Засновник ФК "Луганочка" Нікішин: Нам сьогодні просто потрібний дах над головою. Ситуація така, що ми – безхатченки
До 8 березня у Сумах було безвладдя цілковите. Чиновники покинули місто ще 23 лютого, а росіяни пройшли через нього 24 лютого – і більше не поверталися
– Фінансування спорту завжди було недостатнім в Україні з економічних причин. А що змінилося після початку широкомасштабного вторгнення?
– Після 24 лютого ми потрапили у вакуум. Два-три місяці ніхто не міг зрозуміти, що відбувається і що буде далі зі спортом. Загалом в Україні фіксують величезний відтік спортсменів.
Наприклад, 25 лютого "Луганочка" мала грати у вищій лізі з футзалу, але війна все скасувала. Команди, із якими ми грали, опинилися за межами країни. В Україні залишилося лише шість команд, решта – за кордоном.
Одна з команд, "Перша столиця", одразу після вторгнення виїхала до Швейцарії. ФІФА знайшла спортивний табір для них. Команда там безплатно живе, харчується, тренується, а з вересня почне грати в четвертій регіональній лізі чемпіонату Швейцарії. І поки що не збирається повертатися в повному складі.
Або команда "Маріуполь". Її утримували Яна Винокурова та Карина Куликовська власним коштом відтоді, як почалася війна 2014 року. Усе тягнули на своїх плечах. Коли російські війська захопили Маріуполь, учасниці команди опинилися в окупації. Дівчата самостійно вибралися з міста, знайшли автобус і повернулися до Маріуполя. Вони розшукали всіх своїх гравців і вивезли їх. Урятували! Бо там люди сиділи без води й хліба, під постійними обстрілами, у жахливих умовах. Спочатку вони виїхали до Запоріжжя, а потім – до Болгарії. Болгарські друзі пішли назустріч, дали їм футбольну базу. Команда там живе і тренується. Це неймовірна історія.
– Команда "Луганочка", як свідчить назва, базувалася в Луганську. Із 2014 року – це окуповане місто. Ви – біженці зі стажем, як виживали весь цей час?
– Команду було сформовано 1987 року – це просто старожил серед усіх жіночих команд в Україні. Інші не дожили до сьогодні, а ми й далі боремося.
У 2014 році ми одразу виїхали з Луганська й розмістилися в Сумах. Там був Сергій Найденко, мій товариш, колишній гравець "Динамо" й "Зорі". Він допоміг нам облаштуватися. Але згодом він раптово помер. А ми так і залишилися в Сумах.
– Сумам цієї зими теж дуже дісталося. Як ви вибиралися?
– Перші дні ми були здивовані, не розуміли, що робити, що буде далі. Була якась надія… До 8 березня в Сумах було повне безвладдя. Чиновники покинули місто ще 23 лютого, а росіяни пройшли ним 24 лютого – і більше не поверталися.
9 березня ми виїхали. Деякі учасниці вирушили за кордон. Усіх, хто залишився у країні, ми зібрали й переїхали до Чернівців. Там є село Тисовець, де базується команда "Буковинська надія", яка торік була у вищій лізі. Ось ми там майже три місяці були на зборах. Із вересня будемо думати, де базуватися. Є пропозиції щодо Києва, можливо, тут і залишимося.
Мені ще в 1990-ті керівники клубів сказали: "Місце жінки на кухні, який футбол?" Хоча на той момент у нас була найсильніша жіноча футбольна команда, її розігнали
– У якому стані "Луганочка" зараз?
– На сьогодні в обоймі "Луганочки" орієнтовно 200 осіб від 13 до 50 років. Дві наші дівчинки опинилися на території Росії. Ми намагаємося їх повернути, просимо батьків, щоб вони привезли дітей у спортінтернат, але все складно.
