Зібров: У нас родичі в Севастополі. Дзвонили: "Якщо у вас тяжка обстановочка, то ми готові вас прийняти. У вас захопили владу фашисти". Послав. Після того ми більше не спілкувалися
У нас родичі й у Севастополі, троюрідні брати. Вони дзвонили: "Якщо у вас тяжка обстановочка, то ми готові вас прийняти. У вас бандерівці, захопили владу фашисти... Давайте до нас". Ну, ясно, що послали. Після того ми більше не спілкувалися. Я жодного разу трубки не брав, не беру і не буду брати
– Павле Миколайовичу, доброго вечора.
– Доброго вечора, Олесю.
– Доброго здоров’я вам. Який же ви гарний... Яка у вас гарна сорочка, у правильних кольорах... Одразу хочеться жити, коли на вас дивишся.
– Спасибі, Олесю. Ви сьогодні у жовтому самі. Жовта стрічка крокує по Україні. І хочу зробити комплімент: ви чарівна. І мені приємно сьогодні провести вечір із вами.
– (Сміється). Навзаєм. Павле Миколайовичу, почнемо говорити про різні речі. І не ті, можливо, які піднімають настрій, але з якими ми вже рік живемо від початку повномасштабного вторгнення й уже дев’ятий рік – чи скільки? Уже з рахунку збилася, – як Росія розв’язала війну проти України, анексувавши Крим і захопивши частину Донбасу. Я у вас хочу запитати, як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Що ви відчували у цей день?
– Нічого поганого не відчував, спокійно спав, коли о пів п'ятої прибігла Марина, у двері кімнати постукала і каже: "Пашо, війна". Я кажу: "Яка війна?" Перевернувся на другий бік. Але чую – вибухи. Один вибух страшний, другий... У нас поряд Васильків, бомбили аеродром, я так розумію, і літали вертольоти над нашим будинком. Пролетіло два, страшно гуділи. От тоді я зрозумів, що насправді війна. Зразу телебачення включаємо, телефони включаємо, обдзвонюємо. Було, чесно кажучи, страшно і незрозуміло, чому, як і де. Хочу сказати, що Маринка перед цим за два тижні сказала: "Мені наснився сон, що стріляють, буде війна". Страшенний сон їй приснився. І каже: "Пашо, буквально через тиждень-другий ти побачиш, що буде з Україною біда". Ну, я думаю: "Мало що?" Так воно і справдилося. Тобто у мене Марина Володимирівна передбачає. Сняться їй віщі сни. Ну і ясно, що думали, куди ж тікати. Зразу паніка, ви розумієте. Глянули, що усі дороги забиті, бензину ніде не візьмеш. Ну, я все-таки мужчина, кажу: "Тихо, спокійно. Дайте розберемося. Дайте добу-другу". Ми були в Києві два тижні. Чесно кажучи, за ці два тижні я бачив, що псується нервова система у Маринки. У неї почався просто нервовий тик. І я розумію, що треба. Вона каже: "Треба їхати з Києва". Тому що вибухи уже в Гостомелі, уже поряд автобазу підірвали... Поряд із нами недалеко військова частина. Бомбили її. Тому ми думали, куди поїхати. І зрозуміли, що ніхто нічого не пропонує. І тут дзвоник із Чернівців від Ані й Міши Гросу. Вони кажуть: "Де ви?" – "У Києві". – "Беріть із собою чемоданчик – і давайте до нас у Чернівці". І ми через два тижні виїхали у Чернівці. Яна нікуди не хотіла їхати, залишилася у Києві. Отаке було в нас 24 лютого. 4-го чи 5 березня ми виїхали з Києва. Побували на Західній Україні. А потім життя пішло далі. Зараз це згадуєш і думаєш... Нервова система звикла до всього. Я так розумію, люди звикають. І ми вже звикли по телевізору кожен день дивитися, у планшеті дивитися, слухати по радіо, що твориться. Але спочатку була, безумовно, величезна паніка.
– До тривог, до сирен, до вибухів...
