+6 Київ
Євген Кубишкін
Наприкінці 1980-х років куратором 11-го відділу 5-го управління КДБ став генерал-майор Євген Кубишкін. У 1970-ті роки полковник Кубишкін очолював 8-й відділ 5-го управління КДБ, який здійснював розроблення сіоністських зарубіжних центрів і єврейських активістів, що надавали допомогу охочим емігрувати до Ізраїлю. Був Кубишкін п'яницею і дуже охочим до жіночої статі, мало не відкрито живучи разом із секретаркою ввіреного йому відділу красунею Ритою, яка була молодшою за нього років так на 25.
Навряд чи все це було таємницею для Бобкова, але він таки просунув Кубишкіна на посаду другого секретаря парткому КДБ СРСР, на чолі якого наприкінці 1970-х років стояв Геній Агєєв, майбутній заступник голови КДБ СРСР і активний ДКНСник.
Після парткому КДБ СРСР Кубишкіна з допомогою Бобкова, який став уже заступником голови КДБ, призначили на посаду заступника начальника інспекторського управління КДБ СРСР, своєрідної внутрішньої ''інквізиції'', він став генералом. Інспекторське управління КДБ здійснювало всеосяжний контроль за діяльністю органів радянської держбезпеки. І нерідко інспекторська перевірка КДБ союзної або автономної республіки була передвісником зміщення з посади керівників цих підрозділів.
Найчастіше вакансії обіймали ставленики Бобкова. Так очолив УКДБ СРСР у Саратовській області колишній начальник 1-го відділу 5-го управління КДБ полковник Пасс Смолін, УКДБ СРСР в Іванівській області – колишній начальник 6-го відділу 5-го управління полковник Валентин Бетєєв, КДБ Узбецької РСР – колишній начальник 7-го відділу 5-го управління КДБ полковник Володимир Головін і деякі інші. Усі вони стали генерал-майорами, за винятком Головіна, який дістав за розкручування ''бавовняної справи'' звання генерал-лейтенанта.
Обіймаючи керівну посаду в інспекторському управлінні, генерал Кубишкін з огляду на свій характер і невеликий розум нажив собі могутніх ворогів, що стало причиною призначення його на посаду заступника начальника 5-го управління КДБ, яка була для його подальшої кар'єри абсолютно безперспективною. Навіть найвидатніший астролог не ризикнув би припустити тоді, наскільки доленосним виявиться призначення генерала-невдахи Кубишкіна на передпенсійну для нього посаду.
Річ у тім, що Кубишкін, щойно розпочав виконання обов'язків на новій посаді, всупереч категоричним запереченням керівництва 11-го відділу, наполіг на зарахуванні у 2-ге відділення 11-го відділу старшого оперуповноваженого 2-го відділу УКДБ СРСР в Іркутській області майора Сергія Чемезова. Це зараз ім'я його широко відоме як глави корпорації, що продає російське озброєння в усьому світі, і як одного з найближчих друзів Володимира Путіна. А тоді був Чемезов ніким. Вгадав Кубишкін.
Олександр Нагорний
Редакція газети Олександра Проханова ''Завтра'', по суті, була прикладом резидентури ГРУ РФ. Діяльність цієї газети була спрямована на досягнення цілей, переслідуваних спецслужбістами- "патріотами".
20 років заступником головного редактора Проханова є Олександр Олексійович Нагорний, який народився 1947 року в Москві в сім'ї співробітників ГРУ. Окрім його батьків, службі у військовій розвідці присвятили значну кількість років його дід і бабуся за материнською лінією. Цим самим шляхом, що став сімейною традицією, пішов і Олександр, який згадував за багато років на святкуванні свого 70-річчя:
"...Після отримання атестата зрілості 1965 року для мене навіть не було питання, куди йти – я вступив, зрозуміло, у той самий інститут, де навчалися і зустріли одне одного мої батьки (Військовий інститут іноземних мов – ВІІМ, кузня кадрів для ГРУ. – Прим. В. Попова). І там мені запропонували, поряд з англійською мовою, вивчати китайську. Звісно, це була несподівана пропозиція, але я її прийняв, і ця обставина багато в чому визначила мій майбутній життєвий шлях... Мені незабаром запропонували працювати "під дахом" громадянського фахівця, чим я і займався більшу частину свого життя. Після закінчення інституту я одержав розподіл у ТАСС, кілька років працював там у різних редакціях, потім 1975 року вступив до аспірантури Інституту США і Канади Академії наук СРСР, 1978 року захистив там кандидатську дисертацію ''Внутрішньополітичне коріння політики США щодо Китаю", викладав у США і Південній Кореї, часто бував у Китаї... 1985 року я працював ''супроводжувачем і заодно спостерігачем'' за директором Інституту стратегічних досліджень Колумбійського університету Северином Біялером... Який був дуже важливою людиною: фактично заступником Збігнєва Бжезинського... Я поїхав у Республіку Корею, де мав запрошення викладати. Після поразки в жовтні 1993 року це був відхід на запасні позиції, оскільки я був під загрозою арешту єльцинським режимом. І тільки за кілька років повернувся на Батьківщину і... прийняв пропозицію Олександра Андрійовича Проханова, із яким уже був знайомим за подіями 1992–1993 років... Вважаю себе патріотом і державником, однодумцем таких ідеологів, як Олександр Проханов і Сергій Кургінян".
