Цього разу Україна не має знову наступити на ті самі граблі

Будь-які гарантії безпеки мають схвалити парламенти держав-підписантів. Інакше вони знову будуть не гарантіями, а політичними запевненнями – саме такими, які Україні надали 1994 року в межах Будапештського меморандуму.

Тоді Україна відмовилася від своєї ядерної зброї не в обмін на юридично зобов'язувальний міжнародний договір, а на меморандум, який не містив механізмів примусу, чітких зобов'язань і якого не ратифікували парламенти держав-гарантів. У підсумку, коли ці "запевнення" було порушено, вони не забезпечили жодного автоматичного захисту.

Саме тому повторення цієї моделі сьогодні є неприйнятним. Якщо гарантії безпеки мають бути реальними й дієвими, вони зобов'язані:

• бути оформленими у вигляді міжнародних договорів, а не декларацій;
• бути ратифікованими парламентами країн, які їх підписують;
• чітко визначати конкретні дії в разі агресії, а не обмежуватися розпливчастими формулюваннями про "консультації".

Ратифікація є важливою відмінністю політичної обіцянки від обов'язкового для виконання державою зобов'язання. Вона пов'язує відповідальність не з конкретним урядом чи президентом, а з державою загалом, незалежно від зміни влади чи політичних обставин.

Водночас потрібно бути чесними: жодна зовнішня гарантія не є абсолютною. Історія міжнародних відносин демонструє, що навіть ратифіковані договори можуть порушувати, якщо агресор вважає ризики прийнятними.

Тому єдиною по-справжньому повною й безумовною гарантією безпеки для України є власна сильна армія, оборонна промисловість і готовність захищати себе. Решта важливе й потрібне, але лише як доповнення.

Гарантії союзників мають посилювати безпеку України, а не підміняти її. І цього разу Україна не має знову наступити на ті самі граблі.

Джерело: Bohdan Krotevych / X