+2 Київ
Понад 10 років на території України триває війна. За цей час скоєно багато правопорушень, вчинених російською владою й армією проти наших громадян. Але нещодавно характер війни змінився, адже ЗСУ захопили десятки населених пунктів у Курській області й контролюють там близько 1000 км².
І це не тільки, імовірно, стратегічно важлива перемога, а й виклик, що покаже, чи засвоїли ми необхідність дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права, попри все. Тож чи зможемо ми самі дотримуватися тих стандартів прав людини й міжнародного гуманітарного права (МГП), які ми так часто згадували, засуджуючи дії російських сил?
Захоплення територій Курщини очікувано викликало жваву реакцію українських громадян. Після пережитого за останні роки це видається цілком зрозумілим. Водночас нам треба бути вкрай обережними й діяти з холодною головою, адже від наших дій на російських територіях багато в чому залежить подальший хід війни. І мова не лише про військові дії. А й про дотримання законів і звичаїв війни.
Перш ніж висловити щире обурення щодо цієї тези, варто визначитися з ключовими для всіх нас моментами. Чи хочемо ми, щоб винні в міжнародних злочинах в Україні отримали справедливе покарання й сіли до в’язниць: від виконавців до військово-політичної верхівки? Наважимося припустити, що так. А чи допускаємо ми при цьому, що на лаві підсудних можуть опинитися й наші герої війни?
Хотілося б, щоб ні. Однак історія демонструє, що такі ситуації відбувалися й відбуваються. Наприклад, у тій же Хорватії на лаві підсудних опинялися національні герої. Адже для сліпої богині правосуддя немає своїх і чужих, переможців і переможених. І для того, щоб наблизити правосуддя й при цьому мінімізувати ризики для українських військових, є дуже простий рецепт: дотримання міжнародного гуманітарного права. Насправді Україна чимало зробила для впровадження принципів МГП в армії, і саме зараз ми складаємо важливий "тест" на те, чи було цього достатньо.
При цьому не варто недооцінювати важливості змін, що відбуваються. Адже протягом 10 років ми були в ролі жертви незаконної неспровокованої агресії й сприймали все, що відбувається через цю призму.
Ми детально вивчали й аналізували дії окупаційної влади, уважно стежили за всіма порушеннями й вказували на них, реєстрували провадження й відправляли дані міжнародним інстанціям: до МКС, ЄСПЛ, ООН… І насправді жертвою в сучасній системі міжнародного права бути простіше, ніж переможцем. Але ми маємо всі шанси впоратися із цим викликом.
Нам просто потрібно керуватися міжнародними договорами й тими зобов’язаннями, які вони покладають на окупаційні держави. Нам уже зараз потрібно закріпити відповідні політики на законодавчому рівні. Адже окупація території супротивника автоматично порушує перед нами питання здійснення правосуддя, застосування матеріального й процесуального права, забезпечення захисту від кримінального переслідування, реєстрації смертей і народжень, вирішення питань власності тощо.
Ми не можемо діяти так, як радянські солдати вчиняли в Берліні, керуючись помстою. Адже цивільне населення захищене Женевськими конвенціями. Так само, як і майно. Відповідно, ми не можемо просто так забирати чи руйнувати майно на окупованих територіях, якщо це не продиктовано військовою необхідністю.
Не можемо брати цивільних заручників, щоб потім обміняти їх на наших. І навіть не можемо використовувати місцеву АЕС (хоча блокувати її нам ніхто не забороняє).
Не можемо ми й міняти шкільні програми, примусово паспортизувати чи зносити місцеві пам’ятники.
Ми не можемо депортувати місцевих проти їхньої волі. Натомість нам варто продумати ефективний механізм інтернування, оскільки ми очевидно матимемо проблеми з нелояльним населенням. А ще – боротися з місцевими мародерами. І захищати від цікавості натовпу.
Які б бурхливі не були наші емоції й ненависть до супротивника, все це потрібно насамперед нам. Звісно, якщо ми плануємо збудувати правову державу й нам важлива підтримка партнерів, зокрема й постачання зброї. Скоро, чи трохи пізніше, нам треба буде організувати судочинство на окупованих територіях, і не "якось", а відповідно до МГП.
Насправді в нас є еталон, за яким ми можемо визначати межі допустимого для себе. Це наші претензії до російської влади. Частково це поки що лише претензії, які потребують оцінки, частково – законні вимоги, підтверджені ЄСПЛ й іншими установами.
Ті претензії щодо порушення міжнародного права, які ми висували проти Росії, ми маємо взяти за еталон для оцінки власної поведінки: "Яким мірилом ви міряєте, таким і вам відміряно буде". Тим більше, що російський уряд уже давно руками однієї в міру відомої московської юридичної фірми продукує доволі помітний потік скарг до ЄСПЛ проти України, і вони не оминуть скористатися чужим досвідом і нашими помилками.
А нам варто звикати до ролі сильних і переможців. Це незвично, але приємно. І чимале значення має спосіб досягнення перемоги. Моральна вищість, яку забезпечує дотримання принципів МГП щодо розрізнення військових і цивільних цілей і пропорційності завданої шкоди до військової необхідності, складає чималу частку нашого нового образу.
Наразі наші дії в Курській області цілком законні. Зверніть увагу, що ніхто з партнерів нам не дорікнув і тим більше не засудив. Адже сама по собі окупація – це тимчасовий правовий режим.
Україна не має жодних територіальних претензій, і це важливо говорити. Це російська влада зробила окуповані території зоною страху й численних злочинів, ми ж можемо показати, що буває інакше.
Важливо розуміти, що ми тепер знаходимося під прицільною увагою всього світу. І просто не можемо дати найменший привід російській пропаганді звинуватити нас у воєнних злочинах. Їм, звісно, не звикати до вигадування, але без доказів їм ніхто не повірить. Тож час іще раз довести, що це не просто війна за території, а цивілізаційний розлом. Де Україна здатна виконувати взяті на себе зобов’язання й дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права.
Джерело: "Українська правда"