Газета "Завтра", 6 грудня 2017 року
Антон Суріков
Окрім Нагорного, членом редколегії газети ''Завтра" й одним з основних її авторів і блогерів був Антон Суріков, який раптово помер на 49-му році життя 23 листопада 2009 року. Російські ЗМІ не залишили без уваги його підозрілу смерть. Ось що писав про Сурікова його друг Михайло Ростовський:
"Наприкінці минулого тижня в Москві поховали Антона Сурікова – колишнього чиновника апарату російського уряду, розвідника і публіциста... Офіцер ГРУ, окрім усього іншого, тренував за радянських часів колумбійських партизан. Активний учасник війни в Абхазії. Права рука колишнього члена Політбюро ЦК КПРС Юрія Маслюкова під час його перебування першим віцепрем'єром Росії. Близький знайомий деяких колишніх босів ЦРУ і нинішніх керівників українських спецслужб. Людина, яка знала всіх і вся в лівих колах Росії... Він постійно переміщувався між Росією і такими екзотичними місцями, як Саудівська Аравія, Ірак і Дубай... Антон Суріков належав до тієї частини нашого офіцерства, яка так досі і не змогла змиритися з розпадом СРСР. Російська Федерація в її нинішньому вигляді так і не стала для нього по-справжньому рідною країною".
Газета "Московский комсомолец", №25221, 30 листопада 2009 року
Обставини передчасної смерті Сурікова справді мали підозрілий вигляд. Перебуваючи в діловій поїздці в Іжевську, він зайшов у кав'ярню перекусити і живим із кав'ярні вже не вийшов. Помер майже миттєво. Як вважали медики, у Сурікова раптово зупинилося серце, й урятувати його було неможливо. Зрозуміло, настільки дивна смерть породила чутки і підозри про те, що Сурікова вбили.
Суріков народився 26 травня 1961 року в Московській області. Його батько, Віктор Суріков, був першим заступником директора ЦНДІМАШ, одного із провідних науково-дослідних інститутів СРСР із ракетобудування та управління космічними польотами. У лютому 1984 року Антон Суріков закінчив Московський авіаційний інститут (МАІ) імені Серго Орджонікідзе за фахом "інженер-механік". У листопаді 1988 року став кандидатом технічних наук (дисертацію було захищено на науковій раді військової частини №73790). Офіцер ГРУ, генерал-майор.
Антон Суріков і Олександр Нагорний. Фото: zlobnig_v_2 / LiveJournal
У 1990-ті роки Суріков неодноразово бував у зонах збройних конфліктів на Кавказі (в Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабасі, Чечні). В Абхазії 1992 року він служив під ім'ям Мансура Натхоєва і відповідав за диверсійну роботу абхазьких сепаратистів, був заступником голови військової місії, курирував підготовку військових фахівців для абхазьких збройних сил. Стверджував, що завербував як агента ГРУ Шаміля Басаєва, який став за кілька років найнебезпечнішим ворогом Кремля у війні чеченського народу за незалежність від Росії.
Займався постачанням озброєння в Афганістан, Північну Африку і Нагірний Карабах, де контактував із тодішнім президентом невизнаної республіки Нагірний Карабах Робертом Кочаряном, старим знайомим Олександра Проханова. 1997 року Кочарян став прем'єр-міністром Вірменії, а 1998 року очолив республіку як президент. Контакти агента ГРУ Проханова й офіцера чинного резерву ГРУ (як і у ФСБ, у ГРУ існував інститут "офіцерів чинного резерву") Сурікова з Кочаряном були плідними: Росія доправила Вірменії 1996 року озброєння на суму $1 млрд.