Ми й далі ведемо переговори із чоловічими клубами, сподіваючись, що хтось візьме нас під крило. УЄФА вже навіть не рекомендувала, а на рівні закону вимагає: якщо є чоловіча команда з футболу, то має бути і жіноча. У Швеції це почалося в середині 1960-х. Це була перша країна, де на жіночий футбол почали виділяти більше коштів, ніж на чоловічий. Це дало країнам гарний результат. Наприклад, щойно це зробили в Норвегії, країна одразу стала олімпійським чемпіоном і чемпіоном світу з футболу серед жінок.
В Україні ж цю вимогу нахабно ігнорують: керівники клубів мені дивляться в очі й просто заявляють: "А я не хочу". Я з усіма зустрічався, розмовляв, усім пропонував варіанти. Ми в них навіть грошей не просимо. Нам сьогодні просто потрібний дах над головою. Ситуація така, що ми – безхатченки. Коли я приходжу і кажу: "Ось є жіноча команда", на мене всі дивляться, як на дурня. А якщо запропонуєш чоловічу команду, то зовсім інша розмова буде.
– В Україні вже навіть у політиці, в управлінні державою побільшало жінок і ситуація змінюється, а у спорті, виходить, нічого такого немає?
– Якщо вважати, що розвинені країни щодо гендерної політики – у ХХІ столітті, то в Україні спорт – у ХVI, це феодальний устрій. Мені ще в 1990-ті керівники наших клубів сказали прямим текстом: "Місце жінки на кухні, який футбол?" Хоча на той момент у нас була найсильніша жіноча футбольна команда, її розігнали.
Якісь зміни почалися після 1996 року, коли футбол зарахували до олімпійських видів спорту. УЄФА взялася повністю оплачувати витрати, якщо буде вісім жіночих команд у чемпіонаті країни. І все відбувалося за їхні гроші – проїзд, харчування, проживання. Але потім знову все зійшло нанівець. Сьогодні жіночий футбол живе завдяки ентузіазму.
Хоча питання не лише у футболі. Якщо судити з того, як у нас ставляться до жіночих видів спорту, то гендерної рівності у країні немає взагалі. В окремих країнах світу спортивна громадськість домоглася того, що жінки й чоловіки, які грають у футбольних клубах, одержують однакову зарплату. А в нас у найкращому разі жінки одержують добові.
– Зачекайте, тобто зарплат професійним спортсменкам не передбачено?
– У нас були два професійні жіночі клуби – "Житлобуд-1" і "Житлобуд-2", у них якась зарплата офіційно проходила. Решта – жодних зарплат не одержували.
– Отже, жінки грають за команди як аматори. Це в них хобі таке: удень бухгалтерка або вчителька, а ввечері професійна футболістка?
– Клуб "Луганочка" – суто аматорський. Жодних зарплат немає і бути не може. Грають усі за ідею, за любов до цього виду спорту. Хоча талановитих дівчат по всій Україні море, вони нікому не потрібні.
Свого часу ми базувалися на базі Луганського сільгоспінституту, і дівчата всі навчалися в цьому виші. Щороку я приносив ректору список тих, у кому був зацікавлений, і їх приймали на бюджет, усі отримували стипендію, гуртожиток.
Наприклад, Марина Стрілецька. Вона була асистенткою арбітра, судила фінал Євро 2022 разом з арбітеркою Катериною Монзуль із Харкова. Стрілецька свого часу закінчила наш сільгоспінститут, здобула диплом ветеринара і направлення на Краснодонську птахофабрику. У цей час вона вже почала менше грати, більше судити, а їй сказали: "Ні, вибач, у нас робочий графік, треба курей перевіряти". Я тоді був головою ради "Спартака", і вона в мене рік пропрацювала інструкторкою, судила матчі. Тепер вона знаменита людина в усьому світі, а була б ветеринаркою на птахофабриці.
30 років я і багато моїх друзів намагаємося привернути увагу до жіночого спорту. Є люди, які написали закон і кожному новому скликанню Верховної Ради його пропонують ухвалити – про меценатство у спорті. У всіх країнах, не таких розвинених, як США або Великобританія, такий закон діє. Клуби можуть звернутися до будь-якого підприємця і сказати: "Ми беремо тебе під свою опіку, рекламуємо, а бюджет, суму грошей, яку ти нам видаєш, зараховуватимемо як оплату податків". У деяких країнах черги стоять з охочих спонсорувати спортклуби.
