+15 Київ
Сьогодні зранку я впіймала себе на думці, від якої стає по-справжньому страшно не від новин, а від себе. Я не чула ніч. Не чула, як летіло на Київ, як збивали, як десь поруч люди прокидалися від вибухів. Я спала. І це, мабуть, найстрашніше – не звук сирени, а те, що психіка вже навчилася це вимикати, щоб просто вижити.
І саме тут починається той внутрішній конфлікт, про який не говорять. Є роль матері – прокинутися, почути, зреагувати, врятувати. Це не вибір, це інстинкт. Але є реальність війни, у якій ти можеш не почути, не встигнути, не змінити нічого. І це розриває – між тим, ким ти маєш бути, і тим, що насправді можеш.
Ти не стаєш байдужою. Ти просто живеш у середовищі, де навіть максимальний контроль нічого не гарантує. І психіка робить єдине, що може – приглушує страх, щоб ти могла заснути, прокинутися й витягнути наступний день. Інакше не витягнеш ні себе, ні дітей.
А потім приходить ранок і разом із ним – провина. За те, що спала. За те, що не чула. За те, що десь поруч для когось ця ніч стала останньою. І тут виникає найважче питання: де закінчується моя відповідальність як матері й починається реальність, яку я не можу змінити?
Ми всі давно живемо на цій межі. І тримаємося не тому, що не страшно, а тому, що навчилися жити поруч зі страхом так, щоб він не знищив нас раніше.
Джерело: Дана Ярова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
