Зюбіна: Скільки років я в професії, постійно бачу, як українські актори ніби на підтанцьовках у російських колег
Актриса театру і кіно Римма Зюбіна розповіла виданню "ГОРДОН" про складнощі зйомок у фільмі "Гніздо горлиці", своє ставлення до еміграції та про особливості роботи з російськими акторами. Прямо під час запису інтерв'ю актриса перервалася на телефонний дзвінок. Як виявилося, вона отримала премію Кабінету Міністрів України за роль в українському мюзиклі "Трубач".
Ми терпіли всі незручності, адже наше завдання було повернути довіру до українського кіно
– Вітаємо з успіхом фільму "Гніздо горлиці". Щоправда, цьому передувала низка труднощів під час знімального процесу. Було відчуття, що зйомки не продовжать і проект буде заморожений?
– Так, були пауза протягом півтора року і смерть актора, що виконував головну роль, нашого Віталія Лінецького... загалом, здавалося, що картина й не вийде. Ми переробили другу половину фільму, одну сюжетну лінію довелося взагалі прибрати, зате всі сцени з Віталіком ми зберегли.
Пам'ятаю, як я тоді розлютилася на журналістів! Так, обставини його смерті вельми туманні. Адже його знайшли в переході, від чого він упав, що стало причиною, так і незрозуміло. Але пам'ятаю, як писала новинному відділу "1+1", адже мало того, що вони неправильно назвали місце роботи актора, спотворили всі факти біографії, але й безапеляційно заявили про його залежність від алкоголю. Але ж він не зірвав у нас жодного знімального дня, хоча паралельно грав у театрі й іноді просто з нічного поїзда приїжджав на знімальний майданчик.
– Відчували щось під час вашої останньої зустрічі?
– Ні, хоча у мене хороша інтуїція. У нас була перерва в зйомках фільму, і ми зустрілися на обіді на одній продакшн-студії, де брали участь у різних проектах. Тоді він багато сміявся, чудово почувався, загалом, нічого не віщувало біди.
– Специфічні умови в контракті були?
– Ні, але я сама розуміла, що нічого не можу змінювати у своїй зовнішності, поки зйомки зупинилися, щоб потім можна було все логічно змонтувати. Так що я не дозволяла собі відпочинку на морі, не засмагала, не робила жодних маніпуляцій на обличчі. Але я перефарбувала волосся, тому що під час цієї паузи знімалася у режисера Оксани Байрак у серіалі "Щоб побачити веселку, треба перечекати дощ".
Удень іще зйомки в Оксани, а наступного дня виліт до Італії, вночі фарбування волосся, але влучити в тон, який був півтора роки тому, не вдалося. Бачили б ви, як я з італійським продюсером в магазині Генуї купувала фарбу для волосся, не розбираючись у колорируванні. Добре хоч, що Фабіо знає словацьку, а у мене мікс словацької, польської й української, ось так і спілкувалися.
– Не було бажання звернутися до Держкіно і, користуючись своєю славою, вмовити дофінансувати проект?
– Ні, моя справа – акторство. Хоча були проблеми з виплатою гонорару, після першого періоду зйомок, я чекала на нього протягом 10 місяців, але і в думках не було дзвонити і щось вимагати. Хоча знаю акторів, які чинять інакше. Та й промо-тур – адже ми побували майже у 20 містах – відбувався практично на волонтерських засадах. Але ми терпіли всі незручності, адже наше завдання було повернути довіру до українського кіно.
– До речі, а як сталося, що ви потрапили в цей фільм без кастингу?
– Мені зателефонував режисер Тарас Ткаченко, відрекомендувався, адже ми не були знайомі, і просто надіслав сценарій на e-mail. Сам він побачив мене у студентській роботі своєї учениці Ірини Устелєнцевої "Свєтка". Я серйозно поставилася до цієї роботи і допомагала чим могла, навіть надала для зйомок свою квартиру.
Не уявляю, як Клавдія Шульженко в 1942 році вирушила б до Берліну пропагувати російську народну пісню для підтримання миру
– Сперечалися про те, чи варто було режисерові фільму Тарасові Ткаченку відмовлятися від участі в Московському кінофестивалі з цим фільмом. Українські співаки їздять же забирати різні музнагороди. Як ви поставилися до рішення Ткаченка?