Наприклад, у Марокко кожен клуб має право лише на 10 спонсорів. Так от, там кілька років компанії стоять у черзі, щоб здобути право підтримувати спортклуб. Тому що це престижно й вигідно підприємцю. А в нас лобі зовсім інше. У нас сумна ситуація, бо в законодавстві нічого не прописано. А на державному рівні, зрозуміло, на всіх спортсменів коштів не залишається.
Я вірю, що ситуація може змінитися. У талановитих дівчат, які грають у футбол, має бути шанс реалізувати себе
– Що вас особисто спонукало займатися саме жіночим футболом, може, у вас дружина футболістка чи донька?
– Нині у Дніпрі чоловік почав займатися жіночим футболом, бо в нього донька доросла до цього. А я просто все життя цим займаюся. Жіночий футбол – це і є моє життя. Мені це цікаво. Я живу цим. Мені не потрібні гроші і слава, мене корючить від цієї несправедливості.
Я не самотній. Є ще в Одесі Юрій Борщенко. Нас усі терпіти не можуть, бо ми говоримо правду в очі. У Борщенка вся сім'я спортивна: у нього жіноча футбольна команда в Одесі, у його брата Володимира – команда в Херсоні, донька його третього брата Олексія, найсильніша гандболістка в Україні Вікторія Борщенко, до вторгнення грала у РФ, а 24 лютого відразу зібрала речі й поїхала до Португалії.
Я вірю, що ситуація може змінитися. У талановитих дівчат, які грають у футбол, має бути шанс реалізувати себе. Для цього багато не треба. Просто в кожній області потрібен свій регіональний центр – здібні діти мають десь збиратися. Але поки війна, зрозуміло, що ці проблеми вирішувати не будуть.
– Як же ви збираєтеся виживати в такий складний час?
– Ми хочемо зібрати всіх луганських підприємців, які опинилися в Києві, і сподіваємося одержати від них підтримку для футбольного клубу. Ми ж хочемо не лише дорослу команду просувати. Тут зібралося багато дітей, які вимушено переселилися до столиці разом із батьками. Важливо, щоб вони мали змогу займатися й розвиватися.
Останні вісім років нас фінансують мої друзі по соціальній мережі Facebook. Ми із цієї причини навіть у Книгу рекордів Гіннеса потрапили: що тиждень-два я викладаю пост і розповідаю, що ми зробили, які плани, що нам треба, і ті, хто з нами працює, переказують гроші.
– Західні компанії й команди підтримують?
– Ми з усіма працюємо. Є друзі і знайомі по всьому світу. Вони із задоволенням візьмуть наших гравців. Для них це золоте дно – за українців платить держава, зарплату не треба платити, а дівчата грають і приносять клубу плюс.
Сподіваємося, команда й далі гратиме. У нас було запрошення їхати на турнір до Грузії, тому ми вели підготовку. Але потім із фінансуванням не склалося, замість грошей нам пропонують автобус, але автобус ще у Франції… Поїздки до Грузії ми поки що не відкидаємо, готуємося і чекаємо на відмах.
Плануємо у вересні брати участь у Кубку України з футзалу. Запросили нашу легенду – одеситку Світлану Фрішко. Вона завжди приїжджає. У жіночому футболі це Олег Блохін. Вона потрапила до збірної СРСР 12-річною. Їй належать усі рекорди: найбільша кількість ігор за збірну, найбільша кількість м'ячів, забитих за збірну, найбільша кількість проведених ігор за історію українського жіночого футболу і найбільша кількість забитих м'ячів.
Тож я не здаюся – уже 35 років борюся за "Луганочку", за жіночий футбол в Україні й далі це робитиму. Хотілося б більше розуміння у футбольних клубах та уряді.