Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Записки колишнього підполковника КДБ: Мільйонери з волі спецслужб

Один з авторів книжки "КДБ грає в шахи" і колишній співробітник Комітету держбезпеки СРСР Володимир Попов нещодавно завершив роботу над своїми мемуарами. У книжці "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" він розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, про свою роботу в комітеті та основні події, до яких були причетними радянські спецслужби. Раніше книжки не видавали. За згодою автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує розділи з неї. У цій частині "Записок" Попов розповідає, як спецслужби допомагали своїм агентам будувати кар'єру у СРСР і за кордоном.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Попов: У всі часи охочих досягти успіхів у житті з допомогою спецслужб було достатньо
Попов: У всі часи охочих досягти успіхів у житті з допомогою спецслужб було достатньо
Фото: depositphotos.com
Володимир ПОПОВ

В'ячеслав Кантор

У всі часи охочих досягти успіхів у житті за допомогою спецслужб вистачало. Розповімо читачам історію життя В'ячеслава Кантора. Однак почнемо з його батька.

У 1970–1980-х роках Володимир Ісаакович Кантор був у Москві вельми помітною фігурою. Він керував великим московським універмагом "Сокольники". Вирізнявся цей магазин від інших, схожих на нього, тим, що в ньому часто продавали предмети так званого дефіциту. Багато керівників радянської торгівлі робило на дефіциті величезні на ті часи гроші. Це явище було елементом тіньової економіки Радянського Союзу. Одним із представників тіньової економіки був завмаг Кантор.

Кантор підтримував ділові стосунки з низкою високопосадовців МВС СРСР і московського карного розшуку. Як і багато людей, особливо заможних, він мав хобі: із кінця 1970-х і до середини 1980-х років він був головою федерації веслування на байдарках і каное Радянського Союзу. Це, зрозуміло, підвищувало соціальний статус Кантора, але головне – давало можливість систематичних виїздів за кордон.

Усі спортивні федерації країни, будучи громадськими організаціями, координували свою діяльність із відповідними підрозділами Держкомспорту СРСР. Зокрема, федерація веслування на байдарках і каное замикалася у своїй діяльності на управлінні гребних та вітрильних видів спорту Держкомспорту СРСР. За лінією держбезпеки відповідало за всесоюзне спортивне відомство 3-тє відділення 11-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, очолюване полковником Борисом Васильовичем Тарасовим. На ниві великого спорту й відбулося знайомство старшого офіцера КДБ Тарасова та директора універмагу "Сокольники" Кантора. Ініціатором знайомства був Тарасов, але задоволені ним були обидві сторони.

Знайомство їхнє відбулося за кілька років до московської Олімпіади, тривало до другої половини 1980-х років і перервалося через причини, які від них обох не залежали. Доволі швидко Тарасов перевів стосунки з Кантором в агентурні, завербувавши його як агента. І хоча оперативної необхідності для цього не було, це було виправдано тим, що перед літньою Олімпіадою 1980 року, яка відбулася в Москві, у всіх спортивних організаціях проводили масове вербування агентури. Полковник Тарасов вербував Кантора зовсім не для контррозвідувального забезпечення олімпійських ігор. Він планував зовсім інші ігри.

Тарасова і Кантора зблизила пристрасть до золота, яке Тарасов полюбив за часів служби в УКДБ СРСР у Магаданській області. У Кантора ж були гроші, а головне – були можливості легального скуповування золота через ювелірний відділ універмагу, де він був директором. Полковник Тарасов, зі свого боку, мав у своєму розпорядженні значні грошові кошти, зароблені на незаконному обігу золота в період його служби в Магадані, де він прослужив понад 20 років і дослужився до посади начальника 5-го відділу УКДБ СРСР у Магаданській області. Так склався діловий тандем офіцера держбезпеки Тарасова і торгаша Кантора.

Із 1978-го до 1981 року Кантор вилучив із планового обігу ювелірного відділу універмагу "Сокольники" ювелірних виробів на суму 322 886 руб. Середня заробітна плата у СРСР у ті роки була 120 руб. на місяць. Гроші, вкладені в ювелірні вироби, давали величезні прибутки, особливо через зміну цін на золото. 15 вересня 1981 року постановою Державного комітету цін СРСР було затверджено новий прейскурант цін на вироби із золота, через що Кантор і Тарасов заробили 200 тис. руб., які становили різницю між старими і новими цінами.

