Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Записки колишнього підполковника КДБ: Таємна агентура Філіпа Бобкова

Один з авторів книжки "КДБ грає в шахи" і колишній співробітник Комітету держбезпеки СРСР Володимир Попов нещодавно завершив роботу над своїми мемуарами. У книжці "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" він розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, про свою роботу в комітеті та головні події, до яких були причетними радянські спецслужби. Раніше книжки не видавали. Зі згоди автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує розділи з неї. У цій частині "Записок" Попов розповідає про людей, які стояли за підготовкою серпневого путчу 1991 року.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Перший заступник голови КДБ СРСР Філіп Бобков
Перший заступник голови КДБ СРСР Філіп Бобков
Фото: shieldandsword.mozohin.ru
Володимир ПОПОВ

Пташенята із гнізда Бобкова: Лебедєв і Перфільєв

Роль Філіпа Бобкова як одного з таємних натхненників ДКНС важко переоцінити. Будучи чудовим майстром своєї справи, він уміло організовував і здійснював різні таємні операції й завжди залишався невидимим і невразливим. Для здійснення своїх далекосяжних планів він дбайливо вирощував і розставляв особисто йому віддані кадри та агентуру. Одного зі своїх підлеглих з офіцерів 5-го управління КДБ СРСР Валерія Федоровича Лебедєва він довго і старанно плекав.

Валерій Лебедєв 1945 року народження, у 1969 році закінчив Московський інженерно-фізичний інститут, а в 1981-му – Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Із 1972 року він служив у 4-му (відповідало за керівні органи Російської православної церкви, також за розроблення нелегальних релігійних сект), потім у 8-му (протидія підривним сіоністським організаціям) відділах 5-го управління КДБ. Із серпня 1981 року – заступник начальника 2-го відділу 5-го управління КДБ. У 1983–1987 роках – начальник 2-го відділу 5-го управління (розроблення закордонних націоналістичних центрів та їхніх адептів на території СРСР). Із 27 січня 1988 року Лебедєв – консультант, старший консультант групи консультантів при голові КДБ СРСР. У 1990–1991 роках – начальник аналітичного управління КДБ. Із січня до вересня 1991 року – заступник голови КДБ. Наразі – радник голови відділу зовнішніх церковних зв'язків Російської православної церкви, голова Фонду православного телебачення.

Тихий і непомітний серед співробітників 5-го управління КДБ СРСР Лебедєв на подив швидко рухався кар'єрними сходами. Очевидною його чеснотою був рівний без відвертої амбітності характер. На всіх посадах, які обіймав, він мав із колегами товариські стосунки. Одним із цих колег був уже згадуваний нами Ігор Перфільєв 1944 року народження. Він закінчив Московський інститут інженерів транспорту і дворічні курси при Вищій школі КДБ СРСР. Із 1970 року Перфільєв обіймав у 5-му управлінні КДБ посади молодшого оперуповноваженого, старшого оперуповноваженого, заступника начальника та начальника 1-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ.

Відділення відповідало за гуманітарні інститути Академії наук СРСР. У 1977 році його призначили на посаду заступника начальника 11-го відділу 5-го управління, який відповідав за державну безпеку в період підготовки та проведення ХХІІ літніх Олімпійських ігор у Москві. У 1984 році він очолив цей підрозділ, у 1986 році його призначили на посаду начальника 1-го відділу 5-го управління КДБ, який відповідав за гуманітарні інститути АН УРСР, творчі союзи країни, Держкіно та Держтелерадіо СРСР.


Фото: shieldandsword.mozohin.ru
Філіп Бобков під час роботи першим заступником голови КДБ СРСР. Фото: shieldandsword.mozohin.ru


Під час реорганізації 5-го управління в управління захисту конституційного ладу (управління "З") Перфільєва призначили на посаду заступника начальника. 18 серпня 1991 року його підвищили до генерал-майора, і він був упевнений, що незабаром очолить управління "З".

Але з генеральством Перфільєва вийшов конфуз. Указ про надання йому генеральського звання нібито підписав президент СРСР Михайло Горбачов 18 серпня 1991 року. І, якби ДКНС переміг, усе б пройшло гладко. Однак після провалу путчу слідство встановило, що на указі президента СРСР стоїть факсиміле Горбачова, який 18 серпня 1991 року перебував в офіційній "відпустці" у Форосі і, відповідно, жодних документів того дня не підписував. Факсиміле поставив активний член ДКНС, керівник загального відділу апарату президента СРСР Валерій Болдін. Перфільєв пробув генералом усього три дні.

