0 Київ
Сергій Третьяков (агент Іванов)
Від перших днів закінчення громадянської війни спецслужби СРСР розпочали активне розроблення білогвардійської еміграції. На початку 1920-х років зовнішню розвідку Радянського Союзу керівництво партії та країни спрямувало на розв'язання таких першочергових завдань: виявлення на території суміжних держав контрреволюційних терористичних організацій, які готують повалення радянської влади; розроблення розвідувальних і контррозвідувальних організацій противника; одержання політичної та економічної, зокрема документальної, інформації за кордоном; здійснення заходів щодо розколу і дискредитації організацій білої еміграції та їхніх лідерів.
У 1920-ті роки головним противником СРСР було визначено білогвардійську еміграцію. Зовнішня розвідка (закордонна за термінологією тих років) нової радянської спецслужби ОДПУ зуміла в агентурний спосіб проникнути в основні білоемігрантські організації. Зокрема, надійні агентурні позиції було створено в емігрантських військових структурах Російська загальновійськова спілка (РЗВС) і Народна спілка захисту батьківщини і свободи (НСЗБС), так само як і в Торговельно-фінансовому та промисловому комітеті ("Торгпромі"), що об'єднав понад 600 колишніх великих російських банкірів і підприємців.
"Торгпром" було створено ще 1920 року в Парижі для захисту інтересів російських промисловців, які вимушено покинули батьківщину. Він вимагав "відновлення прав власності" й намагався перешкоджати встановленню економічних зв'язків Радянської Росії із закордонними країнами. Серед організаторів і керівників "Торгпрому" були видатні російські капіталісти, серед них Третьяков.
Сергій Миколайович Третьяков народився 26 серпня 1882 року в Москві, був членом сім'ї московських текстильних фабрикантів Третьякових, засновників відомої художньої галереї, яку названо їхнім ім'ям, – Третьяковської галереї. Закінчив фізико-математичний факультет Московського університету. Одружений був із представницею відомого купецького роду Наталією Мамонтовою.
Сергій Третьяков. Фото: wikipedia.org
Був послідовно головою фабрично-торговельного товариства "Николай Третьяков и Ко" і товариства Костромської лляної мануфактури. Згодом був одним із найвпливовіших підприємців у текстильній промисловості Росії. Входив до групи молодих російських капіталістів, на чолі якої стояв великий підприємець Павло Рябушинський.
Третьяков був членом партії прогресистів, створеної 1912 року, потім членом партії кадетів, за списками якої в червні 1917 року його обрали гласним Московської міської думи.
Двічі Третьякову пропонували міністерські посади в Тимчасовому уряді. Але умов Третьякова щодо наведення суворого ладу у країні, відновлення бойової потужності армії, єднання із союзниками та видалення зі складу уряду есера Віктора Чернова прийнято не було. Призначення Третьякова не відбулося.
Під час Жовтневого перевороту його заарештували в Зимовому палаці разом із членами Тимчасового уряду. До лютого 1918 року його тримали в ув'язненні в Петропавловській фортеці. Після звільнення він утік до Колчака, де ввійшов до складу Тимчасового Сибірського (Омського) уряду як заступник голови Ради міністрів. 1920 року Третьяков емігрував до Франції.
Оселився він разом зі своєю сім'єю в Парижі, де посідав чільне місце в російській еміграції. Він очолив Російську торговельну палату і був заступником голови "Торгпрому". Як представник обох організацій Третьяков мав постійні контакти з урядовими установами Франції.
Однак життя його у Франції не склалася. Він збіднів. Довелося заробляти на життя редактором і поширювачем журналу, що виходив невеликим тиражем. Дружина була змушена працювати продавчинею в парфумерному магазині, донька – модисткою, шила капелюхи. Третьяков почав випивати. Життя здавалося безглуздим. Він зробив спробу самогубства (його врятувала донька, яка несподівано приїхала до батька). Розчарований у білій еміграції в Європі, Третьяков 1929 року став агентом іноземного відділу (ІНВ) ОДПУ СРСР під псевдонімом Іванов, яким він відтоді підписував свої агентурні повідомлення.
У першому такому повідомленні, яке вінчало бесіду з вербування, він розчаровано писав, що "еміграція втратила будь-яке значення в сенсі боротьби з радянською владою й у сенсі впливу на політику іноземних держав", "еміграція вмирає вже давно, духовно вона – небіжчиця".
