+1 Київ
Якось раптом його стало дуже багато. Медведук вступає у партію Рабіновича. Медведчук погрожує авторам фільму про Василя Стуса. Медведчук купив телеканал "112", а NewsOne у нього і так був. Медведчук прибирає з телеканала "112" ефіри "Радіо Свобода". Дружина Медведчука презентує свій проект на каналі "1+1" у центрі Києва, поруч із місцями перших убивств узимку 2014 року.
Це не рахуючи постійного цитування путінського кума в численних проросійських медіа, які спокійно працюють в Україні: "Медведчук розкритикував реформу правопису" або "Медведчук: боротися з "Північним потоком – 2" марно". Та й інші ЗМІ не гребують годуватися із тієї самої руки. Дослідження Інституту масової інформації показало, що в липні 2018 року 30% політичної "джинси" в Україні становили матеріали від Медведчука і його партії "За життя". Навіть у, здавалося, усюдисущої Тимошенко лише 7%.
Ще взимку під час Майдану всім було очевидно, що Віктор Медведчук – такий самий винуватець відкритого розвороту до Росії, як і Янукович. 22 листопада куми зустрілися у Санкт-Петербурзі, де Медведчук доповів Путіну про ситуацію в країні після відмови від підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом і пообіцяв "упоратися із ситуацією". Віддаючи належне його заслугам, у грудні 2013 року в медведчуківський маєток заїжджав "Автомайдан" на зворотному шляху з "Межигір'я" і трохи похитав паркан.
"Аніі залякати, ані зупинити мене не вийде, – відповів тоді оскаженілий Медведчук. – Я і рух "Український вибір" будемо активно, усіма законними способами боротися за наші православно-слов'янські цінності, за дружбу та економічне співробітництво з Росією..." І додав: "Їм хочеться воювати? Я воювати вмію. У нас достатньо сил і можливостей, щоб відстояти наші погляди і переконання". Тоді слова про війну вже звучали як недвозначна загроза, але все-таки метафора. Кому могло спасти на думку, що скоро почнеться справжнісінька війна, у якій сторона фронту, обрана довіреною особою Путіна, не викликатиме сумнівів.
Після втечі Януковича Медведчук на певний час із України поїхав і, здавалося, осяде десь на Рубльовці поруч з іншими втікачами. Але наприкінці червня 2014 року він з'явився як "представник "ДНР" і "ЛНР" у переговорах із Києвом та ОБСЄ", як його охарактеризували російські ЗМІ. У мінському процесі він уже представник України "з питань гуманітарного характеру". Власне, тоді й відбулося ледь не тріумфальне повернення Віктора Медведчука. Поданий він був постмайданному суспільству як цінний спільний актив Кремля і Банкової, унікальний доступ якого до вух обох президентів дозволяє досягати дивовижних результатів, зокрема, щодо обміну полоненими.
А полонені – це святе, тут навіть дуже мутний "генерал-полковник" Володимир Рубан дістав карт-бланш, що вже говорити про людину, яку запросто приймає сам Путін. На Банковій побачили в цьому рідкісну перевагу і не змогли, не захотіли, так й просто на думку, очевидно, не спало погидуватися, категорично відмовитися мати справу з відвертим ворогом. Ба більше, його наділили статусом власного представника.
Феномен Медведчука якраз і полягає не в якостях цього діяча, а в тому, що, незважаючи на ці якості, багато хто – від Банкової до кінопродакшенів і дрібних редакцій – вважають можливим, хтось і приємним, тиснути йому руку, бути партнером, працювати з ним і на нього, брати його гроші, догідливо надавати різного плану послуги. Однієї історії з адвокатством на процесі Василя Стуса було досить, щоб у незалежній Україні Медведчука було проклято і його зневажали до кінця днів.
Але ні, пішла прекрасна кар'єра, увінчана посадами парламентського віце-спікера, глави президентської адміністрації та члена Вищої ради юстиції. Він і в цій якості додав собі прохідних балів до пекла, при цьому все одно залишився одним із найвпливовіших людей в Україні. Але й кремлівське кумівство під час війни з Росією не викинуло, нарешті, Медведчука з країни, а навпаки, лише підкреслило все убозтво його тутешніх партнерів і підрядників.
Адже це простий тест: якщо тут можливий Медведчук, Україна неможлива. Зараз він не лише можливий, у нього справжній ренесанс. Кому за це подякувати?
Джерело: "Слово і Діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