– Ви знаєте, нам трошки легше. Ми живемо за містом, у селі. Ми не чуємо цих сирен. А син наш живе в місті: недалеко від палацу культури "Україна". То йому, безумовно, тяжче. Він не може по сей день звикнутися, що сирени є і не дають спокійно спати.
– Пане Павле, ви сказали, що коли почули вибухи вранці, прокинулися, думали, що робити, дзвонили комусь... У вас же дуже багато друзів і знайомих у Росії. Так?
– Чесно кажучи, дружби великої з російськими артистами в мене не було. Чисто знайомі, у хороших стосунках – так. Але щоб дружба... Я не знаю. На жаль, не було. І слава Богу, що не було. Не хочу я їх знати. Не друзья они мне.
– І слава Богу. Але я хочу запитати: хоч хтось із них уранці або пізніше подзвонив вам, поцікавився, як ви, що у вас?
– Олесю, що ви таке кажете? Ніхто й думки не думав. У мене родичі у Воронезькій, Тульській, Липецькій областях по батьковій лінії. То там, безумовно, через декілька днів були такі... У мене і брат тут рідний, у нас родичі й у Севастополі, троюрідні брати. То вони дзвонили: "Якщо у вас тяжка обстановочка, то ми готові вас прийняти. Приїжджайте. Тому що тут вам небезпека, тут бандерівці, захопили владу фашисти... Давайте до нас. Ви все-таки рідня". Ну, ясно, що послали. Після того ми більше не спілкувалися: я жодного разу трубки не брав, не беру і не буду брати. Якщо до них дійде колись... Я думаю, що колись до них дійде, що накоїли Путін, їхня влада і їхній народ. Тоді будемо розмовляти. Поки що це стінка бетонна, непробивна.
– Реально їм пропаганда забила мізки гівном фашистським? Чи вони просто бояться, думають, що їх прослуховують, і тому всю цю маячню кажуть?
– Одна моя знайома мені дзвонить і розуміє, що можуть її прослуховувати. Вона така патріотка... Батько у неї у Луганській області сепар, а вона молода людина, їй років 30. То вона так зашифровано говорить, зашифровано ділиться... У мене питає, як можна перетнути кордон, чим можна допомогти, як записатися в українську самооборону... Цій дівчинці 30 років. Із батьком вона розлучилася... Не хочу нічого говорити. Є у мене така прихильниця, яка живе у Москві.
– Ви після того, як багато хто з відомих росіян виступив на підтримку Путіна, і того, що він, його армія коять в Україні, у вас не чесалися руки зателефонувати і сказати: "Що ж ви робите? Як вам не соромно?"
– У мене-то воно чесалося і чешеться. Але я прекрасно усвідомлюю, що пропаганда їх з’їла... А друге те, що вони не хочуть знати правду. Я впевнений у цьому. Вони свідомі люди, навчені, уміють користуватися інтернетом. І якщо йде пропаганда, то є досить багато моментів, куди можна зайти і почитати: англійською мовою, німецькою, нашою. Не хочеться їм. Їм так комфортно. Тому що треба заробляти гроші. Там дуже великі гроші платяться. Це пропагандисти, це глашатаї, відомі артисти, спортсмени, літератори... Тому вони зараз косять гроші. Але я не знаю, чи знадобляться їм далі ті гроші. Із собою туди їх не забереш. Ну, будуть вони в Туві і Пермі їх тратити, поки не розділилася велика імперія. А що на душі там залишається? На душі, я думаю, їм погано.
– Думаєте?
– Я думаю, що погано. Приходить вечір, приходить ніч – усе рівно просочується інформація, як їх луплять під Бахмутом, Вугледаром чи Харковом. І вони розуміють, що звужується кільце, прийдеться відповідати навіть тим, які кажуть: "А какая разница? Мы тут ни при чем". Усім росіянам прийдеться відповідати. Деякі будуть засуджені, будуть сидіти чи будуть повішені, а деякі... Усе рівно колективна відповідальність буде.
– У тих, хто публічно зараз стоїть пліч-о-пліч із Путіним, і душі немає. Тому я думаю, що їх сумління ніяк не тривожить і не мучить. Але за свою шкуру, напевно, починають уже боятися.