За правилами радянських спецслужб, агентурні повідомлення, подані під час вербувальної бесіди й уперше підписані обраним псевдонімом, долучали до "особової справи" агента, яку, залежно від значущості агента, треба було зберігати довгі десятиліття або вічно.
У цьому відмінність "особової справи" від іншої частини справи будь-якого агента – так званої робочої справи, у якій концентрували всі повідомлення, надані агентом за час співпраці. Зазвичай "робочу справу" знищували в разі припинення зв'язку з агентом або ж у разі його смерті. А от "особисту справу", зокрема й агента Іванова (Третьякова), зберігатимуть вічно.
За сприяння Іванова радянській розвідці вдалося потрапити в керівні ланки РЗВС. Певною мірою цьому сприяли такі обставини.
У 1930-ті роки Радянський Союз отримав 225 млн золотих франків, які надала Франція у вигляді кредитів уряду царської Росії для закупівлі озброєнь у роки Першої світової війни. Грошима цими розпоряджався військовий агент (військовий аташе за сучасною термінологією) Росії у Франції генерал-майор Генштабу Олексій Олексійович Ігнатьєв.
Після перемоги більшовиків він перейшов на їхній бік і в обмін на набуття радянського громадянства для себе та своєї дружини, відомої балерини Наталії Володимирівни Труханової, передав СРСР казенні гроші, які були в нього. Певну їхню частину використовувала радянська розвідка на боротьбу з російськими монархічними й білими організаціями, що діяли у Франції, і на радянську агентуру за кордоном. Іванов (Третьяков), наприклад, придбав собі будинок №29 на рю Колізе, в околичній частині Парижа.
Співпраця агента Іванова з радянською розвідкою було доволі результативною. Він був авторитетним у вищих емігрантських колах і дружив із багатьма керівниками білого руху, що опинилися після революції та громадянської війни у Франції. Серед близьких друзів Третьякова був, зокрема, генерал Олександр Павлович Кутепов.
Викрадення й убивство генерала Кутепова
1917 року Кутепов командував полком у званні полковника. Революції він не прийняв і 24 грудня 1917 року вступив у Добровольчу армію, у лавах якої воював до її поразки й вимушеної евакуації білих із Криму в листопаді 1920 року. До цього часу Кутепов мав звання генерал-лейтенанта та обіймав посаду командувача армії.
1924 року генерал Петро Врангель, останній командувач військ Півдня Росії, в умовах еміграції створив РЗВС, метою якої було збереження російської армії в зарубіжжі. РЗВС мала підрозділи (відділи) у країнах, де дістали притулок частини військ Білої армії.
Верховне керівництво РЗВС здійснював великий князь Микола Миколайович, дядько царя Миколи II, колишній командувач російської імператорської армії в Першій світовій війні.
1928 року агент радянської розвідки заразив генерала Врангеля туберкульозною паличкою, унаслідок чого той прохворів 38 днів і помер. Наступний аналіз засвідчив наявність у його крові туберкульозної палички, що перевищувала в 14 разів норму, ніж під час звичайного захворювання.
Новим керівником РЗВС після загибелі Врангеля став Кутепов, затятий прихильник боротьби з більшовиками. На розроблення нового глави РЗВС якраз і кинули свіжозавербованого агента Іванова, із яким генерал підтримував дружні стосунки.
Кутепов створив спеціальний таємний підрозділ усередині РЗВС – "Внутрішня лінія", який став органом контррозвідки й розвідки. Ця структура мала на меті виявляти серед емігрантів агентів радянської розвідки й готувати бойовиків для засилання у СРСР і здійснення терактів, які, на думку Кутепова, мали з'явитися каталізатором чергового витка боротьби з більшовиками.
Олександр Кутепов. Фото: wikipedia.org
1929 року Йосип Сталін санкціонував викрадення Кутепова і вивіз його в Радянський Союз. Організацію і проведення цієї операції доручили видатним чекістам Якову Серебрянському і Сергієві Пузицькому.
Яків Ісаакович Серебрянський (Бергман) народився 1891 року в Мінську. У 16 років вступив у бойову організацію єврейської самооборони і брав участь у ліквідації п'ятьох чорносотенців, організаторів погрому в Могильові в жовтні 1904 року. Потім вступив до партії есерів і став одним із бойовиків радикального крила партії – есерів-максималістів, які здійснювали замахи на представників царської адміністрації.
Після Лютневої революції Бергман став членом Бакинської ради від партії есерів, його обрали делегатом першого з'їзду рад Північного Кавказу. Одночасно він був командиром загону охорони Бакинської ради. Після окупації Баку англійцями Бергман переїхав до перського міста Решт.
У травні 1920 року частини Червоної армії, переслідуючи англійців і білих, увійшли на територію Персії та незабаром місто Решт проголосили столицею Гилянської радянської республіки. Комісаром штабу Перської Червоної армії був Яків Блюмкін, убивця німецького посла графа Мірбаха.
Знайомство Блюмкіна з Бергманом визначило долю останнього. Його зарахували до складу особливого відділу Перської Червоної армії. Восени 1920 року Бергмана перевели до Москви на посаду секретаря адміністративно-організаційного відділу ВНК, де він працював під керівництвом В'ячеслава Менжинського і познайомився з начальником особливого відділу Артуром Артузовим.
1923 року Якова Блюмкіна призначили на посаду резидента радянської розвідки в Палестину. Бергмана він обрав собі заступником. Під прізвищем Серебрянський Бергман вирушив у перше своє закордонне відрядження як розвідник. Рік по тому Блюмкіна відкликали до Москви. На посаді резидента його замінив Серебрянський, якому за короткий строк удалося створити широку агентурну мережу з-поміж сіоністських переселенців і білогвардійської еміграції.
1925 року Серебрянського перевели в Бельгію, 1927 року – до Франції. В обох країнах він очолював нелегальні резидентури. За результатами роботи його двічі нагороджували іменною зброєю, а після повернення до Москви 1929 року – нагрудним знаком "Почесний чекіст". Тоді ж він розпочав керувати 1-м відділенням іноземного відділу (ІНВ) ОДПУ, яке здійснювало нелегальну розвідку за кордоном. Одночасно він керував особливою групою, що підкорялася безпосередньо керівництву ОДПУ. Одним з основних завдань групи було фізичне усунення найнебезпечніших ворогів радянської влади з-поміж білої еміграції.
Пузицький Сергій Васильович, 1895 року народження, – уродженець міста Ломжа Пріслінського краю Польщі. Батько його працював учителем у 2-й московській гімназії. 1912 року Пузицький вступив на юридичний факультет Московського університету. Після початку Першої світової війни його зарахували в Олександрівське військове училище, після закінчення якого йому було надано звання прапорщика.
Після Жовтневого перевороту став на бік більшовиків. Із весни 1918 року Пузицький – слідчий революційного трибуналу республіки. Йому також доручили інспектування військових трибуналів низки фронтів. Його підвищили на посаді – він стає начальником слідчого відділу ревтрибуналу. 1921 року Пузицький переводиться на службу у ВНК, де він обіймає посаду начальника 16-го спеціального відділення особливого відділу ВНК, а потім помічника начальника контррозвідувального відділу ОГПУ.
Пузицький брав активну участь у низці оперативних ігор, які вела ВНК, а потім ОДПУ з білоемігрантськими організаціями, зокрема в операції "Трест", був серед чекістів, що заарештували англійського розвідника Сіднея Рейлі, який намагався організувати на території Радянського Союзу антибільшовицьке підпілля. Окрім того, Пузицький вів оперативну гру "Синдикат-2", метою якої було усунення відомого есера-терориста Бориса Савінкова. Під прізвищем Новицький Пузицький зумів потрапити в організацію Савінкова й заманити його на територію СРСР, де того заарештували. За цю операцію Пузицького нагородили орденом Червоного Прапора.
Серебрянський і Пузицький розробляли й безпосередньо керували операцією під назвою "Заморські" з викрадення Кутепова. Для участі в ній Серебрянський залучив колишніх білогвардійців, завербованих ним у Палестині, – Андрія Турижнікова і Руперта Еске-Рачковського. В операції також брав участь французький поліцейський, який був агентом Ігнатьєва.
Агент Іванов брав у підготуванні операції діяльну участь, оскільки був близько знайомим із Кутеповим і негайно повідомляв своїх кураторів у ОДПУ про всі його плани.
26 січня 1930 року Кутепов попрямував на панахиду за померлим рік тому генералом Олександром Каульбарсом. Неподалік від церкви, у якій мало відбутися поминання, Кутепова під приводом перевірки документів зупинив поліцейський (агент Ігнатьєва). Упевнившись у тому, що перед ним керівник РЗВС, він дав сигнал двом кремезним чоловікам, які стояли поруч з автомобілем, що чекав на них. Ці двоє накинулися на Кутепова і зуміли заштовхати його в машину. Поліцейський скочив на підніжку, й автомобіль помчав паризькими вулицями.
