Житло в лізинг, кембриджська програма й аеропорт. Кухаревська розповіла про нову школу на Закарпатті G

– Перш за все хотілося б запитати, як ви й Liko-School пережили цю зиму?

– Ой, дуже важко. Важко було морально і психологічно. Після кожного обстрілу батьки приходили й казали: "Ми вже не можемо. Мабуть, ми будемо їхати й будемо забирати документи". Потім проходило декілька днів – і вони залишалися. Ми весь час працювали, ми не зупинялися – у нас є великий генератор. І в цьому році ми ще додали резерв води, бо зрозуміли, що для нас дуже важливо мати свій резерв. Було дуже важко, але нічого, ми, як то кажуть, усе це витягнули.

– Олено Володимирівно, попри війну, обстріли ви продовжуєте розвиватися й зараз готуєте відкриття нової школи на Закарпатті?

– Так, я відкрила свою консалтингову агенцію, і ми допомагаємо відкривати нові проєкти й робити їх успішними. Дуже багато напрямів – від маркетингу до підбору персоналу. І в рамках цієї консалтингової агенції ми зараз супроводжуємо нову школу, яка буде найбільшою школою на Закарпатті, але мені навіть здається, що вона, взагалі, буде одна з найбільших приватних шкіл – в Україні точно.

Відкривається вона під Ужгородом, там є таке містечко Перечин. Чому саме там? Тому що там дуже багато релокованих підприємств зі сходу. І дуже багато працівників працює на цих релокованих підприємствах. І, звісно, Ужгород, не витримує. Там є декілька приватних шкіл, але вони маленькі, тому потреба в освіті дуже величезна. Ми чітко розуміємо, що школа є магнітом, і батьки спочатку, якщо хочуть переїхати, дивляться, де дитина буде навчатися. Звісно, якщо є гарна школа, то вони вирішують питання з переїздом. Ми будемо довозити дітей також з Ужгорода шкільними автобусами. Будуть навчатися діти працівників різних підприємств, менеджменту цих підприємств. І вже під школу планують релокуватися й інші підприємства, яким зараз дуже складно на сході.

– Як буде називатися школа?

– "Карпати International School and Community Space". Ось така назва. Цікаво, що це буде не просто школа, це такий майданчик для ком'юніті. Коли ми робили концепт, заклали дуже важливу ідею – для України важливо зараз бути разом, адже не секрет, що не завжди місцеві задоволені тим, як їхнє життя змінилося після переїзду релокованих підприємств.

Хоча, на мій погляд, для них це просто неймовірний шанс. Дивно казати, що війна може дати шанс, але це той випадок. Саме війна їм дала величезний шанс стати європейським містом – як Ужгороду, так і цьому невеличкому Перечину.

Ця школа буде знаходитися в дуже гарному місці, під горою – екологічно чиста місцевість. Ми хочемо об'єднати релокованих і місцевих дітей, а за ними вже й батьків, для того, щоб вони комфортно себе відчували на цій землі, і для того, щоб разом могли відбудовувати Україну. Тому що далі, думаю, там питання буде побудови великого аеропорту й так далі.

Інвестор цієї школи – саме той, який релокував Краматорський металургійний завод на ту територію, – він вирішив вкласти гроші в освіту, і ще в нього у планах побудова університету поряд. І оце місце – воно стає таким промисловим і освітнім хабом. Там ще є професійний коледж, у якому вже зроблений ремонт, закуплене нове обладнання.

У нас є можливість зробити все так, як потрібно за сучасними потребами: щоб дитина йшла в садочок, потім у школу, потім вона вирішує свою долю – чи це університет, чи це якась професійна діяльність. І далі може там продовжувати навчання, а потім мати перше місце роботи. Тому що різноманіття підприємств і потреб буде дуже величезним.

Головне – залишити дітей в Україні. Бо зазвичай діти навчаються там у місцевих школах, потім їх переводять у Словаччину у школу, і вже за кордоном діти вступають в університети. І, як правило, уже ніхто не повертається. Тобто ми зараз хочемо показати, що, і це вже за роки війни, до речі, стало зрозуміло, що українська освіта – вона досить сильна й вона дуже оцінена усіма європейськими країнами й не тільки. Наші діти дуже гарно себе проявили у школах у Німеччині, в Іспанії, і в інших країнах. І це говорить про те, що в нас і сильні програми, і сильні вчителі. 

А ще ми даємо таку додаткову опцію в цій школі – вона буде міжнародна, і діти будуть опановувати дві програми: українську і програму Cambridge IGCSE (International General Certificate of Secondary Education). Школа буде сертифікована, буде мати сертифікат Cambridge International School, і діти будуть закінчувати школу і з українським атестатом, і з кембриджськими сертифікатами по певних предметах, які вони оберуть.

