-1 Київ
Відставка Віктора Бараннікова та Андрія Дунаєва
Цілі Бірштейна збігалися із планами групи Питовранова – Бобкова, яка прагнула усунути президента Росії Єльцина і поставити на його місце підконтрольну їм людину. Тоді такою людиною бачили віцепрезидента РФ Олександра Руцького, із яким Бірштейн був добре знайомим і неодноразово зустрічався. Але перш ніж розпочати усунення Єльцина, необхідно було поставити своїх людей керувати силовим блоком Росії. Поки що ним керували віддані Єльцину Віктор Баранніков як міністр державної безпеки та Андрій Дунаєв як міністр внутрішніх справ РРФСР (1992 року він став першим заступником міністра внутрішніх справ Росії). У дні протистояння із ДКНС Баранніков та Дунаєв організували захист Білого дому силами підпорядкованих їм міліцейських підрозділів та курсантів міліцейських шкіл.
За багато років після зазначених подій колишній керівник адміністрації президента Єльцина Сергій Філатов напише: "Мене постійно переслідує відчуття, що у справі Бараннікова ми самі потрапили в чиюсь розробку". Це дійсно була розробка Питовранова – Бобкова і Бірштейна, до того ж дуже скоро настала черга самого Руцького. Що ж це була за "розробка"?
Олександр Руцькой. Фото: Фелікса Розенштейн / Gordonua.com
Зі стенограми сесії Верховної Ради РФ від 3 вересня 1993 року, депутат Іонна Андронов:
"Шановні товариші, я хотів би максимально поінформувати вас про маловідомі факти причетності іноземних спецслужб до усунення віцепрезидента Руцького. Якщо ви уважно стежите за дуже скупою і куцою інформацією російських газет щодо розслідування нинішніх справ про корупцію, то могли помітити, що весь компромат проти високопосадовців виходить з одного й того самого джерела. Цей компромат потрапляє до нас сюди з-за кордону, а його розподілювач – Борис Йосипович Бірштейн, загадковий бізнесмен і мільйонер, який виїхав із нашої країни в Ізраїль 1979 року".
Андронов помилявся. Іноземні спецслужби до цього не мали жодного стосунку. А ось російська держбезпека – навпаки, безпосередній.
Ось свідчення генерал-майора Віктора Іваненка, голови КДБ РФ у травні 1991-го – листопаді 1992 року, генерального директора Агентства федеральної безпеки РФ у листопаді 1992-го – січні 1993 року: "Бірштейн пропонував свої послуги зі створення фірми у Європі, на гроші якої мали вербувати агентів для нової Росії".
Зв'язок Бірштейна із КДБ-АФБ-ФСК-ФСБ екссекретар Ради безпеки РФ Юрій Скоков оцінював інакше: "Баранніков повідомив мені, що Бірштейна завербували".
А це розповідь Віктора Стрілецького, колишнього заступника голови СПБ Коржакова:
"1992 року на одній підмосковній дачі зібралася тісна компанія: Бірштейн, Баранніков, [Володимир] Шумейко (віцепрем'єр уряду РФ) і [Володимир] Романюха (помічник Шумейка). Як годиться, випили. Пішли паритися в лазню, щоб у теплій (навіть спекотній) атмосфері обговорити одвічне російське питання: де підзаробити? Вирішили створити акціонерне товариство "Русь", яке спеціалізувалося б на експорті-імпорті металів і металургійної сировини. Романюсі запропонували посаду виконавчого директора, але він відмовився. На посаду не погодився, але із гри не вийшов. Наступного дня Бірштейн вручив Романюсі у присутності свого заступника $50 тис. готівкою. Гроші Романюха віддав Шумейку. Той сказав, що їх спрямують у фонд передвиборчої підтримки президента".
