+14 Київ
Потоплення ракетного крейсера "Москва" – дуже важливий момент цієї війни. Знищення флагмана російського Чорноморського флоту, який здійснював командні функції, озброєного крилатими ракетами, і який прикривав значну частину регіону з неба, окрім очевидного військового значення, має високу символічну ціну.
Є очевидні речі: і те, що ракетний крейсер – гвардійський! – носив ім'я російської столиці, і те, що саме його відправили за відомою адресою прикордонники з острова Зміїний, і ось він нарешті дійшов. А є й інші обставини, не такі яскраві, але дуже багатозначні.
"Російський військовий корабель" було закладено в 1976 році, коли Леонід Ілліч Брежнєв вже важко справлявся зі своїми язиком і щелепою, але нікому на думку не могло спасти, що Радянському Союзу залишилося півтора десятки років. СРСР ніколи не відрізнявся передовими технологіями у військово-морському будівництві, і тодішня розробка була не тільки не проривною, а й досить безглуздою. Як вказує австрійський військовий експерт Том Купер, ракетний крейсер такого типу напханий різноманітними боєприпасами настільки, що це перетворює його на порохову діжку при серйозному влучанні. Запобігти влученню мали б складні системи захисту, але їхня ефективність виявилася такою, якою виявилася.
Крейсер призначався на злам уже у 90-х, і лише втручання Лужкова, мера Москви, врятувало його від утилізації. Майже десяток років корабель простояв на Миколаївській верфі, де з нього зняли частину обладнання, зате очистили від іржі та пофарбували перед тим, як відігнати до Севастополя. Свіжа фарба, звісно, теж захищає, але не від ракет. І той факт, що "Москва", яка застаріла ще при створенні 40 з лишком років тому, вважалася гордістю Чорноморського флоту Росії і стала його флагманським кораблем, дуже барвисто описує стан як флоту, так і збройних сил загалом, та й країни, що застрягла в непробудному совку.
Політологи Марія Снігова та Кирило Петров проаналізували правлячий шар путінської епохи та виявили, що зараз, 30 років після розпаду СРСР, він на 60% складається з радянських номенклатурних чинів, тих, хто на 1991 рік займав середні та нижні позиції. Їх удвічі більше, ніж силовиків, які, як вважається, становлять основу режиму. Так, становлять, але саме у поєднанні та симбіозі з радянськими партгоспдіячами. З чого політологи роблять закономірний висновок: фактичної зміни еліти після розпаду Радянського Союзу в Росії не відбулося, був бунт номенклатурних низів. Після деякої кризи автократична система відновилася у вигляді режиму персонального правління, який, зміцнившись силовиками, не без мстивого задоволення відтворює радянські практики управління та радянські ідеологічні кліше.
У цьому сенсі зараз йде війна України з Радянським Союзом, який намагається помститися втікачці і її розгромом щось запально довести проклятому Заходу. На озброєнні в агресора ті ж старі залізки, трохи перефарбовані, і аплодують війні скривджені життям квазірадянські люди, яким легше самоствердитися на чужому лиху, ніж збудувати своє щастя. Історії явлений відштовхуючий соціально-психологічний виверт, патологія розвитку цілого народу. На жаль, його хвороба стала тяжкою проблемою для українців, на щастя – не лише для українців, що дає не надію – впевненість у перемозі. Та й Росія, йдучи стопами СРСР, неодмінно зробить усе для свого програшу. Традиції – справді потужна штука.
Джерело: "Слово і діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
