. Із метою визначення основних напрямів руху країни до демократичного державного і суспільного устрою із 28 червня до 1 липня 1988 року в Москві було проведено Всесоюзну партконференцію, монопольно керівної тоді КПРС. Під час роботи конференції було проголошено нові цілі: усунення партійних органів від державного управління, передання цих функцій Радам і створення громадянського суспільства.
На конференції ухвалили рішення обрати З'їзд народних депутатів СРСР як вищий законодавчий орган країни. Новий державний орган мали скликати періодично для визначення законодавчої політики й ухвалення законів. Із-поміж народних депутатів передбачали сформувати Верховну Раду, яка працює на постійній основі і є парламентом країни.
Як продовження політичних реформ 15 березня 1990 року відбувся Третій позачерговий з'їзд народних депутатів СРСР, який затвердив введення в Радянському Союзі посади президента. Ним став, за підсумками голосування на з'їзді, Михайло Горбачов, який обіймав до цього посади генерального секретаря ЦК КПРС і голови Верховної Ради СРСР.
Третій позачерговий з'їзд народних депутатів СРСР. Фото: pressman / wikipedia.org
У цей час у СРСР діяла конституція (основний закон), ухвалена 1978 року. 1989 року в цю конституцію, з урахуванням мінливої політичної ситуації у країні, було внесено необхідні зміни-поправки. Згідно з ними було створено новий вищий орган державної влади – З'їзд народних депутатів. Верховна Рада, яку обирали з-поміж народних депутатів згідно зі внесеними до конституції поправками, ставав постійно чинним органом законодавчої і розпорядчої влади, а також контрольним органом державної влади. Складався він із двох палат: Ради Національностей і Ради Республіки.
Верховну Раду ХІІ скликання було обрано 1990 року на підставі Конституції 1978 року в редакції 1989 року і стала (якщо не зважати на події 1917 року) першим постійно чинним парламентом Росії. Згідно зі встановленими тоді правилами Верховну Раду обирав З'їзд народних депутатів на строк до утворення новообраним З'їздом народних депутатів РФ нового складу Верховної Ради.
1993 року в Росії загострилося протистояння двох вищих інститутів державної влади: виконавчої (в особі президента РФ і його апарату) і законодавчої – в особі керівництва Верховної ради РФ. У березні 1993 року на VIII з'їзді народних депутатів частина депутатського корпусу спробувала обмежити повноваження президента й ухвалити низку поправок до конституції. Єльцин у відповідь підписав указ "Про особливий порядок управління", згідно з яким на 25 квітня 1993 року призначали референдум про довіру президенту. До цього часу діяльність Верховної ради РФ було припинено.
Конституційний суд визнав ці дії Єльцина такими, що суперечать відразу дев'ятьом статтям конституції. Терміново було скликано ІХ з'їзд народних депутатів, який класифікував указ Єльцина як спробу державного перевороту, через що за конституцією було передбачено усунення від влади чинного президента.
Прагнучи заручитися підтримкою населення, Єльцин планував звернутися зі зверненням до народів Росії. Однак березнева криза завершилася компромісом. Президент відмовився від звернення, а з'їзд погодився із проведенням референдуму 25 квітня 1993 року, під час якого населення Росії мало висловити підтримку одній із гілок державної влади – президенту або парламенту.
Особливої гостроти протистояння між виконавчою і законодавчою владою досягло восени 1993 року. 21 вересня Єльцин виступив із телевізійним зверненням до народу і заявив, що Верховна рада перестала бути органом народовладдя, а стала оплотом опозиції. Він підписав указ №1400 "Про поетапну конституційну реформу в Російській Федерації", на підставі якого розпускали представницькі органи влади і на 11–12 грудня 1993 року призначали вибори в Державну думу.
Значна частина народних депутатів відмовилася визнати законність дій президента і заявила про усунення Єльцина від влади. До присяги як нового президента було приведено віцепрезидента Олександра Руцького. Прихильники Верховної ради організували демонстрації протесту, на вулицях виникли барикади. Противники влади здійснили спробу штурму мерії і телекомплексу "Останкіно".