Віктор Баранніков. Фото: shieldandsword.mozohin.ru
Сам Шумейко, уже коли був главою Ради Федерації, в інтерв'ю "Комсомольской правде" дещо інакше описав ці переговори в лазні:
"Якось телефонує Баранніков: "Володю, приїжджай увечері на дачу". Ну, я приїхав. Знайомить із людиною: "Борис Йосипович Бірштейн". Потім – розмова: "Як би можна було створити компанію для торгівлі металом за кордоном?" А я ж усе-таки був першим віцепрем'єром! Але тут з'ясовується, що ця компанія із сумнівною репутацією. На моє пряме запитання, для чого все це, лунає пряма відповідь: "Борис Йосипович тобі рахунок за кордоном відкриє, може набігти за рік до $8 млн". Я вигадую момент, відводжу Бараннікова вбік: "Вікторе Павловичу, що тут відбувається?" А Баранніков: "Не переймайся, це все узгоджено. Він [Бірштейн] же ще й розвідник". І потім, мовляв, ти маєш зрозуміти, що за кордоном завжди організовують якісь фірми, де працюють наші спецслужби під виглядом якихось фірмачів. Їм же з бюджету грошей не виділяють".
Однак незважаючи на вмовляння Бараннікова, Шумейко з Бірштейном працювати не став. Тоді, у травні 1993 року, Баранніков ризикнув заманити президента Єльцина до себе на дачу з метою познайомити бізнесмена із главою держави й забезпечити собі його підтримку у справі створення акціонерного товариства "Русь" із широкими комерційними можливостями, за зразком аналогічної компанії "Україна", уже створеної Бірштейном в Україні. Єльцин добре запам'ятав цю поїздку до Бараннікова. Ось що він записав у своєму щоденнику 22 травня 1993 року:
"У Москві в суботу відкривали "Палас-готель" на Тверській, у центрі міста. На відкриття було запрошено багатьох відомих російських діячів, керівників, бізнесменів, дипломатів. На прохання мера Москви Юрія Лужкова приїхав і я. Після всіх формальних та обов'язкових для такої нагоди заходів – розрізання стрічок, фуршетів, урочистих промов – я зібрався їхати додому. І тут раптом міністр безпеки Віктор Баранніков, якого теж запросили на урочистості, несподівано попросив мене заїхати до нього в гості на годинку. Він дуже сильно мене просив, казав, що це дуже важливо, дуже потрібно. Я відповів, що в понеділок ми могли б зустрітися у Кремлі. Баранніков сказав, що хотів поговорити в неформальній атмосфері, багато питань накопичилося. Я не надто люблю експромти, незаплановані візити, однак Віктор Павлович наполягав. Це був рідкісний випадок, поважних причин для відмови в мене не було, довелося погодитися.
Ми сіли разом у мою машину, уже дорогою я сказав водієві та Коржакову, що їдемо не додому, а до Віктора Павловича. На мене виразно й насуплено подивився Коржаков. Він теж не любить несподіваних змін планів і маршрутів. Це в нього професійне. Незабаром ми приїхали на дачу до Бараннікова, зайшли в дім, я привітався із дружиною Віктора Павловича. Несподівано Баранніков відрекомендовує мені чоловіка старшого віку, з усміхненим обличчям, який простягає руку й каже: "Борис Бернштейн" (так прізвище написано в Єльцина. – Попов).
Це вже було зовсім, як кажуть, не за правилами. Про те, що в нього будуть якісь гості, він зобов'язаний був мене попередити. Але, як я зараз розумію, мабуть, Бараннікову так було важливо, щоб Бернштейн зустрівся зі мною, він так від нього залежав, що готовий був переступити будь-які межі пристойності та протоколу, тільки б ця зустріч відбулася. Я подивився на Бараннікова виразно, він тільки винувато усміхався, і щоб зняти виниклу незручність, голосно сказав: "Прошу всіх до столу!" – і посунув стілець для мене.
Після того як розсілися, Баранніков почав розказувати про гостя. Він сказав, що Борис Бернштейн – блискучий бізнесмен, політик, наш співвітчизник, який зробив надзвичайно багато для Росії. Йому ми зобов'язані тим, що в Молдові зараз мир, а не війна, він був одним із головних посередників у переговорах із молдовською стороною, він особистим літаком привозив у Кишинів російську делегацію для ведення переговорів, і миру досягли. Він також є найближчим радником президента Киргизії Аскара Акаєва, у нього колосальні можливості для залучення в Росію інвестицій найбільших фінансових структур світу.