Після смерті Брежнєва нове керівництво партії та країни в особі колишнього голови КДБ Андропова провело показову кампанію з наведення ладу у країні. Основний удар припав на Москву, і не випадково. Першим секретарем Московського міського комітету КПРС був Віктор Гришин, один із довгожителів на політичному олімпі країни. Його кандидатуру доволі серйозно розглядали під час вибору чергового генсека на противагу кандидатурі Андропова. Андропов Гришину цього не пробачив.

Через кримінальні переслідування Андропов практично обезголовив керівництво московської торгівлі. Директора Мосторгу Миколу Трегубова і директорів мережі магазинів "Океан" засудили до тривалих строків позбавлення волі. Директору гастроному "Єлисеєвський" Юрієві Соколову призначили розстріл. Соколову склав компанію герой Соціалістичної праці, директор плодоовочевої бази Дзержинського району Москви Мхітар Амбарцумян, його теж розстріляли.

До всіх притягнутих до кримінальної відповідальності Гришин був особливо прихильним. Саме він цікавив слідчих, за спиною яких стояв КДБ. Ті, хто давав потрібні Андропову свідчення, змогли зберегти собі життя. Інші, як Соколов, який розраховував на заступництво Гришина, дістали найвище покарання.

Інша історія трапилася з Амбарцумяном. На плодоовочевій базі, якою він керував, під час всесоюзних суботників (дні, коли вся країна працювала безплатно) працювали, зокрема, співробітники центрального апарату КДБ СРСР. Кілька разів траплялися серйозні інциденти з керівництвом бази, яке, на думку партійного комітету КДБ СРСР, навмисно занижувало обсяги виконаних робіт співробітниками держбезпеки. Партком КДБ СРСР, який мав статус райкому партії, очолював колишній заступник секретаря парткому всесоюзного ударного будівництва зі зведення Братської ГЕС Геній Агєєв, згодом другий секретар Іркутського обкому КПРС.

1963 року Генія Євгеновича Агєєва скерували за партійним набором на службу в держбезпеку, він став секретарем парткому КДБ, а потім першим заступником голови КДБ СРСР. У серпні 1991 року він був активним провідником дій ДКНС. Після провалу путчу його звільнили з держбезпеки, він перебував під слідством.

Амбарцумян був під заступництвом першого секретаря Московського міськкому партії Гришина, і тому під час розгляду конфліктів на рівні партійної організації міста і парткому КДБ СРСР держбезпеки доводилося виправдовуватися. Пробачити таке приниження перед овочебазою Луб'янці було складно. І щойно випала нагода Амбарцумяну помстити, його розстріляли.

Директор універмагу "Сокольники" Кантор входив в еліту керівників московської торгівлі. Однак до певного часу його не чіпали, бо знали про його покровителів у правоохоронній системі країни.


Фото: nemnogo_istorii / picuki.com
Універмаг "Сокольники". Фото: nemnogo_istorii / picuki.com


У лютому 1984 року не стало Андропова, і вже в серпні того самого року керівництво Московського управління з боротьби з розкраданнями соціалістичної власності (УБРСВ) вирішило відкрити проти Кантора справу оперативної розробки. Усе тримали в найсуворішій таємниці. Високі міліцейські чини виділяли справу Кантора через його покровителів серед співробітників правоохоронних органів. Проте 1 квітня 1985 року Кантора затримали. За місцем роботи, постійного проживання й на дачі провели обшуки. На квартирі обшук тривав два дні, на дачі в селищі Кратово під Москвою – три дні. У результаті обшуків було виявлено понад 10 кг ювелірних виробів, а також дорогоцінні камені, золото і срібло на суму 613 589 руб.

Звістка про арешт Кантора спричинила інфаркт у полковника Тарасова. Допомогти людині з госпітального ліжка він не міг. Але він допоміг пізніше й опосередковано. Один із синів Кантора – В'ячеслав – працював завідувачем лабораторії в Московському авіаційному інституті. Лабораторія розробляла польоти міжорбітальних космічних станцій. Щодо В'ячеслава Кантора висунули обвинувачення у продажу таємної інформації одній із західних країн. Справа могла завершитися кримінальним покаранням. Ось тоді і прийшов на допомогу В'ячеславу полковник Тарасов. Кримінального переслідування синові Кантора вдалося уникнути. Щоправда, із подання полковника Тарасова В'ячеславу довелося стати агентом КДБ.