3 жовтня 1993 року указом Єльцина в Москві було введено надзвичайний стан. Для боротьби з опозицією у столицю було введено танки. Почався обстріл Білого дому. До вечора 4 жовтня опір опозиції було зламано. Керівників оборони Білого дому (Руцького, Руслана Хасбулатова й інших) було заарештовано. Єльцин поклав на себе повноваження щодо забезпечення прямого президентського правління у країні до проведення виборів у Федеральні збори і референдуму щодо конституції Росії, призначених на 12 грудня 1993 року.
Телебачення як приватний бізнес
Приватний бізнес потребував реклами, можливості телебачення у сфері реклами були безмежними. Значну частину коштів, які надходили як оплата реклами, виплачували в американських доларах, і в чималій кількості вона осідала в кишенях головних редакторів та їхніх підлеглих, які працювали напряму з рекламодавцями. На Центральному телебаченні в описуваний період працювали 14 знову створених рекламних агентств. Вони домовлялися з редакціями про продаж їм ефірного часу. Після одержання часу в ефірі рекламне агентство дробило його на свій розсуд і продавало рекламодавцям.
Телецентр "Останкіно". Фото: pastvu.com
Купуючи час за оптовими цінами, оскільки закуповували його від десятків хвилин до кількох годин на добу і на період від кількох днів до кількох місяців у році, агентство продавало його потім по секундах і хвилинах, і за значно вищою ціною. Прибуток від таких операцій був колосальним. Отримувані гроші не надходили на рахунки державного телебачення, їх розподіляли серед людей, які зуміли в обхід держави поділити між собою величезний телевізійний ринок реклами. Доказом цього стали результати перевірки, проведеної 1996 року на Загальноросійському телеканалі (ОРТ) контрольно-ревізійним управлінням міністерства фінансів РФ. Перевірка встановила цілковиту відсутність будь-яких доходів, одержаних від реклами.
На посаді начальника 1-го відділу "Останкіно" (ОТРК) наприкінці 1980–1990-х служив колишній начальник секретаріату 5-го управління КДБ підполковник Валентин Малигін. Одночасно з цим він був резидентом держбезпеки на телебаченні і мав на зв'язку приблизно 10 агентів. За офіційною (телевізійною) лінією йому підпорядковувався начальник режимного відділу ОТРК підполковник Володимир Цибізов.
Малигін був чудово обізнаним про те, що відбувалося в кожній конкретній творчій редакції та інших підрозділах комплексу. Не залишалися без його уваги й різні компанії, організації та банки, які прагнули до встановлення ділових відносин з ОТРК. Серед них визначали найбажаніші (з урахуванням думки 5-го управління КДБ), які одержували потім на телебаченні режим найбільшого сприяння.
Малигін був добре поінформованим і про майбутні рекламні проєкти, оскільки щодо всіх серйозних питань листування з відомствами й організаціями відбувалася виключно через 1-й відділ. Але головне – Малигін міг безпосередньо впливати на перебіг розгляду заявок та ухвалення рішень. Окремі документи просто прибирали в довгий ящик або ж на них недвозначно робили посилання на органи держбезпеки, на думку яких, контакт із тією чи іншою комерційною структурою був "недоцільним". У разі, якщо виникали проблеми, до роботи долучався майор Олександр Комельков, а якщо не вистачало і його рівня – начальник 14-го відділу полковник Микола Никандров. Якщо і цього було замало, до розв'язання питання долучався генерал Василь Шадрін, із яким Комельков зумів установити приятельські відносини.