Загалом, промова Віктора Павловича була емоційною, схвильованою, він дуже хотів, щоб його гість мені сподобався. Бернштейн слухав хвалебні слова на свою адресу з виразом людини хоч і скромної, але такої, яка знає собі ціну. Він лагідно усміхався і похитував головою, коли Баранніков видавав занадто сильні компліменти. Я далі мовчав. Заговорив Борис Бернштейн. Він розповів про свою місію в Молдові, потім перейшов на російський бізнес, пояснив мені, які великі перспективи в Росії. У розмові він демонстрував свої зв'язки з бізнесменами і політиками світу – мимохіть згадував імена президентів, міністрів, глав корпорацій. Загалом, і йому хотілося справити значне й одночасно приємне враження, що, втім, цілком природно. Однак я погано підтримував розмову. Уся ця тяганина тривала хвилин 40.
Нарешті Баранніков відчув, що не варто перегинати палицю – він і так надто багато зробив для свого іноземного гостя, – і якось натякнув Бернштейну, що час іти. Той раптом заквапився, сказав, що за пів години злітає його особистий літак, тому, на жаль, він не може довше бути з нами. Більше я його ніколи не бачив".
Інакше кажучи, реалізувати цей проєкт у Росії Бірштейн із допомогою Бараннікова не зумів. Тож іще і з цієї причини Баранніков перестав бути потрібним Бірштейну.
Для усунення Бараннікова й Дунаєва відповідно до розробленого чекістами плану Бірштейн запросив за кордон дружину Бараннікова і дружину Дунаєва. Поїздку оплачував Бірштейн, так само, як і численні покупки на сотні тисяч доларів, зроблені дружинами керівників правоохоронних органів Росії.
За технічну організацію поїздки і супровід за кордоном відповідав партнер Бірштейна та агент КДБ СРСР Дмитро Якубовський. Вирізнявся він багатьма "талантами", зокрема був майстром зі збирання різного компромату, який уміло використовував як у своїх цілях, так і під час реалізації планів своїх ляльководів. У потрібний момент Єльцину надали рахунки, оплачені Бірштейном через компанію брата Дмитра Якубовського Distal AG, з організації поїздки за кордон дружин Бараннікова і Дунаєва та рахунки з магазинів, де їхні дружини зробили покупки, відправлені до Росії у 21 валізі. Ось що згадував Єльцин про цю історію:
"Із поданих мені довідок, рахунків, цілої купи інших папірців ставало абсолютно зрозуміло, що Віктора Бараннікова, міністра безпеки Росії, генерала армії, одного з моїх найближчих і довірених людей, до якого я завжди ставився із симпатією, було примітивно і ницо куплено. Спочатку я все ж вирішив: не треба поспішати з висновками, документи можуть бути й фальшивими. Адже таке цілком імовірно. Міністр безпеки – фігура досить серйозна, щоб з'явилися охочі її скомпрометувати. Не хотів вірити в погане. Але довелося.
Фірма "Сіабеко", якою керував Борис Бернштейн, запросила до Швейцарії на три дні дружину Віктора Бараннікова і дружину першого заступника міністра внутрішніх справ Росії Дунаєва. І там вони кілограмами, авоськами скуповували і згрібали парфуми, шуби, годинники тощо. Загалом на суму більше ніж $300 тис...
Що мені було робити? Як сказати про це Вікторові Павловичу? Перша думка: мужик став жертвою якоїсь хитромудрої комбінації, відправив дружину відпочити на три дні, а там на неї налетів доларовий дощ, вона зламалася.
Зрозуміло, що в будь-якому разі тепер його доведеться зняти з посади. Баранніковим тепер легко маніпулювати, так само просто і його шантажувати".