Стосовно колишнього директора універмагу "Сокольники" Кантора слідство вели протягом кількох років. Проте справжніх своїх покровителів, зокрема полковника Тарасова, Кантор не видав, оскільки був упевнений у тому, що покровителі із КДБ йому допоможуть. Вирок суду – вісім років суворого режиму – його буквально вбив. Він помер за тиждень після ухвалення вироку від гострої серцевої недостатності. А ще за два тижні, і теж від серцевої недостатності, помер полковник Тарасов.

У полковника Тарасова були старша дочка і син, названий на честь діда-чекіста Василем. (Дід Василь Тарасов був серед керівників Магаданського управління держбезпеки в 1940-ві роки і прилаштував туди свого сина Бориса, щоб той не пішов на фронт воювати). Під час переведення Бориса Тарасова в Москву 1975 року для продовження служби в центральному апараті КДБ СРСР дочка, яка вже мала свою сім'ю, залишилася в Магадані. За батьком пішов лише молодший син Василь.

До моменту переведення батька в Москву 23-річний Василь був уже закінченим п'яницею. У Магадані залишилася його колишня дружина з однорічною дитиною без засобів до існування. Завдяки батьку Василя влаштовували на роботу в різні місця, проте він ніде не затримувався. У підсумку батькові довелося замкнути його вдома й не випускати на вулицю, оскільки він завжди повертався напідпитку.

У квартирі від Василя спиртні напої надійно ховали, але він однаково примудрявся напиватися. Він мотузкою спускав п'яничкам-товаришам, які чекали внизу, із вікна квартири, із 12-го поверху, де жив, цінні книги з бібліотеки батька, товариші відразу продавали книги за копійки в найближчому книжковому магазині і на виторгувані гроші купували горілку, яку на тій самій мотузці піднімали назад на 12-й поверх.

По-іншому склалося життя синів Кантора. Владислав, пропрацювавши в російсько-американському СП "Інтелмес" із 1989-го до 1993 року, вирішив зайнятися комерцією. Для вдалого заняття бізнесом у Росії потрібні були зв'язки. Так серед агентів СБП Олександра Коржакова з'явився молодий науковець Владислав Кантор, який уже мав досвід негласного співробітництва з держбезпекою в ролі агента.


Вячеслав Кантор. Фото: Acvec / wikipedia.org
В'ячеслав Кантор. Фото: Acvec / wikipedia.org


Після усунення до кінця 1992 року Геннадія Бурбуліса Коржаков став просувати у владу Олега Сосковця. 4 травня 1993 року Сосковця було призначено заступником глави уряду Росії. 16 липня того самого року він став головою урядової Ради із промислової політики. Саме в цей час Коржаков відрекомендував Сосковцю В'ячеслава Кантора, який раніше працював над космічними станціями. Під його безпосереднім впливом 19 жовтня 1994 року Сосковець на зустрічі з конгресменом США Джеймсом Сенсенбренером (James Sensenbrenner) зробив заяву про те, що "міжнародний проєкт створення орбітальної космічної станції "Альфа" вигідний для Росії".

Сосковцю Кантор сподобався, і той дав йому доручення оцінити для подальшої приватизації виробниче об'єднання "Азот" у Новгородській області, яка є лідером у випуску мінеральних добрив. Кантор не тільки оцінив, але незабаром за "копійки" приватизував підприємство. Допомогли йому в цьому його нові покровителі – Коржаков і Сосковець, упевнені в тому, що він не забуде своїх благодійників.

Придбання "Азоту" дійсно дало змогу Кантору швидко розбагатіти, а з часом стати мільярдером і всесвітньо відомим бізнесменом. "Азот" було перейменовано на "Акрон", і ця назва сьогодні добре відома у світі. У першому півріччі 2008 року його виторг становив 567 млн руб., а чистий прибуток – 254 млн руб.

За роки вдалого ведення бізнесу в Кантора з'явилася низка підприємств у різних країнах, навіть у Китаї. Він має громадянство Ізраїлю, постійно проживає у Швейцарії, однак зв'язків із Росією не втрачає, про що свідчать фотографії президента Путіна з Кантором, який визирає з-за його спини.

Кантор зумів бути корисним Путіну, ставши ініціатором порушення низки кримінальних справ проти керівників і власників компанії ЮКОС. Сам Кантор планував заволодіти підприємством "Аппатит", яке належало ЮКОС. "Аппатит", утім, Кантору не дістався. Натомість 2007 року його було обрано президентом Російського єврейського конгресу, а 2008 року – керівником Європейського єврейського конгресу. Уперше за історію ЄЄК його очолив представник Росії, пов'язаний із Кремлем, Путіним і спецслужбами РФ.

Лев Леваєв

Лев Авнерович Леваєв народився 30 липня 1956 року в Ташкенті. Батьки Льва були бухарськими євреями, належали до прихильників любавицького ребе. Батько працював директором великого універмагу, що давало сім'ї можливість жити доволі забезпечено. Окрім того, Авнер Леваєв був активним членом ташкентської громади любавицьких хасидів і підпільним рабином. Надійною помічницею чоловікові була його дружина Хана, мати чотирьох дочок та одного сина Льва.

У численних інтерв'ю Лев Леваєв розповідає про активну релігійну діяльність свого батька Авнера, а також діда, якого за його діяльність, за його словами, було заслано у Сибір на 25 років.

Релігія, її керівники і просто віряни в Радянському Союзі були не в пошані. У різні періоди існування СРСР вони зазнавали різного гоніння. Серед найбільш переслідуваних були хасиди, які здійснювали свою діяльність на нелегальній основі, навчаючи дітей у підпільних школах-хедерах та сприяючи виїзду із СРСР за кордон на постійне місце проживання послідовників свого вчення.

На всій території СРСР хасидські громади та їхні керівники перебували в постійному розробленні органами радянської держбезпеки. 1927 року в Ленінграді співробітники ОГПУ заарештували шостого любавицького ребе Йосефа-Іцхака Шнеєрсона. Наступного дня було заарештовано його секретаря Хаїма Лібермана, у якого під час обшуку виявили листи "філософа-містика Барченка".

Барченко був ініціатором організації експедиції на Тибет для пошуків легендарної Шамбали. До складу групи російського художника Миколи Реріха, який вирушив у Тибет для пошуків Шамбали, увійшов також чекіст Яків Блюмкін (убивця німецького посла графа Мірбаха) у ролі перського купця Султанова, продавця й колекціонера унікальних давньоєврейських книг. Саме за сприяння Блюмкіна Барченко опинився в ОГПУ, де служив під керівництвом відомого чекіста Гліба Бокія. Тож не був Барченко ні "містиком", ні "філософом", а просував ідеї світової революції в різних країнах через зв'язки з хасидами, ісмаїлітами, мусульманськими суфійськими дервішами, караїмами, тибетськими та монгольськими ламами, старообрядцями, кержаками і голбешниками. Із цією метою Барченко планував проведення з'їзду релігійно-містичних товариств Росії та Сходу.

За всією цією діяльністю стояло ОГПУ в особі його відповідального працівника Гліба Бокія, який виділив Барченку на його потреби з коштів відомства понад 100 тис. руб. – на той час доволі значну суму. На ці гроші серед релігійних лідерів вербували агентів, які силою свого високого морального авторитету могли вигідно для ОГПУ впливати як на своїх прихильників, так і на широку громадськість.

Барченко встановив контакт не тільки із шостим любавицьким ребе, але і з його наступником.

Підступи чекістів не були таємницею для керівників хасидів. Із цієї причини вони вдавалися у своїй діяльності до суворої конспірації. Сьомий любавицький ребе, який багато років жив у США, у контактах з одновірцями, що проживали на території СРСР, неухильно дотримувався цих вимог. Свої послання він підписував "Дідусь" і був переконаний, що агенти радянської держбезпеки є навіть у центральному офісі "Хабада" у Нью-Йорку. Книгу Ірини Осипової "Хасиди: рятуючи свій народ" присвячено "історії хасидського підпілля в роки більшовицького терору", її написано за матеріалами звітів ОДПУ – НКВС – МДБ і слідчих справ, вона наочно демонструє активну агентурно-оперативну діяльність радянських органів держбезпеки в середовищі хасидів.


Фото: whoiswhopersona.info
Лев Леваєв. Фото: whoiswhopersona.info


Активні діячі хасидської громади Ташкента – батько й дід Льва Леваєва – не могли не бути в полі зору держбезпеки. Можна тільки дивуватися, як за такого загального стану справ та із засланим дідом Льва Леваєва на тривалий строк за релігійну діяльність, батьку Льва Леваєва Авнеру вдавалося не тільки продовжувати свою діяльність, але і (згідно із заявами Льва Леваєва) назбирати статки на мільйон доларів (дані "Форбс", 28 квітня 2004 року. Попов).