ОТРК був режимним об'єктом. Вхід в Останкінський телецентр здійснювали за спеціальними перепустками (постійними для його співробітників або ж разовими, які видавали відвідувачам). Начальнику режимного відділу офіцеру держбезпеки Цибізову добре було відоме коло осіб, які відвідували ОТРК. За необхідності за його командою будь-якому відвідувачу могло бути відмовлено в отриманні перепустки. За його розпорядженням будь-якого співробітника комплексу і його особисті речі могли оглянути під час входу в будівлю. Але оскільки алкоголіку Цибізову не було діла до того, що відбувається на телебаченні, усі нитки управління зосередилися в руках Комелькова і Малигіна. Вони власноруч ділили телеефір і виділяли приміщення ОТРК в оренду комерційним структурам.
"Міст", "Міст-банк" та СБ "Міст"
Створені Філіпом Бобковим за участю Володимира Гусинського структури "Міст" конкурували одночасно із двома потужними організаціями: за лінією безпеки – зі Службою безпеки президента; за лінією телемовлення – з ОТРК. Істинними господарями "Мосту" та "Міст-банку" були куратори Гусинського із КДБ, насамперед Бобков, який покинув посаду першого заступника голови КДБ у січні 1991 року і перейшов у "Міст-банк" формально на посаду консультанта. Під "дахом" банку Бобков у короткі строки створив свій власний міні-КДБ, який мав із часом привести на вищу державну посаду потрібну чекістам людину.
У службі безпеки (СБ) "Міст" працювало чимало вихідців із 5-го управління КДБ. Євген Іванов, який наприкінці 1980-х років став начальником управління "З" (наступника 5-го управління) КДБ очолив аналітичний підрозділ служби безпеки "Мосту". Там само служив тепер полковник Юрій Балєв, що закінчив службу у КДБ 1991 року на посаді першого заступника КДБ Латвійської РСР, і полковник Володимир Масленніков, який закінчив службу на посаді першого заступника начальника Центру громадських зв'язків (ЦГЗ) КДБ.
До призначення у ЦГЗ КДБ СРСР Масленніков очолював 6-й (аналітичний) відділ управління "З", у якому було створено групу із трьох офіцерів, що здійснювали таємні акції контрпропаганди через журналістів, які співпрацювали з різними ЗМІ. Масленніков, який прийшов на службу у КДБ з посади доцента філологічного факультету МДУ, відрізнявся від багатьох колег-чекістів умінням майстерно писати різні документи, тому виявився для "Мосту" дуже доречним.
Співробітники 6-го відділу управління "З" КДБ СРСР були аналітиками і не мали права на вербування агентури, за винятком трьох офіцерів – членів групи контрпропаганди. Одним із найвідоміших агентів, завербованих цією трійцею, був тоді ще молодий початківець-журналіст газети "Московский комсомолец" Олександр Хінштейн. Залучив його до співпраці як агента старший оперуповноважений майор Олег Мікаренков.
Працюючи в аналітичному управлінні групи "Міст", Масленніков використовував свої минулі напрацювання. За його ініціативою було створено законспіровану групу на чолі з колишнім співробітником 3-го відділу 5-го управління КДБ майором Валерієм Ширяєвим, про якого багато років потому преса писала:
"За розпорядженням Гусинського було створено спеціальну, ретельно законспіровану групу, із Ширяєвим на чолі. У її завдання входило: просування у друкованих та електронних ЗМІ матеріалів найрізноманітнішого характеру в інтересах "Мосту", причому від імені або під прапором зовсім інших організацій; з'ясування обставин появи у друкованих та електронних ЗМІ матеріалів, спрямованих проти "Мосту", або таких, що зачіпали його інтереси чи інтереси близьких до Гусинського структур і людей; запобігання в будь-які способи появі таких матеріалів у ЗМІ, а також компрометація тих журналістів, які над цими матеріалами працюють; збір досьє на журналістів і керівників ЗМІ, зав'язування з ними неформальних стосунків, виявлення слабкостей, із подальшим використанням" (Таємний стряпчий "Мосту" – сайт Kompromat.ru 14 березня 2001 року. – Попов).