– Думати, так. Хто не втік – тікайте, поки відкриті у вас аеропорти, поки працюють на Дубаї, на Туреччину. Можете спокійно їхати.
– Порада від Павла Зіброва.
– Так. Поки є така можливість. Хоча розказують, що це українські, не українські дрони... Але щось літає. Іншопланетяни літають уже до Санкт-Петербурга, Москви, до Уралу долітають. Так що часу обмаль.
– Пане Павле, ви такий гарячий чоловік... Що б ви зробили, якби опинилися в одній кімнаті з Путіним?
– (Сміється). Упаси Боже. Я навіть не можу собі це уявити. Він усе-таки маленький, нижчий за мене на дві голови. І я б його взяв би в обійми, типу підійшов би до нього привітати, отак би взяв би і попробував йому шийні позвонки скрутити.
Скільки ми мріяли, що Україна стане українською. Думали, прийде Ющенко, приймуть якісь закони, що буде українська пісня на радіо, телебаченні, у театрі, у побуті. Проїхали. Прийшов Янукович – тим паче. Прийшов Порошенко – теж нічого не вийшло. Зеленський – теж ні. А зараз нація об’єдналася
– (Сміється). На це б записалися подивитися сотні мільйонів.
– (Сміється). Думаю, я такий не один, хто хотів би взяти в обійми. Обняти його і зірвати йому позвоночник.
– Як цей рік ви проводите? Що ви робите? Які думки вас хвилюють?
– Мені здається, що час зупинився. Одноманітний стає. Тільки насичується війною, втратами, боями. У мене цей рік дуже насичений: багато зустрічей, багато концертів. Неймовірна кількість. Я навіть не думав, що їх буде стільки. Але 90% – по наших бригадах їздимо. Це і госпіталі, і бази, реабілітаційні центри, Інститут раку... Дуже вразлива для мене була подія, коли один благодійний фонд, який очолює Серьожа Левченко, передзвонив і каже: "Поїхали в Інститут раку провідаємо хлопців. Там хто без ноги, хто без руки. Плюс ще в них і онкологія. Візьми гітарку, зайдеш у кожну кімнату на дві-п’ять хвилин, привітаєшся". І так ми зайшли. А там 15 палат по два-три хлопці. І це було страшніше, мабуть... Із головним лікарем ідемо, вона каже: "У цього перша стадія, друга, цих ми швиденько поставимо". А протез потім поставлять їм чи у Німеччині, чи тут. Якщо немає руки чи ноги. А от заходимо у палати, де третя стадія чи четверта. І ти розумієш, що цим хлопцям буде дуже важко викарабкатися із цієї біди. "Як тебе звати?" – "Василь". – "Звідки ти?" – "Із Бердичева". – "Мама є? Давай зараз передзвонимо дружині чи мамі, чи дитині". Включаємо телефон, вітаємося. Співаємо куплетик пісні "День народження". "Ти вдруге народився! Давай куплетик". І так обходиш одну, другу, третю палату – і вже, чесно кажучи, на 10-й палаті я відчуваю, що у мене вже сил немає. У мене немає сил, тому що треба у кожну палату зайти з оптимізмом, налаштувати хлопців. І коли я вийшов після цього обходу з головним лікарем на вулицю, сів у машину і пів години сидів просто за кермом, не міг нікуди їхати. Я завмер. Мені здається, завмерло серце, і дихання у мене не було. Потім я приїхав додому і просто лежав, дивився у стелю. Мені тяжко? Нам тут тяжко? Тяжко оцим воїнам, які нас захищають, яким треба завдячувати кожен день. Бо вони роблять подвиг.