Серед співробітників відділу Болдіна був офіцер чинного резерву КДБ СРСР Юрій Кобяков, теж вирощений Бобковим у 5-му управлінні КДБ. Із посади начальника 2-го відділу 5-го управління КДБ, яку Кобяков обійняв у званні підполковника у 30 із лишком років (як правило, начальникам відділів управлінь центрального апарату було від 50), за сприяння ще одного ставленика Бобкова – генерала Євгена Кубишкіна, який був другим секретарем парткому КДБ СРСР, Кобякова перевели у відділ адміністративних органів ЦК, а потім в апарат президента СРСР, тим самим він дістав доступ до документів, які готували на підпис президенту країни. Закінчив він службу у КДБ у званні генерал-майора. Тож генералом Перфільєв ставав за сприяння Бобкова – Кубишкіна – Болдіна.

Під час слідства у справі ДКНС Перфільєв звично брехав і зводив наклепи на своїх підлеглих, які нібито неправильно зрозуміли його усні накази, через що і вчинили протиправні дії. В одного з підлеглих Перфільєва, підполковника Бориса Молоткова, враженого ницістю свого керівника, стався обширний інфаркт у 40-річному віці.

Геннадій Янаєв

Під час підготовки ДКНС і в період його триденного існування Бобков через своїх ставлеників за допомогою всіх доступних способів намагався сприяти успіху змовників. Задовго до створення ДКНС він ввів свого старшого сина Сергія в апарат віцепрезидента СРСР Геннадія Янаєва на посаду помічника.

У 1968 році першого секретаря горьковського обкому ВЛКСМ Геннадія Янаєва було призначено на посаду голови Комітету молодіжних організації (КМО) СРСР. Того самого року генерал-майор Бобков очолив 5-те управління КДБ, у якому він із моменту його створення в 1967 році обіймав посаду першого заступника.


Геннадий Янаев. Фото: wikipedia.org
Геннадій Янаєв. Фото: wikipedia.org


КМО СРСР очолювали офіцери-оперативники 1-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ. За встановленим в органах держбезпеки порядком питання, які потребують розгляду керівників союзних відомств, адресували керівникам управлінь центрального апарату КДБ СРСР. Через це між начальником 5-го управління Бобковим та головою КМО СРСР Янаєвим від початку їхньої діяльності на керівних посадах було встановлено тісний діловий контакт.

У 1980 році Янаєва було призначено на посаду заступника голови Союзу радянських товариств дружби і культурних зв'язків із закордонними країнами (СРТД), за який також відповідали офіцери 1-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР. У 1986 році Янаєв дістав чергове підвищення і став секретарем Всесоюзної центральної ради професійних спілок (ВЦРПС) із міжнародних питань, у 1989 році обійняв посаду заступника голови і в 1990 році очолив цю організацію. Найімовірніше, його просуванню вгору кар'єрними сходами сприяв генерал Бобков, який ставав із року в рік усе могутнішим.

Обов'язком КДБ було інформування "Інстанції", як у радянський період називали ЦК КПРС, про стан справ у підвідомчих КДБ відомствах, надсилаючи у ЦК КПРС про відомства позитивні або негативні звіти, що не могло не позначитися так чи інакше на кар'єрі керівника. Зростання за висхідною кар'єри Янаєва свідчило про його прекрасні відносини з органами держбезпеки. Тому він і опинився на чолі ДКНС, інспірованого КДБ.

Сергій Бобков на посаді помічника віцепрезидента СРСР Янаєва був весь цей час сполучною ланкою між Бобковим та Янаєвим, а також очима й вухами батька в апараті президента СРСР.

Сімейство Питовранових

Точно так само надійним помічником батьку – генералу Питовранову, одному з керівників Торгово-промислової палати СРСР, був його син Сергій Питовранов, головний науковий співробітник Інституту системних досліджень РАН РФ, доктор фізико-математичних наук, консультант World Bank Group.

