+2 Київ
У Харкові запалили ліхтарі.
Чесно скажу, таких сильних емоцій я давно не відчувала.
Вуличне освітлення увімкнули вчора приблизно о шостій вечора. Тільки в центрі, лише на кілька годин, у тестовому режимі.
Але реакція людей була такою, ніби місто святкує перемогу.
У коридорі лікарні хтось крикнув: "Світло надворі!" – і відділення травми ламанулося до вікон. Медсестри, лікарі, пацієнти – усі шуміли, дзвонили рідним, знімали вулицю на телефон.
На проїзній частині зупинялися машини, люди виходили й кричали "Ура!" і "Слава Україні!".
Я бачила жінку, яка так плакала, що не могла вимовити жодного слова, тільки схлипувала комусь у слухавку: "Світло, світло, світло".
Кілька хлопчаків-підлітків заспівали гімн біля метро.
Було відчуття, що ми блукали, блукали і нарешті вийшли з печери. Понад рік у місті не горіли ліхтарі.
Ми звикли. Збудували свої графіки так, щоб не виходити після п'ятої. Повернутися з роботи, сходити в магазин, вигуляти дітей і собак до темряви.
У будь-якому разі налобний ліхтарик став для харків'ян таким самим обов'язковим атрибутом, як маска в "ковідні" роки.
Якщо доводилося виїжджати увечері, я намагалася їхати лише знайомими маршрутами. Там, де точно знаю всі пішохідні переходи. Біля них адекватний водій обов'язково пригальмовував, бо людину на дорозі реально не видно.
Очі настільки адаптувалися до темряви, що в перші секунди світла люди на автоматі мружилися і прикривали обличчя руками.
І одразу радість. Боже, скільки радості. Здавалося, спалахнули не лише ліхтарі, спалахнули щирі усмішки. Уперше за останній рік я бачила багато щасливих людей одночасно.
Напевно, наш тріумф здасться дивним людям у тих містах, де освітлення не вимикали. І, гадаю, буде образливим для тих, хто досі сидить без світла не лише на вулицях, а й у будинках.
Не ображайтеся. Просто це такий неймовірний кайф – відчути маленьку перемогу. Перемогу світла над темрявою. Кожному бажаю.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