Ще цікаві і вражаючі були виступи для дітей, які втратили батьків. Були там із цирку, аніматори... Прекрасні умови, тепло, добре. Там 50 хлопчиків і дівчаток, яким від семи до 12 років. А у них немає батьків. Із гарячих точок. І я думаю: "Що я буду для дітей співати?" Але коли я зайшов, там деякі почали кричати: "Дядя Паша! "Вуса-бренд"!" Один хлопчик до мене підбіг, тис мені руку, вихователька каже: "Він не спав цілу ніч. Знав, що у нас завтра буде дядя Паша Зібров. У нього улюблена пісня – "Вуса-бренд". І він сказав: "Я дуже буду його просити, щоб він мені цю пісню сьогодні заспівав". Уявляєте? Я так був здивований приємно, що дітвора знає пісню "Вуса-бренд". Хайпу наробила ця пісня дуже багато. Співали "Хрещатик", співали "Червону руту" зі мною. Це було так класно... Я не забуду дівчинку Аліну з Коцюбинського. Коцюбинське – це поряд тут, біля Гостомеля. Там були орки. І теж вона сиротою залишилася повною. Їй років сім чи вісім. І вона мене побачила, стала мені на ноги, уткнулася обличчям у живіт, обійняла за талію і хвилин 15–20 стояла. Мені треба вліво-вправо відійти, а вона зі мною, на моїх ногах стоїть. Прижалася серцем як горобчик. Я чую, пташечка б’ється. Їй хочеться пригорнутися до тепла якогось людського. Отакі моменти не забуваються. Неможливо просто. Отакі концерти у нас. І Біла Церква, і Черкаси, і на Чернігівщину до прикордонників їздимо.
Є й концерти, безумовно, планові, які ми робимо у філармоніях. Але їх дуже мало. І вони потрібні, я хочу сказати. Із людьми, які були на війні, і у них тут чи перепочинок, чи реабілітація, чи госпіталь. Їм потрібно. Як вони нас чекають... Ми невеличкими бригадами виїжджаємо туди. Вони співають, у них очі загоряються, душа летить. Потім селфі, кашею годують. Найкращою кашею, пшонкою з м’ясом чи шкварками. Я кращої не їв. І коли ми кудись приїжджаємо до хлопців, ясно, що вони хочуть чимось пригостити. У них немає спеціальних кухарів. Просто знаходяться мужики, сільські хлопці, і вміють оце варити. Приносять свою закрутку, що їм передають, сало нарізають, роблять кашу. І ми потім із ними обідаємо чи вечеряємо. Теж незабутні розмови йдуть. Отаке зараз наше життя творче.
– За цей рік плакали чи ні?
– Коли Алінка мене обійняла, розплакався. Розплакався, чесно кажучи, із хлопчиків, які молоді зовсім, яких в Інституті раку бачив. Їм дуже тяжко. Без двох ніг, наприклад. А у нього ще й онкологія. Я виходжу і розумію, що мене розносить. Плачу іноді, коли дивлюся телевізор. Теж розчулить, коли бабусі спасають котів і собак. Спасають бабусі. Їх бомблять, хата горить, а вона біжить за кицькою своєю. Їй самій уже 70–80 років, вона виносить не будь-що, а виносить тих, із ким вона по підвалах під ракетами, під бомбами, хто їй ближче до серця. Більше немає нікого. Я сентиментальний став за цей рік. Не знаю, чи це війна вплинула на мене. Наче я й сильний. Я хочу вам сказати, що плачу під пісню "Я так хочу додому". Я не можу її слухати, і Марина не може її слухати. Тому що вона була написана майже рік назад. В Іспанії, коли ми приїхали з концертами, до нас люди підходили і просили заспівати одну, другу пісню. "Нам так хочеться додому..." Ми наслухалися цього: "Я так хочу додому..." І коли ми прийшли в номер, Маринка каже: "Треба писати пісню "Я так хочу додому". Подивися, скільки у нас було зустрічей, і це на вустах у кожної людини… Це був березень. Ми Петру Мазі передзвонили, розказали, що ми хотіли, як ми бачимо. Він у Києві був, служив якраз і служить по цей день. І буквально за дві години Петя написав ці вірші. Потім я написав три варіанти на цю пісню. У стилі Висоцького: хрипотця, метал такий. Як романс зробив. І в кінці кінців третій