+2 Київ
Від цар-гармати до "Орєшніка" – як Росія лякала світ своїми "вундервафлями"
Століттями Росія (у будь-якій зі своїх реінкарнацій – від Московії до сучасної путінської) намагається лякати світ своєю диво-зброєю.
Змінюються назви, покоління "вундервафлів" і "аналоговнєтних" гармат, але сценарій залишається незмінним. Спочатку відбувається пафосна презентація "найруйнівнішого" зразка з розрахунком на те, що вороги злякаються самої лише назви.
По суті, стара тактика пітерського підворіття – "узяти на понт" і сподіватися, що словам повірять і перевіряти не стануть. Але коли настає момент продемонструвати зброю, з'ясовують, що за гучними словами ховається цілком посередня реальність.
"Аналоговнєт" як державна ідея
До повномасштабної війни головним символом військової величі Кремля був гіперзвуковий "Кинджал". Його презентували як зброю абсолютної переваги – неуразливу, невидиму й тому майже міфічну. Цей образ ідеально лягав у наратив внутрішньої пропаганди, побудованої на ідеї технологічної винятковості Росії.
Але магія закінчується там, де починається практика. У травні 2023 року українська ППО за допомогою Patriot уперше у світі збила "Кинджал". Ракета залишилася небезпечною, але міф про її непереможність було знищено остаточно.
Новий фетиш
Восени 2024 року Кремль викотив нового героя пропаганди – міжконтинентальну ракету "Орєшнік". Після її запусків звичні погрози посилили натяками на "новий рівень ескалації". Але з'ясували, що без ядерного заряду ефективність "Орєшніка" дуже умовна. Настільки, що це змушені визнавати навіть Z-подібні "воєнкори".
Проте Москва й далі наполегливо розмахує цією ракетою в ролі універсального страшила – не так на полі бою, як у заявах і телевізійних студіях, де пропагандисти вже "перемогли весь світ". У цій логіці сучасна Росія діє за лекалами московських царів.
Страшило – предок "Орєшніка"
Історія диво-зброї у володарів Кремля нараховує століття. У XV столітті Іван III вирішив не відставати від Європи й замовив "вундервафлю" свого часу – гігантські гармати, які відлили італійські майстри і які мають вражати сусідів і примушувати їх тремтіти від одного погляду на цих артилерійських чудовиськ.
Хоча, треба визнати, ці гармати брали участь під час оборони Москви.
Чого не скажеш про знамениту цар-гармату (насправді бомбарду) Івана Грозного – вагою майже 40 тонн, із величезним калібром (900 мм) і розкішним декором. Вона мала не так стріляти, як демонструвати велич царя, перетворюючись на ефектне шоу для іноземців.
От тільки чи стріляла вона? Ну, хіба що прахом Лжедмитрія. Її вважають не бойовою зброєю, а інструментом психологічного тиску – середньовічною версією воєнного піару.
"Вундервафля" як симптом
Віра в диво-зброю неодноразово підводила великі держави. Німецькі "Великі Берти", "Паризька гармата", ракети "Фау" й надважкі гармати Третього рейху лякали і вражали, але не змінювали результату воєн.
Бо жодна "вундервафля" не здатна компенсувати системні проблеми держави. Зазвичай вона з'являється тоді, коли звичні методи демонстрації сили перестають працювати.
Джерело: Pravda_Gerashchenko / Facebook
