ГОРДОН
 
 
Леонід Швець

Український журналіст.

Саме український досвід навчив диктаторів у РФ і Білорусі не церемонитися з незадоволеними й у разі найменших ознак опору бити навідліг

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою

Голосування проти вітру, або Вік волі не бачити.

У Росії добігає кінця свято народного волевиявлення: вдячні піддані, звичайно ж, підтримали надання президентові Путіну права нескінченно вести їх, куди він вважатиме за потрібне. За потрібне він вважає вести в минуле, про що можна було прочитати в його видатній історичній праці, написаній на основі повоєнного видання "Короткого курсу історії ВКП (б)". Оскільки шляху в минуле немає, то йти, загалом, нікуди. Отже, продовжать іти нікуди.

Туди само приречено тупотить і Білорусь, де завершують зачистку і без того до чорноти випаленого політичного поля перед черговими виборами Ляксандра Ригорича Лукашенка. Просто дивно, як ці всемогутні діячі, захищені стіною силовиків, ручних судів, дресированих виборчих комісій та пропагандистською машиною, яка в режимі 24/7 прославляє отця нації, бояться найменшої ознаки конкуренції та опонування. Пояснення в них, звичайно, щодо цього є, просте і величаве: варто втягнути країну в несанкціоновану дискусію про політику, як злі сили швидко перетворять її на Майдан, і прощавай, суверенітете, здрастуй, зовнішнє управління й НАТО в городі. Лише фігура вождя береже і втілює дух нації. Немає Путіна – немає Росії, немає Лукашенка – де Білорусь? Вам у демократію погратися чи зберегти країну?

Єдина, хоч і дуже суттєва відмінність нинішніх імітацій вірнопідданого оргазму, це вже неприхована, осоружність навіки обраних, що лізе з усіх щілин. Настав усе-таки той момент, коли більшість росіян та білорусів до нудоти втомилася від однієї й тієї самої фізіономії на чолі країни протягом непристойної кількості років. У цьому відчутті зовсім небагато політичної оцінки, від оцінювання тут довго відучували, більше елементарної психології: ну скільки можна? Можна довго.

За роки безальтернативності вихід навіть не до свободи, а до хоч якоїсь різноманітності політичних виявів завалено такою масивною плитою, що абсолютно незрозуміло, звідки візьмуться сили або спеціальні технічні можливості її відсунути. Нам з України здається, що річ лише у браку відваги й організації кількох сотень тисяч людей. Трохи самопожертви – і паразити здригнуться й побіжать. Ось тільки саме український досвід навчив сусідів-диктаторів не церемонитися з незадоволеними й у разі найменших ознаках опору або просто так, для профілактики, бити навідліг і відразу валити з ніг. Періодичні вияви "беркутизму" у нас не йдуть у жодне порівняння з його розгулом там, де він є повсякденністю, а строки цивільним активістам ліплять у рутинному режимі, без особливої суспільної уваги та медійного обурення. Вляпатися в авторитаризм і поліцейщину просто, вибратися – нескінченно важко, до неможливості.

Україні просто пощастило, що державі жодного разу не вдалося розжертися так, щоб вона могла дозволити собі бити громадян у морду систематично й безкарно. Але не треба тішити себе ілюзіями, ніби цей варіант для нас назавжди унеможливлений. Він поруч, руку простягни, і в 1000 разів простіший, ніж будівництво ефективних демократичних інститутів, яких в Україні як не було, так і немає. У нас теж небезпечно висока частка людей, схильних до державного патерналізму, вистачає тих, хто готовий розвантажити населення від громадянських клопотів і звалити на себе тягар вирішувати за народ, що таке добре і що таке погано. Лише загальний безлад і давно напрацьовані недовіра й неповага до політики як такої та політиків як представників влади, яка вічно обпаскуджується, береже від того, щоб країна впала в ноги якому-небудь доморощеному "баті" або "мамані", вручила йому/їй батіг і підставила спину. Примхливість і задерикуватість бережуть українців від неприємностей більше, ніж якась виняткова громадянська свідомість.

Мало що свідчить про якісь швидкі зміни в Росії та Білорусі, де дупи правителів намертво вросли у трони, хоча населення вже дозріло до змін або активно дозріває. Тим більше здивування викликає відсутність змін у нас, волелюбних. Українці навчилися змінювати дупи начальства у кріслах, навчитися б також головного: змінюватися самим і змінювати країну в цивілізований бік.

Джерело: kontrakty.ua

Опубліковано з особистого дозволу автора

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

Свіжі блоги