Жінка веде мене у сховище повз тіло загиблого, підлога вкрита бинтами і кров'ю 

Найгірший мій журналістський кошмар – не приїхати на місце обстрілу пізно, а приїхати зарано. Коли ще не евакуйовані поранені й загиблі. Сьогодні він укотре повторився.

Розбитий житловий будинок, дитячий рожевий капець у крові серед битого скла, покручений шматок російської ракети, що вбила тут мирних мешканців.

"Пішліть, вам треба це побачити", – каже мені 43-річна кондитерка й мати двох дітей Олена.

Жінка веде мене у сховище повз тіло загиблого, накрите термоковдрою. Я думаю, що вона хоче показати мені, у яких умовах ховалися її доньки та її песики. Та вже на сходах розумію, яку трагедію пережили тут люди вночі.

"Десь о пів на четверту був вибух. І до сховища стали забігати поранені люди, діти у крові. "Швидка" їхала годину. І люди тут, у сховищі, почали самі надавати першу допомогу. Була жінка, мати двох дітей, їй відірвало ногу, а її трирічний син мав поранену руку, його хтось перев'язував. А я заспокоювала її другого сина, йому всього чотири роки. Я оглянула його, на ньому були лише синці. Ще був дуже тяжко поранений хлопець", – Олена озирається навколо.

Уся підлога у сховищі вкрита бинтами, кров'ю та чиїмось покинутим одягом. Дихати нічим. Ми хочемо вийти з нею на свіже повітря. Та співробітниця ДСНС кричить нам: "В укриття!"

По Києву вкотре летять ракети. Схоже, я ніяк не можу прокинутися від цього кошмару.

Джерело: Yulia Surkova / Facebook