Триває приймання робіт на Всеукраїнський конкурс есе від Фонду Ріната Ахметова 

Цьогорічна тема конкурсу – "Подія, яка змінила все. Сила допомоги".

Подати своє есе можна до 21 травня 2025 року через реєстраційну форму на сайті музею.

На переможців чекають корисні подарунки:

• планшет;
• мобільний телефон;
• навушники;
• блютуз-колонка.

Ознайомитися з умовами Всеукраїнського конкурсу есе можна за посиланням.

"На минулорічний конкурс надійшло понад 4 тис. творчих робіт. Автори ділилися історіями зі свого життя: тими, які змінили їх в одну мить і назавжди. Для багатьох із них цим моментом стало вимушене прощання з домом або усвідомлення того, що таке дім", – повідомили в музеї "Голоси Мирних".

Ксенія із Херсона, яка взяла участь у конкурсі, зізналася, що не забуде день, коли із сім'єю залишила рідне місто.

"Четверта година ранку. Виходжу з квартири, як завжди, обертаюся, щоб подивитися на неї в останній раз. Я робила так завжди перед подорожжю. Але цього разу все було інакше. Замість радощів – сподівання на те, що нас не розстріляють. Валізи упаковані не на тиждень, а на все життя", – написала дівчина в есе.

Поліна з Покровська Донецької області прощалася не лише зі своїм домом, а й зі своїм містом.

"Ці рядки я пишу на пероні біля евакуаційного потягу. Дядько вже заніс наші речі, а мама квапить. Місто проводжає мене. Цей сивий шахтар – обійняв за плечі легеньким вітерцем. "Не бійся, люба. Я шахтар, я знаю, що таке лава. Я пережив революції, дві війни, голод. Я відбудовував шахти і зводив мікрорайони. Я ховав героїв. Я знаю, що таке бійка. Поглянь, поруч із моїми трояндами виросли зуби дракона. Ти, головне, пам'ятай, звідки ти", – поділилася Поліна у своєму есе.

Діані з Вугледара досі сняться сни, що вона вдома, немає війни й усі поряд.

"Одного дня після важкого тренування я зателефонувала мамі, щоб сказати, що в мене все добре: "Мамо, я вже біжу додому". Моя фраза, яку промовила під час телефонної розмови, зупинила мене на мить, вона ніби штовхнула мене у прірву. Біжу куди додому? Але це слово для мене втратило сенс. Моя домівка є лише на карті, але не на землі, вона живе у моєму серці, а не в голові. Я починаю розуміти, що там уже ніколи не буду", – в есе Діана поділилася усвідомленням, що слово "дім" втратило для неї звичний і зрозумілий сенс.