варіант. І коли Маринка почала плакати, я зрозумів, що третій варіант найкращий. Висоцький не розчулив, романс не розчулив, а цей розчулив. І як ми її записували у тих умовах... Знаходили мікрофони, якийсь елементарний пультик під комп’ютер допотопний, як інструмент мені волонтери знайшли, типу синтезатор, якому 30 років, розбитий. Але його підчинили. Він наче запрацював на 10 хвилин і потім вмер. А потім приїхав майстер і каже: "О, йому 30 років. І якби його справити, то це дуже дорогий інструмент. Треба €1800". Ми так почухалися... €1800... Волонтери іспанські кажуть: "У нас таких грошей немає". Я був роздавлений, не знав, що і як. "Дайте мені хоч гітару, дайте бандуру, акордеон, баян – ну, щось дайте, щоб я цю пісню... Я вже її виносив, виродив, вона у мене вже тут. Тільки б записати. Я хочу гармоніку чути, як вона лягає на гармоніку". І я на другий день дивився на цей інструмент, підійшов, включаю кнопочку – і він заграв. Господь Бог побачив. І я встиг зробити гармонію, відправити у Київ. Ми тут це все зробили, випустили. І по цей день – уже майже рік – я коли слухаю цю пісню, у мене сльози. Марина взагалі не може слухати, плаче. Іноді я на концертах починаю співати, і мене перемикає, сухість – і все, я не можу далі співати. Буває, що пропущу слово чи фразу. Слиною змащу собі зв’язки – і потім починаю співати. Це дивно. За мою творчість співочу в мене такого в житті не було... А от із цією піснею бувають перипетії.
– Пане Павле, як велика війна змінила наше суспільство? Ви бачите дуже багато людей, ви з ними спілкуєтеся: і концерти, і зустрічі, і просто в магазині... Як наші люди міняються? Як суспільство змінюється?
– Змінилося. Воно таке стало патріотично налаштоване, воно стало таке українське, воно стало таким національним... Скільки ми мріяли, що Україна стане українською. Уже 30 років незалежності. Ми думали: прийде український президент Ющенко, приймуть якісь закони, що буде українська пісня на радіо, телебаченні, у театрі, у побуті. Проїхали. Прийшов Янукович – тим паче. Прийшов Порошенко – теж нічого не вийшло. Зеленський прийшов – теж ні. А зараз нація об’єдналася. Скільки національностей тут живе... У мене азербайджанці знайомі, вірмени – вони усі українці. Мова об’єднала. Куди не заходиш – стараються. У мене багато знайомих російськомовних. Вони українською говорять. Які приїхали з Одеси, із Донбасу, із Росії деякі, вони жили тут, зросли... Такі стали патріоти, українською мовою, що навіть мені кажуть: "У тебе русизми, Павло Миколайовичу!" Нормально?! Об’єдналася наша нація. І я тішуся від того, яка монолітна вона стала, якою вона стала європейською. Яка стала наша Україна сильна, стержень з’явився, основа... От дивіться, яка у мене рука. Отакий стержень (сміються). Кувалда! Як перемогти таку націю? Ця біда, ця війна об’єднала усіх від мала до велика. І ми непереможні. Як тут піти на якісь поступки? Навіть ніхто не хоче чути. І їх не буде. "Віддайте кусок Криму, віддайте Донбасу кусочок – і від вас відстануть, і закінчиться війна". Ніхто п’яді землі не віддасть.
Пішов із 1 вересня до Поплавського. Він мене попросив: "Пашо, я хочу, щоб ти завідував кафедрою естрадного співу". Кажу: "Я не хочу. Це така відповідальність". – "На тебе буде молодь дивитися. Ти прапор". – "Мішо, якщо ти будеш моє древко – то я іду"
– Як на український шоу-бізнес вплинула велика війна?
– Зараз як такого шоу-бізнесу немає. І бізнесу немає, і шоу немає (сміється). Я не знаю, із чого живуть артисти. Тому що ті, які заробляли якісь гроші до того (відкладали люди, як то кажуть), – із того вони зараз і живуть. Тому що коштовних, платних концертів дуже мало.
– Як ваша сім’я живе зараз?
– Ну, от так живе. Непогано, у принципі. Є якісь статки, слава богу. Я ще викладаю. Пішов із 1 вересня до Михайла Михайловича Поплавського. Він мене попросив: "Пашо, я хочу, щоб ти завідував кафедрою естрадного співу". Я прийняв його пропозицію. І я щасливий. Я спочатку думав: "Та ні, я не хочу". Я 15 років викладав. Потім у мене сім років була перерва. "Я не хочу. Це така відповідальність". – "На тебе буде молодь дивитися. Ти прапор". – "Мішо, якщо ти будеш моє древко – то я іду".
– (Сміється).
– Ми сміємося: "Мішо, ти – древко, а я – прапор". Він каже: "Дай Марину. Марино, це буде тобі на комуналку". І, ви знаєте, виручає. Тому що у нас же ще театр пісні Павла Зіброва. Він закритий, але так чи інакше все рівно треба за нього платити. За дачу, де ми живемо, платити, за квартиру платити. Тому нормально, і слава богу. Це одна частина. А друга частина – я з молоддю працюю. У мене клас – 12 чоловік. Ми працюємо онлайн: там є Кривий Ріг і Львів, але більше ніж половина студентів – кияни. І вони хочуть, вони рвуть, стараються, заглядають у рота... У мене дуже цікаві хлопчики. Але в основному дівчата. Два хлопці...
– А особливо молоді студентки.
– А як же? Тепер мені треба... Я кажу: "Маринко, а ну мені прилижи, причеши". Треба якусь фірменну кофтину надіти, модні джинси. Тому що я йду до молоді. Вона гарно одягається, вона знає... Ну, це жарт.
– Але всі студентки знають, що є Марина.
– Вона як щось зробить, заклинання якесь поставить, то все – вони бояться. Бояться не мене, а Марину Володимирівну.
– От-от, правильно.
– Нашому театру пісні Павла Зіброва 27 років. І на роботу в балет або на беквокал потрапити тяжко. І я обирав собі у беквокал хорошу вокалістку, щоб вона гарно співала, ну і зовнішність була. Після того заходить Марина Володимирівна – і все перелопачує. "Ні, вона не піде". Тому що в неї довгі ноги чи грудна клітка не туди...
– (Сміється). П’ятого розміру грудна клітка.
– Так. І все. І з балетом те ж було: "Ні, мені не подобаються її очі, як вона на тебе дивиться". (Сміється). Так і тут. Марина Володимирівна не ходить в університет зі мною, слава богу. Я сам справляюся поки що. Якщо буде потрібно, візьму Марину Володимирівну.
– (Сміється).
– Так що займаюся справою. Ми записуємося, вони роблять "капусники", і я у цьому граюся, у всьому тому купаюся. І знову до мене повертається молодість, як коли я ходив у консерваторію на заняття. Усе повертається на круги свої. Це дуже цікаво.
– Як велика війна вплинула на вашу творчість? На які пісні зараз є запит у суспільства?
– Я спочатку боявся. Думаю: "У мене ж слухачки в основному: 70–80% жінок. Як же будуть мужики, які в залі сидять, 95%?" Мужики слухають. Справжню пісню, справжню музику, справжню творчість, справжній голос, не "фанеру"... Усе-таки господь бог дав, і хороші педагоги, школа, і консерваторія. Тобто справжнє мистецтво слухається, підтримується і співається. Як вплинуло? Ми за цей час записали кілька пісень із Петром Магою і Юрієм Рибчинським. Так, ми зараз не пишемо, на жаль, про кохання. Немає у нас лірики, як ми раніше писали: оспівували жінку, кохання, шлягери... Зараз у нас налаштоване все про війну, за Україну, про Україну... Із Юрієм Рибчинським ми написали пісню, зараз ми її зводимо. Називається "Я люблю тебе, Україно". Україна в мене як мати, як любима жінка. Дуже цікаві вірші. Юрій Євгенович Рибчинський – геніальний поет. Він мені запропонував: "Пашо, про любов до України". Вийшла пісня. Це навіть не пісня – це свого роду ода. Зробили ми з Петром Магою теж цікаву пісню. Я все-таки голова Партії шанувальників жінок в Україні. Це громадська організація. І не забуваю вітати жінок і думати про жінок. Прийшли мої діти Діанка з Андрюшею і кажуть: "Що ти оспівуєш хлопців-воїнів? А що, дівчат, жінок-воїнів немає? Їх майже 40 тис. офіційно служить у Збройних силах, у Нацгвардії. Давай, тато, напишемо про дівчат ЗСУ". І так вийшло, що одну фразку – Діаночка, одну – Маринка, одну – я... Зібрали.