– Співаків і акторів не варто порівнювати. Ми того ранку з Тарасом були у прямому ефірі на телебаченні, говорили про фільм, а потім зайшли випити кави, коли йому зателефонували з цією пропозицією. І Тарас телефоном радився з продюсерами, ну і, природно, зі мною. У нас однакові політичні погляди і громадянська позиція. Остаточне рішення ухвалив Тарас як режисер, але для нього дуже важлива була моя підтримка. Люди, які запрошували на фестиваль, підтримують Україну та не поділяють позицію режисера Микити Михалкова. З їхнього боку це дуже сміливий крок – показувати українське кіно в такій ситуації. Тому й були роздуми не про зиск, а про участь.
– А як ставитеся до українських артистів, які їздять по нагороди до Росії?
– Значить, у наших артистів інші пріоритети й поняття, інші моральні принципи, і це їхній вибір. Але я не уявляю, як Клавдія Шульженко в 1942 році вирушила б до Берліну пропагувати російську народну пісню для підтримання миру.
– Плануєте з часом повертатися до співпраці з російськими колегами?
– У мене нещодавно була пропозиція від режисера Володимира Єпіфанцева знятися в його артхаусному кіно. Але відразу після анексії Криму я вирішила проявити свій протест, свою позицію щодо подій, які відбуваються. Я написала пост у Facebook, що мої зйомки в російських проектах закінчені, всім спасибі. Тож від роботи з Володимиром я відмовилася, хоча у мене дуже теплі спогади про роботу з ним, і до того ж, ми разом у дев'яності вступали до Щукінського училища.
– До речі, чи стало зараз у вас більше роботи через заборону співпраці з Росією?
– Якийсь час був відтік російських акторів, але зараз вони стали знову зніматися у нас. Нещодавно о шостій ранку мені хтось телефонував у Viber. Виявляється, одна московська актриса не приїхала, і я терміново знадобилася на заміну. Скільки років я в професії, постійно бачу, як українські актори ніби на підтанцьовках у російських колег.
Знаєте, у мене був випадок, коли ми з двома актрисами після нічного поїзда приїхали в санаторій, де розташовувалася знімальна група, і нам просто не знайшли місця. Поселили буквально в коридорі, а в однієї з дівчаток була температура. Вранці ми дізналися, що насправді вільні кімнати були, просто продюсери не стали себе напружувати цими питаннями. Так це ж наші роблять. А на сьогодні я завершила зйомки у словацько-українській повнометражній картині "Межа", режисер Петер Беб'як. Нових пропозицій немає.
– Ви в одному інтерв'ю підмітили, що горезвісний комплекс старшого і молодшого брата між нашими країнами проявлявся і на знімальних майданчиках...
– Як ви думаєте, чи може бути так, що в Німеччині проходить фестиваль німецького кіно і в журі сидить більшість французьких акторів? Ні? Так чому на фестивалі дитячого кіно в Криму, куди я потрапила вперше у 2007 році, було семеро українських акторів і 37 російських? І така тенденція тривала й далі.
Ми втрачаємо розум, таланти та людей гарного трудового віку. Що тут додати, якщо вже навіть такі оптимісти, як я, замислюються, що робити далі
– Українці їдуть за кордон у пошуках кращих умов життя і заробітків. Враховуючи, як складно бути актором в Україні, чи виникало у вас бажання поїхати будувати кар'єру за кордон?
– Актором складно бути в будь-якій країні. Оператор серіалу "Пані удача" Євген Гуслинський якось після зйомок підійшов до мене і сказав: "Знаєш, я таких актрис не бачив, якби ти жила в Москві, у тебе було б велике майбутнє!". Може, він і пожартував так, але після успіху цього серіалу у мене були шанси робити кар'єру там. Для цього потрібно було б покинути чоловіка, а дворічну дитину відвозити мамі... загалом, тут на вагах була моя сім'я, і я залишилася.
– Нардеп Мустафа Найєм порівняв еміграцію з капітуляцією. Ви згодні з ним?
– Ні, це не просто, не потрібно думати, що там рай. Так, держслужбовцям підняли зарплату, але надбавки ж зняли! Зрозумійте, коли люди поставлені перед проблемою виживання, у них іноді просто немає іншого вибору. А тим часом ми втрачаємо розум, таланти та людей гарного трудового віку. До речі, наші "заробітчанки" в Італії купили машину швидкої допомоги для АТО і передали в Україну. Що тут додати, якщо вже навіть такі оптимісти, як я, замислюються, що робити далі.
– А як наразі йдуть справи з відвідуванням театру?
– Наразі ми спостерігаємо приріст глядачів, мабуть, люди хочуть позбутися депресії. Але знаєте, в деяких виставах я зі сцени спілкуюся з глядачем і бачу зал, й іноді мені стає сумно. Ні, справа навіть не у телефонах, що дзвонять під час вистави. Мені сумно, що наші люди не вміють радіти. Ми тимчасово перебуваємо на цій землі, так чому не цінувати життя й не насолоджуватися, коли ми, актори, надаємо вам це задоволення. Люди сидять скуті, бояться сміятися, бояться себе відпустити.