Борис Єльцин. "Записки Президента"
У компрометації Дунаєва і Бараннікова брав участь ще один багаторічний агент 5-го управління КДБ СРСР Андрій Макаров (на псевдо Таня), який потрапив у поле зору безпосередньо Бобкова в період шахового протистояння Віктора Корчного й Анатолія Карпова (ще одного цінного завербованого агента 5-го управління КДБ), а потім Карпова і Гаррі Каспарова.
Анатолія Карпова молодим завербував офіцер 5-го відділу УКДБ у місті Ленінграді та Ленінградській області. Після переїзду Карпова до Москви його прийняли на агентурний зв'язок у 11-й відділ 5-го управління КДБ.
Бобков безпосередньо керував організацією діяльності підпорядкованих йому підрозділів, що здійснювали розроблення Корчного і його прихильника (як помилково вважали у КДБ), гросмейстера Бориса Гулька.
Макарова активно залучали до розроблення Бориса Гулька, який протягом кількох років добивався права на еміграцію із СРСР до Ізраїлю. Ось тоді Макаров і сподобався Бобкову. Той самий Бобков улаштував Макарова адвокатом зятя Леоніда Брежнєва, заступника міністра внутрішніх справ Юрія Чурбанова і заступника міністра зовнішньої торгівлі Володимира Сушкова. Чурбанов у своїй книжці "Я розповім усе, як було" характеризував Макарова як вертку людину, від якої він не чекав допомоги. Чурбанова засудили до 12 років позбавлення волі. Інший підзахисний Макарова – Сушков – з допомогою свого "захисника" дістав 13 років.
Так група Питовранова – Бобкова усунула своїх супротивників. Чурбанов був зятем Брежнєва, але основний удар було спрямовано проти сина Брежнєва Юрія, який обіймав посаду заступника міністра зовнішньої торгівлі й заважав діяльності чекістів. Юрія Брежнєва одразу звалити не вдалося, і на якийсь час обмежилися ув’язненням Сушкова.
Із 1990-го до 1992 року Макаров, виконуючи завдання Бобкова, працював у Фонді Джорджа Сороса і деякий час цим фондом керував. Треба зазначити, що Макаров був далеко не єдиним агентом, який працював у фонді.
1993 року Макаров став головою міжвідомчої комісії Ради безпеки РФ із боротьби зі злочинністю та корупцією, тому через свого агента Макарова Бобков був завжди поінформованим про діяльність правоохоронних органів щодо організованої злочинності та корупції у вищих ешелонах влади. Наприклад, через Макарова йшов компромат зі швейцарських фірм Бірнштейна – Якубовського на Бараннікова і Дунаєва.
27 липня 1993 року Єльцин підписав указ про усунення з посади Бараннікова. За кілька днів до цього було звільнено з поста Дунаєва. Уміла оперативна комбінація чекістів вивела з політичної гри двох найвідданіших Єльцину "силовиків". Новим міністром держбезпеки став протеже Бобкова, генерал-полковник Голушко.
Микола Голушко
Голушко Микола Михайлович 1937 року народження, народився в селі Андріївка (Казахстан). 1959 року закінчив юридичний факультет Томського університету, недовго працював слідчим у прокуратурі міста Кемерово. Одружився з однокурсницею, головною чеснотою якої був її батько – секретар Кемеровського обкому КПРС. Завдяки тестю Голушка 1963 року зарахували на службу в органи держбезпеки Кемеровської області.
Микола Голушко. Фото: dic.academic.ru
1974 року Голушка перевели в центральний апарат КДБ на посаду старшого оперуповноваженого 1-го відділення 2-го відділу (боротьба з націоналізмом) 5-го управління КДБ СРСР, і незабаром він став начальником 1-го відділення 2-го відділу 5-го управління. Відділ відповідав за 5-й підрозділ по всій країні. У 1976–1983 роках Голушко був начальником 2-го відділу 5-го управління КДБ. У 1983–1984 роках – спочатку начальником 5-го відділу 5-го управління КДБ, потім заступником начальника 5-го управління КДБ.