Випускника Московського фізико-технічного інституту, молодшого Питовранова взяли на роботу в академічний інститут, створений як Всесоюзний науково-дослідний інститут системних досліджень (ВНДІСД) Державного комітету Ради міністрів СРСР із науки й техніки та Академії наук СРСР для комплексного дослідження науково-технічних і соціально-економічних проблем, що мали велике народно-господарське значення. Із моменту його створення в 1976 році керував ним Джермен Гвішіані.

Ім'я Джермен складалося з початкових літер прізвищ засновників радянських органів держбезпеки – Дзержинського і Менжинського. Назвав так свого сина Михайло Максимович Гвішіані, який мав лише два класи освіти, але дослужився в органах ОДПУ – НКВС – МДБ СРСР до звання генерал-лейтенанта. Вдалій кар'єрі Гвішіані сприяла його наближеність до Берії, особистою охороною якого він керував у період перебування Берії на посаді першого секретаря ЦК КП(б) Грузії. Після арешту Берії в 1953 році Гвішіані звільнили з органів держбезпеки і позбавили генеральського звання. Від подальших репресій його врятував, мабуть, Олексій Миколайович Косигін. У 1949 році Джермен Гвішіані одружився з дочкою Косигіна Людмилою. А Косигін із грудня 1953 року обіймав посаду заступника голови Ради міністрів СРСР.

ВНДІСД з'явився 4 червня 1976 року – як радянська філія Міжнародного інституту прикладного системного аналізу (МІПСА). МІПСА, зі свого боку, створили у жовтні 1972 року. Його засновниками були США, СРСР, Канада, Японія, ФРН, НДР і деякі інші країни. Розмістили цей інститут у нейтральній Австрії, під Віднем, у Лаксенбурзькому замку. Старшому Питовранову важливо було мати свою людину у престижній віденській установі, яку він неодноразово відвідував для встановлення контактів із представниками ділової еліти світу, і Питовранов призначив в Інститут сина як свого консультанта й помічника.

Борис Бірштейн

Борис Бірштейн (деякі автори пишуть це прізвище через "е" – Берштейн.  – Попов) народився 11 листопада 1947 року у Вільнюсі. У 1972 році він став директором текстильної фабрики у своєму рідному місті, але незабаром вирішив виїхати в Ізраїль. Проте, перш ніж одержати бажане для багатьох радянських євреїв право на еміграцію, йому довелося кілька років активно попрацювати агентом на 5-й відділ КДБ Литовської РСР. Завданням Бірштейна було виявлення євреїв, які вели "сіоністську пропаганду", хотіли виїхати на постійне місце проживання в Ізраїль і організовували у зв'язку із цим "ульпани" з вивчення івриту.


Борис Бирштейн. Фото: slednev-v.at.ua
Борис Бірштейн. Фото: slednev-v.at.ua


Бірштейн виправдав довіру своїх кураторів із республіканського КДБ і як нагороду одержав у 1977 році дозвіл на еміграцію, залишившись на все життя агентом КДБ, тепер уже за кордоном.

Роботу з підготовки і виведення агентури за лінією репатріації євреїв в Ізраїль з усієї території Радянського Союзу організовував і координував 8-й відділ 5-го управління КДБ СРСР. 1982 року з Ізраїлю через Швейцарію Бірштейн переїхав до Канади і став потім канадським громадянином. Крім того, 1982 року він зареєстрував у Швейцарії компанію, назва якої складалася з перших букв імен його дітей – Сімони й Алекса, прізвища (Берштейн, через "е") і слова "Компанія" – "Сіабеко". Після цього протягом дуже короткого строку Бірштейн з допомогою своїх кураторів із КДБ став одним із найвпливовіших бізнесменів на пострадянському просторі та у світі, будучи, зокрема, посередником під час продажу сировини із країн колишнього Радянського Союзу. У грудні 1988 року Бірштейн створив фірму "СОНА" – спільне підприємство з радянським інститутом США й Канади, глава якого, академік Георгій Арбатов, був номенклатурним працівником найвищого рангу, що входив у керівництво СРСР.

1995 року Бірштейн із дружиною придбали у Франції за $1,2 млн віллу La Cloute на Лазурному березі. Віллу було оформлено на дівоче прізвище дружини Бірштейна. За інформацією станом на 2011 рік Бірштейн був також власником Побузького феронікелевого комбінату.

