Відхаркувати всі ці переживання ми будемо багато років. Як і наші діти. Тому піклуйтеся про себе, лишіться здоровими до перемоги. Бо хіба тільки нам, старим ПТСРникам, перемогу святкувати?

Багато букв, але прочитайте, бо багато кому з вас це може стати у пригоді. А може комусь, кому ви бачите, що потрібна допомога.

– Ярова, а як тобі вдається лишатися такою оптимісткою? – дуже часто запитують мене.

– То ви не бачили, що лежить у моїй косметичці, – шуткую я.

У мене немає для вас пігулки, яка вирішить усі ваші ментальні проблеми, але в мене є розповідь про посттравматичний стресовий розлад. Мій особистий. У далекому 2017 році, коли я пішла з Міністерства оборони, покинула волонтерство, лишила лише опіку над дітьми загиблих, уперше в житті я зловила свій рідний ПТСР.

А сталося це абсолютно неочікувано. Рівнесенько 14 жовтня – у День захисника й захисниці (ага, тригером може бути що завгодно) – я сиділа і працювала. У якийсь момент я зрозуміла, що я зараз втрачу свідомість. У моєму кабінеті сиділа старша дитина, йому тоді було вісім років. Я попросила його покликати людей із сусіднього кабінету (менеджерів, бухгалтера), син був захоплений грою на компʼютері, тому не зрозумів мого стану.

Я відкрила двері свого кабінету дійшла до сусіднього, відкрила двері й сказала лише одну фразу, яка не властива мені: "Викликайте "швидку". І впала без свідомості, як у дешевому трилері. "Швидка" приїхала. Виміряла тиск, він був 60 на 30. Ні, я не переплутала, саме такі цифри зафіксувала "швидка". Вони почали реанімаційні заходи, намагалися забрати мене в лікарню, довго сиділи коло мене, але, коли я відчула себе трохи легше, я написала відмову від госпіталізації.

Коли мене привезли додому, мої друзі-лікарі, яких у мене багато, почали бити на сполох. Єдине, на що вони мене вмовили, це звернутись у приватну клініку та здати аналізи. Бо був вихідний і вже близько до ночі. У всіх медичних документах у графі діагноз стояли чотири букви і знак питання. ТЕЛА. Я не знала розшифровку цієї абревіатури, і мені було дуже зле, тому я тихенько лежала вдома й чекала, коли мені стане ліпше. Аналізи прийшли, ось тут почався справжній водевіль.

Мені телефонували з клініки й вимагали, щоб я поїхала в Інститут імені Амосова. Мені телефонували із цього закладу й вимагали, щоб я приїхала до них. Я відмовлялася. Але тут мені зателефонував Андрій Гук, лікар Інституту нейрохірургії, мій старий товариш із часів Майдану, і в неочікуваній для мене формі спілкування почав кричати.

"Ярова, ти розумієш, що в тебе легенева тромбоемболія? Що ти вмерти можеш у будь-яку хвилину! Ти маєш викликати "швидку" і їхати в Амосова, там тебе чекають".

Я намагалася сказати: "Ну ок, я зараз сяду за кермо і приїду. Яка "швидка"? У мене гіпотонія. Навіщо "швидка"? Я сама доїду. Навіщо кисень? Та мені не дуже погано".

Якщо коротко, за 20 хвилин я опинилася в кардіореанімації Інституту Амосова, під мільйоном датчиків, із катетерами по всьому тілу, гола, під однією білою простинею. У мене відібрали телефон, про що я найбільше бузила. На всі питання до лікарів, чому відібрали телефон, мені відповідали: "Він може впливати на показники датчиків". На що я відповідала: "У вас телефон у кишені, я його бачу, він не впливає на роботу датчиків?" Мені не давали вставати навіть у туалет. Біля мене лежали тяжкі хворі після операції на серці. Світло в кардіореанімації не вимикають, раптом когось треба буде діставати з того світу. Мізансцена "огорнись у ту біленьку простинку та повзи в напрямку кладовища".

Десь посеред ночі, коли я тільки задрімала, біля мене почала бігати велика кількість лікарів із вимогою не спати. На моменті цукор у крові впав до 1,9 ммоль/л. На думку лікарів, я мала вже бути в комі, але чомусь затрималася.

Щоб довго не писати, до лікування підʼєднався психотерапевт Інституту імені Амосова, потім мене відправили в Київський військовий шпиталь на лікування. Потім доєднався психотерапевт військового шпиталю. Вона мене вчила дихати, розслабляти мʼязи. Я дві доби плакала й на вимогу психотерапевта видаляла переписки з номерів телефонів тих, що вже ніколи не будуть відповідати. Я прощалася з моїми друзями.

Ну а потім. Акурат до Дня памʼяті Іловайська (бо найтяжчу психологічну травму я отримала після Іловайська і запорізького моргу, коли ми допомагали видавати тіла, частини тіл наших військових, навіть моїх друзів) мене в перших числах вересня починало накривати. Але я вже знала цей стан, я знала, кому телефонувати і що робити. І коли я пишу: купляйте річний абонемент до психіатра, я не шуткую.

Мати проблеми з ментальним здоровʼям в умовах, у яких ми живемо вже третій рік, – це нормально. Звертатися до лікарів, коли ви не вивозите, – це нормально. Пити пігулки на початку депресії і вигрібатись із самого дна депресії – це різні речі. Просто повірте. Звертатися до психіатра в наших умовах – нормально.

Ви не станете психом, у вас не зʼявиться поломка гена, ви не схопите шизофренію. Це грипом хворіють усі разом, а з глузду з'їжджає кожен окремо. Єдине, що можете підхопити, – це біополярочку, але повірте, так везе не всім, лише деяким народним депутатам.

Ви не станете наркоманами від антидепресантів. У вас не буде ломки після їх відміни. І повірте, ліпше пити їх, ніж схопити інсульт, і в кращому випадку ви помрете зразу, у гіршому – будете років 15 ходити під себе. Це вже як пощастить вам і вашим рідним. А ще це значно ліпше, ніж ударитися в алкоголізм.

Тому. Не вивозите – до лікаря. Не хочете жити – до лікаря. Не спите ночами – до лікаря. Не їсте або їсте занадто – до лікаря. Щось болить, але не знаходять органічні проблеми – до лікаря. Усе болить – точно до лікаря. Не чекайте дна депресії, коли ви вже нічого не захочете, навіть повертатися в нормальний стан. І ще, як у будь-якій професії, не всі психіатри, психологи, психотерапевти однаково корисні. Знайдіть свого.

Ну і на останок. Відхаркувати всі ці переживання ми будемо ще дуже багато років. Як і наші діти. Ще ми будемо мати сплески безлічі органічних хвороб, онкології, різного роду захворювань тоді, коли закінчиться війна, і ми кінець кінцем видихнемо, що весь жах лишився в минулому. Тут я вас трохи розчарую. Досить часто ознаки ПТСР проявляться саме після закінчення травмуючої події. Через 6–12 місяців від закінчення травмуючого фактору. У кого як.

Піклуйтеся про себе. Лишіться здоровим ментально. Якщо треба, приймайте пігулки, відвідуйте психотерапевта, психолога, психіатра.

І ще, лишіться здоровими до перемоги. Бо хіба тільки нам, старим ПТСРникам, перемогу святкувати?

Джерело: Dana Yarovaya / Facebook