Опинившись в автомобілі, Кутепов став люто опиратися викрадачам. І ті, боячись привернути увагу до автомобіля, що мчав і вихилявся, у якому йшла запекла боротьба, зарізали Кутепова. Тіла його так ніколи й не знайшли.
За вбивство Кутепова Серебрянського нагородили орденом Червоного Прапора, а Пузицького підвищили на посаді. Він став заступником начальника особливого відділу ОДПУ. 1935 року Пузицькому надали звання комісара держбезпеки третього рангу.
1937 року його розстріляли як учасника "троцькістсько-зінов'євського блоку" і поховали в безвісній могилі на станції "Комунарка" під Москвою, де чекісти щоночі розстрілювали й ховали сотні своїх жертв. Серебрянського за обвинуваченням у шпигунстві заарештували разом із дружиною 10 листопада 1938 року.
7 липня 1941 року військова колегія Верховного суду СРСР засудила його за шпигунство на користь Англії та Франції до розстрілу. Однак у серпні того самого року його амністували й у роки війни він керував розвідувально-диверсійною роботою в Західній і Східній Європі.
8 грудня 1953 року, уже після смерті Сталіна і розстрілу Берії, його знову заарештували, 30 березня 1956 року він помер у Бутирській в'язниці під час чергового допиту.
Їхнього поплічника Турижнікова Андрія Миколайовича зарахували за рекомендацією Серебрянського на службу в ІНВ ОДПУ. За час служби як нелегал Турижніков дослужився до звання лейтенанта держбезпеки, мав низку урядових нагород, зокрема вищу відомчу відзнаку – знак "Почесний чекіст".
Станом на 1939 рік він обіймав посаду начальника 4-го відділення спецвідділу ГУДБ НКВС СРСР. За обвинуваченням у шпигунстві на користь низки іноземних держав 3 березня 1939 року його розстріляли. Тіло його поховали в тій самій невідомій могилі на станції "Комунарка". Еске-Рачковського теж розстріляли, але навіть дата його смерті невідома.
Письменник Святослав Рибас
Цікавість до особистості генерала Кутепова не вщухає й у наші дні. Прикладом тому є книжка російського письменника Святослава Рибаса, опублікована 2000 року, – "Генерал Кутепов".
До вербування Рибаса я був причетним безпосередньо. На початку 1970-х років, коли автор цих рядків служив у 2-му відділенні 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, в оперативному забезпеченні в мене була редакція "Литературной газеты", видавництво "Радянський письменник", Літературний інститут імені Горького та вищі курси сценаристів при ньому.
Кабінет, який я ділив із заступником начальника відділення майором Геннадієм Зарєєвим, старшим оперуповноваженим капітаном Миколою Нікандровим і старшим оперуповноваженим капітаном Євгеном Аужбіковичем, мав номер 916 і розміщувався, відповідно, на дев'ятому поверсі будівлі 1/3 у Фуркасовському провулку. Величезна будівля, яку КДБ СРСР займав у ті роки, складалася з двох. Другою був будинок №2 на вулиці Дзержинського, вона ж – Велика Луб’янська вулиця.
На дев'ятому поверсі, окрім нашого 1-го відділу, розташовувалися 2-й відділ (розроблення закордонних націоналістичних центрів і націоналістів із-поміж радянських громадян), 6-й відділ (аналітичний), 9-й відділ (розроблення радянських дисидентів) і 10-й відділ (розроблення закордонних антирадянських центрів). Офіцери зазначених підрозділів часто заходили один до одного у службові кабінети для розв'язання поточних питань оперативної діяльності, або і просто поговорити.
Одного разу до автора цих рядків звернувся по допомогу молодший оперуповноважений 2-го відділу старший лейтенант Юрій Балас і поскаржився на те, що йому ніяк не вдається одержати наступну посаду – оперативного уповноваженого, а це не дає можливості здобуття чергового військового звання. Одним словом, кар'єра його формувалася не в найкращий спосіб.
Балас тому просив допомогти йому у знаходженні відповідного кандидата на вербування серед осіб української національності, які мають стосунок до творчої інтелігенції або творчої молоді. Вербування агента завжди вважали великим досягненням, і я по-товариськи обіцяв йому допомогти.