"Сіабеко"

Компанію "Сіабеко АГ" заснували у Швейцарії 6 вересня 1982 року зі стандартним формулюванням у статуті: "для купівлі, продажу і посередництва в торгівлі різноманітними товарами, а також для діяльності в інтересах інших компаній". Приблизно 30% діяльності фірми припадало на Європу, 5% – на США, 65% – на країни колишнього східноєвропейського блоку". Початковий капітал фірми становив 50 тис. швейцарських франків. До жовтня 1984 року капітал фірми зріс до 300 тис. франків. У "Сіабеко АГ" був банківський рахунок №8402 в цюріхському банку "Індосуец" (Banque Indosuez).

Із дня заснування фірмою керували Герман Альтман (громадянин Швейцарії) і вже покійний на сьогодні Веніамін Керет (громадянин Ізраїлю). 28 вересня 1983 року у Швейцарії було створено фірму "Сіабеко трейдинг АГ" із початковим капіталом 50 тис. швейцарських франків. До 7 квітня 1992 року нею керував Герман Альтман, потім президентом став Борис Бірштейн.

14 квітня 1982 року в Гонконзі було зареєстровано фірму "Сіабеко інтернешнл лімітед" із початковим капіталом 1 тис. гонконзьких доларів. 25 травня 1984 року директорами цієї фірми стали Бірштейн, Альтман і громадяни США Давид Кац і Давид Цвібель, які проживали в Ізраїлі. Станом на 31 грудня 1991 року директорами "Сіабеко інтернешнл лімітед" значилися Бірштейн і Керет.

26 листопада 1984 року в канадському місті Торонто, провінція Онтаріо, було зареєстровано фірму "606394 Онтаріо лімітед", яку 2 липня 1985 року перейменували на "Сіабеко інтернешнл (Канада)", а 24 грудня 1985 року вона стала "Сіабеко-Груп Корп". Директором, президентом та єдиним власником акцій цієї фірми був Бірштейн, хоча офіційно він змінив ізраїльську адресу на канадську тільки 1 листопада 1991 року.

2 березня 1990 року в Нью-Йорку було зареєстровано компанію "Сіабеко Ю-Ес-Ей Інк" (Siabeco USA Inc.). Президентом компанії став 46-річний американець Зейн Альперт, а віцепрезидентом — колишній москвич Ігор Воскобойников, який майже не говорив англійською. Альперт одночасно був віцепрезидентом "Сіабеко-Груп".

1991 року Бірштейн почав вивозити золотовмісні порошки з Киргизії у Швейцарію для афінажу через створене Бірштейном спільне підприємство "Сіабеко-Киргизія". 24 грудня 1991 року США офіційно визнали незалежний Киргизстан, і за тиждень указом першого президента Аскара Акаєва главу "Сіабеко Ю-Ес-Ей" Альперта було призначено торговим представником цієї республіки у США. Бірштейн тоді ж став керівником комітету реконструкції та розвитку Киргизстану. 4 травня 1992 року Бірштейн своїм літаком Jetstream доправив із Киргизії в Цюріх чергові 240 кг золотого піску.


Борис Бирнштейн и Президент Киргизии Аскар Акаев. Фото: nmsk.org.ua
Борис Бірнштейн і президент Киргизії Аскар Акаєв. Фото: nmsk.org.ua


У підсумку після афінажу 1500 кг золота в Киргизії не повернулися, їх передали на зберігання в банк "Індосуец" як заставу під оформлені Бірштейном кредити, які потім швидко розікрали.

Відповідав за продаж тодішній прем'єр Киргизстану Турсунбек Чингишев. Частину золота вивозили його службовим літаком в обхід митниці. У жовтні 1993 року під тиском опозиції та за результатами розслідування президент Киргизії Акаєв розірвав договір із Бірштейном і зняв Чингишева з посади. Чингишев, утім, увійшов після цього до правління однієї з фірм "Сіабеко-груп".

Одним з учасників контракту Бірштейна в Киргизії був Герман Кузнєцов, який обіймав тоді пост віцепрезидента Киргизії. Унаслідок розриву договору Кузнєцова усунули з посади і він переїхав у Росію (де згодом став керівником Гохрана і заступником міністра фінансів РФ).

