-2 Київ
Женева: Байден і Путін глянули один одному в очі.
І вирішили знімати напругу. Але за умови збереження своїх позицій щодо тих подразників, ліквідувати які неможливо.
Саміт викинув на поверхню те, що можна назвати драмою, до якої залучено обидві країни. Драма в тому, що обидві сторони не можуть вискочити з пастки взаємної ворожості. Обидві сторони шукають спосіб управління несумісністю своїх принципів. Але постійно втрачають кермо управління. У Женеві Байден і Путін спробували повернути управління.
Для США відносини з Росією важливі для підтримки глобальної стабільності, але і для розв'язання власних зовнішньополітичних завдань. Для Росії США означають набагато більше, ставши внутрішньосистемним чинником. Ці відносини – підтвердження державності, яка залишається хребтом російської системи. Америка відіграє і роль "ворога", коли Кремлю потрібен засіб мобілізації суспільства. Що слабша легітимація влади через вибори, то потрібніший "ворог".
Жодна нація не збуджує в російської еліти настільки сильних почуттів. Америка відтворює у неї одночасно "веймарський синдром" і зловтіху щодо очікуваного занепаду Америки.
США відіграють для Росії системну роль у будь-якому амплуа – і як противник, і як ситуативний партнер. Найпринизливіше для державної логіки – якщо Америка почне Росію ігнорувати. Але Росія може знайти привід повернути увагу! Згадаймо квітневу ескалацію поблизу українського кордону.
Той факт, що Вашингтон намагається згладити конфронтацію з Москвою, свідчить про те, що там є й усвідомлення небезпек у разі ігнорування Росії, і надія на користь діалогу. Головне: Байден дійшов висновку, що ізолювати Путіна – собі дорожче.
Обидві сторони давно намагаються знайти модель "стримування – діалогу". Але обидві розуміють цей баланс по-своєму. У підсумку ми бачимо постійні "гойдалки": кожна спроба Москви і Вашингтона "перезавантажитися" закінчується ворожнечею. Зрозуміло чому – збіг тактичних інтересів не здатен пом'якшити несумісність системних принципів.
Поки не видно, що в Заходу загалом є стратегія щодо Росії. Важко будувати політику щодо суб'єкта, який існує завдяки амбівалентності: бути проти Заходу – бути всередині Заходу – бути із Заходом.
Росія демонструє вищий клас еклектики. Кремль не втомлюється стверджувати, що США в занепаді. Путін твердить, що США "твердим кроком ідуть просто шляхом Радянського Союзу". Але якщо вік Америки завершується, навіщо вимагати у США поваги і скаржитися на загрози, що йдуть звідти? І навіщо погоджуватися на саміти?!
Це схоже на політичну шизофренію. Але в ній сила! Немає нічого небезпечнішого за суб'єкта, від якого не знаєш, чого очікувати. Суб'єкта, який то готовий дружити, то погрожує, демонструючи ядерні боєголовки.
От і доводиться Вашингтону шукати діалог із системою, яку побудовано на грі в "обманки". Іронія в тому, що поки обидві сторони шукають точки дотику, вони опинилися в тіні китайського дракона, який чекає на шанс скористатися їхньою ворожнечею.
Те, що Байден до саміту не викотив болючих санкцій щодо Росії і навіть забув про заплановані на 2 червня санкції за отруєння Навального, примітно. Для Байдена жорстокість Кремля, видно, небезпечніша, ніж невдоволення у власному таборі, який вимагає жесті.
Вашингтону доводиться болісно шукати спосіб поєднувати боротьбу за демократію і необхідність займатися з Росією геополітикою. Щоразу доводиться вибирати, що важливіше: Україна, Навальний і свободи або ракети, Сирія, Іран, Афганістан. Поки жодному американському президентові не вдалося вирішити проблему дисонансу.
На тлі російсько-американських відносин, які обвалилися, женевський саміт схожий на прорив. Завершення "війни посольств", рішення про початок консультацій щодо питань безпеки та регіональних конфліктів свідчить про бажання вийти з окопів. Поважні відгуки лідерів один про одного (Байден: "У нас була позитивна розмова"; Путін: "Розмовляємо однією мовою") і сама "картинка" саміту дають змогу припустити, що вони знайшли взаємне розуміння. Водночас вони залишилися з різних боків ідеологічної барикади.
Їхні переговори не були пошуком довіри. Це була розмова про інтереси і як їх просувати так, щоб не викликати обвалу. Починається спроба Вашингтона і Москви знайти нову форму мирного співіснування.
Примирливий тон саміту, однак, не гарантує навіть "холодного миру" між нами. Співпраця ядерних держав за відсутності довіри між ними – це ходіння канатом над прірвою без страховки.
Поки незрозуміло, наскільки цей саміт допоможе Росії та США зблизити свої уявлення про "лінію Мажино". Важко домогтися заспокійливого балансу сил за їх дисбалансу.
Продовження розмови можливе, якщо питання цінностей буде відкладено в дальній ящик ("котлети окремо, мухи окремо", як каже Путін). Байден, запросивши Путіна на зустріч, уже зробив пріоритетним "інтерес". Не обов'язково тому, що вважає агресивність Кремля основною загрозою. А тому, що Вашингтон має догодити Путіну перед тим, як сконцентруватися для відповіді на основний виклик для Заходу – Китай.
Виникає виклик для Росії: як у ситуації протистояння двох гігантів не опинитися будь-чиїм пішаком?! Бути на лінії вогню небезпечно. Але для Росії опинитися в китайському таборі ще небезпечніше.
Байден намагатиметься перетворити Росію і Китай із чинника розмивання Заходу на чинник його консолідації. Іронія в тому, що Париж і Берлін вважають за краще бачити основний виклик у Росії – не в Китаї. "Росія є основним викликом", – упирається Меркель, а слідом за нею і Макрон. Отже, Байдену не вдалося "побудувати" Європу і поле маневру для Кремля залишається.
І все ж: позитивне значення саміту в тому, що є надія, що обидві сторони побачили прірву. І вирішили від неї відповзти. Ніхто не хоче ескалації.
Однак платою за стратегічну стабільність зазвичай виявляється свобода. А сама "стратегічна стабільність" є пошуком статус-кво, який постійно вислизає.
Щоправда, Байден сподівається, що вдасться поліпшити відносини з Росією "без відмови від принципів". Відповімо словами самого президента Байдена: We'll find out. Поживемо – побачимо. Але будьте готові й до похмурої погоди.
Джерело: Лилия Шевцова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