Із середини 1990-х років Суріков починає регулярно публікуватися в російській пресі, передусім у прокомуністичних виданнях, таких як "Завтра" і "Правда-пять". Із вересня 1996-го до 1998 року працював помічником депутата Державної думи другого скликання, голови комітету Державної думи з економічної політики Юрія Маслюкова, друга батька Сурікова.
Із вересня 1998 року, після призначення прем'єр-міністром Росії Євгена Примакова, Суріков стає помічником тепер уже першого заступника глави уряду РФ Маслюкова, який лобіює призначення Антона Сурікова спочатку на посаду голови ''Росвооружения", а потім на посаду керівника ГРУ. Обидва призначення не відбулися.
Того самого 1998 року у Швейцарії було зареєстровано компанію Far West Ltd. Її засновниками разом із Суріковим стали колишні офіцери радянського ГРУ Володимир Філін (Литовченко), громадянин України, який проживав у Швейцарії, і етнічний чеченець Руслан Саїдов, який постійно проживав у Стамбулі. Far West була оператором і посередником на "сірому" та "чорному" ринках озброєнь. Філіали фірми розташовувалися в Україні та Ірані.
"Будучи офіцером чинного резерву, він займався багатьма делікатними місіями – від вивезення таємної апаратури зв'язку з нашого посольства в Багдаді під час початку іракської війни до постачання українських ракет до Ірану", – розповідав про Сурікова Проханов, маючи на увазі діяльність фірми Far West.
Після відставки уряду Примакова у травні 1999 року Суріков пішов з апарату уряду й обійняв посаду радника генерального директора і генерального конструктора Російської літакобудівної корпорації "МіГ" Миколи Нікітіна. Із лютого до квітня 2000 року він був керівником апарату комітету ДД із промисловості, будівництва і наукомістких технологій (голова комітету Маслюков).
У травні 2001 року зробив сенсаційну заяву про постачання російськими військовими наркотиків з Афганістану до Таджикистану. У липні 2002 року Суріков звільнився з державної служби.
Петро Суслов
1975 року президент "червоного" Мозамбіку Самора Машел надіслав особисту телеграму голові КДБ Юрієві Андропову із проханням відрядити в цю країну "соціалістичної орієнтації" радників із боротьби з бандитизмом та інструкторів для навчання оперативно-бойових загонів. У Москві відгукнулися на прохання Машела.
У Мозамбік вирушила група під керівництвом офіцера 8-го відділу управління "С" ПГУ КДБ СРСР полковника Миколи Денисенка, у яку входили співробітники "Вимпела" Петро Суслов, Юрій Колесников, Олександр Суздальцев, Віктор Черемисін, Володимир Фіногенов, Олексій Недайводін та інші.
Група спеціального призначення "Вимпел" КДБ СРСР. Фото: Газета "Спецназ России" і журнал "Разведчик" / Facebook
У пострадянській Росії Суслов, будучи кадровим співробітником СЗР, був куратором відомого російського терориста Максима (Макса) Лазовського, організатора вибуху будинків у Росії у вересні 1999 року. Лазовський був одним із його таємних агентів. Формально Суслов пішов із розвідки в бізнес 1995 року, але з того часу неодноразово виїжджав в охоплений війною Грозний, Багдад, Тегеран, Арабські Емірати й інші країни Близького Сходу.
Суслов займався позасудовими розправами. Для виконання завдань, пов'язаних з організацією та проведенням силових акцій і ліквідацій, Суслов залучав колишніх спеціалістів зі спецпідрозділів, насамперед із колишнього підрозділу спеціального призначення 1-го (Головного) управління (ПГУ) КДБ СРСР "Вимпел", які добре володіли навичками снайперської стрільби, вибухової справи та піротехніки. Вимпеловці виконували функції як інструкторів, так і виконавців.
Для фінансового забезпечення цієї роботи створили спеціальний фонд "Вимпел". Президентом цього фонду став відомий у Росії кримінальний "авторитет" Сергій Петрович Кобеляцький (кримінальна кличка Воркута). Віцепрезидентом був Суслов. Одночасно Суслов був головою ради директорів регіонального громадського фонду "Правопорядок-центр" (Москва, вулиця Воронковська, будинок 21).