У грудні 1991 року "Сіабеко Трейд енд Файненс АГ" і російська компанія "Агрохім" уклали контракт про постачання дитячого харчування на суму $13,5 млн. Після схвалення угоди урядом Москви гроші переказали на рахунок "Сіабеко" в банк "Індосуець" у Швейцарії. Хоча контракту не виконали, валюта назад у країну не повернулася.

У Молдові Бірштейн створив кілька спільних підприємств, у яких брали участь особи, наближені до президента республіки Мірчі Снєгура, який обіймав цей пост із 1990-го до 1997 року. Зокрема, Бірштейн купив колишній готель ЦК КПРС Молдавії. Але через напруженість між Молдовою та невизнаною Придністровською республікою готельний бізнес Бірштейна був збитковим. Тоді в серпні 1992 року Бірштейн організував поїздку до Молдови особистим літаком міністра держбезпеки РФ Віктора Баранникова і віцепрезидента Олександра Руцького для ведення переговорів про встановлення миру.

1996 року Бірштейн через "Сіабеко" фінансував передвиборчу кампанію Снєгура. Зять президента був у той період членом правління філії "Сіабеко" в молдовській столиці. Однак після того, як Мірчі Снєгур покинув політичну арену, Бірштейн на початку 1997 році продав одній з американських фірм 65% акцій "Сіабеко-Молдова", що належала йому, і покинув Кишинів.

Свою ділову активність фірми Бірштейна здебільшого виявляли на територіях колишнього СРСР через тісні зв'язки з державними структурами та високопосадовцями, спецслужбами і злочинним світом. Консультантом цюріхської "Сіабеко-Груп" до останнього часу працював полковник КДБ Леонід Веселовський, офіцер радянської зовнішньої розвідки, який створював, зокрема, через "Сіабеко-Груп" підставні спільні підприємства, які "відмивали" гроші КПРС.

Леонід Веселовський

З офіцером радянської зовнішньої розвідки Леонідом Веселовським генерал Питовранов зблизився в Португалії, де часто бував за завданням Андропова. Поступово Питовранов став залучати Веселовського до роботи в інтересах своєї групи, впровадивши його не куди-небудь, а у ЦК КПРС. Саме Веселовський розробив цілу систему з виведення коштів КПРС за межі Радянського Союзу: він переспрямовував мільйони доларів із партійних рахунків на вказані Питоврановим рахунки в закордонних банках.

1 лютого 1993 року газета The Washington Post опублікувала про діяльність Веселовського розлогу статтю під назвою "Вчорашні комуністи в гонитві за швидкою наживою":

"Типовим для нової порослі міжнародних комуністів-капіталістів можна вважати Леоніда Веселовського, якого прокуратура Росії офіційно оголосила важливою фігурою в розслідуванні фінансових операцій ЦК КПРС. Перетворення Веселовського зі співробітника КДБ на підприємця-капіталіста відображає останні хвилини діяльності старої радянської номенклатури, яка усвідомила, що зародження системи хаотичного капіталізму обіцяє більше можливостей особистого успіху, ніж комуністична диктатура, що вмирає.

Кремезний, атлетичної статури чоловік із пудовими кулаками, російські газети зображали Веселовського як "хрещеного батька" мережі комерційних фірм і перших спільних підприємств, заснованих Комуністичною партією наприкінці її існування. Сам же Веселовський стверджує, що в минулому він незначний, середнього рівня бюрократ КДБ, якому зайва популярність заважає чесно заробляти на життя...

У трудовий стаж Веселовського входить перебування в Португалії наприкінці 70-х – на початку 80-х років, коли він служив офіцером розвідки КДБ. Він відмовляється обговорювати подробиці своєї роботи того періоду. Але те, чим займався Веселовський, цілком могло навчити його мистецтва "бізнесу по-радянськи". Одним з основних завдань 1-го головного управління зовнішньої розвідки КДБ було таємне фінансування західних компартій через мережу "дружніх фірм".

Розсекречені документи КПРС засвідчують, що найбільш звичною фінансовою практикою в цій діяльності було створення фондів за допомогою експорту штучно здешевлених радянських товарів або сировини. Наприклад, західноєвропейські видавництва лівої орієнтації щорічно отримували десятки тисяч тонн друкарського паперу безкоштовно або майже безкоштовно.