– Клас.
– Петру Мазі відіслали, що б ми хотіли бачити. Петро Мага це все обробив творчо. Теж прекрасний поет. І слава Богу, що він живе поряд зі мною, в одному селі, і бачимося дуже часто. І буквально за дві години вірші "Дівчата ЗСУ" були на столі. У мене інструмент дуже хороший у підвалі. Я спускаюся туди і творю. Зробили цю пісню.
– Як ви думаєте, який вигляд після нашої перемоги матиме український шоу-бізнес, наша культура? Які пісні суспільство хотітиме чути?
– Так чи інакше про війну ми будемо співати й оспівувати подвиг наших захисників і захисниць. Це однозначно. Це буде, мабуть, червоною лінією іти по творчості кожного митця: у театрі, кіно, музиці. Слід величезний залишиться. Але життя ж продовжується. Народжуються діти. Ви подивіться, скільки весіль не тільки у містах і селах, а прямо там, на батареї, у ротах, у батальйонах проходить. Я дивлюся – і у мене сльози. Ви питаєте: "Коли ти плачеш?" Плачу, коли бачу такі зворушливі моменти. Тому будуть оспівувати любов, будуть оспівувати Батьківщину, буде шоу. Зараз поки шоу немає. І бізнесу немає. А от закінчиться війна – я впевнений, що буде розквіт. Будуть гастролі, буде робота у людей, буде відбудова країни величезна, будуть інвестиції величезні. Ви не уявляєте, що тут буде творитися. Буде життя – значить, будуть концерти.
– Ви, напевно, слідкували за скандалом, який розгорівся навколо вашого колеги Іво Бобула. Скажіть, на чийому ви боці?
– (Сміється). Треба знати Іво Бобула. А я його знаю років 40. 35 – це точно. Ви ж знаєте, ви робили з ним інтерв’ю, він складна неординарна людина. Тому перш ніж іти на інтерв'ю з Бобулом, треба дізнатися взагалі, хто він, що він, як він. А не цій дівчинці молодій... Я розумію, що вона більше піару хотіла собі зробити. Я знаю, що багато хто з дорослих виконавців до неї точно не піде. Справа у тому, що я голова Партії шанувальників жінок. Тому, безумовно, я б так не відповів, однозначно...
– Але ж про жінок він казав неприйнятні речі.
– Так, неприйнятні речі. Я розумію, що це його думка. Якщо ти публічна, відома людина, то ти не можеш власну думку собі тихенько сказати. І зараз почули, рознесли, розпіарили – і все. Вилетіла пташка, що називається, і полетіла. Про це треба було йому теж думати. Тому я собі таких не дозволив би. Іво – це його. На своїй шкурі він це відчув, і це було по його життю: що так із ним жінки. Тому він і має право. Не просто ж він десь узяв те. Хоча він сказав: це ж не усі, а певна – і велика досить – когорта жінок, дівчат, які дивляться на шубки, на Mercedes і будь-що. Ну, це правда. Є категорія людей таких. Це не всі.
Коли настане наша перемога, нап'ємося. І зараз є можливість випити, але якось не так іде. Вип'єш – і гіркота
– Немає статі у цьому. І чоловіки є такі, й жінки... Це особливості характеру, які не мають до статі стосунку.
– Так. Мені, наприклад, пощастило в житті: у мене гарна дружина, діти. І шубка є. Не Mercedes – так інша машина. Усе нормально.