У травні 1959 року Верховна Рада СРСР ухвалила указ, згідно з яким КДБ було доручено ведення справ про контрабанду та валютні операції. Основним підрозділом у цій діяльності став 16-й відділ 2-го головного управління КДБ при РМ СРСР. Відповідні підрозділи було створено у КДБ союзних і автономних республік. Однією з гучних справ тих років стала справа валютників Рокотова – Файбишенка, яких спочатку засудили до восьми років позбавлення волі. Після вказівок першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова Верховний суд СРСР збільшив їм строк покарання до 15 років. Але й це не задовольнило Хрущова. 1 липня 1961 року голова президії Верховної Ради СРСР Леонід Брежнєв підписав указ "Про посилення кримінальної відповідальності за порушення правил про валютні операції", на підставі якого, ігноруючи загальноприйняте у юриспруденції правило, за яким закон зворотної сили не має, Рокотова, Файбишенка і Яковлєва було засуджено до розстрілу.

Це було те тло, на якому батько Леваєва, за заявами його сина Льва, заробив "мільйон американських доларів", зумів їх реалізувати у велику партію діамантів і згодом вивезти за кордон.

Ті, хто виїжджав на постійне місце проживання за кордон, знають, яких вони зазнавали принижень із боку радянської митниці. Вивозити забороняли практично все. Домашнє начиння митники навмисно псували, і до отримання його за кордоном власники скористатися ним уже не могли. І тільки Леваєвим удалося вивезти діаманти вартістю мільйон доларів. Очевидно, що без сприяння КДБ таке було неможливим.

Так чи інак, у віці 15 років Лев Леваєв у складі своєї сім'ї опинився в Ізраїлі і став учитися в єшиві "Хабада".

Після служби в ізраїльській армії він вступив на роботу шліфувальника алмазів на одну з ізраїльських шліфувальних фабрик. Точних відомостей про те, коли він розпочав власний бізнес, пов'язаний із грануванням алмазів, немає. Але на початку 1980-х років він придбав акції компанії "Африка-Ісраель". Так почалося його сходження. Допомагала йому в цьому ще одна дуже непроста людина: Аркадій Гайдамак.

Аркадій Гайдамак

Аркадій Олександрович Гайдамак народився 8 квітня 1952 року в Москві. Відомостей про його батьків немає. 1972 року він репатріювався в Ізраїль. Сам, без родичів. 1973 року він перебрався у Францію. 1974 року (за іншим даними – 1976-го) він організував власний бізнес – бюро перекладів.

Слово Аркадієві Гайдамаку:

"Я закінчив дворічні курси інженерів з електроніки в Парижі, і це допомогло мені розпочати кар'єру технічного перекладача. На початку 80-х років я став на ті часи середньої руки підприємцем, організував підприємства, які робили технічну документацію та переклади. За цією роботою я й познайомився з Шарлем Паскуа, ще задовго [до того] як він став міністром внутрішніх справ. Тоді саме в мене з'явилося багато впливових знайомих із СРСР. Коли радянські делегації приїжджали до Франції, я часто брав участь у різних переговорах, зокрема й політичних. До кінця 80-х років у мене були правильні джерела інформації про те, що відбувалося у СРСР" ("Ведомости", 18 листопада 2009 року, №218). "У 80-х роках я був перекладачем у радянських делегаціях, які приїжджали в Париж. Саме тоді я познайомився з паном Паскуа"

Le Journal du Dimanche, 16 листопада 2009 року

Представники "Фірми" Питовранова активно використовували Гайдамака, агента КДБ, виведеного КДБ за кордон на тривале осідання (за термінологією західних спецслужб – як "сплячого агента"). "Прокинувшись", Гайдамак через перекладацькі бюро, відкриті ним у Франції та Канаді, розпочав масове збирання науково-технічної та політичної інформації в інтересах КДБ. "До середини 80-х, – згадував Гайдамак, – у мене був широкий, тісний зв'язок із представниками радянської адміністрації, міністерств – аж до членів Політбюро" (Zahav.ru, 23 січня 2007 року. – Попов).

Серед членів Політбюро, звісно ж, Гайдамак міг мати на увазі тільки Андропова. Будь-якого іншого члена Політбюро Гайдамак би назвав. Але, згадавши Андропова, він міг розшифрувати себе як агента КДБ. Для тепер уже французького громадянина Гайдамака це могло мати серйозні наслідки.

1957 року в Ізраїлі було створено надтаємну спецслужбу, яку спочатку назвали Бюро спеціальних завдань, а потім перейменували на Бюро наукових зв'язків, скорочено ЛАКАМ (Лішка Лекішрей Мада. – Попов). Основною метою створення нової спецслужби було забезпечення режиму абсолютної таємності для здійснюваної Ізраїлем ядерної програми.

Нову спецслужбу було створено у складі міністерства оборони Ізраїлю, вона підпорядковувалася безпосередньо міністру та главі держави. Наприкінці 1970-х років функції ЛАКАМ було значно розширено, і ця організація розпочала збирати науково-технічну інформацію в технологічно розвинених країнах. Бюро перекладів технічної документації Гайдамака стало одним зі складників цієї всеохопної діяльності.

Після арешту 1985 року й подальшого засудження до довічного ув'язнення співробітника військово-морської розвідки США Джонотана Полларда, який був агентом ЛАКАМ, за обвинуваченням у шпигунстві на користь Ізраїлю, і після зради ізраїльського техніка-ядерника Мордехая Вануну, який розповів світовій громадськості про наявність в Ізраїлю ядерної зброї, ЛАКАМ припинила діяльність. Її функції перейшли до розвідувальної структури "Моссад".

Агент КДБ Віктор Луї (він же Віталій Євгенович Левін) – власний кореспондент Тһе Evening News і The Sunday Express у СРСР із початку 1950-х років був своєрідним рупором КДБ із дезінформації іноземних спецслужб та світової громадськості. Йому належить крилатий вислів: "Кожен відповідальний розвідник щонайменше двійник". Беручи до уваги дуже непросте життя Луї, повіримо йому на слово. Аркадій Гайдамак і його партнер Лев Леваєв цілком підпадали під визначення, дане Луї.

У роки "перебудови" Гайдамак і Леваєв розпочали бізнес у СРСР. Радянські корисні копалини широким потоком ринули за межі Радянського Союзу. У всьому цьому брала активну участь група Питовранова – Бобкова. Гайдамак за допомогою своїх кураторів із колишнього КДБ розпочав постачання різного військового спорядження в Анголу, пошматовану багаторічною громадянською війною. Президент Анголи душ Сантуш, який здобув освіту у СРСР в азербайджанському Державному інституті нафти й хімії імені Азізбекова, на знак вдячності за постачання озброєнь і боєприпасів на загальну суму $790 млн, що в підсумку допомогло йому здобути перемогу, призначив Гайдамака своїм радником і видав йому ангольський дипломатичний паспорт.

Керівник Анголи був вдячний Гайдамаку не тільки за те, що стараннями Гайдамака йому вдалося в обхід ембарго ООН озброїти свою армію, але й за те, що Гайдамак зумів зменшити розмір боргу Анголи Росії з $5,5 млрд до $1,5 млрд. Треба зазначити, що і з цієї суми до Росії дійшла лише незначна частина. Основні гроші осіли на рахунках залаштункових російських керівників Гайдамака.

Гайдамак і Леваєв

За словами Гайдамака, 1999 року, "суто завдяки повазі вищого керівництва Анголи", Гайдамаку надали право на створення компанії з експорту ангольських алмазів. У цей бізнес він запросив Льва Леваєва як великого бізнесмена, залученого в торгівлю алмазами. Минуть роки, і партнери посваряться через гроші. На думку Гайдамака, Леваєв не доплатить йому $2 млрд. Але це буде пізніше.

Окрім алмазного бізнесу, Леваєв досяг успіху в багатьох інших, розташованих на території колишнього Радянського Союзу. Однак за усталеною ще з радянських часів практикою будь-який іноземець міг досягти успіху в обраній ним у межах СРСР справі тільки за умови заступництва КДБ. Починаючи із процесу отримання візи, усе залежало від прихильності держбезпеки.

Запити про в'їзні візи на територію Радянського Союзу з консульських підрозділів радянських дипломатичних представництв, розташованих у різних країнах світу, завжди надходили на дві адреси – у консульське управління МЗС СРСР і центральний пункт оперативно-пошукової системи (ЦПОПС) КДБ СРСР. Із ЦПОПС анкета іноземця, який просив візу, надходила у відповідний підрозділ КДБ. Наприклад, анкета того, хто мав намір в'їхати як турист, надходила до 7-го відділу 2-го головного управління (ДГУ) КДБ, який, окрім розроблення іноземних журналістів, акредитованих у Москві, контролював короткочасний в'їзд на територію СРСР іноземних туристів.