1984 року Бобков, який став заступником голови КДБ, просунув Голушка на посаду першого заступника начальника секретаріату КДБ, оскільки, як і Андропов, хотів бачити на посаді заступника начальника "свою людину" ("своєю людиною" Андропова на посаді начальника секретаріату КДБ був майбутній керівник КДБ і ДКНС Володимир Крючков).
У ті роки КДБ СРСР очолював генерал армії Віктор Чебриков, який значно поступався своєму першому заступникові Бобкову в інтелектуальному і професійному планах, а тому Бобков став фактичним керівником КДБ. Отже, посада Голушка за Бобкова була дуже високою, вагомою і впливовою.
У травні 1987 року Голушка призначили головою КДБ Української РСР. Відтоді в нього збереглися тісні контакти з видатними керівниками української держбезпеки, зокрема з Євгеном Марчуком, який очолював УКДБ у Полтавській області і став згодом першим заступником Голушка. Після розпаду СРСР Марчук став першим українським головою Служби безпеки України (СБУ), тимчасом як Голушка в листопаді 1991 року повернули до Москви, він очолив секретаріат КДБ СРСР, а після розпаду Радянського Союзу став заступником міністра держбезпеки, поки не змінив Бараннікова.
Володимир Цибізов і Володимир Гусинський
У середині 1980-х років в "Останкіно" було введено посаду офіцера дієвого резерву КДБ СРСР, відповідального за здійснення режимного контролю на об'єкті. На цю посаду призначили заступника начальника відділення з чинного резерву, підполковника Володимира Цибізова, офіцера 3-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ. Його вищим начальником був начальник 1-го відділу телецентру Валентин Малигін, колишній начальник секретаріату 5-го управління КДБ СРСР, який поєднував свою роботу на телебаченні з функціями резидента держбезпеки.
Крім них, на чолі телерадіокомпанії "Останкіно", створеної 1991 року, стояв давній агент 3-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР Валентин Лазуткін, який був від моменту створення "Останкіно" заступником її голів: Леоніда Кравченка, Єгора Яковлєва, В'ячеслава Брагіна та Олександра Яковлєва. 1995 року Лазуткін став керівником "Останкіно".
На початку 1980-х років як старший оперуповноважений 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, який відповідав за театральну лінію, Цибізов залучив до співпраці в ролі агента театрального режисера Володимира Гусинського. Отже, Гусинський під оперативним псевдонімом Денис став агентом 1-го, а потім 11-го відділу 5-го управління КДБ.
Гусинський народився в Москві 6 жовтня 1952 року. Після закінчення школи він кілька років провчився в Московському інституті нафти і газу імені Губкіна, але його відрахували звідти за неуспішність. Із 1973-го до 1975 року служив у армії. Після демобілізації вступив до Державного інституту театрального мистецтва (ДІТІС) на режисерський факультет, який закінчив 1980 року. Однак після закінчення інституту місця у столиці Гусинському не знайшлося і працювати довелося на периферії.
Гусинському дуже хотілося повернутися до Москви, і хтось із викладачів ДІТІС порадив йому звернутися по допомогу до підполковника КДБ Цибізова, теж випускника режисерського факультету ДІТІС, який дуже полюбляв випити.
Гусинський легко підшукав спосіб познайомитися із Цибізовим у спільній компанії і швидко знайшов із ним спільну мову: Цибізов запропонував Гусинському співпрацю, і той погодився. Так в агентурному апараті 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ з'явився агент, якого було зареєстровано як Дениса.
Спритного і пронирливого Дениса 5-те управління просунуло спочатку на організацію церемонії відкриття спортивного свята XII Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві 1985 року, потім Гусинського "кинули" на організацію спортивних Ігор доброї волі, що відбулися в Москві 1986 року.
Основним оперативним підрозділом, який здійснював контррозвідувальний контроль за цими заходами, було 5-те управління КДБ СРСР. Саме в цей час відбулося особисте знайомство автора цих рядків, який був серед офіцерів КДБ, що підтримували безпеку фестивалю та ігор, із Денисом. Нікому з тих, хто спілкувався тоді з Гусинським, не могло спасти на думку, що за деякий час він стане "олігархом" і медіамагнатом.
