Заява президента США Дональда Трампа про те, що "морських дронів-камікадзе не існує", а відео, які поширюють у мережі, нібито створили за допомогою штучного інтелекту, звучить не просто дивно. Вона звучить як відверте заперечення реальності. До того ж реальності, яку вже кілька років фіксує весь світ.
Критикувати іранський режим можна і треба. Це авторитарна система, яка системно пригнічує власне населення, підтримує радикальні збройні угруповання й активно дестабілізує ситуацію на Близькому Сході. Але критика не має перетворюватися на абсурд. Заперечувати наявність в Ірану морських дронів-камікадзе – приблизно так само безглуздо, як заперечувати існування безпілотників узагалі.
Іран давно розвиває асиметричні технології ведення війни. Зокрема – морські безпілотні апарати, призначені для атак на кораблі противника. Їх неодноразово демонстрували на військових виставках, вони фігурували в аналітичних звітах, їх обговорювала експертна спільнота. Їх розроблення логічно вписується у стратегію Тегерана: компенсувати технологічне відставання від провідних світових держав завдяки відносно дешевим, але ефективним засобам ураження.
Але річ навіть не лише в Ірані. Сам факт існування морських дронів-камікадзе сьогодні взагалі не підпадає під сумнів. І головним доказом цього стала війна Росії проти України. Україна буквально переписала правила морської війни, активно застосовуючи саме такі безпілотні апарати. Українські морські дрони – невеликі, швидкі, начинені вибухівкою безпілотні катери – стали одним із найефективніших інструментів проти російського Чорноморського флоту.
Саме за їхньою допомогою було завдано ударів по низці основних цілей. У жовтні 2022 року морські дрони атакували кораблі в Севастопольській бухті. 2023 року безпілотні катери брали участь в атаках на російські військові кораблі й інфраструктуру у Криму. Восени того самого року Україна завдала серії ударів по кораблях Чорноморського флоту, включно з великими десантними кораблями й патрульними суднами.
Унаслідок цього Росія була змушена фактично вивести значну частину флоту із Севастополя. Кораблі почали перекидати в Новоросійськ та інші порти, а сам Чорноморський флот, який колись вважали потужним інструментом тиску на регіон, перетворився на значно послаблену флотилію, позбавлену свободи дій.
Це сталося не завдяки великим морським битвам і не завдяки лінкорам чи авіаносцям. Це сталося багато в чому завдяки новим технологіям – морським дронам. Саме тому заяви про те, що таких систем "не існує", видаються особливо абсурдними. Ми живемо в епоху, коли війна стрімко змінюється, коли невеликі безпілотні апарати здатні завдавати ударів по багатомільярдних військових системах. І заперечувати це – означає просто ігнорувати очевидне.
Але проблема навіть не лише в конкретній заяві Дональда Трампа. Україні сьогодні доводиться протистояти не лише кривавій імперії під назвою Росія, яка розв'язала повномасштабну війну й далі щодня вбиває мирних людей. Україні доводиться існувати в міжнародному середовищі, де інколи звучать заяви, які об'єктивно грають на руку Кремлю. Можна дуже довго перераховувати кроки Дональда Трампа, які зрештою виявилися дуже вигідними Росії.
Але й це ще не все. Навіть усередині Європейського союзу є держави, які або відкрито демонструють ворожість щодо України, або систематично гальмують рішення, потрібні для її підтримки. Насамперед ідеться про Угорщину й Словаччину, уряди яких дедалі частіше виступають із заявами, які фактично повторюють аргументи російської пропаганди.
Але є й інша категорія країн. Ті, хто віддає перевагу комфортному й ганебному "нейтралітету". Політики в цих державах дедалі частіше говорять про потребу "компромісів" і "поступок". Щоправда, поступок чомусь вимагають не від країни-агресора Росії, а від країни, яка зазнала нападу, – України.
У цих умовах саме існування українського спротиву вже є унікальним історичним явищем. Україна веде війну проти однієї з найбільших військових держав світу, стикається з коливаннями союзників, із політичними іграми, із цинізмом і втомою частини міжнародної спільноти. І все-таки тримається, і далі захищаючи свою незалежність, свою територію і, по суті, сам принцип того, що агресія не має приносити політичних дивідендів. І, можливо, коли-небудь саме цей період вивчатимуть у підручниках історії як приклад того, як країна змогла вистояти навіть тоді, коли реальність довкола неї намагалися замінити міфами, фантазіями й ілюзіями.
Джерело: "ГОРДОН"