Навівши через агентуру, яка була в мене на оперативному зв'язку, необхідні довідки, я дістав інформацію щодо студента Літературного інституту, родом з України, Святослава Рибаса. Офіційні особи за місцем навчання й агентура з-поміж студентів, зокрема його земляків, Рибаса характеризували позитивно.
Я спрямував Баласу відповідні оперативні документи, і він завів справу кандидата на вербування на студента Літінституту Рибаса, а за кілька зустрічей завербував його як агента КДБ. Незабаром Баласа підвищили на посаді, а за пів року він набув і чергового військового звання.
Агентурна співпраця з органами КДБ благодатно позначилася і на літературній кар'єрі завербованого Баласом Рибаса. Спочатку він став відповідальним секретарем редакції журналу "Сельская молодежь", потім заступником головного редактора журналу "Молодая гвардия", потім заступником головного редактора "Литературной газеты" і, нарешті, головним редактором головної редакції літературно-драматичних програм Центрального телебачення. Усі місця його роботи були об'єктами оперативної зацікавленості 5-го управління КДБ СРСР. Наразі Рибас – почесний академік Російської академії військових наук.
Не доводиться дивуватися тому, що чергову книжку Рибаса – апологетичну працю про Сталіна: "Сталін. Доля і стратегія", плід спільної роботи Святослава та його доньки Катерини, позитивно оцінив і патріарх Московський і всієї Русі Алексій Другий (багаторічний агент держбезпеки), і Філіп Бобков, що наголосив на її "своєчасності" та "об'єктивності".
Відзначився позитивною рецензією на книжку ще один агент КДБ – Ігор Юрійович Юргенс, що став агентом 3-го відділу 5-го управління КДБ СРСР у період навчання на економічному факультеті МДУ імені Михайла Ломоносова і потім працював на рідну держбезпеку в Парижі в апараті ЮНЕСКО.
Викрадення генерала Міллера
Наскільки Сталін був одержимим прагненням захоплення живими керівників РЗВС, свідчить викрадення нового керівника РЗВС генерала Євгена Міллера, який замінив Кутепова.
Третьяков і тут виявився дуже доречним. Він зумів переконати генерала, який намагався економити гроші організації, зняти в будинку Третьякова за символічну плату нижній поверх, де ще до переїзду туди Міллера радянська розвідка встановила підслуховувальну техніку. Приймач від цієї апаратури було розміщено в кімнаті, яку займав Іванов поверхом вище.
Тому з перших хвилин перебування РЗВС у новому приміщенні ОДПУ мало достовірну інформацію про плани цієї організації та її керівників. В ІНВ ОДПУ зведення, які надходили від агента Іванова щодо РЗВС і Міллера, дістали назву "інформація поточних днів", скорочено ІПД. Повідомлення надходили тисячами.
За допомогою агента Іванова ОДПУ вдалося завербувати особливо довірену людину Міллера, колишнього командира знаменитого корніловського ударного полку генерала Миколу Володимировича Скобліна, який керував у РЗВС надтаємною "Внутрішньою лінією".
Микола Скоблін. Фото: wikipedia.org
Діяльність Іванова сприяла також вербуванню ОДПУ генерал-лейтенанта Павла Олексійовича Кусонського, який теж посідав чільне місце в керівництві РЗВС.
Усі троє – Третьяков, Скоблін і Кусонський – узяли діяльну участь у викраденні Міллера. Скоблін заманив Міллера на зустріч із "німецьким офіцером" Шторманом, "військовим аташе" в одній із європейських країн, і "співробітником німецького посольства в Парижі" на прізвище Вернер. Вони, за словами Скобліна, представляли німецькі кола, зацікавлені у спільній боротьбі з Радянським Союзом. Насправді обидва були агентами ІНВ ОДПУ і мали завдання викрасти генерала Міллера та доправити його в Москву.
Члени Народного трудового союзу (НТС) попереджали Міллера про те, що Скоблін і його дружина – відома співачка Плевицька – живуть явно невідповідно до своїх статків, мають свій будинок і автомобіль. Джерела їхніх доходів викликали серйозні сумніви й давали змогу робити припущення про їхню співпрацю з радянською розвідкою.
Джерелом підозр став невдалий вербувальний підхід до одного із членів НТС у Парижі. Потенційний агент від співпраці категорично відмовився і розповів про те, що сталося, своїм товаришам. Він повідомив також, що з бесід зі співробітником ОДПУ, які намагалися його завербувати, він зрозумів, що в керівництві РЗВС у радянської розвідки вже є свій агент.
