Вірмени перетворили проблему утримання контролю над Нагірним Карабахом на національну ідею, реалізувати яку без Росії вони не спроможні

Зрозуміло, що на рівні емоцій важко бути на іншій стороні, ніж із протестантами у Вірменії. Але оскільки "Майдан закордонних справ" не належить до експертних організацій, які знають усе про все, нам довелося витримати паузу і спробувати розібратися, що відбувається у Вірменії.

У рамках нашого спільного з УКРОП проекту огляду подій у світі з'явився матеріал Олексія Куроп'ятника "Політичні протести у Вірменії досягли своєї мети, що далі?"

Олексій – людина спостережлива і далекоглядна, але з назвою цієї статті я би посперечався. Хто зна, чи є якась чітко сформульована мета протестів? Чи вона змінюється за правилом "апетит приходить під час їжі" – чим більше вдається протестантам, тим більше їм хочеться?

Що впадає у вічі, це численні спроби (як не дивно, найчастіше походженням із Росії) порівнювати або шукати спільне/відмінне в нинішніх протестах у Вірменії з нашим Майданом.

Якийсь достатньо маргінальний коментатор з однієї з вірменських організацій України чи не з гордістю заявляє російському телеканалу, що вірмени, на відміну від Майдану, не допустять кривавої розв'язки, і що вони збережуть у результаті територіальну цілісність своєї країни.

Щоравда, і цього, звичайно, вірменин не сказав: для українців територіальна цілісність – це повернути своє (Крим і Донбас), а для нього, слід думати, – не віддати чуже. О, так! Я знаю, що можу почути мільйон аргументів вірменської сторони про те, що Нагірний Карабах для них не чуже. Але те саме я не меншу кількість мільйонів разів чув про Крим від росіян. Для мене Нагірний Карабах – це частина території Азербайджану, який я не чув, щоб претендував/зазіхав на якусь із територій Вірменії.

А ось гострота спротиву і конфлікту у Вірменії між народом і владою – дійсно питання цікаве та варте окремої уваги. І, як не дивно, цілком може бути пов'язаним із територіальною цілісністю.

Насправді, криваві заворушення, ексцеси і протести для Вірменії давно не є чимось незнаним. Цього разу, проте, попри цілком сумнівні, як на мене, затримання/арешти опозиціонерів (а серед них і мого друга, блискучого аналітика Степана Григоряна), протистояння відбувається достатньо коректно.

Епізод із переходом великої групи військових на сторону мітингувальників мені важко коментувати в контексті гостроти протистояння, оскільки я так і не зрозумів, чи сталося це внаслідок спроби використати вірменські ЗС для протидії протестам, чи за якимось іншим сценарієм.

Цього разу багатостраждальна вірменська земля не полита кров'ю, за що дякуємо богу й усім, хто виявив стриманість. Сподіваємося, що так і буде.

Але що дозволяє сторонам протесту виявляти ту стриманість, якої не вистачало в минулому? Мені здається, справа саме в тому, що протести не ставлять гостро якісь питання чи вимоги, що здатні порушити стратегічний баланс сил і в самій Вірменії, і в регіоні.

Вимоги "за все хороше, проти всього поганого", навіть підкріплені вимогою зміщення прем'єра і парламентських перевиборів, звичайно, неприємні, але не становлять принципової загрози ні для Росії, ні для національної вірменської олігархії, що створена завдяки тій же Росії.

Українська спільнота цікавиться, чи є у протестах у Вірменії антиросійська риторика. Відповідь однозначна – немає. Вірмени перетворили проблему утримання контролю над Нагірним Карабахом на національну ідею, реалізувати яку без Росії вони не спроможні.

І наразі протестуючі в Єревані нездатні скласти 2+2: що ціною військово-політичної орієнтації на Росію є існування того олігархічного злодійського режиму, який їм так не подобається.

Справедливості заради потрібно сказати, що сприйняти російську загрозу вірменам важко. На відміну від України, зросійщення не загрожує вірменам утратою національної ідентичності. Цікаво, що російським телеканалам не так і просто знайти російськомовних співбесідників серед протестуючих.

Натомість хоч російський військовий контингент і пов'язаний із періодичним виникненням певних проблем та збуренням громадської думки, але російські військові у Вірменії гарантують, що Азербайджан поводитиме себе стримано.

Ну, а те, що ціною такої "безпеки" є перетворення Вірменії на малюсінький придаток для визискування російськими природними монополіями, – до розуміння цього, слід думати, вірмени колись прийдуть.

А зараз просто побажаємо їм миру.

Джерело: Bohdan Yaremenko / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора