Записки колишнього підполковника КДБ: Російська православна церква за кордоном і агенти радянських спецслужб 

КДБ і Російська православна церква за кордоном

Як ми вже писали, радянський уряд був стурбованим ідеєю об'єднання підконтрольної влади Московської патріархії з Російською православною церквою за кордоном (РПЦЗ), точніше, ідеєю ліквідації цієї антирадянської закордонної православної церковної структури під виглядом об'єднання.

4-й (церковний) відділ 5-го управління КДБ посилено працював у цьому напрямі, використовуючи своїх численних агентів, впроваджених у РПЦ та інші релігійні організації у СРСР і за кордоном. Звіти про агентурно-оперативну діяльність щомісяця надходили керівництву 5-го управління КДБ, їх складали в течки салатового кольору під грифом "Таємно" і "Цілком таємно". Ось деякі витяги із цих документів, які красномовно описують цю діяльність:

1967 рік. "На засіданнях виконкому та ЦК Всесвітньої ради церков у вересні ц.р. на острові Крит із засудженням агресивних дій США у В'єтнамі та Ізраїлю на Близькому Сході виступили агенти Святослав, Воронов, Антонов та інші. Делегація Російської православної церкви голосувала проти резолюцій щодо В'єтнаму і Близького Сходу, запропонованих представниками церков Заходу, і вимагає обговорення становища негрів у США".

Серпень 1969 року. "Нашій агентурі вдалося просунути агента Кузнєцова на керівну посаду у Всесвітню раду церков".

1980 рік. "Активного баптиста-розкольника Хайло засуджено за ст. 190, п. 1 КК РРФСР і відправлено до психіатричної клініки на примусове лікування. На керівне становище в Російську православну церкву просунуто агента Павла, якого відряджено в Іркутськ".

1982 рік. "Наразі у країні... відбувають покарання 229 церковників і сектантів (1981 року було 220). Окрім того, 18 осіб перебувають у засланні (1981 року – 24). Органи КДБ на ворожих елементів із цієї категорії громадян вели понад 2500 справ оперативного обліку (1981 року – 2225). Найзначніші результати полягають у такому: через провідну агентуру Російська православна, Грузинська та Вірменська церкви міцно утримуються на позиціях лояльності... За період 1982 року проведено 1809 зустрічей, надійшло 704 повідомлення. Для роботи з агентурою використовують 13 явочних та дві конспіративні квартири. Заступник начальника 4-го відділу полковник Романов".

1983 рік. "У Москві із 28 вересня до 3 жовтня ц.р. у видавничому відділі Московської патріархії відбувалася зустріч представників церковної преси, у роботі якої взяло участь 12 іноземців... Через агентів Абата і Григорія на іноземців здійснено політично вигідний вплив. Начальник 4-го відділу полковник Романов".

1987 рік. "Агент Потьомкін брав участь у засіданні ЦК Всесвітньої ради церков, яке відбувалося у ФРН. Він одержав дані про ситуацію у штаб-квартирі цієї організації, про майбутні кадрові зміни в керівництві її підрозділів...

Для контррозвідувального забезпечення засідання комітету, продовження роботи Християнської мирної конференції та проведення агентурно-оперативних заходів спільно з друзями (НРБ, ВНР, НДР, Куба, ЧССР) у НДР відряджали тт. Широкопояса В.М. і Спиридонова О.М. Туди саме маршрутували 12 агентів органів держбезпеки. Під час заходу нейтралізовано спроби провокаційних випадів на адресу церков соціалістичних країн, допущено невигідні кадрові зміни, ухвалено політично вигідні підсумкові документи... Начальник 4-го відділу полковник Тимошевський".

1988 рік. "Уперше у складі радянської делегації взяв участь у генеральній сесії ЮНЕСКО агент Адамант із-поміж ієрархів РПЦ... Розглянуто п'ять особистих і робочих справ на агентів територіальних органів, рекомендованих для просування в керівну ланку Російської православної церкви. Начальник 4-го відділу полковник Тимошевський".

Серпень 1988 року. "Щодо СОР [справа оперативного розроблення] "Аптекар" проводили заходи, спрямовані на подальшу компрометацію об'єкта перед однодумцями і зв'язками на Заході... Через агентуру та інші можливості вдалося схилити дружину Аптекаря звернутися в суд із заявою про розлучення з ним... Начальник 4-го відділу полковник Тимошевський".

1989 рік. "На об'єкті обслуговування "Видавничий відділ Московської патріархії" встановлено агента Вила... Випустили і поширюють у церковному та напівцерковному середовищі черговий номер журналу "Слово", який видають під контролем нашої агентури. Начальник 4-го відділу полковник Тимошевський".