Повірити в те, що бойовий генерал Скоблін, який самовіддано боровся з більшовиками на фронтах громадянської війни, є агентом ОДПУ, Міллер відмовився. Утім, вирушаючи на фатальну для нього зустріч, він залишив про всяк випадок у запечатаному конверті лист. Міллер передав його начальнику канцелярії РЗВС – агенту радянської розвідки Кусонському зі словами: "Не подумайте, що я збожеволів. Але якщо я не повернуся з побачення, будь ласка, відкрийте цей конверт і прочитайте в ньому мою записку".
Кусонському не вдалося знищити лист, про який знали в канцелярії РЗВС. Конверт, однак, відкрили тільки об 11-й годині вечора, коли операцію з викрадення Міллера було вже завершено.
У листі йшлося: "У мене сьогодні о 12.30 побачення з генералом Скобліним на розі вулиць Жасмен і Раффе. Він має відвезти мене на побачення з німецьким офіцером, військовим аташе при лімітрофних державах, Шторманом, і з Вернером, прикомандированим до тутешнього німецького посольства. Обидва добре розмовляють російською. Побачення влаштовують з ініціативи Скобліна. Можливо, це пастка, а тому про всяк випадок залишаю цю записку. 22 вересня 1937 року. Генерал-лейтенант Міллер".
Євген Міллер. Фото: wikipedia.org
Викраденого агентами ОДПУ генерала Міллера приспали й у дерев'яному ящику під виглядом дипломатичного вантажу доправили на радянський торговий корабель "Марія Ульянова", який відчалив у СРСР. У Москві Міллера помістили в Лефортово і тримали в одиночній камері №110 під ім'ям Петра Васильовича Іванова.
Міллер нікого не видав і нікого не зрадив. На одному з останніх своїх допитів він сказав: "Я не накладу на себе рук передусім тому, що це мені забороняє моя релігія. Смерть буде моєю останньою службою Батьківщині й царю. Я покажу всьому світу і моїм солдатам, що є честь і доблесть у російських грудях. Підло я не помру".
11 травня 1939 року за наказом наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії генерала Міллера розстріляли. Тіло його кремували, прах поховали в спільній могилі на території Донського монастиря в Москві. Його викрадачів – агентів радянської розвідки Третьякова і Кусонського – після окупації Франції гітлерівськими військами заарештувало гестапо, вони загинули в концентраційних таборах. Генерал Скоблін утік до Іспанії, де його усунула радянська розвідка.
Але досвід ОДПУ через десятиліття використала американська розвідка. У схожий спосіб, як Міллер із Парижа, зник із СРСР співробітник 8-го Головного управління КДБ СРСР майор Віктор Іванович Шеймов. Навесні 1980 року вирушив із дружиною Ольгою та донькою Оленою на "Москвичі" у відпустку і зник разом із сім'єю.
Шеймов служив в управлінні, що забезпечувало захист шифрувального зв'язку. У сферу діяльності Шеймова входило обслуговування шифрувального зв'язку радянських посольств і резидентур радянської розвідки. На пошуки Шеймова і членів його сім'ї кинули всі підрозділи органів держбезпеки й міліції Радянського Союзу – із нульовим результатом, хоча кілька кримінальників під натиском міліції взяло на себе провину, зізналися в убивстві всієї сім’ї, і їх розстріляли.
За деякий час 2-ге Головне управління КДБ СРСР, проаналізувавши всі обставини зникнення Шеймових, дійшло висновку, що їх вивезли американським транспортним літаком, який прибув для цього спецрейсом до Москви, оскільки наступного дня після прибуття підозрілого спецрейсу в радянську столицю на нього було доправлено два великогабаритні дерев'яні ящики, заявлені як дипломатичний вантаж. Після їхнього навантаження на борт літак негайно покинув межі СРСР.
Виявилося, що Віктор Шеймов, перебуваючи у службовому відрядженні в Польщі, ініціативно вийшов на спецслужби США і запропонував їм свої послуги. Незафіксоване радянськими спецслужбами вивезення Шеймова і його сім'ї із СРСР сприяло тому, що Радянський Союз після зникнення Шеймова ще довго не міняв систем шифрування у своїх посольствах і резидентурах розвідки, що давало можливість Агентству національної безпеки США читати всі перехоплювані шифровані радянські повідомлення, які надсилали в Москву.
Попередню частину опубліковано 26 серпня. Наступна вийде 9 вересня.
Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.
