+11 Київ
Не мала сил писати нічого. Поїхала з роботи раніше і три години їздила по місту й за містом, щоб прийти до тями.
Але все ж таки вирішила підвести підсумки сьогоднішнього дня. Одним своїм коментом із листування. І двома світлинами.
Я сьогодні, коли йшла з мітингу на роботу, знаєш, про що подумала?
Майже всі активні люди у 22-му році взяли на себе відповідальність і пішли на війну. І вже там показують свою громадську позицію. Сотні тисяч. Але скільки з них уже не повернуться ніколи.
А тисяча, хто виходить, – напевно, це і є ті, хто залишився в місті з дійсно активною громадською позицією. Люди, яким болить не тільки своє. Тисяча в Одесі. Декілька тисяч на всю країну.
Зараз поверталася додому. На Дерибасівській натовпи, усі столики на Катерининській зайняті. Усі відпочивають. Крамниці працюють... Іду – і перед очима окоп, у якому сидить хлопець, який 1,6 року тому вирішив, що він має захистити всіх нас.
І в нього немає всього, що потрібно, щоб воювати. Він не має права голосу. Він кожної миті може померти. Це він у -20 °С і +40 °С там. На межі людських можливостей. Незважаючи на настрій і фізичний стан. Незважаючи на те, що знайомих облич поруч із кожним днем усе менше. Незважаючи на те, що він бачить кожного дня таке, від чого люди просто лишаються розуму.
Він там. Уже 1,6 року.
Люди не вміють ставити себе на місце іншого. І не вміють критично мислити. Якщо все це так продовжиться і ворог буде стояти під Одесою, вони всі повезуть віддавати свої автівки та гроші тим, хто вміє стріляти й має сміливість виходити з автоматом на танки. Як ми бачили в Києві, на початку 22-го року. Але буде запізно.
Це вирок суспільству нашому. Я коли почитала зараз, що всі міста, які вийшли, як ми, на протест, уже почали звинувачувати в тому, що саме через нас забирають податок на прибуток фізичних осіб з органів місцевого самоврядування, я просто остаточно вирішила, що це все – межа.
Тобто ми вийшли проти розкрадання на всіх рівнях. Декілька тисяч на всю країну. Проти того, щоб нас і наших захисників обкрадали, а решта сидить на диванах і знову критикує.
Хочеться поїхати звідси. Але як залишити тих, хто взяв, наприклад, за мене й мого сина відповідальність і своїми спинами нас захищає? Це ж зрадити їх.
Ми, як божевільні, між владою, яка нас ненавидить, між частиною суспільства, якому похер. Стоїмо. Чужі серед своїх.
На жаль, я не вірю в карму, не вірю в Бога, не можу втішати себе тим, що зло колись буде покарано. Я вірю у ЗСУ, але розумію, що якщо в них не буде ресурсу, вони просто не вистоять. Бо проти них піднялося зло, ім'я якому легіон. Зло, яке готується потужно, яке має дуже багато ресурсу – і грошей, і зомбітіл, які будуть падати, але на їхнє місце буде вставати 10 нових.
Я дивлюся на цю світлину і мені хочеться померти. Як же соромно.
Хто їм поверне життя близьких? Як їм далі жити? Що казати дітям?
Хто нам поверне наше життя, яке ми витрачаємо на спроби достукатися до людей, які виглядають як живі, але всередині вони такі самі зомбі, проти яких зараз стоять наші хлопці?
Цинічні потвори. Люди, про яких кожне місто, уся країна знає, що вони крадуть і брешуть нам в обличчя, – поважні люди в місті та країні.
У вас є гроші на гарні світлини, на борди з патріотичними гаслами, на карманні телебачення й охорону, на купу СММ, які пишуть ваші брехливі звіти про те, як ви піклуєтеся про місто чи країну. Але все ваше існування – то суцільна брехня. Ви все це робите тільки щоб украсти ще. Навіть коли смерть стоїть майже поруч. Невиліковні потвори.
Я вас ненавиджу. Ви гірші, ніж ворог.
Ви дійсно гірші, ніж ворог…
Джерело: Katherine Nozhevnikova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