За оцінкою самого КДБ, до "провідної агентури" належали такі агенти:

Михайлов – Володимир Михайлович Гундяєв, патріарх Московський та Всієї Русі;

Абат – митрополит Волоколамський і Юр'ївський Питирим;

Адамант – митрополит Ювеналій;

Антонов – митрополит Київський Філарет;

Островський – митрополит Мінський Філарет;

Топаз – архієпископ Калузький Климент;

Хризостом – архієпископ Вільнюський;

Читач – предстоятель Латвійської православної церкви Кудряшов;

Кузнєцов – Буєвський Олексій Сергійович, співробітник відділу зовнішніх зносин Московського патріархату РПЦ;

Нестерович – Боровий Віталій Михайлович, почесний настоятель московського храму Воскресіння Словущого на Успенському вражку;

Святослав – Никодим-Ротов Борис Георгійович; 1970 року йому було доручено тимчасове управління патріаршими парафіями Північної та Південної Америки; потім очолював відділ зовнішніх церковних зносин РПЦ;

Анатолій – Миролюбов Іван, співробітник відділу зовнішніх церковних зносин Московського патріархату;

Іверієлі – католикос Грузії Ілій;

Петров – Петро Кузьмич Раїна, екзарх патріарха Московського при патріарху Александрійському й усієї Африки;

Воронов – Аркадій Родіонович Тищук, клірик Свято-Миколаївського православного собору в Нью-Йорку (1977–1982);

Федір – Іван Григорович Борча, священник сільських парафій українських і румунських громад канадських провінцій Альберта та Саскачеван (початок 1970-х років);

Патріот – Віктор Сергійович Петлюченко, клірик православного приходу Едмонтона, столиці канадської провінції Альберта;

Ікар – Ігор Володимирович Зуземель, єпископ Російської православної церкви, митрополит Віденський і Австрійський;

Єсауленко – Йосип Пустоутов, служив у православних храмах у Нідерландах, ФРН, Італії та Франції. 1976 року його призначили предстоятелем Московського патріархату при штаб-квартирі Християнської мирної конференції (ХМК) у Празі;

Володимир – Микола Львович Церпицький, особистий секретар митрополита Никодима;

Симонов – архієпископ Кипріан (Зернов), настоятель храму Всіх скорботних на вулиці Велика Ординка в Москві.

Доходило до анекдотичного: 1983 року одного з керівників буддистської церкви агента Саяна нагородили грамотою КДБ СРСР "за багаторічну співпрацю, активну допомогу органам держбезпеки".

Із метою конспірації КДБ давав клички не тільки своїй агентурі, а й тим, хто був "об'єктом оперативного спостереження, обліку або розроблення". Людина, схована під псевдонімом Аптекар, – Олександр Огородніков, релігійний дисидент, із яким КДБ вів боротьбу.

Священник Олександр Мень мав кличку Місіонер, академік Андрій Сахаров – Аскет, його дружина Олена Боннер – Лисиця, письменник Олександр Солженіцин, як ми вже згадували, – Павук.

РПЦЗ і Перший конгрес співвітчизників

19 серпня 1991 року, під час ДКНС, у Москві відбувався Перший конгрес співвітчизників, справжнім ініціатором якого був КДБ СРСР. Одним із чільних учасників конгресу був глава РПЦ патріарх Алексій Другий, рік тому просунутий на цю посаду 4-м відділом 5-го управління КДБ.

Міжнародні заходи взагалі й конгреси співвітчизників зокрема, які із завидною регулярністю проводили в Москві із серпня 1991 року, на думку КДБ становили зручну можливість для використання учасників форумів у інтересах держбезпеки. Вивчення тих, кого згодом запрошували як учасників конгресу, починалося задовго до проведення заходу. Сам же конгрес ставав кульмінаційним моментом під час опрацювання та вербування спецслужбами учасника, котрий становив для них інтерес. Така діяльність рано чи пізно давала свої плоди.

У серпні 1991 року патріарх Алексій Другий під час Конгресу співвітчизників у Москві прийняв Гліба Рара, відомого російського емігранта, багаторічного співробітника радіо "Свобода", одного з діячів РПЦЗ, і через нього передав Архієрейському синоду РПЦЗ пропозицію про возз'єднання РПЦ із РПЦЗ зі збереженням за РПЦЗ цілковитої автономії (тоді цю пропозицію відхилив митрополит РПЦЗ Віталій Устинов).

