Не варто нам чекати їхнього співчуття й емпатії 

Розкажу публічно дві історії, які дуже добре демонструють, що нам не варто чекати емпатії і співчуття від західних країн.

Перша історія.

В одній європейській державі проводили конференцію, присвячену проблемам безпеки. Рівень учасників – глава держави-організаторки, урядовці, посли, глави різних місій, експерти. Звісно, була панель, присвячена Україні. Одна з наших спікерок була дуже емоційною – не по-європейськи. Вона, коли говорила, заплакала. Що має своє пояснення – ми з такого пекла туди приїжджаємо. Ми ж не зітремо на ці два-три дні пам'ять і не вимкнемо телефон. Але після цієї панелі до мене звернулись організатори і спитали: "A можна, щоб з України приїжджали менш емоційні спікери?"

Друга історія.

До мене звернувся один із європейських телепродакшенів із проханням провести тренінг із журналістами й документалістами – як висвітлювати нашу війну так, щоб їхні телеканали пропускали це в ефіри. Бо натуралізм війни псує настрій глядачам, і телеканали відмовляються від такого контенту.

Ну, ось таке в них сприйняття.

Тобто не варто нам чекати співчуття й емпатії. І чи повинні вони це відчувати? Не факт.

Нам потрібна військова допомога й політична підтримка.

А для цього мусимо говорити із Заходом їхньою мовою сприйняття.

Так, щоб телеканали брали в ефіри.

P.S. Цей пост не про рішення МОК щодо дискваліфікації. Дії МОК – це юридична помилка і пропаганда заперечення війни.

Джерело: Ганна Маляр / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора