+1 Київ
Зрозуміло, дуже хочеться ходити в кафе, ресторани й на концерти, наче війни немає.
Зрозуміло, дуже хочеться платити податки по мінімуму і купувати нові автівки, наче війни немає.
Зрозуміло, дуже хочеться мірятися рейтингами й готуватися до виборів, наче війни немає.
Але є одне "але". Війна є.
І оцінка будь-яких дій має відбуватися не у вакуумі, а з урахуванням цього фактору. Основного фактору.
І так, візити й рейди ТЦК можуть відбуватися для окозамилювання і демонстрації роботи. Але вони стали реальністю тільки тому, що у країні проблема з мобілізацією. Яка загрожує програшем у війні.
І так, підвищення податків може вважатися недоречним на фоні великої корупції, але воно потрібне для фінансування армії, без якого ми можемо програти війну.
І так, у демократичній країні потрібні вибори. Але вони неможливі, поки йде війна.
Наші західні партнери фінансують половину українського бюджету, рятуючи нас від шаленої кризи й зубожіння, справжнього зубожіння, які мала б принести війна. Але таким чином вони зробили й ведмежу послугу українському суспільству. Бо завдяки грошам Заходу в українському тилу ситуація прекрасна і являє собою економічне диво як для ситуації з війною. І є величезна спокуса жити так, наче нічого не відбувається, і ставати лишень диванним уболівальником за збірну ЗСУ.
Хочеться розмірковувати про підтримку економіки й оцінювати податкові новації по їхньому впливу на економіку. Питаючи в держави: "А чи підняття податків буде стимулювати українську економіку?" Забуваючи, що це вторинне на фоні війни. Не про стимулювання економіки треба думати в першу чергу. Так, наче в нас зараз мирні часи. І так, наче всі забули про слабку інституційну спроможність держави, про яку всі чудово знали до війни. І що дуже багатьом дуже подобалося.
Гроші Заходу тримають нас на плаву. Київ наповнений конференціями й концертами, на театральні події неможливо знайти квитки, а зарплати у приватному секторі стрімко зростають. І це викривлює реальність. Змушує забувати про ризики, про які забувати не можна. Відсторонюватися від реальності. Міряти все категоріями мирного часу. Бо життя ж мирне, коли ракети не летять. Але до ракет швидко звикають, новини про фронт вчаться ігнорувати. І ось вас уже непокоїть, що влада переглядає податкові правила гри, більше за все.
Але важливо розуміти, що це викривлена реальність. Що десь поряд є багато людей, що втратили все. І в будь-який момент часу кожен киянин чи вінничанин може опинитися на їхньому місці. Чомусь дуже швидко забули про емоції лютого 2022 року…
І може, тоді ні в кого не виникне бажання кричати "ганьба" людям, вдягненим у форму ЗСУ. Бо завдяки таким людям ви можете ще жити ваше найкраще життя. А вони це роблять не тому, що хочуть, а бо українці, багато-багато українців, не виконують закон і "забувають" сходити в ТЦК. Усі ці бусифікації й рейди є наслідком неповаги до закону в українському суспільстві. Це було нашою проблемою до війни, це буде нашою проблемою після. І це є причиною багатьох проблем зараз. Але чомусь "ганьба" людям, що не виконують закон, в Україні ніколи не кричали…
Джерело: Sergey Fursa / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