Це розширює можливості наших дітей, і заспокоює батьків, бо ніхто не знає, де ми будемо завтра, у якій країні опинимося, а кембриджські  школи – вони по всьому світу. Наприклад, вас відправили в відрядження до Франції, до Парижа, і ви взяли із собою дитину, і виникає питання – дитина ходила у п'ятий клас, що далі, у яку школу. Але якщо вона ходила у п'ятий клас і тут вчилася за кембриджською програмою, то ви просто шукаєте в Парижі школу, яка має кембриджську програму й віддаєте дитину в той же п'ятий клас. І програми однакові, і дитина просто продовжує навчання. Це таким чином працює.

– Коли заплановано відкриття?

– З 1 вересня ми відкриваємо частину школи, це буде початкова школа й до шостого класу, а через рік ми відкриваємо вже всю школу. 1 вересня відкриємо пансіон для дітей, які зможуть там проживати. Наприклад, якщо дитина з Мукачева – батьки можуть залишати дитину з понеділка по п'ятницю, потім забирати на вихідні. Або, наприклад, батьки працюють у Харкові й не можуть переїхати, але хочуть, щоб дитина навчалася у спокійному місті, вони теж можуть віддати її на бордінг, і дитина буде і проживати, і навчатися.

Інвестор пообіцяв для тих учителів, які теж будуть релаковані, у тому числі і з Харкова, давати в лізинг житло. Ти проживаєш і поступово оплачуєш це житло – і воно стає твоїм. Я думаю, що для тих учителів, які його втратили, це дуже важливо. Або для тих, хто вже виїхав за кордон і не повертається тільки тому, що нема куди повернутися, а хоче працювати в Україні, це теж важливо. Ми на цих учителів теж розраховуємо, бо вони там у Європі і в інших країнах отримали досить цікавий досвід, і ми б хотіли їх бачити в Україні й використовувати цей їхній досвід. У нас черга стоїть із вчителів, ми зараз підбираємо, тестуємо їх.

– А які вимоги до вчителів? Якими вони мають бути?

– На мій погляд, школа – це люди. Школа може бути чудова – дизайнерський ремонт, найкращі технології, але все одно всі батьки запитують, хто буде вчити дітей. Учитель – це найважливіше у школі. І ми нікуди від цього не дінемося. Тому для мене важлива спочатку людина. Між суперпрофесіоналом, але поганою людиною, і гарною людиною, але яка трохи не дотягує, я оберу гарну людину. Бо я знаю, як її навчити. А із суперпрофесіоналом, але поганою людиною не можна працювати й не можна пускати її до дітей.

– Як саме ви визначаєте, що вчитель не дуже гарна людина?

– По-перше, ми тестуємо. У нас є спеціальні тести. А по-друге, я вже маю досвід співбесід. Я стільки років підбираю вчителів у школу. Коли веду співбесіду й бачу, що людина не дуже гарна, але сподіваюся, що, вона можливо, зміниться, то завжди, коли я так думаю, цей учитель потім вимушено йде. Я вже дуже гарно відчуваю, наша людина чи не наша, з нашої бульбашки чи не з нашої бульбашки. Бо дуже часто на посаду вчителів або просто працювати з дітьми йдуть ті люди, які хочуть влади, але не можуть її реалізувати в іншому місці. У цьому дуже велика небезпека. І я завжди під час розмови дуже це відчуваю. Потім ми ще даємо провести урок. І там узагалі все видно, бо діти випробовують. Дитина може ставити будь-яке питання. Вона може крутитися – що завгодно. І от потрібно дивитися, як учитель на це реагує – якщо він просто ігнорує, це теж погано. Або коли кричить.

– Олено Володимирівно, поставлю наприкінці розмови питання про особисте. З таким масштабом робіт і планів, у чому ви знаходите сили, щоб усе це реалізувати?

– Іноді мені здається, що моє життя перейшло в потяг. Навіть коли я приїжджаю або в Київ, або в Ужгород, у мене ще пару днів лунає той стукіт коліс. Але я переконана, що в такі важкі часи, саме під час війни, оці нові проекти й оці нові рішення, вони допомагають вистояти й допомагають змінювати світ. І коли ти змінюєш світ на краще, тобі й самій легше це все пережити. Ти менше думаєш, прилетить чи не прилетить, а що буде завтра, які прогнози. Я для себе прийняла рішення: скільки років би не була війна – це наша доля.

Ми народилися на цій землі, ми тут живемо, це наша земля – і ми без неї не можемо жити. І на треба саме при таких обставинах жити, підтримувати себе й змінювати цю землю, і виховувати дітей так, щоб більше війни не було.