1992 року було утворено холдинг АТ Група "Міст", який об'єднав 42 підприємства різної спрямованості. У червні 1993 року тележурналісти Ігор Малашенко, Олег Добродєєв і Євген Кисельов створили телевізійну компанію "Итоги". За місяць, у липні того самого року, творцям "Итогов" надійшла пропозиція, від якої вони не змогли відмовитися: очолювана ними телекомпанія спільно з банками "Міст-банк", "Столичний" і "Національний кредит" заснували ТОВ "Телекомпанія НТВ". Незабаром із банків серед засновників залишився лише "Міст-банк", підконтрольний Бобкову.
Володимир Гусинський. Фото: Anton Nossik / wikipedia.org
Варто зазначити, що і два інші банки очолювали агенти КДБ. Банк "Столичний" очолював Олександр Смоленський на прізвисько тьотя Шура, агент 5-го управління КДБ із часів його роботи у друкарні "Союзспортобеспечение" Держкомспорту СРСР, яке курувало до 1977 року 1-ше відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, а з 1977 року – нове 2-ге відділення 11-го відділу 5-го управління КДБ.
Головою правління банку "Національний кредит" був Борис Федоров, теж агент 5-го управління КДБ і близький друг міністра спорту й особистого тренера Єльцина з тенісу Шаміля Тарпіщева, який був агентом КДБ із 1980-го (олімпійського) року.
Смоленського використовували в розробленні зарубіжних сіоністських центрів, а Тарпіщева – у контррозвідувальному забезпеченні каналу міжнародного спортивного обміну. Пізніше ці функції було передано відповідним підрозділам ФСК-ФСБ Росії. Федоров, окрім керівництва банком, був головою Національного фонду спортсменів, створеного за ініціативою Тарпіщева за аналогією з асоціацією "ХХІ століття", господарем якої був один із "хрещених батьків" радянсько-російської мафії Отарі Квантрішвілі.
Практично одночасно зі створенням "НТВ" ці самі три банки заснували щоденну газету "Сегодня". Як і у випадку з "НТВ", за кілька місяців серед засновників залишився лише "Міст-банк", який став також спонсором радіостанції "Эхо Москвы".
Серед творців газети "Сегодня" був журналіст Михайло Леонтьєв, у недалекому минулому співробітник Експериментального творчого центру (ЕТЦ) Сергія Кургіняна. Кургінян, зі свого боку, був давнім і досвідченим агентом 1-го відділу 5-го управління КДБ, його активно використовували за лінією 2-го відділу 5-го управління, який скеровував його у спецвідрядження в національні окраїни Радянського Союзу, де відбувалися тоді зіткнення нанаціональному ґрунті. Та й сам ЕТЦ, очолюваний Кургіняном, активно використовував КДБ СРСР у своїй діяльності. Показовим був факт появи серед його співробітників колишнього голови КДБ СРСР Володимира Крючкова після його звільнення за амністією як члена ДКНС, на підставі постанови Державної думи від 23 лютого 1994 року.
У березні 1994 року "Міст-банк" дістав статус уповноваженого банку Москви, згідно з чим "Міст-банку" було передано міські бюджетні рахунки та рахунки цілої низки бюджетних та комунальних установ і позабюджетних організацій та фондів. Гусинський тоді одержав посаду голови Ради представників уповноважених банків, а за місяць став віцепрезидентом Асоціації банків Росії.
Служба безпеки президента (СБП)
Після серпневого путчу 1991 року та звільнення Михайла Горбачова настала радикальна перебудова в системі КДБ. Величезну організацію було розчленовано на різні самостійні відомства. На базі 9-го і 15-го управлінь КДБ, які опікувалися охороною перших осіб держави, партійної номенклатури та членів їхніх сімей, а також охороною особливо важливих державних об'єктів, було створено Службу безпеки президента (СБП) на чолі з особистим охоронцем Єльцина Олександром Коржаковим та Головне управління охорони (ГУО) РФ, на чолі якого Коржаков поставив свого приятеля генерала Михайла Барсукова, котрий після серпня 1991 року обіймав посаду коменданта Кремля.