Частину цього паперу продавали за ринковими цінами, а виручені гроші йшли в секретну касу партії. Важко з'ясувати, чого саме Кремль домігся, таємно субсидуючи ліві організації сотнями мільйонів доларів. Однак зрозуміло, що ці офіційно схвалені зовнішньоторговельні операції стали стандартним методом вивезення грошей із країни і швидкого отримання прибутків у твердій валюті. Компартія і КДБ першими проклали доріжку до збагачення...

За свідченням колишніх партапаратників, коли 1985 року генсеком ЦК КПРС став Горбачов, радянська Компартія почала думати, як розширити свою комерційну активність. Основною ідеєю цього напряму був обмін влади на майно. Інакше кажучи, партія була готова віддати свою монополію на право ухвалювати політичні рішення, діставши натомість довгострокові економічні привілеї.

Згідно з тими ж свідченнями, до 1990 року КПРС опинилася під загрозою серйозної фінансової кризи, і партійне керівництво було змушене діяти оперативно...

Приблизно в той самий час полковник КДБ Леонід Веселовський шукав нову роботу. Вакансія з'явилася в Центральному комітеті, політичному нервовому центрі колишнього Радянського Союзу. Веселовський стверджує, нібито він передав своїм майбутнім господарям доповідну записку, у якій описав механізм того, як переправити на Захід фонди КПРС за допомогою створення спільних фінансових підприємств у країнах "із помірною системою оподаткування" на зразок Швейцарії. Керівника справ ЦК Миколу Кручину ця доповідна так вразила, що він запросив полковника на роботу і запропонував реалізувати його задум.

За словами Веселовського, більшість його ідей "відмивання" партійних коштів так і не пішла далі за стадію розроблення. Однак російська прокуратура аж ніяк не впевнена, що це так. Слідчі прокуратури кажуть, що їм вдалося натрапити на слід 7 млрд руб. (приблизно $1 млрд за курсом того часу), які належали КПРС, вкладені у російські компанії та спільні підприємства.

...Леонід Веселовський стверджує, що поворотним моментом у його житті стала зустріч із франтуватим канадським підприємцем Борисом Бірштейном. Колишній радянський іммігрант, який оселився в Канаді в середині 80-х років, Бірштейн своєю діловою активністю демонстрував, що твердо контролював російську систему особистих зв'язків, власними літаками, діамантами і підбитою соболями шубою він уособлював образ щасливого капіталіста.

Як розповідає Веселовський, уперше він зіткнувся з Бірштейном на початку 1991 року на переговорах, які вів із канадським бізнесменом від імені управління справами ЦК КПРС. Бірштейн хотів орендувати розкішний партійний особняк на Ленінських горах, який раніше виділяли для найпочесніших іноземних гостей на кшталт Фіделя Кастро або Генрі Кіссінджера. Після успішного завершення переговорів про оренду особняка, Бірштейн запропонував Веселовському підписати контракт і стати його "консультантом".

За словами представників прокуратури Росії, вони мають у своєму розпорядженні документи, що свідчать про те, що, ще працюючи у ЦК КПРС, колишній полковник КДБ [Веселовський] почав переконувати своє начальство вести справи із зареєстрованою в Цюріху компанією Бірштейна "Сіабеко АГ". Веселовський оспорює достовірність цих документів і заперечує, що робив щось таке."

У книзі "Золото партії" Ігоря Буніча, який помер у липні 2000 року за не зовсім зрозумілих обставин, стверджували, що валютні запаси СРСР на закордонні рахунки КПРС переправляли саме через фірму "Сіабеко":

"Веселовський запропонував створити багатопрофільну акціонерну компанію спільно зі швейцарсько-канадською фірмою "Сіабеко-Груп" і Союзом ветеранів Афганістану. У її межах було передбачено: банківську систему, авіакомпанію, міжнародний торговий дім, фонд приватизації, мережу холдингових компаній у різних регіонах країни. Термін цього проєкту, за визначенням полковника, становив 50 років".

