Звільнений із полону "ДНР" Герасименко: Ніякої стіни. Землю треба повертати, там багато людей у безвихідному становищі чекає на повернення України
Звільнений після майже трьох років полону український військовослужбовець Микола Герасименко розповів "ГОРДОН" про тортури в підвалі "ДНР", про спроби російських спецслужб його завербувати, про примусові роботи в колонії та чому ті, хто на окупованому Донбасі йому в обличчя кричав "фашист, розстріляти!", одразу "перевзуються", щойно Україна поверне території.
41-річний уродженець Дніпропетровської області, боєць уже розформованого 40-го окремого мотопіхотного батальйону "Кривбас" Микола Герасименко пішов на фронт улітку 2014 року. Пройшов Іловайський та Дебальцевський котли. Дивом вижив. У лютому 2015-го разом зі ще трьома військовими його захопили бойовики "ДНР". Герасименко провів у полоні майже три роки, або рівно 1052 дні. Його звільнили 27 грудня 2017-го разом зі ще 73 полоненими, яких Україні вдалося повернути в межах першого за півтора року великого обміну.
В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" Микола Герасименко розповів про тортури в підвалі в російських козаків, про дві невдалі спроби втечі, про чотирьох українських бійців, яких бойовики відмовилися обміняти, про настрої серед сепаратистів і про те, чому, незважаючи ні на що, Україні треба повертати окуповані території.
У день обміну в колонії нам тормозок підготували: третина буханця хліба, шматочок масла і риби. Хлопці здивувалися: ого, ціла риба!
– Коли ви дізналися про обмін?
– Напередодні почув по їхньому місцевому радіо. Мене тоді в макіївській колонії утримували, на третьому поверсі. Не повірив. Вони точно таке говорили у 2016 році, теж перед Новим роком: мовляв, домовилися всіх на всіх обміняти. І зараз не вірив до останнього, поки нас не привезли до Ужгорода і там я не побачив Ірини Геращенко (перший віце-спікер Верховної Ради, що займається питаннями звільнення полонених. – "ГОРДОН"). Ось тоді зрозумів: обмін точно буде. До того нас півдня у воронці тримали, уже смеркати почало. Звісно, сумніви були, думав, знову зірветься.
– Із чого для вас почався ранок 27 грудня – день звільнення?
– Прокинувся від шуму, до підйому, приблизно о шостій ранку. У колонії підйом був, коли вони виводили на прогулянку своїх на поверх нижче.
– "Своїх"?
– Місцевих засуджених. Тих, хто порушує режим утримання, садять у слідчий ізолятор. А ізолятор під нами був, на другому поверсі. Стукіт, гуркіт – нам усе чути. Відразу прокинувся. Я ночами не дуже досипав, на будь-який шурхіт прокидався або коли спина боліла.
Словом, прокинувся рано-вранці 27-го, темно, нам сказали збиратися і брати тормозки. А які в колонії тормозки, що в нас є? Нічого. А цього дня, виявляється, самі нам тормозок підготували: третина буханця хліба, шматочок масла і риби. Хлопці здивувалися: ого, ціла риба! Але я цієї пайки не взяв.
– Чому?
– Не хотів, я добу без їжі міг протриматися. Віддав сусідові по камері, він до Києва її привіз.
– Що взяли із собою в Київ із того, що нажили за три роки полону?
– Листи і книги, які дружина надсилала, речі, які волонтери передавали (дещо доходило). А теплі речі, зубну щітку й мило залишив хлопцям, яких не забрали на обмін. Попросив охоронця передати це Глондару і Пантюшенку, вони через стінку в сусідній камері були (кіровоградський спецпризначенець Сергій Глондар потрапив у полон бойовиків "ДНР" у лютому 2015-го біля Дебальцевого. Танкіста Богдана Пантюшенка взяли в полон 18 січня 2015 року під час бою в селищі Спартак, неподалік від донецького аеропорту. – "ГОРДОН").
– Про те, що Глондара і Пантюшенка не обміняють, стало відомо вже в колонії?
– Так, ми вже там знали. Коли по радіо сказали про обмін, почали обхід по камерах. Відчинили наші двері і сказали: мовляв, так і так, буде обмін, готуйтеся. А я уточнювати почав, тому що вони загалом говорили. Мене його "загалом" не влаштовувало. Ну, характер у мене такий. Насторожувало, що не всіх наших хлопців повезуть. Він у відповідь: "Уся ваша камера підпадає під обмін".
– Із ким ви були в камері?
– Із Санею Олійником і Сашею Лазаренком. До цього був у камері із Глондарем і Пантюшенком, поки мене в одиночну камеру не відселили. Хлопці питають: "Хто у вас їде?". "Начебто всі, – кажу. – А у вас?". Вони відповідають: "Ну, ми залишаємося удвох, один їде". Засмутилися, звісно.
