+5 Київ
Я живу між Бучею й Бородянкою. Наш водій був серед добровольців, що згодилися зробити рейд вивозу людей із цього ареалу. Ми потім його відпоювали. Горілкою, звичайно, а чим же ще.
– Між трупами їхали... – повторював він.
Той місяць окупації був безкінечно довгим. Мій чоловік повернувся раніше за мене й чистив дім.
Дім, якому я вклонилася перед від'їздом до евакуації й обіцяла повернутися. Дім, про який я говорила військовим потім:
– Я дам координати, бийте туди. Там мусить бути їхній штаб.
Але я б його все одно відбудувала. Я йому пообіцяла. Це не було зрадою.
І я, і Ф.О.Н.Д. повернулися вже аж восени.
Дім лишився цілим.
Я знала жінку, яка час від часу дзвонила до мене й розпитувала:
– Вони не повернуться? Не повернуться, ні?
Я запевняла її, що вони не повернуться. Вона все одно не справилася.
Сьогодні в мене вчергове забрали медикаменти для жертв зґвалтувань. Я не розпитую. Я знаю медиків, які виходили із чатів. Вони не могли читати й чути про те, що відбувалося в Бучі, Ірпені, Бородянці. Це медики.
Я живу між Бучею й Бородянкою.
Я живу – нога на педалі.
Я живу.
Вони – ні...
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