Для всього цього заздалегідь було розроблено багатоходову агентурну операцію, в основі якої були принципи, викладені Веселовським у написаному ним меморандумі "Основні принципи організації економічної діяльності в інтересах КПРС". "Сіабеко-Груп", заснована агентом КДБ Бірштейном, стала однією з торговельно-комерційних структур, які вели зовнішньоторговельну діяльність для відділу контролю при ЦК КПРС і КДБ. Найбільшу кількість фінансових операцій Веселовський проводив саме через цю фірму. Товари вартістю від $50 млн до $150 млн на рік експортували із СРСР за цінами, на 50–60% нижчими від ринкових. Частину коштів від продажів переказували на банківські рахунки, контрольовані ЦК КПРС і КДБ. Глава фірми Бірштейн перебував під особистим патронатом керівника справ ЦК КПРС Кручини, голови КДБ Крючкова і його заступника Бобкова. Ось що розповів у вересні – жовтні 1991 року притягнутий до слідства у справі ДКНС Веселовський:

"У листопаді 1990 року на прохання керівництва ЦК КПРС (Івашко і Кручина) рішенням керівництва відомства (Крючков і Бобков) мене було переведено із ПГУ на роботу в у[правління] с[прав] ЦК КПРС. Рішенням секретаріату ЦК КПРС мене призначили на посаду заступника завідувача сектору з координації економічної діяльності господарських служб. Підставою для мого переведення у ЦК стала термінова потреба УС ЦК створити підрозділ, здатний координувати економічну діяльність господарських структур партії в нових умовах. Вибір припав на мене, оскільки за своєю освітою я є економістом-міжнародником, маю досвід закордонної роботи і був відомим більшості керівних працівників ЦК за своєю діяльністю у ЦК ВЛКСМ і ВЦРПС...  Я вважаю, що не останню роль у виборі моєї кандидатури зіграла та обставина, що, перебуваючи у тривалому відрядженні за лінією відомства у країні зі складною ситуацією [Португалії], мені було доручено здійснювати зв'язок із компартією [Португалії], яка в той час була на напівлегальному становищі... Було досягнуто домовленості про періодичне інформування Бобкова про мою діяльність в УС ЦК КПРС...

Вивчивши меморандум "Основні принципи організації економічної діяльності в інтересах КПРС", я підтверджую, що я написав їх до мого призначення на посаду заступника голови секції контролю ЦК КПРС. Кручина, який обіймав тоді посаду керівника справ, дав мені доручення вивчити цей предмет, що я і зробив в міру свого уявлення про нього. Однак написана мною пам'ятна записка так і не мала застосування на практиці. На початковому етапі роботи щодо цього питання я працював разом із Постоваловим із Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків. Наразі я намагаюся здійснити співучасть у цьому проєкті чотирьох компаній з інших країн: "Оски" в Чилі, "ХСС/ІНШ" в Північній Німеччині, КРС у США, "Сіабеко" в Канаді. Я добре знаю ці фірми..."

Як саме мали виводитися і відмиватися партійні гроші, Веселовський роз'яснював у своєму меморандумі:

"Грошові ресурси, відображені у фінансових документах, відкрито можуть бути інвестовані лише суспільні, соціальні і благодійні фонди, що ускладнить їх конфіскацію в майбутньому. Кошти, що надходять у вигляді доходів в партійну касу і відображені у фінансових документах, повинні бути використані для придбання анонімних акцій, фондів окремих компаній, підприємств, банків, що, з одного боку, забезпечить стабільний дохід незалежно від подальшого положення партії, а з іншого – у будь-який момент ці акції можуть бути використані на фондових біржах з подальшим розміщенням капіталу в інших сферах з метою знеособлення партійної участі, але з збереженням контролю... Прийняття даних заходів потребуватиме терміново організувати відбір особливо довірених осіб, яким буде доручено виконання окремих пунктів програми. Не виключається створення категорії негласних членів партії, які будуть забезпечувати її життєдіяльність в будь-яких умовах надзвичайного періоду".

При цьому Веселовський стверджував, що його залученість в процес обмежилася написанням меморандуму і що на практиці він "не брав участі ні в одній операції з приховування грошей, отриманих від КПРС", і нічого не знає щодо цих операцій: "Я не маю нічого спільного з валютними надходженнями від КПРС. Взагалі, я не схвалюю експорту золота з країни і вважаю, що таку операцію навряд чи може бути проведено таємно",– заявив він на допиті у жовтні 1991 року.