МДБшник говорив головному лікарю колонії: "Поки Савкова не вилікуєш, ми його міняти не будемо". А лікар відповів: "Я його вже не вилікую"
– Ви розумієте, чому бойовики досі не занесли до списку чотирьох українських військовополонених – Сергія Глондара, Олександра Корінькова, Богдана Пантюшенка і Романа Савкова, яких більше ніж три роки утримують у полоні?
– Розумію. Підстрахуватися, щоб був ще "обмінний фонд". Чому саме їх залишили, точно сказати не можу. Підозрював, що й мене теж в останній момент не обміняють. Чомусь мені так здавалося.
– Знаю, що найтяжче зі здоров'ям у Романа Савкова, йому кілька разів на день інсулін колють.
– Я б не сказав, що в інших нормально зі здоров'ям. Усім важко, тримаються насилу. Савков дуже схуд, у нього цукор підвищений. Коли з колонії на обмін забирали, основну масу хлопців у перший воронок завантажили. Я потрапив у другий воронок. Біля машини стояв, як мені здалося, їхній МДБшник. Він із головним лікарем колонії говорив. Я чув їхню розмову: "Поки Савкова не вилікуєш, ми його міняти не будемо". А лікар відповів: "Я його вже не вилікую". Вони дотягли хлопчину до такого стану. Наскільки я чув, Савкова в санчастину для обстеження знесиленого виносили на ношах.
Коли летіли до Харкова на вертольоті, я скористався моментом і звернувся до президента Порошенка з проханням якнайшвидше надати допомогу і прискорити наступний обмін. Він сказав, що будуть вирішувати. І коли до Києва на літаку летіли, Ірину Геращенко просив, нагадував. Будь-якими шляхами, але треба хлопців витягувати.
– На військовому аеродромі в Борисполі ви сказали, що провели в полоні рівно 1052 дні.
– Так, у календарику відзначав. Хто по тижнях полон рахуваав, хто по роках, я – по днях. Найбільше віри на обмін вселив останній лист від дружини.
– А як він до вас потрапив?
– Через їхніх МДБшників. Листи не всі, але доходили. У нас один зв'язок із родичами був – листи. Дружина в одному листі писала, що фотографії вислала, я їх не отримав. Виявилося, МДБшники на конверті щось патріотичне виявляли, чорним фломастером замальовували, у листах коректором рядки замазували. Я намагався зрозуміти їхню логіку, не зміг.
– Тішить, що взагалі листи дозволяють.
– Дружина казала, що з усіх жінок військовополонених найостаннішою отримує від мене листи. Може, МДБшники думали, я щось шифрую? А я їм відкрито писав: нічого в листах не шифрую. По три–чотири місяці листа не отримував, а потім за раз пачку приносили.
На асфальт поклали, підійшов хтось з автоматом, опустив на мене ствол, а на кінці ствола – георгіївська стрічка. Виявилося, козачки
– Ви потрапили в полон 9 лютого 2015 року на трасі біля села Логвинового, недалеко від Дебальцевого, коли їхали разом із трьома товаришами в Артемівськ. Напередодні вночі бойовики зайняли це село, але, за інформацією журналіста Юрія Бутусова, ні штаб АТО, ні штаб сектору цієї інформації українським військам не повідомили, оточення на дорогах не виставили.
– Ми в засідку потрапили. Нас їхало четверо: Саричев, Макух, Лазаренко і я (Володимира Саричева звільнили з полону у квітні 2015 року, Олександра Макуха – у лютому 2016-го, Олександра Лазаренка разом із Миколою Герасименком – у грудні 2017-го. – "ГОРДОН"). На диво, мене не поранило. Машину ж як зазвичай зупиняють? Стріляють у водія. Я за кермом був. Усі залишилися живими, один тільки 300-й, легкий, Лазаренко. Йому пощастило, він іззаду навскіс від мене сидів.
Машину обстрілюють, кулі свистять, тріскотня, оглядаюся в кабіну – там уже нікого, пацани під колесами лежать. Відкриваю двері – знову черга з автомата. Я до останньої секунди думав, що це наші помилково стріляють, прийняли нас за сепарів. Мене на асфальт поклали, підійшов хтось з автоматом, опустив на мене ствол, а на кінці ствола – георгіївська стрічка. Ну, я все зрозумів: попали. У підсумку виявилося, що це козачки.
– В інтерв'ю журналісту Тетяні Катриченко ви сказали, що козачки просто на місці хотіли вас "до стінки поставити".