Щоб вийти на вулицю, ми завжди дивимося на погоду за вікном, відповідно до неї одягаємося, так чому, приходячи до театру, люди не налаштовують себе на те, що буде? Та тому, що це теж робота розуму і серця: подумати, прочитати заздалегідь, про що буде вистава. Підготуватися до походу до театру. Навіть на відпочинку я бачу, що наші приїхали і не посміхаються, не радіють відпочинку, де все вже приготовано для них. А сьогодні, особливо коли в іншій частині країни просто фоном іде стрілянина, а ми тут у мирному місті живемо, ну як це – не цінувати життя?
– Доводилося скасовувати виставу через події у країні?
– Так, доводилося, в один із таких днів я особисто дзвонила нашому художньому керівникові Андрію Білоусу з такою пропозицією, і спектакль скасовували. У день похорону Жизнєвського (Герой Небесної сотні Михайло Жизнєвський. – "ГОРДОН") я вийшла перед виставою і просто від себе за власною ініціативою просто в костюмі звернулася до глядачів. Я сказала: коли ми планували комедії, не знали, що в нашій країні розігруватимуться трагедії. Мої колеги по-різному відреагували на цей учинок. Одні казали, що оскільки глядачі прийшли до театру, значить, їх не дуже хвилює те, що відбувається, я ж більше думала про те, що, може, у когось день народження в цей день, квитки придбані заздалегідь і життя триває.
– В одному інтерв'ю ви сказали, що український театр зробив багато в чому людей "ватяними". Це як?
– Театр же мистецтво, яке повинне піднімати проблеми й підривати їх, а не годувати "хеппіендами". Тож теми боротьби за владу, наркоманії, самотності не можуть закінчуватися щасливо. Кінорежисер Кшиштоф Зануссі викладав у французькій кіношколі й дав завдання режисерам: описати колосальну проблему, з якою вони нещодавно зіткнулися. Відповідь одного зі студентів шокувала його. Той серйозно заявив, що не спав кілька ночей через роздуми, яку модель мобільного телефону йому краще купити!
Приїжджаю я до Стамбулу і бачу біля могили Роксолани табличку, де написано, що тут похована російська дівчина з-під Львова
– Мінкульт відроджує комісію з моралі. Як ви ставитеся до цього?
– А хто має її очолювати? Де знайдуть людей із кришталево чистою совістю? Я не вітаю це і не розумію, чим вони будуть займатися. Хоча потрібно відслідковувати, щоб тема сепаратизму не прослизала з екранів телевізорів. Але це вже не про мораль, а про патріотизм. Хочеться також побажати, щоб наше МЗС активніше працювало у цьому напрямі, а то приїжджаю я до Стамбулу і бачу біля могили Роксолани табличку, де написано, що тут похована російська дівчина з-під Львова.
– Вас не засмучує, що останній сплеск інтересу до театру був викликаний не новими виставами, а дизайном фасаду театру на Подолі? До речі, які емоції він викликав у вас?
– У той період узагалі здавалося, що образили душу кожного театрала, хоча й половина цих людей раніше про цей театр навіть не знала. Так, зізнаюся, що мені не подобається фасад театру, але я знаю, що мої колеги підтримують новий проект. І згадайте, що художній керівник театру Віталій Малахов майже протягом 30 років чекає на відкриття! Існує така театральна "байка", як Малахов проводить екскурсію будівництвом і з властивим йому почуттям гумору розповідає: "Тут буде сцена, тут зал, тут – гримерки, а ось тут буде моя могила. Ну я ж раніше помру, аніж цей театр побудують."
– Як, на ваш погляд, просувається театральна реформа в Україні? Що б ви змінили, а що додали?
– Ми поки не зробили прориву у цій галузі. Наведу приклад, як справа йде, наприклад, у Німеччині. Припустімо, якесь маленьке містечко оголошує конкурс на інтенданта – це й худкерівник, і директор театру в одній особі. Кожен претендент має подати свою програму розвитку на п'ять років, наприклад, які вистави збирається ставити, репертуарну політику, який бюджет потрібен.
Інтендант, який виграє в конкурсі, вже сам запрошує акторів, із якими хоче працювати. І тоді вже оголошується конкурс на акторські вакансії. До речі, в тій же Німеччині кожен мер або губернатор обов'язково звітує, йдучи зі своєї посади, що було створено в галузі культури за його сприяння – відкрито новий театр, чи галерею, культурний центр тощо.
Наразі у нас будь-який новий керівник не може наповнити трупу бажаними акторами. Другий крок у контактах має відбуватися за підтримки Міністерства фінансів. Оплата праці не повинна бути "радянською зрівнялівкою". Припустімо, у всіх є база – зарплата 200 євро, потім грає актор Гамлета і отримує за роль 100 євро, і той самий актор, граючи маленький епізод, отримує 10 євро. Ходять на нього глядачі, робить він касу театру – плюс іще надбавка.
Я ж не приходжу до продюсерів кіностудії й не кажу – дайте грошей, а вони справедливо відповідають – ти ж не знімалася сьогодні. А ось у державному театрі подібне можливо. Там одна людина, що грає одну виставу, і людина, що грає 25 вистав, можуть отримувати практично однакові зарплати.
В Україні дуже багато російської мови! Це проблема невігластва громадян країни
– Як ставитеся до квот на українську мову? Зараз у столиці проживає багато переселенців з Донбасу, чи не завдасть їм це нових труднощів?
– В окупованому Луганську в Обласному драмтеатрі сьогодні йдуть вистави українською мовою. Задумайтеся! В Україні дуже багато російської мови! Це проблема невігластва громадян країни, які не можуть або не бажають вивчити красиву рідну українську мову в країні, яка називається Україна. Для мене немає виправдань, коли кажуть, що це важко. Будь-хто, хто їде до іншої країни, вчить іноземну мову. Живучи на Закарпатті, спостерігала, що будь-яка російськомовна людина, спілкуючись із україномовним, не переходить на українську, а ми чомусь повинні перейти на російську, це наша українська толерантність.
Я вчу дитину: з людиною, яка старша за тебе, обов'язково переходь на її мову спілкування. Як приклад двомовності можна згадати Фінляндію. Фінська та шведська – державні, але це не означає, що там вибирають, якою мовою їм легше говорити. Всі таблички на вулицях, в установах на двох мовах, але всюди – в магазинах, на вулицях, в установах, лікарнях – усі говорять фінською. Якщо є проблеми з фінською, то шведомовні фіни запитують: "Чи можу я до вас звернутися шведською?". Ну, а для того, щоб отримати роботу в Фінляндії, потрібно обов'язково здати іспит з фінської мові, і він зовсім не з легких.
– Ви говорили, що, на жаль, українська мова не об'єднує націю...
– Мова – це культурний код нації. Кожна мова визначає й ідентифікує людину. Хто ти, чим ти відрізняєшся від носія іншої культури, жителя іншої країни? Адже стиль життя й спосіб життя вже в багатьох країнах однаковий і як ми можемо знайти відмінності? Тільки завдяки мові. Чому Польща перемогла тоталітарний режим? Адже крім прагнення до волі їх об'єднувала дуже потужна культурологічна основа – мова. Тому полякам було легше відчувати єднання нації, її цілісність.
У нас в Україні, розмовляючи вдома будь-якою близькою й легкою для вас мовою, потрібно усвідомлювати, що нас у цьому світі об'єднують наша неповторна мова, наші унікальні традиції, наша рідна земля, і все це українське. Я народилася в Ужгороді в родині російськомовних, навчалася в російській школі, але це мій свідомий вибір, розмовляти українською. Слово для мене значить дуже багато. І якщо мені для професії не вистачало знань, то я, не соромлячись, пропрацювавши вже кілька років у театрі, брала уроки сценічної мови.
– Культурне середовище досі обговорює виступ американської актриси Меріл Стріп на церемонії "Золотий глобус", де вона розкритикувала президента США Дональда Трампа. Як оцінюєте її вчинок? На ваш погляд, чи повинна творча людина втручатися в політику? Не було у вас бажання виступити з критикою?
– Я що можу, то роблю. Моїм зверненням були виходи на два Майдани. Можу звернутися по допомогу з громадською метою до нардепа Ірини Геращенко. Свого часу вона була редактором телепрограми "Лего-експрес", де я була ведучою. А потім, коли вона стала прес-секретарем екс-президента Віктора Ющенка, я їй жартома кажу: мовляв, натренувалася на мені, тепер президентам пишеш тексти. А до кого мені ще звертатися? Я ж навіть не можу вирішити питання вивезення сміття з двору своєї мами в Ужгороді, хоча й до мерів зверталася.
– Що сучасні українські актори повинні робити, щоб допомогти країні?
– Скажу, що повинні робити все, особливо зараз, коли ворог не дрімає і за всіма позиціями намагається нас утиснути, нашу стійкість віри на обраному шляху. Почніть боротися з розрухою в своєму особистому просторі, для початку хоча б вимийте ліфт у своєму будинку.