Якщо ж іноземний громадянин мав намір відвідати Радянський Союз за лінією міністерства культури або творчих спілок, його анкета надходила до 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР. Інакше кажучи, залежно від виду діяльності іноземця, анкета його надходила у відповідний відділ оперативного управління КДБ. У разі прихильного ставлення до іноземця з боку КДБ йому давали візу; або її надання навмисне затягували. У разі ж демонстрування нелояльності до радянської влади іноземцю закривали в'їзд у СРСР.

Треба також зазначити, що виявлення іноземних громадян, які можуть становити інтерес для КДБ, починалося з їхнього звернення в консульські відділи радянських посольств або генеральні консульства. Традиційно посади консулів обіймали офіцери радянської розвідки, які працювали під дипломатичним прикриттям. Сам процес видавання візи, подальші контакти із представниками радянсько-господарської адміністрації, а після колапсу СРСР – із представниками бізнесу на території Росії, постійно були і є в полі зору російських спецслужб. Нелояльність будь-якого іноземця щодо спецслужби держави, на території якої він вів або веде бізнес, однозначно приводила до відбирання цього бізнесу в іноземного громадянина або до втрати бізнесу через численні перевірки та причіпки.


Аркадий Гайдамак. Фото: Deror avi / wikipedia.org
Аркадій Гайдамак. Фото: Deror avi / wikipedia.org


27 жовтня 2009 року Гайдамака французький суд визнав винним в організації постачання зброї до Анголи в обхід ембарго, накладеного ООН. В обвинувальному висновку було зазначено, що Гайдамак і його партнер, французький підприємець П'єр-Жозеф Фалькон, у період із 1993-го до 1998 року доправили в Анголу військового спорядження радянського виробництва на суму $790 млн. За ці гроші Ангола отримала 420 танків, 12 вертольотів, шість військово-морських кораблів, 150 тис. снарядів і 170 тис. різних мін.

На шляхах торгівлі зброєю перетнулися шляхи Гайдамака зі ще одним майбутнім російським мільярдером Олексієм Чепою. Окрім цього, Гайдамак і Чепа відзначилися як спонсори прокомуністичної Аграрної партії Росії, серед керівників якої був одіозний депутат Держдуми від КПРФ Василь Шандибін.

Чепа Олексій Васильович народився 22 листопада 1955 року в місті Капустин Яр у сім'ї офіцера-ракетника. Закінчив Московський авіаційний інститут. Очолює фонд дружби Росії з Анголою. Точних даних про місце його роботи після закінчення інституту знайти не можна, однак відомо, що на початку 1990-х років він був генеральним директором АТЗТ "Військово-технічна компанія з реалізації конверсійної техніки та обладнання".

Такого типу компанія не могла бути створена й функціонувати без участі в її діяльності військової та зовнішньої розвідки Росії.

Від французького суду Гайдамак сховався в Ізраїлі. Французький суд заочно призначив йому тюремне ув'язнення строком на шість років. Стільки ж дістав його французький партнер П'єр Фалькон.

На Гайдамака було виписано міжнародний ордер на арешт. В обвинувальному акті, виданому прокуратурою Франції, його було названо полковником радянської розвідки. Окрім того, паризький суд, який розглядав справу за обвинуваченням групи осіб у незаконному продажі зброї Анголі, засудив до одного року тюремного ув'язнення колишнього міністра внутрішніх справ Франції Шарля Паскуа і призначив покарання у вигляді одного року умовно сину колишнього президента Франції Франсуа Міттерана Жану-Крістофу Міттерану.

Незабаром і в Ізраїлі щодо Гайдамака розпочали кримінальне переслідування за обвинуваченням його у "відмиванні" 650 млн шекелів та придбанні 2002 року голландської фірми на підставну особу. Ішлося приблизно про $50 млн. Тоді Гайдамак спробував обратися на посаду мера Єрусалима, щоб дістати недоторканність. Після провалу цього проєкту він поспішив покинути Ізраїль і вилетів у Росію, щоб сховатися там від чергового кримінального переслідування.

Попередню частину опубліковано 1 квітня. Наступна вийде 15 квітня.

Усі опубліковані частини книги Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати ТУТ.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації