0 Київ
День пам'яті Борі Нємцова. Тепер, чотири роки після його вбивства, що я можу сказати про той урок, який він мені дав? Чому я в нього навчився? Як він змінив мої погляди на життя?
Він не був мудрецем, радше, навпаки: усе його життя – низка випадковостей і відвертих авантюр. Він не був справжнім політиком, оскільки був ідеалістом і не готовий був заради влади йти на компроміси з негідниками. Він навіть не був високоморальною людиною: він жив пристрастями і погано керував своїми бажаннями.
Тоді чому я, як і багато інших, так часто згадую його з любов'ю і теплом? Чому я вибачаю йому те, що не можу пробачити іншим? Чому я пишаюся дружбою з ним?
Він не був багатим, хай що сьогодні говорять кремлівські канали, він не був впливовим, він не був навіть просто цікавим як співрозмовник, адже він завжди і всім розповідав одні і ті самі байки. Але чому я згадую його із сумом і мені його страшенно не вистачає?
Тепер, після чотирьох років, я знаю відповідь. Боря був живим чоловіком. Сильним, сміливим, веселим, незалежним, вільним. Він не був жадібним, не робив кар'єри, не дотримувався ієрархії, не був підлабузником. Від нього виходила така первісна енергія і чоловіча чарівність, що жінки відразу відчували цей його магнетизм, а чоловіки в його присутності губилися і блякли.
Він показав мені, що можна бути щасливим за межами щурячої гонитви за успіхом. Жити тут і зараз. Що можна легко повернутися у звичайне, нормальне життя зі світу неперевіряйок і мигалок, казенних дач і задушливих кабінетів. Літати економ-класом, носити старі джинси і светр, просто гуляти вулицями, обіймаючи дівчину...
Боря був щасливішим від них усіх. І тих, що з грошима, і тих, що з владою. І навіть тих, хто має і те, й інше. І це, звичайно, жахливо їх дратувало. Саме цього. Саме цього вони не могли йому пробачити. Він був ходячим запереченням усього їхнього життя.
Як же так: ми тут прогинаємося, падлючимо, крадемо, трясемося від страху, зраджуємо своїх колег і навіть іноді вбиваємо людей, і все заради того, що цей засранець має без усього цього? І навіть більше: він, сука, щасливий! Він веселий і вільний. Він вільний, якими ми не будемо ніколи! Вони не могли залишити його живим. Він був наочним прикладом безглуздя їхнього життя. Його дурості, його хибності. Цього не можна було дозволити.
Скількох таких, як він, вони вигнали з раю, будучи впевненими, що вони не підуть далеко? Будуть тут, неподалік, бродити і жалібно проситися назад, шкребтися під дверима, плакати і каятися. Будуть клястися у вірності і готовності зректися старих друзів та ідеалів, у бажанні служити новим господарям... Так само вони думали і про нього. Нікуди, мовляв, не дінеться, прийде назад із опущеною головою, поцілує ручку і стане у стійло.
А ні... Не прийшов, не поцілував, не став... А навпаки, на весь світ вільно і голосно злодіїв назвав злодіями, а убивць – убивцями. Що можна було із цим зробити? А нічого. Лише вбити. Ось вони і вбили.
Але його приклад вони вбити не могли. Він залишився. І тепер усі (зокрема і я) знають – виявляється, можна і так. Можна не схрестити в них під дверима і не каятися, намотуючи соплі на кулак, а плюнути на цю банку з павуками і піти гуляти весняними вулицями в обнімку з красивою дівчиною. І з усмішкою вищості дивитися на цих тремтливих виродків, котрі вважають себе нашими правителями...
"...Другие по живому следу
Пройдут твой путь за пядью пядь,
Но пораженья от победы
Ты сам не должен отличать.
И должен ни единой долькой
Не отступаться от лица,
Но быть живым, живым и только,
Живым и только до конца".
Борис Пастернак
Джерело: Альфред Кох / Facebook