У листопаді 1991 року відбувся офіційний візит патріарха Алексія Другого до США. На його запрошення отець Олександр (Кисельов) узяв участь у спільному молебні у Свято-Миколаївському соборі у Нью Йорку – головному соборі патріарших парафій у США. Глава РПЦЗ митрополит Віталій категорично заперечував проти спільного молебню представників двох церков, що мають цілком протилежні погляди на наявний у СРСР політичний лад, і неодноразово докоряв отцю Олександру: "Ви з нами, але ви не наш". І дійсно, 1991 року отець Олександр повернувся до Росії й оселився в Донському монастирі в Москві (у стінах якого завершив свій життєвий шлях 3 жовтня 2001 року).

У січні 1992 року Архієрейський синод РПЦЗ скерував у Росію вікарія Західно-Європейської єпархії РПЦЗ єпископа Канського Варнаву з дорученням організувати постійно чинне синодальне подвір'я в Москві, яке б окормляло парафіян від імені РПЦЗ. Варнава відкрив подвір'я РПЦЗ в одному з корпусів Марфо-Маріїнської обителі, який належав міській поліклініці. Там само розмістився неофіційний штаб Національно-патріотичного фронту "Пам'ять", очолюваного агентом 5-го управління КДБ Дмитром Васильєвим і агентом 5-го управління КДБ Олександром Баркашовим, який його потім замінив.

Зрозуміло, "сусідство" РПЦЗ і радикальної націоналістичної й антисемітської організації "Пам'ять" було підлаштовано держбезпекою і заподіяло неймовірної шкоди репутації РПЦЗ у Росії. Релігійна дисидентка Зоя Крахмальникова у червні 1993 року у зв'язку із цим писала, що "зв'язок РПЦЗ із "Пам'яттю" дає абсолютну перемогу Московській патріархії над закордонною церквою".

Протиборство з Московською патріархією у справі возз'єднання церков супроводжувала ціла низка внутрішньоцерковних скандалів, одним із яких став скандал із протоієреєм Алексієм Анатолійовичем Авер'яновим (1952 року народження). 1990 року Авер'янов самовільно перейшов у юрисдикцію РПЦЗ.

У відповідь указом митрополита Крутицького і Коломенського Ювеналія (агент Адамант) за №1217 від 17 вересня 1990 року Алексія "за самовільне покидання приходу аж до з'ясування обставин і покаяння" заборонили у священнослужінні, однак він продовжив перебування у РПЦЗ, де незабаром його звели у протоієреї.

Тоді 26 червня 1992 року в Архієрейський синод РПЦЗ надійшла письмова заява Наталії Осінової, у якій було обвинувачення Алексія Авер'янова в "порушенні моральних законів про святість шлюбу", "спокушання і співжиття з нею у блудодіянні протягом чотирьох місяців".

У підсумку указом митрополита Віталія за №11/35/152 від 6 листопада 1992 року протоієрея Алексія Авер'янова заборонили у священнослужінні, комплекс Марфо-Маріїнської обителі постановою уряду Москви передали Московській патріархії, а РПЦЗ розкололася на прибічників і противників митрополита Віталія. Останній утратив свою посаду, яку обіймав багато років, і РПЦЗ успішно й остаточно поглинула Московська патріархія.

Гліб Рар

2011 року в московському видавництві "Русский путь" опублікували спогади Гліба Рара "...И будет наше поколение давать истории отчет". У своїй передмові Дмитро Аркадійович Столипін (онук прем'єра-міністра Петра Столипіна) написав:

"Щоб увічнити пам'ять Гліба Олександровича Рара і звернути увагу на свідчення всього його життя, мені хотілося б навести тут те, що мій батько Аркадій Петрович Столипін писав про нього у своїх спогадах. Мій батько з великою любов'ю згадує Гліба Олександровича та його напівбрата Льва як "мої друзі Рари", він докладно описує довголітню співпрацю із Глібом Олександровичем і те, як вони разом боролися за вільну, солідарну Росію в іноземному секторі Народно-трудового союзу російських солідаристів – НТС. Аркадій Петрович із 1954-го до 1960 року керував сектором закордонних справ НТС і мав у Глібові Олександровичу цінного друга й соратника.

Для НТС це були часи, насичені важливими подіями, як, наприклад, поява в лавах НТС капітана Миколи Хохлова, колишнього офіцера КДБ, який відмовився від злочинної місії, а ще раніше – викрадення тим самим КДБ лікаря Трушновича, керівника ним створеного комітету НТС для допомоги біженцям зі Сходу. Мій батько писав, як Гліб Олександрович супроводжував дружину викраденого лікаря Трушновича Зінаїду Никаноровну в Женеву, де вона благала Молотова звільнити її чоловіка...