24 травня 1989 року в Москві було зареєстровано спільне радянсько-американське підприємство (СП) "Мост". Із радянського боку засновником СП став інформаційно-консультаційний кооператив "Інфакс", директором якого був Гусинський. "Інфакс", зі свого боку, Гусинський створив 1988 року за сприяння Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків (МЗЕЗ) СРСР, із яким із 1966 року щільно працював один із керівників (у якийсь момент керівник) Торгово-промислової палати СРСР, генерал КДБ Євген Питовранов. Саме він стояв тоді за лінією КДБ за створеними Гусинським структурами. Фінансовим інструментом "Моста" став заснований у вересні 1989 року під керівництвом Гусинського "Мост-банк".
Володимир Гусинський. Фото: ЕРА
Американським партнером СП "Мост" була авторитетна юридична фірма "Арнольд і Портер", яка мала головний офіс в американській столиці Вашингтоні. Її створили незабаром після закінчення Другої світової війни троє досвідчених юристів: Арнольд, Фортас та Портер.
Арнольд у минулому був професором права в Єльському університеті, асистентом генерального прокурора США і суддею апеляційного суду США. Його партнер Фортас за деякий час покинув фірму і працював на високих урядових посадах. Ще один засновник фірми – Портер – до її створення займав провідні позиції в різних установах США.
"Арнольд і Портер" мала дев'ять офісів: у Брюсселі, Лондоні, Нью-Йорку, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі, у Кремнієвій долині й у Вашингтоні. У фірмі працювало 800 досвідчених юристів. Залишалося тільки дивуватися, як новоявленому кооперативу "Інфакс" удалося стати партнером шанованої та авторитетної на міжнародному рівні американської фірми, тим паче, що будь-якій юридичній особі у СРСР у ті роки для здійснення зовнішньоекономічної діяльності необхідно було отримати у МЗЕЗ ліцензію на здійснення цієї діяльності.
Утім, у скоростиглого кооперативу "Інфакс" проблем з отриманням ліцензії не було. Зв'язки Питовранова у МЗЕЗ СРСР спрацювали безвідмовно. Складніше було з пошуком закордонного партнера для "Інфакса". Однак у цьому Гусинському допоміг член групи Питовранова, колишній перший заступник начальника ПГУ (зовнішня розвідка) КДБ СРСР, генерал-лейтенант Борис Іванов.
Він двічі в різні роки очолював резидентуру радянської зовнішньої розвідки у США. Посадою прикриття для нього був пост радника постійного представника СРСР в Організації Об'єднаних Націй (ООН) та члена комісії ООН із прав людини й підкомісії із запобігання дискримінації та захисту меншин. Під час роботи у США генерал Іванов налагодив широкі зв'язки в американському істеблішменті, і йому було неважко знайти партнера для "Інфакса".
У Гусинського знайшовся ще один впливовий помічник. У США починаючи з 1970-х років бурхливо розвивав свій бізнес майбутній телемагнат Тед Тернер. До середини 1980-х років він уже був мільярдером і власником цілої низки провідних американських телеканалів, спортивних команд та інших бізнесів. Саме йому належала ідея проведення міжнародних спортивних змагань, які мали стати альтернативою Олімпійським іграм.
Після радянського вторгнення в Афганістан наприкінці 1979 року ХХІІ Олімпійські ігри, які 1980 року проводив Радянський Союз, бойкотували західні країни. Наступна літня Олімпіада мала відбутися в американському місті Лос-Анджелесі 1984 року. У вигляді заходу у відповідь СРСР і його країни-сателіти, що входили у "Варшавський договір", заявили про свою неучасть у майбутній Олімпіаді.
Ігри доброї волі в Москві 1986 року. Фото: sport-history.ru
Бойкоти Олімпійських ігор ставили під загрозу міжнародний спортивний обмін. Тому ідею проведення альтернативних Олімпіадам міжнародних спортивних змагань, яку запропонував Тернер, з ентузіазмом підтримав радянський уряд. Новий міжнародний спортивний турнір дістав назву "Ігри доброї волі" й відбувся в Москві в липні 1986 року. У них узяли участь спортсмени із 70 країн, загалом більше ніж 3 тис. осіб. Звичайно, почесним гостем на Іграх був їхній ініціатор і найбільший спонсор Тернер.
Радянські спецслужби вже на початковій стадії підготовки московських "Ігор доброї волі" розпочали ретельно вивчати самого Тернера. Дуже привабливою була перспектива здобути його, власника величезних інформаційних можливостей, у ролі агента. Радянська розвідка мала агентів такого рівня (і Тернер не був винятком). Одним із них був британський підданий Роберт Максвелл.
Роберт Максвелл
Роберт Максвелл народився 1923 року в селищі Солотвино, розташованому в Закарпатті, яке входило тоді до складу Чехословаччини. Нині це територія України. Під час Другої світової війни Максвелл воював у складі чеської дивізії, що була частиною французької армії, але після окупації Німеччиною Франції перебрався до Англії та вступив добровольцем у збройні сили Великобританії. Після закінчення війни він служив у Британській інформаційній службі, що базувалася у британському секторі окупованого союзницькими військами Берліна. Тоді через специфіку його діяльності та інтересів він налагодив широкі контакти з німецькими видавництвами.
Енергійний, знаючи багато європейських мов, включно з російською, Максвелл не міг не привернути до себе уваги радянських спецслужб. У повоєнній Німеччині активно працювала радянська розвідка. Співробітники "легальних" радянських резидентур завербували в той період у Німеччині велику кількість осіб, які працювали в адміністрації західних держав та на регулярній основі діставали потім цінну інформацію про плани тепер уже колишніх союзників щодо СРСР, Німеччини та країн Східної Європи.
Одним із радянських розвідників у Німеччині був Василь Ситніков. Свою службу в органах держбезпеки він розпочав у серпні 1939 року. Із березня 1946 року він працював у радянській зоні окупації Німеччини під прикриттям журналіста – співробітника Телеграфного агентства Радянського Союзу (ТАРС). Саме він познайомився в Німеччині з молодим натуралізованим англійцем Максвеллом і завербував його.
Роберт Максвелл. Фото: Dutch National Archives / wikipedia.org
15 травня 1948 року закінчувався строк британського мандата в Палестині, який діяв із 1922 року на частині території розваленої Османської імперії. Незадовго до закінчення дії мандата Великобританія офіційно оголосила про небажання його продовжувати. Відповідно до цього, ООН на другій своїй сесії Генеральної Асамблеї, що відбулася 29 листопада 1947 року, ухвалила резолюцію №181 про створення на території Палестини двох держав: єврейської та арабської.
Великобританія виступила проти. У прагненні максимально нашкодити Великобританії радянський уряд підтримав резолюцію ООН, а під час збройного конфлікту між євреями й арабським населенням Палестини, що виник невдовзі, почав таємно допомагати євреям за лінією радянської зовнішньої розвідки.
Зі згоди своїх радянських керівників Максвелл, єврей за національністю, чиї найближчі родичі загинули від рук нацистів у роки Другої світової війни, розпочав масову закупівлю в Чехословаччині зброї чехословацького виробництва і трофейної зброї гітлерівської Німеччини для контрабандного переправлення єврейським поселенцям Палестини. Напевно, він діяв не лише в інтересах радянської розвідки, але й прагнув допомогти своїм побратимам. Практично всю зброю, що йшла євреям Палестини, було доправлено в ті тижні саме із Чехословаччини, зокрема чотири літаки "Мессершміт".
Коли 14 травня 1948 року закінчилася дія англійського мандата й палестинські євреї проголосили створення єврейської держави, Єгипет, Сирія, Ліван, Саудівська Аравія, Ірак, Ємен і Трансйорданія оголосили Ізраїлю війну й розпочали воєнні дії. Однак Ізраїлю вже було чим боронитися і він вистояв.