– Ви сказали про дружину. Я хочу ще раз згадати слова Марини, які ви цитували на початку ефіру, що перед широкомасштабною війною їй наснився пророчий сон. Що зараз Марині сниться? Коли перемога?
– Два роки від початку війни.
– О, я чую: пані Марина з нами!
– Так, Марина тут сидить. Вона каже, що два роки від початку війни. Рік уже пройшов. Ясно, що [бойові дії] вже будуть неактивні, але той монстр кремлівський буде дригатися, дьоргатися у конвульсіях, його будуть добивати... Ну, доб’ємо. Легше вже буде. Дай боже, зараз мине ця жижа, підсохнуть поля, дороги, прийдуть танки, артилерія. Будемо їх з вогником гнати.
– Що перше ви зробите, коли настане наша перемога?
– Нап'ємося (сміються). І зараз є можливість випити, але якось не так воно йде. Вип’єш – і якась гіркота. Розумієш, що ще рано святкувати перемогу. А коли перемога буде... По-перше, ми напишемо переможні пісні. Кажуть: "Уже зараз пишу". Я кажу: "Ні, зараз воно не пишеться. Треба, щоб емоційний стан був". Воно має народитися, як дитина. Воно народжується. Із Рибчинським, із Магою. У мене два автори, два куми мої рідні, два прекрасні поети. Я думаю, ми напишемо пісні, тому що ми митці, а потім нап’ємося. Може, добу-другу. Будемо цілуватися, будемо обніматися з друзями, сусідами, близькими... Ейфорія буде в Україні. І я думаю, що за нас буде радіти весь цивілізований світ...
– Пане Павле, я вас не можу без пісні відпустити. Що зараз на душі? Може, "Я хочу додому". Може, якусь іншу...
– "Я хочу додому" – це дуже... Ми написали з Петром Магою пісню ще у 2015 році. Вона називається "Сон про Україну". І ми тоді з Петром не думали, що вона буде актуальною стільки років. "Мені наснилися ці вірші – я їх записав", – о 2.00 він мені дзвонить. Нормально?! Я говорю: "Я вже сплю. Ти чого?" – "Послухай". І я чую, що в нього голос тремтить. І коли він мені прочитав, я розумію, що вже спати не можу. Говорю: "Петю, є воно на бумазі? Вишли мені, будь ласка". Він мені смс-кою вислав. Ясно, що коли такі вірші заходять у душу... У мене піднімається температура зразу до 38 °C. Я знаю, що процес пішов. Знаєте, як самогонка: бродіння пішло.
– Клас.
– Сідаєш за інструмент – і з тебе перша емоція вилітає. Потім уже, ранком, поправляєш якісь нюанси. Але основа закладена саме під емоції. І от зараз я хотів би заспівати приспів цієї пісні. "А я вірю і знаю, що я до тих днів доживу. І побачу країну щасливу свою наяву, що не буде кричати розхристаним криком: "Хто ви?!" Україна моя, тільки ти до цих днів доживи". Доживи! Доживе!
– Пане Павле, супер. Коли з вами розмовляєш – як сонечко виходить. Не лише через ваші соняшники, а просто тому, що такий настрій і ви даруєте ці емоції. Я не можу не запитати, що у вас за портрет за спиною висить?
– (Сміється). На 25-річчя нашого з Маринкою шлюбу доця зробила нам такий портрет. Бачите?
– Так.
– Гарно, правда? Отака наша сім’я. І наша красуня Яночка-розумниця. Яночка, до речі, працює зі мною. Ви знаєте?
– Так.
– Два останні роки працює.
– Яна у вас молодець. Вона суперпрофі.
– Суперпрофі. Без неї уже нічого. Наша сім’я – це наша сила. Так що я всім бажаю мати міцні сім’ї. Це і тил, і передова, і стіна кам'яна, за яку ніхто не прокрадеться. Так що бажаю всім здоров’я, радості побільше. І черпати у кожному дні, знаходити радісні, світлі тони. Хай буде мир, хай буде перемога, хай буде все навкруги Україна.
– Я вам дуже дякую. Слава Україні!
– Героям слава!