Суслов підтримував зв'язки в державних силових структурах, зокрема в керівництві ФСБ. За оперативними даними, одержаними за лінією Головного управління внутрішніх справ (ГУВС) у Московській області, Суслов підтримував тісний контакт із генерал-майором Євгеном Григоровичем Хохольковим – начальником створеного влітку 1996 року управління перспективних програм (УПП), на базі якого 1997 року було сформовано управління розроблення і припинення діяльності злочинних організацій (УРПДЗО) ФСБ, частіше зване скорочено УРЗО (управління розроблення злочинних організацій).
Саме тут на посаді начальника 3-го відділу УРЗО служив підполковник Олексій Кімович Антропов, який закінчив школу розвідки СВР за лінією боротьби з міжнародним тероризмом. І Лазовський, і Суслов були з Антроповим у гарних стосунках. У цьому самому підрозділі проходив службу Олександр Литвиненко, убитий у листопаді 2006 року в Лондоні радіоактивною отрутою "полоній-210".
Із середини 1990-х років Суслов служив експертом консультативної ради із проблем національної безпеки при голові Державної думи РФ, був головою правління громадського фонду сприяння миру та співпраці на Кавказі "Единение", головою виконавчого комітету загальноросійського політичного громадського руху "Євразія", створеного ним спільно з Олександром Дугіним, заступником голови політичної ради партії "Євразія". Дугіна обрали як публічну фігуру. Сам же рух, як і партія, яка з'явилася пізніше на його основі, був законспірованою структурою спецслужб Росії.
Суслов народився 30 травня 1951 року в Подольську Московської області. Після закінчення 10 класів вступив до Рязанського вищого повітряно-десантного училища, яке закінчив 1974 року. Служив у розвідці десантних військ, потім пройшов курси спеціальної підготовки в системі КДБ СРСР, і його зарахували у відділ спецпризначення радянської зовнішньої розвідки у складі груп ''Каскад'' і ''Вимпел". Брав участь у спецопераціях в Афганістані, потім у Мозамбіку, Анголі та Чечні. Побував практично в усіх "гарячих точках", курирував цю діяльність за лінією розвідки.
В Анголі впродовж трьох років створив із невеликого загону ціле управління спеціальних операцій – із кількома відділами та спеціальними групами. За напористість і сміливість ангольські товариші прозвали його Valiente (Хоробрий). Після 30 років служби вийшов у відставку у званні полковник запасу. Політичною діяльністю зайнявся після звільнення в запас. 1996 року брав участь у створенні фонду "Сприяння миру та співпраці на Кавказі". Є заступником голови політичної ради партії "Євразія".
Про своє входження в політику Суслов розповів таке:
"Політичні зміни у країні на той момент, коли я зайнявся політикою, були суттєвими, і дібралася дуже гарна команда нормальних, перспективних людей на чолі з керівником нашої партії Олександром Дугіним – політологом і геополітиком. Ми створили з ним суспільно-політичний рух "Євразія" на основі ідеології євразійства. Ось цією суспільно-політичною діяльністю я й займаюся... "
Інтернет-газета Newslab.ru, 7 липня 2003 року
Суслов і Дугін дійсно "знайшли один одного". ''Очевидно, що для реалізації євразійського проєкту необхідний абсолютно новий соціальний важіль – переведення країни на рейки патріотизму. Збереження і зміцнення територіальної цілісності потребують нової касти, нового соціального шару. Люди спецслужб поєднують у собі основні передумови для того, щоб стати хребтом євразійського обертання'', – писав Дугін у статті "Заря в сапогах" у газеті Проханова ''Завтра" 28 березня 2000 року.
Ніби жартівливо Проханов і Дугін називали себе деміургами. У християнському богослов'ї деміург – одне з найменувань Бога як творця і будівельника всього сущого. Проханов і Дугін всерйоз відчували себе творцями майбутнього, яке насправді становило далеко не безхмарне минуле.
Російський інститут стратегічних досліджень і вторгнення в Україну
Ще одним "євразистом" у цивільному був Леонід Петрович Решетніков (народився 6 лютого 1947 року в сім'ї військовослужбовця в Потсдамі, у Німеччині). 1970 року закінчив історичний факультет Харківського державного університету, навчався в аспірантурі Софійського університету (1971–1974). У 1974–1976 роках працював в Інституті економіки світової соціалістичної системи Академій наук СРСР. Із квітня 1976 року до квітня 2009 року служив у зовнішній розвідці.
Наприкінці своєї служби обіймав посаду начальника інформаційно-аналітичного управління СЗР Росії у званні генерал-лейтенанта. У квітні 2009 року його звільнили в запас у зв'язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі. 29 квітня 2009 року указом президента РФ Решетнікова призначили директором федеральної державної наукової бюджетної установи "Російський інститут стратегічних досліджень".
Російський інститут стратегічних досліджень, який очолював Решетніков, був ні чим іншим, як колишнім засекреченим інститутом Служби зовнішньої розвідки. Розміщувався він на північній околиці Москви, сховавшись у глибині спального району між Флотською, Фестивальною та Онезькою вулицями, під надійним захистом бійців внутрішніх військ. На фронтоні козирка сьогодні красуються золоті букви: Російський інститут стратегічних досліджень. Працює у ньому понад 200 співробітників СЗР.
Леонід Решетніков. Фото: wikipedia.org
"Ми дійсно були закритим інститутом зовнішньої розвідки, – розповідав керівник інституту генерал Решетніков, – який спеціалізувався на аналізі доступної інформації щодо далекого та близького зарубіжжя. Тобто на інформації, яка потрібна не тільки розвідці, але і структурам, які визначають зовнішню політику країни. Як не дивно, але в адміністрації президента Росії схожих серйозних аналітичних центрів не було... Адміністрації президента не вистачало серйозних фахівців, і розвідці довелося поділитися".
Провідним спеціалістом очолюваного Решетніковим інституту був доктор історичних наук Олександр Миколайович Ситін, який покинув інститут через розбіжності з начальством і засвідчив механізм ухвалення зовнішньополітичних рішень Кремля. Надамо слово цьому важливому свідку та його унікальним свідченням, котрі проливають світло, зокрема, на історію ухвалення російським урядом рішення про вторгнення 2014 року в Україну:
"Одним із доволі важливих експертних майданчиків є маловідомий широкому загалу Російський інститут стратегічних досліджень (РІСД), у якому автор цих рядків пропрацював більше ніж 10 років... Цей інститут до 2009 року входив до складу Служби зовнішньої розвідки (СЗР РФ). Його завданням були вивчення й аналіз відкритої інформації з питань зовнішньої політики Росії та міжнародних відносин...
Усе змінилося, коли навесні 2009 року РІСД було виведено зі складу СЗР і переформатовано у структуру, засновником і основним замовником робіт якої була адміністрація президента (АП РФ)... Змінилося керівництво інституту. На посаду директора призначили відставного генерал-лейтенанта СЗР, який раніше очолював інформаційно-аналітичне управління, а ще раніше курирував у службі балканський напрям (Болгарія, колишня Югославія, Греція), Леоніда Решетнікова... [який] приніс із собою аж ніяк не по-військовому чітку організацію інформаційно-аналітичної роботи, а зовсім інші принципи.
Ще в період своєї роботи на Балканах він "воцерковився". Цей загалом зрозумілий для дуже хворої людини, яка старіє, крок у його випадку відбувся майже у клінічній формі. У генерала колишнього першого Головного управління (ПГУ) КДБ СРСР комуніста Л. Решетнікова це набуло крайніх форм захоплення білим рухом, білою православною ідеєю, духовним і територіальним відродженням імперії...
На чолі Центру дослідження проблем країн близького зарубіжжя, у якому над проблемами країн Балтії (Латвії, Литви, Естонії) працював автор цих рядків, поставили "провідну вітчизняну українознавицю" Тамару Гузенкову... На той момент жодних знань, окрім володіння українською мовою, Т. Гузенкова у цій сфері не мала... Гузенкова вступила в аналогічну війну з Ю. Тимошенко, написавши про неї книгу, яку інакше як політичним пасквілем назвати неможливо. Поєднання історичного невігластва, російсько-радянського великодержавного грубіянства... зіграли з керівництвом РІСД злий жарт... Решетніков і Т. Гузенкова стали в російській експертній спільноті уособленням найгірших рис режиму В. Януковича.
До початку третього строку президентства В. Путіна в інституті остаточно оформився православно-імперський начальницький блок Л. Решетнікова, Т. Гузенкової та М. Смоліна. Було розгорнуто інформаційно-пропагандистське забезпечення реалізації проєкту євразійської інтеграції. Керівництво інституту використовувало його як власний бренд. Створили євразійський форум РІСД із періодичними дорогими міжнародними конференціями.
Насувалися українські події. Під час "торговельної війни" Росії та України напередодні Вільнюського саміту в адміністрацію президента йшли записки й огляди, у яких стверджували, що український народ із часів Переяславської ради незмінно відданий Росії, що "незначні західні віяння" мають маргінальний характер, їх провокує купка профашистських вихідців із Західної України – тих територій, які входили до складу Австро-Угорської імперії, які мали відмінний від більшості соціокультурний код.
Переважна ж більшість українців зберігає пам'ять про спільну історію, Велику вітчизняну війну, мріє про відродження спільного державного існування імперії/СРСР. Усе, що так чи інакше свідчило про протилежне, приписували діяльності НКО, фінансованих Держдепом США, Брюсселем, Варшавою та Вільнюсом. У записках, написаних або відредагованих Т. Гузенковою, лунали заклики максимально натиснути на В. Януковича через паливно-енергетичний і торговельний шантаж, домогтися від нього відмови від підписання Вільнюських прелімінаріїв і забезпечити євразійську інтеграцію України.
Важко з певністю сказати, чи формували ці записки концепцію Кремля щодо України або лише зміцнювали її, вписуючись у систему апріорно ухвалених рішень. Очевидний тільки майже абсолютний збіг змісту матеріалів РІСД і реальних кроків керівництва РФ у сфері зовнішньої політики. Зрозуміло, ніхто з керівництва інституту не тільки не передбачав Майдану, але й усіляко запевняв себе і своїх замовників-адресатів у принциповій неможливості такого сценарію...
У російських аналітиків є два універсальні, які ніколи не підводять, хоча й не узгоджуються між собою, пояснення – підступи фашистів та інтриги Держдепу/ЦРУ/світових лаштунків. Оскільки вони "лаштунки", що з них спитаєш, адже про них однаково нічого невідомо аж до самого факту їх існування. Саме ці пояснення було покладено в основу оцінок "Правого сектору" (фашизм) і того безумовного національного піднесення в Україні, для якого Майдан (світові лаштунки) став лише початком. Паралельно в АП надходили записки про те, як хоче народ Криму приєднатися до РФ, як він побоюється українізації, заборони російської мови й витіснення православ'я уніатством...
Інститут, щоправда, у глибокій таємниці, узяв безпосередню участь у проєктах "Славянская гвардия", "Русский сектор" та "Русский вектор". Навесні тон спрямовуваної адресатам кореспонденції стає все войовничішим і хвацько-пропагандистським. Аналітичну складову зусиллями Т. Гузенкової та Л. Решетнікова, який підтримував її, було знівельовано практично до нуля.
Зате десятками йшли записки про необхідність формування в українському тилу бойового проросійського підпілля, засилання диверсійних груп, підготовки до кидка на південь у напрямку Маріуполь – Миколаїв – Одеса і створення великої "Новоросії", яка охоплює Придністров'я, що, як і Крим, мала возз'єднатися з Росією. Натомість жодного слова не було написано про ймовірний спротив України, мобілізацію армії і добровольчих формувань, про ймовірні санкції, їх наслідки.
Реакції США та європейських країн НАТО навіть не обговорювали. Наприкінці жовтня частим гостем на інститутських заходах став Гіркін (Стрєлков), якого Л. Решетніков неодноразово публічно називав своїм другом. У міру того, як проєкт "Новоросія" все більше демонстрував неспроможність і некерованість, а із Кремля почали надходити сигнали про неготовність уплутуватися в повномасштабну війну з Україною і здійснювати кидок через Маріуполь на Придністров'я... стала очевидною експертна провина інституту у процесі ухвалення (підтримки) рішень, що призвели до серйозної економічної та міжнародної кризи Росії.
...Із подачі РІСД адміністрації, а отже, і самому президенту, активно навіювали думку про те, що:
– Держави пострадянського простору не є повноцінними суб'єктами міжнародних відносин. Сам факт їх появи на світовій політичній мапі і подальшого існування не більше ніж результат російських катастроф 1917-го та 1991 років, спровокованих ворогами Росії на чолі зі США. Їхній суверенітет – явище тимчасове, не варте серйозного до себе ставлення, таке історичне непорозуміння, яке підлягає виправленню в межах відродження імперії...