– Та нас усіх там мало до стінки не поставили. Тоді ніхто накопиченням "обмінного фонду" не був заклопотаний, розстрілювали – і все. Але вони тупо вчепилися, підозрюю, тому, що з нами підполковник був. Саричев. Подумали, що нормальну шишку взяли. Це нас і врятувало, хоча один козачок говорив: "Дай хоч одного пристрелити". А сепар, що прибіг, йому кричить: "Я вже доповів, що чотирьох узяли!".
– То чому вашому батальйону не повідомили, що ще вночі трасу взяли під контроль бойовики?
– Щодо цього я промовчу. Не знаю.
– Чому підполковника Володимира Саричева, із яким вас узяли в полон, відпустили за три місяці – 25 квітня 2015 року, а вас за три роки?
– (Довго мовчить). Не знаю.
– Сам Саричев в інтерв'ю говорив, що його звільненням займався керівник Центру визволення полонених "Офіцерський корпус" Володимир Рубан.
– Я їм в очі говорив: "Скільки можна? Обмінюєтеся, а результату жодного!". Вони: "Ми працюємо". Ну, мені все зрозуміло стало, я махнув рукою, не витримав. Це у 2015-му було, перед Новим роком, мене знову смикнули з одиночної камери. Стояла купа місцевих охоронців. Зрозуміло, загалом. Сказав їм в очі все, що думаю. Потім дружині в листах писав: нехай краще не ходять до мене, я не мавпа в зоопарку, щоб на мене витріщатися.
Кров сильно йшла з ноги. Ще з голови, прикладом били. Найбільше через укол переймався. Не розумів, що мені вкололи на допиті
– Ви сказали, що під час узяття в полон вас не поранило. Але ж у вас серйозні проблеми з ногою були.
– Це не рана, це після допиту в козачків.
– Можете трохи детальніше розповісти?
– Ну, порізали трохи ножем. Навіщо? Катували, хотіли, щоб я розповів їм щось цікаве. А що я міг розповісти? Нічого.
– Миколо Миколайовичу, якщо не хочете згадувати про катування, не треба.
– А що згадувати? Вивели із загальної камери, де ми всі сиділи. Це 14 лютого, на День закоханих. Проявили до мене свою "любов", так би мовити. Дізналися звідкись, що нібито я офіцер, і почали звинувачення кидати: мовляв, ти засекречений розвідник.
База козачків була в колишньому приміщенні "Нової пошти". У кімнаті було двоє, один – із Горлівки, позивний Боцман. "Хто ти такий?" – питають. "Старший солдат ЗСУ", – кажу. "А ще яке звання в тебе?". Ну, я відразу зрозумів, до чого вони хилять. До війни в мене офіцерське спецзвання було, бо працював у пенітенціарній системі, був старшим інспектором соціально-виховної та психологічної роботи, працював у колонії простенькій.
Тоді вони завели мене в іншу кімнату, пам'ятаю, там поштові стійки були. Наділи наручники ззаду, почали вести допит. Потім ще людей четверо приїхало, найголовніший почав допит. Хто він – не знаю, ми його називали чувак у шкірянці.
– "Розпочав допит" – це бити ногами?
– Не тільки, усім, що під руки потрапляло.
– Що було потім?
– Саричева викликали під кінець допиту, він мене відтягнув назад у камеру. Там сяк-так перев'язали. У мене кров сильно йшла з ноги. Ще з голови, коли били прикладом. Укол якийсь дали. Я найбільше через цей укол переживав. Не розумів, що вони мені вкололи на допиті. Просто через одяг вкололи. Дали час до ранку: мовляв, зізнавайся, а то до стіни поставимо. Не поставили. Можливо, лякали, а можливо, у них плани змінилися.
Нас поставили під стіну й у спину сказали: "Вітаємо, ви потрапили з полону в полон"
– Ви три місяці провели в підвалі у козаків, а потім вас з іншими українськими військовополоненими забрала у козаків так звана військова поліція "ДНР".
– Не забрала, а відбила 30 квітня 2015-го.
– Відбила? Тобто "військова поліція "ДНР" стріляла в козаків, щоб забрати українських військовополонених?
– Ну, це точно не мирні переговори були. Боєм брали, штурмували, стріляли. Ми в підвалі сиділи, чуємо: стрілкотня поруч, шум, гам. До наших дверей хтось підійшов і по рації передав: "Тут укропи. Розстріляти чи виводити?". Йому по рації відповідають: "Виводь". Нас поставили під стіну й у спину сказали: "Вітаємо, ви потрапили з полону в полон".
– А козаків убили?
– Не знаю. Козаки – переважно росіяни, а "військова поліція" – це місцеві сепари. Між ними було поділено райони. Один козак при нас говорив: ось, мовляв, відвезли в лікарню і ледь забрали ноги, під обстріл потрапили.
– Чому сепаратистам так знадобилося відбирати полонених, що вони перестрілку з козаками розпочали?
– Заради вигоди. Для продажу.
– Багато випадків продажу полонених було?
– Багато.
– А суми які фігурують?
– Давайте не про це.
Наша мета була – засвітитися на будь-яку телекамеру. Сепари самі говорили: "Якщо на камеру зняли, значить, точно в підвалі не вб'ють"
– Під час полону російські спецслужби не намагалися вас вербувати?
– Напевно, у мене вираз обличчя такий, зрозуміли, що не вийде.
– А намагалися?
– Приходили. У сепарів усі куратори – росіяни. У нас вони з'явилися вже на "избушке" (будівля СБУ в Донецьку. – "ГОРДОН"), через три місяці полону у козачків.
– І як російські спецслужби промацують щодо зговірливості полоненого?
– А ви як думаєте?
– Ну, після трьох місяців катувань у козаків у підвалі я би запросила вас до кабінету, сказала, що козаки – скоти, але тепер, Миколо Миколайовичу, з вами все буде гаразд. І запропонувала б вам гарячу їжу, чай...
– ...і сигаретку. (Усміхається). Приблизно так і було. Я їхнім словам значення не надав: підігравав, кивав головою, тягнув час, щоб відстали. Вони просили: мовляв, раптом когось колись побачите – повідомте. Я знову помахав головою і забув.
– А ви, випадково, не засланий?
– (Сміється). Перевіряйте.
– Не знаю як.
– Я й сам не знаю. І ви не дізнаєтеся, завербували чи ні. Люди різні, до кожного індивідуальний підхід шукають. Тільки по вчинках можна зрозуміти, завербований чи ні. У мене характер такий... Загалом не проб'єшся до мене, лоб твердий.
– 10 лютого, наступного дня після взяття в полон, на одному з російських пропагандистських телеканалів з'явився відеорепортаж. У кадрі стояли ви з трьома бійцями АТО й озвучували потрібний кремлівській пропаганді текст.
– Це у штабі козаків записували. Під час узяття в полон Саричева окремо забрали, повезли в машині, уже у штабі я його і побачив уперше після захоплення.
– Хто вас інструктував, що і як говорити на камеру?
– Я навіть не запам'ятав. Мене з підвалу підняли, дотягли, сам нормально йти не міг. Насилу, але стояв, бо думав: якщо в ролик потраплю, можливо, хоч це врятує. За цю соломинку ми хапалися. Наша мета була – засвітитися на будь-яку телекамеру. Сепари самі говорили: "Якщо вас на камеру зняли, значить, точно в підвалі не вб'ють".
До козаків фактично ж сімох людей привезли: нас чотирьох і ще трьох не з нашого батальйону. Але цих трьох так у підвал і не спустили.
– Що це означає?
– Думаю, добили їх, тому що вони були пораненими. Ми навіть до ладу не встигли познайомитися. Вони 9 лютого з боку Артемівська їхали, а ми – до Артемівська. Нас усіх узяли до козаків і разом везли в пікапі.
Один старший за мене був поранений у живіт. Він падав постійно: "Не можу, не можу", я його під руку: "Уставай, а то доб'ють". Другий був поранений у плече, третій – у кисть, здається. Під час обшуку в одного з них виявили орден Богдана Хмельницького, якого ступеня – не пам'ятаю. Їх це сильно розлютило. Пізніше, коли нас у козаків відбили, ми із Санею Лазаренком побачили на столі фото трупа, упізнали в ньому одного з тих, із ким нас разом до полону взяли.
Коли заїжджав у АТО, важив 92 кг, зараз 75 кг. Ну нічого, кістки є, а м'ясо наросте
– Чим годували в полоні?
– Кашею. Приїду додому, встану на коліна перед своїм псом і буду просити вибачення, що каші з'їв більше, ніж він.
– На скільки схудли?
– Коли заїжджав у АТО, важив 92 кг, зараз – 75 кг. Ну нічого, кістки є, а м'ясо наросте.
– Побутові умови якими були?
– Коли у козаків у підвалі тримали, гігієни жодної не було. Узагалі. На піддонах три місяці спали. Один раз вивели хлопців купатися, я відмовився, бо в мене рана була. А там треба було швидко, за п'ять хвилин, поки він курить сигарету, купатися. Без мила, без нічого – зайшов, намок, вийшов. Сенсу в такому "купанні" я не бачив.
– А коли "військова поліція" відбила і до будівлі СБУ привезла?
– І порівнювати нічого, небо і земля. В "избушке" нас у напівпідвальному приміщенні тримали, там раніше архіви СБУ були. Полки залізні, зварені в шість поверхів, вікна. Годували краще. І купатися можна було. Добровільно-примусово на різні роботи виганяли.