Дійсно, "золото партії" з країни ніхто не вивозив, оскільки таку операцію неможливо було здійснити таємно. З країни, перераховуючи їх на рахунки завчасно створених на Заході компаній, під керівництвом і контролем офіцерів КДБ і розгалуженої зарубіжної агентури держбезпеки, за кордон виводили гроші. Однак після провалу ДКНП група Питовранова – Бобкова – Іванова поспішала замести сліди своїх фінансових операцій. "Розвідникам спеціального призначення", колишнім підлеглим генерала Бориса Семеновича Іванова, з їх практичним досвідом діяльності в Афганістані, африканських і латиноамериканських країнах, не потрібно для цього великих зусиль.

Дмитро Якубовський

Якубовський Дмитро Олегович народився 5 вересня 1963 року в підмосковному місті Болшево. Після завершення строкової служби в армії з 1982 до 1984 року він працював постачальником в системі Держпостачу і в Главмосремонті. Одночасно навчався у Всесоюзному юридичному інституті на факультеті радянського будівництва. У 1984 році його прийняли на роботу як помічника голови Московської міської колегії адвокатів Апраксіна. У 1989 році Якубовський потрапив на роботу у Спілку адвокатів СРСР на посаду секретаря.


Дмитрий Якубовский. Фото: Альтаисладон / wikidata.org
Дмитро Якубовський. Фото: Altaisladon / wikidata.org


Союз адвокатів СРСР прийняло під оперативне забезпечення 1-ше відділення 11-го відділу 5-го управління КДБ СРСР. Курування цієї організації було доручено старшому оперативному уповноваженому майору Михайлу Васильовичу Щербакову, колишньому співробітникові 9-го управління КДБ СРСР. Автор цих рядків, який закінчив Всесоюзний юридичний заочний інститут (ВЮЗІ) в 1974 році допомагав колезі Щербакову у встановленні оперативних контактів серед відомих московських адвокатів з числа колишніх однокашників. Від них стало відомо про енергійного секретаря Спілки адвокатів СРСР Якубовського, який потрапив у поле зору КДБ і незабаром поповнив агентурний апарат 11-го відділу 5-го управління КДБ СРСР.

В кінці 1980-х років Якубовського взяв його колега по КДБ – агентом КДБ і засновником фірми "Сіабеко" Бірштейном – на посаду керівника СП "Агрохім-Сіабеко". Бірштейн згадує:

"Я брав участь у розмовах з великими людьми: міністри, президент, віцепрезидент. Всі говорили про Якубовского. У нього справи йшли дуже добре. Він робив так, що сьогодні йшов до одного міністра, давав йому півмільйона. Завтра йшов до іншого і говорив, що дав першому... Одного разу він зателефонував мені в Цюріх, запитав, коли я прилечу до Москви. Я сказав: "Завтра". Виходжу з літака і мало не падаю: внизу три машини, перед ними Якубовський у формі полковника КДБ... Потім я з Якубовським зустрівся в Цюріху. Він сказав, що нелегально втік з Росії. Заступник міністра МВС [Андрій] Дунаєв привіз його в багажнику свого автомобіля в аеропорт, звідки він полетів" (А. Росляков. "Кремлівський злодій". Газета "Опасная зона", 30 червня 1997 р., №26. – Попов).

Що з розказаного Якубовським було правдою, що вигадкою – визначити важко, як і те, чи належав йому мундир полковника КДБ. Якубовський був відомим аферистом і брехуном, за яким стояла радянська держбезпека.

Після колапсу СРСР колишній "девяточник" Щербаков передав Якубовського як агента на зв'язок старого свого товариша по службі по 9-го управління КДБ СРСР Олександру Коржакову, очолив Службу охорони (безпеки) президента. Знайомство зі став згодом могутнім Коржаковим сприяло успішному просуванню по службі Щербакова, закінчив службу у ФСБ РФ у званні генерала-полковника. Керівником Щербакова був ставленик Бобкова Ігор Перфільєв. Разом з Щербаковим проходив службу начальник 1-го відділення 11-го відділу 5-го управління КДБ СРСР Ігор Курганів, багаторічний друг Перфільєва. Саме через них Бобков використовував Якубовського в інтересах групи Питовранова – Іванова – Бобкова – основного конкурента СБП Коржакова. Так що в особі Якубовського Коржаков придбав дволикого Януса.

Попередню частину опубліковано 18 березня. Наступна вийде 1 квітня.

Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 

Публікації

 
усі публікації