– Захід слабкий, боязкий, жадібний і заради нафти й газу проковтне анексію Криму та війну на Донбасі так само, як проковтнув 2008 року воєнні дії в Абхазії та Південній Осетії;
– Масові настрої на сході, зокрема в Харкові й Маріуполі, спрямовані на возз'єднання з Росією...
– Через створення альтернативної експертно-громадської думки й опори на співробітників спецслужб України, а тепер і Білорусі (бо в будь-якому разі для російських інтеграторів на черзі саме вона) можна створювати сильний проросійський рух, здатний не тільки впливати на громадську думку, але і змінювати політику та керівництво цих країн у потрібному Росії напрямі.
– Україна – квазідержава, а українці – квазінарод, нездатний до реалізації історико-політичної ролі. Тільки росіяни – єдиний державотворчий народ на пострадянському просторі, а отже, єдиною формою політичного існування цього простору може бути тільки Російська імперія..."
4 січня 2017 року черговим указом президента Решетнікова звільнили з посади директора РІСД. Він, однак, залишився у складі наукової ради при МЗС РФ, наукової ради при СБ РФ, громадської ради при МО РФ і став головою наглядової ради телеканала ''Царьград ТВ'', заснованого православним олігархом Костянтином Малофєєвим.
Новим директором інституту призначили колишнього прем'єр-міністра Росії (2004–2007) і колишнього директора СЗР РФ (2007–2016) Михайла Фрадкова.
Інститут "почесних консулів"
Під час президентства Володимира Путіна російське МЗС і Служба зовнішньої розвідки розпочали активне використання інституту почесних консулів. Почесне консульство – це різновид консульської установи, яку очолює нештатний почесний консул, котрий не отримує платні від країни, що його призначила, але водночас перебуває на державній службі країни призначення. Водночас почесний консул фінансує відкриття почесного консульства й організацію його роботи та виконує свої функції на громадських засадах.
Почесний консул як глава почесного консульства в ієрархії консулів перебуває в підпорядкуванні генерального консула або надзвичайного повноважного посла. Насправді це підпорядкування має скоріше формальний характер, тому що насправді все зводиться до організації почесним консульством власним коштом одного або двох заходів у консульському окрузі (це може бути місто або область).
Які переваги дає почесне консульство? Згідно зі ст. 41 Віденської конвенції 1963 року, "консульські посадовці не підлягають ні арешту, ні попередньому ув'язненню, інакше як на підставі постанов компетентної судової влади у разі вчинення тяжких злочинів". Затримання іноземного урядового службовця є порушенням норм міжнародного права. Проте недоторканність особи почесних консулів не є абсолютною й відрізняється від цілковитої недоторканності штатних дипломатів.
Законодавства деяких країн не розрізняють почесних і штатних консулів. І в деяких країнах почесним консулам видають дипломатичний паспорт, який забезпечує значну свободу пересування в усьому світі й дає право безмитно ввезти у країну й оформити на консульство три автомобілі.
"Консульських посадовців та консульських службовців, а також членів їхніх сімей, які проживають разом із ними, звільняють від усіх податків, зборів і мит, особистих і майнових, державних, районних і муніципальних" (ст. 49 Віденської конвенції). Отриманий від проведених консульством заходів дохід не оподатковують. За певний строк перебування на посаді почесний консул може одержати посаду генерального почесного консула й у деяких випадках друге громадянство і другий паспорт за особливі заслуги перед державою.
Оскільки почесним консулам не заборонено займатися бізнесом, то за вмілого ведення справ можна заробляти на торговельному та інвестиційному посередництві, тому почесне консульство відкриває великі можливості. Наприклад, ці можливості можуть відкривати доступ до експортних ресурсів країни, яку ви представляєте, і до її експортних квот.
Ну й потім уже дрібниці типу: право мати червоні дипломатичні номери для машин і право паркувати автомобіль де завгодно; звільнення консульських приміщень "від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит" (ст. 32 Віденської конвенції); право видавати візи особам, що прямують до держави, яку представляють, і отримувати як дохід консульські збори (ст. 39 Віденської конвенції), почесне консульство може здійснювати нотаріальні дії, виконувати функції органів ЗАГС і відкривати при консульстві безподаткові магазини (tax free) тощо.
Росія використовує інститут почесних консулів насамперед в інтересах російської зовнішньої розвідки, для агентурного проникнення в російськомовні діаспори зарубіжжя і створення там нових агентурних позицій.
Попередню частину опубліковано 19 серпня. Наступна вийде 2 вересня.
Усі опубліковані частини книги Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.