Потім мій батько розповів про діяльність Гліба Олександровича в російській секції радіо "Свобода" в Мюнхені, починаючи з 1975 року, і про його релігійні та історичні передачі... Своєю широкою культурою і глибокою вірою він залишив незабутній відбиток у житті братства Святого Володимира, і його дії були одним із джерел майбутнього діалогу між обома частинами Російської церкви".

Гліб Олександрович Рар народився 1922 року в Москві в купецькій родині. Його дід Олександр Федорович Рар був директором московської філії страхового товариства "Россия", якому належав знаменитий будинок на Луб'янці №2, зайнятий із 1919 року органами держбезпеки.

Батько Олександр Олександрович Рар (1885–1952) був офіцером і в Першу світову війну воював на Галицькому фронті. Матір Наталія Сергіївна була родом зі старого купецького роду Юдіних. Її брат Сергій Сергійович Юдін був відомим хірургом, нагородженим багатьма почесними званнями й нагородами.

Оскільки предки Рарів походили з Естляндії, сім'я 1924 року перебралася в Естонію, звідти в Латвію, де Гліб Рар устиг закінчити німецьку гімназію. Після окупації Латвії Червоною армією Рарам завдяки прізвищу, яке звучало по-німецьки, 1941 року вдалося разом із німецькими переселенцями виїхати в Німеччину.

Із 1942 року Гліб Рар навчався на архітектурному факультеті у Бреславлі (нині – Вроцлав), вступив до Національно-трудового союзу (НТС) – майбутнього Народно-трудового союзу російських солідаристів. Створена молодим поколінням білоемігрантів 1930 року в Белграді, ця організація під час війни Німеччини з Радянським Союзом підтримувала Російський визвольний рух (РВР), проте з метою припинення впливу НТР на РВР німецька влада в червні 1944 року заарештувала цілу групу членів НТС, зокрема Рара.

Спершу його ув'язнили у тюрмі гестапо у Бреславлі, потім – у концтаборах Гросс-Розен, Саксенгаузен, Шлібен, Бухенвальд, Лангензальца і, нарешті, Дахау, із якого його звільнили американські війська 29 квітня 1945 року.

Після війни Рари оселилися в Гамбурзі, де Гліб закінчив архітектурний факультет університету, брав активну участь у церковному житті та був секретарем єпископа Російської зарубіжної церкви у британській зоні окупації Німеччини Нафанаїла (Львова). Із кінця 1947 року Рар працював у емігрантському видавництві "Посев" у Франкфурті-на-Майні.

У 1949–1950 роках він із сім'єю перебував у Марокко, із 1950 року працював у НТС у Німеччині. Із 1957-го до 1960 року – на радіостанції "Свободная Россия" на Формозі (Тайвані), із 1960-го до 1963 року керував у Токіо російськомовними передачами японського радіо і далекосхідним відділом американського Університету Меріленда. Із 1963-го до 1974 року знову працював у видавництві "Посев" у Франкфурті, був членом редакційної колегії журналу "Посев" й у раді НТС. Із 1974-го до 1995 року працював на радіо "Свобода" в Мюнхені.

Рар виступав за возз'єднання РПЦЗ із Московською патріархією й у серпні 1991 року, як ми вже вказали, прибув до Москви для участі в Конгресі співвітчизників. Людина з такою біографією не могла відвідати Радянський Союз, стати учасником Першого конгресу співвітчизників і одержати аудієнцію в агента КДБ патріарха Алексія Другого без згоди на те всеобізнаного КДБ СРСР, тим паче що Рара вирішили використати як спеціального посланника до ієрархів РПЦЗ із пропозицією про возз'єднання церков, розділених більшовицьким переворотом. Це було свідченням глибокої довіри до Рара з боку радянської (потім російської) влади, яка базувалася на його тривалій негласній співпраці з нею.

2001 року, незабаром після того, як Путін став президентом, за особистою вказівкою Путіна Гліб Рар із дружиною набули російського громадянства.

11–12 жовтня 2001 року в Москві в Колонному залі Будинку спілок відкрився Всесвітній конгрес співвітчизників, у якому взяли участь делегати із 47 країн і видатні політичні діячі Росії. У вступній промові Путін уперше використав тоді термін "русский мир" і визначив напрями, за якими в подальшому мали вибудовувати відносини Російської Федерації та закордонних співвітчизників, закликавши до пошуку шляхів консолідації російської діаспори та зміцнення її зв'язків із Росією.