За термінологією 9-го управління Коржаков був "прикріпленим". Так називався офіцер, що відповідав за особисту охорону вищих посадовців у державі та партії.
У період існування КДБ "дев'ятка" традиційно трималася відокремлено, зокрема й територіально, оскільки переважно її підрозділи розташовувалися у Кремлі. Співробітники і керівний склад "дев'ятки" рідко контактували із представниками інших оперативних підрозділів центрального апарату КДБ.
За характером виконуваних завдань 9-те управління, незважаючи на важливість охорони перших осіб держави, належало до допоміжних підрозділів. Співробітники і керівний склад цього управління поступалися в оперативній майстерності та кругозорі офіцерам розвідки і контррозвідки, оскільки головним завданням "дев'ятки" була фізична охорона певної категорії осіб та об'єктів. У "дев'ятки", зокрема, не було агентури у ЗМІ, серед популярних політиків і в академічному середовищі. Тому очолювана Коржаковим СБП не мала можливості серйозно впливати на громадську думку країни.
Коржаков і Борис Єльцин. Фото: versia.ru
Вірний і відданий Єльцину (поки це було в його інтересах) кадровий "дев'яточник" Коржаков розумів, що підрозділ охорони президента, навіть такого норовливого, як Єльцин, є другорядним за значенням у новостворюваному наступнику КДБ. Саме тому Коржакову потрібні були слухняні особисто йому спецслужби, очолювані відданими особисто йому людьми.
19 липня 1995 року, використовуючи довірчі відносини із президентом, Коржаков зумів просунути генерала Барсукова, який не мав досвіду оперативної роботи, на посаду директора нової спецслужби – ФСБ, після чого перепідпорядкував собі 10-тисячний корпус співробітників ГУО, що став структурною частиною СБП. Тим самим, окрім фізичної охорони вищих посадовців, Коржаков дістав можливість негласного контролю за всіма охоронюваними чиновниками.
Невдовзі після призначення на посаду директора ФСБ Барсуков дав вказівку Центру громадських зв'язків (ЦГЗ) ФСБ підготувати і провести його особисту зустріч із патріотично налаштованими письменниками. У заході взяли участь 22 "російські письменники". Під час зустрічі Барсуков буквально вилив на них потік негативної інформації про стан справ у країні. Один з учасників зустрічі, Станіслав Куняєв, згадує:
"Я обвів поглядом кабінет Барсукова. Трохи віддалік від нього спокійно сиділо двоє генералів, слухаючи все, що говорить начальник, як само собою зрозуміле. Біля дверей помічник – бравий офіцер, який і запрошував усіх нас на зустріч із міністром. Перехопивши мій погляд, він підморгнув мені. Ми з ним [були] знайомі з архівних справ, коли з [моїм] сином писали книгу про Єсеніна" (C. Куняєв. "Спогади". – Попов).
Описуючи цю зустріч, Куняєв припустився деяких неточностей. Він зазначив, що зустріч відбувалася навесні 1995 року. Насправді Барсукова призначили на посаду директора ФСБ 24 липня 1995 року. Згадані Куняєвим генерали були керівниками ЦГЗ ФСБ: Олександр Михайлов та його перший заступник Олександр Зданович.
Олександр Зданович. Фото: livelib.ru
Випускник Вищої школи КДБ СРСР Зданович служив в особливому відділі одного з підрозділів морської піхоти. Виявив себе схильним до аналітичної роботи і його перевели в центральний апарат КДБ СРСР у 3-тє головне управління (військова контррозвідка) в аналітичний підрозділ. Займався історією військової розвідки. Зі створенням ЦГЗ КДБ СРСР робив неодноразові спроби переведення в цей новий підрозділ. Однак керівництво ЦГЗ перебувало в руках колишніх співробітників 5-го управління КДБ СРСР, і спроби Здановича були безуспішними.
З оновленням керівництва ЦГЗ після скасування КДБ СРСР, завдяки сприянню колишнього товариша по службі у 3-му главку Сергія Васильєва, призначеного, незважаючи на запійне пияцтво, начальником 1-го відділу ЦГЗ, Зданович опинився серед його співробітників, де зробив швидку і блискучу кар'єру, ставши керівником ЦГЗ ФСБ Росії й генералом. 2002 року його перевели до складу чинного резерву ФСБ Росії й у чині генерал-лейтенанта ФСБ РФ призначили на посаду заступника генерального директора Всеросійської державної телевізійної та радіомовної компанії (ВДТРК).
Зданович і Михайлов готували зустріч Барсукова з письменниками, а тому не були здивовані інформацією, яка приголомшила Куняєва. "Бравий офіцер", знайомий Куняєву, насправді не був помічником Барсукова, а був співробітником 1-го відділу ЦГЗ ФСБ Віктором Береновим. Цей підрозділ здійснював підготовку таких зустрічей і пресконференцій керівництва ФСБ Росії, а також роботу з представниками різних ЗМІ і творчої інтелігенції.
По суті, Коржаков готував у країні державний переворот, операцію "Наступник". Наступником Бориса Єльцина він планував зробити віцепрем'єра російського уряду Олега Сосковця, за якого Коржаков бачив себе фактичним керівником держави. Чергові вибори мали скасувати через загрозу комуністичного реваншу. Єльцин, перебуваючи на своїй посаді, мав потім покинути її за станом здоров'я.
Коржаков працював у цьому напрямі. У СБП, серед інших, було створено відділ контррозвідки – відділ "К". Було створено також відділ "П", завдання якого Коржаков сформулював так: "для контролю за міністрами та іншою номенклатурною челяддю". Усі кабінети Кремля тепер прослуховували підлеглі Коржакова. На придбання за кордоном високоякісної апаратури слухового контролю, значну частину якої було встановлено у Кремлі, було витрачено більше ніж $50 млн бюджетних грошей. Газета "Комсомольская правда" у зв'язку з цим писала:
"Як нам вдалося з'ясувати, німецькими суперскладними "жучками" Барсуков і Коржаков нашпигували кремлівські кабінети, про що їхні високопоставлені мешканці, у принципі, здогадувалися, але чинити опір тотальному стеженню з боку єльцинських фаворитів не могли. Наприклад, шеф президентської адміністрації Сергій Філатов постійно скаржився журналістам, що у своєму кабінеті з відвідувачами він змушений спілкуватися за допомогою записок, а найважливіші переговори вести в коридорі".
Не залишалися без контролю квартири й дачі вищих посадовців країни. У розумінні кадрового складу станом на 1995 рік спецслужба Коржакова налічувала понад 40 тис. осіб. Для порівняння, за часів Андропова чисельність Центрального апарату КДБ з управлінням зовнішньої розвідки, яке входило до його складу, становила приблизно 37 тис.
Кількість співробітників 9-го управління КДБ СРСР, як, власне, й інших підрозділів КДБ, завжди було засекречено. Імовірно, у радянські роки 9-те управління мало приблизно 9 тис. співробітників. Водночас слід мати на увазі, що в цю кількість входили не лише офіцери, але й персонал з обслуговування вищих посадовців країни. У Центральному апараті КДБ це було найчисельніше, за кількістю співробітників, управління. Коржаков же створив справжнього 40-тисячного монстра. Наприклад, прикордонні війська КДБ за часів СРСР, які охороняли величезної протяжності кордон країни, у серпні 1991 року нараховували 220 тис. військовослужбовців.
За необхідності Коржаков застосовував "активні заходи", своєрідні акції залякування. В інтерв'ю виданню "Наша версія" Коржаков згадував:
"Мої співробітники доповіли мені про те, що в Барвисі, у недозволеній за вимогами безпеки близькості від держдачі Єльцина зводять величезний маєток. Питаю: "Чий?" – Кажуть: "Руцького". Починаємо розбиратися – звідки, на які гроші? До цього Єльцин виділив йому прекрасну резиденцію, із чудовими меблями, повним забезпеченням. Але Руцькой до того часу вже приміряв собі крісло президента, не приховував цього і був практично у відкритій опозиції. Я, звісно, не міг залишити без контролю чиновника такої величини, який оголосив по суті війну чинному главі держави. Наші фахівці таємно з'їздили на його "об'єкт", усе розглянули, розрахували і... В одну з ночей майбутній котедж склався в купку цегли як картковий будиночок. Ліквідація об'єкта відбулася так тихо і грамотно, що ніхто навіть нічого не помітив. А от Руцькой усе зрозумів..."
"Наша Версія", 17 листопада 2008 року
За законом СБП не мала права з'ясовувати, звідки у віцепрезидента Росії гроші на будівництво дачі. Для цього існували органи внутрішніх справ і прокуратури. Знищення чужої власності у спосіб, небезпечний для життя інших людей через вибух, було кримінально караним діянням. Але Коржаков почувався настільки впевнено, що не боявся не тільки здійснювати злочини, але й публічно зізнатися у скоєному ним кримінальному діянні, знаючи, що проти нього справи ніхто не порушить, оскільки він із касти недоторканних.
Зумівши втілити в життя ідею створення самостійної Служби безпеки президента і розставивши на командні посади особисто йому вірних людей, Коржаков, дійсно, став непомітно для всіх, зокрема для свого патрона Єльцина, другою людиною в Росії. Але це не могло залишитися непоміченим для конкурентної йому служби безпеки "Міст-банку", яка відстежувала кожен крок Коржакова. Через "дружні" ЗМІ та журналістів група "Міст" стала регулярно "наїжджати" на Коржакова і його підопічного Сосковця. Газета "Комсомольская правда" писала:
"Не тільки для збереження балансу, а й для посилення свого впливу Коржаков регулярно виношував плани щодо введення НС (надзвичайного стану) у країні. Водночас він передбачав зведення в єдиний кулак контролю над силовими структурами та їхнім бюджетом, над ВПК (військово-промисловим комплексом) і торгівлею зброєю, зміщення Черномирдіна, перетворення Держдуми на фіктивний орган, скасування президентських виборів 1996 року з оголошенням Сосковця політичним наступником... Скільки писали й говорили про корумпованість пана Сосковця, який, якщо не відчував у якій-небудь справі особистої вигоди для себе, пальцем не ворушив. Просуваючи Сосковця службовими сходами, Коржаков же чудово знав про порушення щодо Сосковця кримінальної справи органами КДБ ще коли той був директором Карагандинського металургійного комбінату. Ішлося про розкрадання на мільйон доларів США".
"Комсомольская правда", 22 вересня 2000 року
Сьогодні мільйонним розкраданням здивувати когось складно. Тоді це звучало убивчим звинуваченням на адресу потенційного глави держави.
Колишній охоронець-топтун Коржаков на той момент ще не розумів, що вплутався в боротьбу зі структурами, у яких "кермували" Бобков і Питовранов, котрі запланували, зі свого боку, у майбутнє керівництво країни Євгена Примакова і Юрія Лужкова, який змінив у червні 1992 року на посаді мера столиці агента КДБ Гаврила Попова.
Олександр Комельков
Олександр Комельков, який прослужив понад 15 років у 5-му управлінні КДБ, завжди мріяв служити в 9-му управлінні, до того ж не інакше, як на посаді "прикріпленого". На його нещастя, він не підпадав під певні критерії, яких дотримувалися під час відбору кандидатур на такі посади. Основними критеріями були фізичні дані кандидата: зріст не менше ніж 180 см і прекрасна фізична форма. Переважно в 9-му управлінні КДБ на службі перебували колишні спортсмени; багато з них досягло в різних видах спорту доволі високих результатів, зокрема на міжнародному рівні.
Невисокий, трохи більше ніж 170 см на зріст, Комельков, який рано погладшав, об'єктивно не підходив для такої служби. Утім Коржаков узяв його до себе у СБП, оскільки розраховував через нього одержувати інформацію про події на телебаченні, з одного боку, й у службі безпеки "Міст-банку", з іншого, оскільки там працювало багато колег Комелькова з 5-го управління КДБ.
Комельков планував проникнути в таємні плани могутньої служби безпеки "Міст-банку" насамперед через Балєва, який любив застілля з рясною випивкою.
План цей, однак, провалився. Будучи висуванцем Бобкова, Балєв був йому відданим. Він не відмовлявся від запрошень Комелькова "посидіти-поговорити", але далі спогадів про колишні часи і розмов про спільних знайомих справа не йшла.
Утомившись від розмов ні про що, Комельков прямо сказав Балєву, що його підіслав до нього Коржаков. Однак працювати інформатором Комелькова Балєв категорично відмовився. За кілька днів московські газети опублікували повідомлення про те, що одного із провідних аналітиків служби безпеки "Міст-банку" Балєва (у газетах його було названо Больовим) жорстоко побили невідомі поруч із його будинком.
Утім, гроші відкривали тоді будь-які двері, і незабаром у "Міст-банку" з'явилися "кроти" Коржакова, через яких на широкий огляд було виставлено аналітичні довідки цієї служби, що містили докладну інформацію про видатних російських політиків та бізнесменів. Значну увагу в цих документах було приділено СБП і самому Коржакову. Одночасно у пресі стали з'являтися роздруківки телефонних розмов відомих у країні людей, що стало приводом для справедливих звинувачень служби безпеки "Міст-банку" в незаконній діяльності.
Сергій Лісовський
Набагато краще йшли справи у Комелькова з одержанням інформації про процеси, що відбувалися на телебаченні. Маючи за собою підтримку в особі могутнього Коржакова, Комельков швидко зумів стати доволі впливовою людиною на ОТРК. Більшість кадрових призначень тепер не відбувалася без погодження з Комельковим.
Наприкінці 1980-х років на телебаченні з'явився колишній комсомольський функціонер Сергій Лісовський. До приходу на телебачення він організовував у Москві грандіозні дискотеки у спорткомплексі "Олімпійський". 1991 року він організував телевізійне рекламне агентство "ЛИС'С", потім "Прем'єр СВ". До 1998 року "Прем'єр СВ" контролювало 65% телевізійного рекламного ринку.
В одному з інтерв'ю Лісовський згадував:
"1995 року до мене прийшла людина і показала посвідчення полковника Служби охорони президента. Вона не захотіла вести розмову в моєму кабінеті, а коли ми вийшли, прямо сказала: "Щоб у вас надалі не було жодних проблем, платіть $100 тис. на місяць". Помітивши моє збентеження і недовіру, покликала до себе у Кремль. Я пішов. [Я] тоді ще зовсім не знав розташування кремлівських приміщень. Це був корпус, де зараз адміністрація президента, другий поверх, тобто мій новий знайомий не брехав. Він справді сидів у Кремлі, і взагалі тримався як господар життя. До мене приїхав на Mercedes (нічого схожого у мене ще не було), а майор, який супроводжував його, із сакраментальним золотим ланцюгом на шиї, — на "кабріо". Люди з охорони Єльцина були на той час всесильними"...
"Ви разом зі своїми генералами мого менеджера не варті. А я йому 100 тис. не плачу. Тож ідіть куди подалі", – відповів Лісовський і наступного дня дістав "маски", автоматників, ГУОП, РУБОП. "Усі до стінки" тощо".
"Газета", 24 грудня 2003 року
Комельков умів "розбиратися" зі своїми супротивниками.
Попередню частину опубліковано 8 квітня. Наступна вийде 22 квітня.
Усі опубліковані частини книги Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати ТУТ.