Водночас Максвелл не тільки допоміг своєму народові, але й заробив на постачанні зброї чималі кошти, що дали йому можливість після звільнення з армії почати свій бізнес: у 1948 році він відкрив видавництво "Пергамон-Прес", що поклало початок його імперії "Максвелл Коммунікейшн". До середини 1960-х років видання "Пергамон-Прес" реалізовували у 125 країнах, а сам Максвелл став мільйонером.
Із 1949 року Максвелл активно співпрацював із радянським всесоюзним зовнішньоторговельним об'єднанням "Міжнародна книга", а його видавництво видавало книжки керівників КПРС і радянської держави, а також лідерів країн Варшавського договору. Від моменту створення 1973 року Всесоюзного агентства з авторських прав (ВААП) Максвелл став ексклюзивним закордонним партнером цієї радянської організації.
Одним із керівників ВААП практично від моменту його створення був кадровий співробітник радянських спецслужб Василь Ситніков – той самий, який завербував Максвелла. Із 1953-го до 1966 року Ситніков входив у керівництво відділу "Д", пізніше реорганізованого у службу "А" радянської зовнішньої розвідки, яка відповідала за дезінформацію. В операціях із дезінформації, які у КДБ СРСР називали "активними заходами", можливості видавничої імперії Максвелла використовували досить часто.
Тед Тернер і Володимир Гусинський
Вербування Тернера як агента радянських спецслужб, безумовно, відкрило б нові можливості для радянської пропаганди й дезінформації, тому під час візиту Тернера до Москви 1986 року його щільно оточили офіцери радянської держбезпеки та їхня агентура. Серед агентів, яких відрядили на вивчення Тернера, опинився Денис (Гусинський).
Гусинський був головним організатором культурної програми для іноземних учасників московських "Ігор доброї волі". В один із днів для іноземних та радянських журналістів, акредитованих на Іграх, було влаштовано круїз Пироговським водосховищем. Почесним гостем на круїзі був Тернер.
Тед Тернер і Володимир Путін. Фото: kremlin.ru
Серед офіцерів КДБ, які негласно супроводжували Тернера під час плавання на кораблі, був автор цих рядків, у той час старший оперуповноважений 3-го відділення 11-го відділу 5-го управління КДБ СРСР у званні майора, і старший оперуповноважений 5-го відділу УКДБ УРСР у місті Москві та Московській області, майор Олександр Михайлов, згодом генерал, керівник ЦГЗ ФСБ РФ і заступник голови Держнаркоконтролю Росії.
Відомий радянський фотокореспондент Ігор Уткін, із яким автор цих рядків був знайомий багато років завдяки спільним закордонним поїздкам на великі міжнародні спортивні змагання, зробив у той день пам'ятний фотознімок Тернера, який стоїть на палубі корабля в оточенні двох офіцерів держбезпеки – Попова (мене) і Михайлова.
Під час приємного круїзного плавання, щедро присмаченого різними закордонними напоями та традиційними російськими стравами, Денис зумів прихилити до себе американського гостя. Це знайомство Гусинський використав пізніше, коли став створювати імперію "Мост".
КДБ вивчав Тернера у вербувальному плані, але на перспективу, оскільки процес підготовки вербування іноземного громадянина, який до того ж займав високе положення у бізнес-спільноті та політичних колах, яким був Тернер, міг тривати кілька років. І лише тоді, коли всі зібрані матеріали свідчили про те, що спроба вербування буде вдалою, наступала вирішальна фаза – сам акт вербування, який вінчав весь попередній процес.
По-іншому реалізовували вербувальні розробки, якщо під час вербування було здобуто компромат на розроблювану особу, який міг серйозно скомпрометувати її перед членами сім'ї, на службі чи в суспільстві. У цих випадках вербувальну розробку могли здійснювати прискорено. Тернера в підсумку не завербували.
Попередню частину опубліковано 25 березня. Наступна вийде 8 квітня.
Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.
