+5 Київ
Моя теперішня функція у війську – це робота з виробництвами, громадами й фондами. Їздити доводиться від Харкова до Львова.
У 3-му корпусі до таких внутрішніх ротацій ставляться дуже серйозно. Якщо бійцю треба перепочити – йому знаходять функцію в тилу. Роботи там не менше, ніж в окопах.
У бліндажі ти чи в кабінеті – у "трійці" до всіх ставляться з однаковою повагою.
Я планую відпрацювати тилову частину служби й через рік знову повернутися на передову. Можливо, уже не в окоп, а в командний пункт. Але повернутися на фронт.
Я буду радий, якщо моє повернення не знадобиться. Але розумію, що воювати, у тій чи іншій формі, доведеться довго. І одна із причин цього в тому, що більшість народу просто спостерігає і чекає "з моря погоди", що завтра все само завершиться.
Звичайно, ви спитаєте: звідки така впевненість, що миру не буде? Що битва продовжиться?
Відповім прямо. Я теж зустрічався з Путіним! Тільки це був колективний Путін. І він більш говіркий, ніж його двоногий прототип. По-перше, це перехоплення розмов: як вони говорять, про що; по-друге, бачиш перекидання ворожих військ, розумієш наміри противника; по-третє, через екран бачиш їхні штурми. І поки я пишу ці строки, на декількох наших напрямках іде ворожий штурм. Для мене це набагато промовистіше, ніж публічні виступи чи зустрічі із червоними доріжками.
У колективному Путіні ти ніби бачиш справжнього – його думки, наміри, бажання. І вони такі: миру не буде. Навіть якщо віддати Донецьку область. Бо потім доведеться віддавати Дніпропетровську, а ще потім – Полтавську. А далі – Київ.
Єдиний варіант миру – це, навпаки, намагатися забрати Донецьку область назад. Або принаймні організувати все так, щоб не віддавати жодного населеного пункту. Тоді з'явиться маленький промінчик надії на те, що вони виснажаться.
А поки… треба налаштовувати країні реальність. І вона краща, ніж жити у вічному сні. Рано чи пізно, але доведеться прокидатися.
Джерело: Єгор Фірсов / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
