+12 Київ
Після однієї успішної наступальної операції я запитав командира однієї з наших найкращих частин, що було найважче для нього на війні. Він сказав: "Давати наказ стояти на смерть. Я робив це тричі, і кожного разу виїжджав на ці позиції, щоб подивитися в очі своїм підлеглим. Потім я повертався і їхав, а вони залишалися і трималися. І втримали".
Обстановка в районі Бахмута дуже важка, ворог глибоко охопив місто. Росіяни несуть дійсно великі втрати, але просуваються крок за кроком. Наказ "триматися" в цій обстановці єдино можливий.
Але наказ має вагу, коли, крім слів, у ньому закладені добре підготовлені та захищені позиції, налагоджена розвідка, взаємодія із сусідами, спільна обізнаність в обстановці, застосування військ у відповідності до їхніх реальних можливостей, прикриті фланги, поповнення, яке вміє стріляти, усі можливі боєприпаси, офіцери, які керують не з підвалу, а яким довіряють їхні солдати. І всі ці елементи мають працювати і вдосконалюватися кожного дня, тоді досягається успіх.
Командир, який віддає наказ "триматися", має не тільки кидати слова, але в першу чергу робити все, щоб за цими словами була зрозуміла його велика робота – зрозуміла не в Києві, а передусім у кожному ВОП та СП. Щоб було зрозуміло, яким чином ці слова перетворяться в перемогу – у втрати ворога, у наші життя, у землю, яку ми захищаємо.
Для цього неможливо бути начальником і контролером своїх підлеглих, а треба бути одним із них, хто разом виконує це небезпечне "тримайтеся". Для цього треба бачити війну зблизька, а не наїздами на батальйонний КСП. Для цього треба відповідати по справі на всі питання тих, від кого ти очікуєш бій до кінця. Для цього потрібна довіра – а довіра починається з чесного визначення власної відповідальності за все те, що відбувається.
Джерело: Юрій Бутусов / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
